Лекція №2. Джерела права в АПК

Далі систему законодавства агропромислового комплексу України за їх юридичною силою формують підзаконні нормативно-правові акти, до яких включаються укази і розпорядження Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази міністерств і відомств України. Підзаконними названі правові акти є саме тому, що вони в ієрархічній структурі системи законодавства перебувають під законами і наділені меншою юридичною силою, ніж закони.

Постанови Верховної Ради України, спрямовані на врегулювання аграрних відносин, є також джерелами права в АПК. Однією з особливостей постанов Верховної Ради України є їх програмний характер, коли відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування зобов'язуються розробити певні концепції розвитку аграрних відносин, проекти законів, спрямованих на врегулювання таких відносин. Наприклад, постановою Верховної Ради України «Про виконання земельного законодавства при реформуванні аграрного сектора економіки» від 11 січня 2000 р. № 1364-ХГУ Кабінет Міністрів України було зобов'язано розробити та подати на розгляд Верховної Ради України проект Концепції (основних засад) ефективного функціонування та розвитку аграрного сектора України, а також внести на розгляд нову редакцію проекту Земельного кодексу України і цілу низку законопроектів щодо врегулювання аграрних відносин.

Іншою особливістю постанов Верховної Ради України є введення в дію окремих законів або відхилення прийняття проектів відповідних законів. Наприклад, постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. № 2115-ХП було введено в дію Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Водночас постановою Верховної Ради України від 9 липня 1999 р. №901-ХГУ було відхилено проект Закону України «Про розмір плати за оренду земельної частки (паю)».

Ще однією особливістю постанов Верховної Ради України є розширювальний характер дії їх окремих положень. Так, уже згадувана постанова «Про порядок введення в дію Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» розширює дію цього закону за рахунок включення норми про те, що об'єкти соціально-побутового призначення поділу (паюванню) між членами колективного сільськогосподарського підприємства не підлягають.

Постанови Верховної Ради України можуть також встановлювати заборону на вчинення певних дій, які становлять перешкоди у забезпеченні розвитку певного виду аграрних відносин. Такою є постанова ВР України «Про впровадження мораторію на закриття загально-освітніх навчальних закладів у сільській місцевості» від 19 грудня 2008 р. за № 778-УІ, якою виражається неприпустимість дій щодо закриття сільських загальноосвітніх навчальних закладів через брак коштів на їх утримання. Тому до кінця 2009 р. було введено мораторій на закриття таких навчальних закладів у сільській місцевості.

Іноді постанови Верховної Ради України виражають ставлення законодавця до певних негативних, на його думку, суспільних процесів у сфері аграрних відносин, наслідком чого є позитивне зобов'язування певного органу державної влади. Наприклад, у постанові «Про недопущення закриття об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості» від 6 вересня 2005 р. за № 2794-ІV виражається позиція Верховної Ради України щодо неприпустимості закриття шкіл, клубів, фельдшерсько-акушерських пунктів, дільничних лікарень, інших об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості без відповідного рішення територіальної громади. Як наслідок, Кабінет Міністрів України зобов'язано вжити невідкладних заходів щодо недопущення скорочення та відновлення діяльності зазначених об'єктів із визначенням необхідних джерел їх фінансування.

Укази Президента України. Президент України відповідно до ч. З ст. 106 Конституції України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Якщо укази містять правові норми, які встановлюють, змінюють і припиняють певні агра- рні правовідносини і стосуються широкого кола осіб, то розпорядження є актами застосування норм права, які мають індивідуальну спрямованість на конкретних осіб. Таким чином, укази Президента України є нормативно-правовими актами, на відміну від розпоряджень, які мають характер індивідуальних правових актів. Виходячи зі змісту розпоряджень Президента України, вони не врегульовують аграрні відносини, а тому не є актами аграрного законодавства. Навпаки, спрямованість саме указів Президента України на врегулювання аграрних відносин робить їх частиною аграрного законодавства. Як правило, укази Президента України містять норми права, що розкривають і конкретизують норми аграрних законів, приймаються на підставі цих законів, а їх дія спрямована на їх виконання.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Поряд із цим розпорядження переважно мають одноразове застосування і не створюють нових норм, що врегульовують аграрні відносини. У зв'язку з цим важливого значення у сфері регулювання аграрних відносин набувають саме постанови Кабінету Міністрів України.

Постанови Кабінету Міністрів України посідають важливе місце у системі нормативно-правових актів аграрного законодавства через їх правову природу, що полягає у конкретизації загальних положень механізму правового регулювання аграрних відносин, який міститься у вищих за юридичною силою нормативно-правових актах.

Ще однією складовою системи аграрного законодавства є відомчі нормативні акти відповідних галузевих міністерств, комітетів і відомств. Міністерством, що здійснює державне управління та контроль у галузі аграрних відносин, є Міністерство аграрної політики та продовольства України.

Наступними є акти Державного комітету ветеринарної медицини, утвореного постановою Кабінету Міністрів України «Питання Державного департаменту ветеринарної медицини» від 30 серпня 2007 р. № 1075. Відповідно до п. 8 затвердженого зазначеною постановою Положення про Державний комітет ветеринарної медицини Держкомветмедицини у межах своїх повноважень видає накази, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

Ще одним органом, який видає нормативно-правові акти аграрного законодавства у формі наказів, є Міністерство охорони здоров'я України. Зазначені акти мають комплексний характер, але їх спрямованість на врегулювання аграрних відносин робить їх нормативно-правовими актами аграрного законодавства.

Акти органів місцевого самоврядування видаються на підставі Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. за № 280/97-ВР. Компетенцію сільських, селищних і міських рад розкриває ст. 26, їхніх виконавчих органів – статті 27–40, голів цих рад – ст. 42, а районних і обласних рад – ст. 43 зазначеного Закону. Для аграрних відносин це повноваження щодо затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних сільських адміністративно-територіальних одиниць; вирішення питань регулювання земельних відносин у частині земель сільськогосподарського призначення; надання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів; затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні акти у формі рішень. Виконавчі комітети цих рад у межах своїх повноважень також приймають рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради видає розпорядження.

Акти місцевих органів державної влади. Одним із основних завдань місцевих державних адміністрацій є забезпечення виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку села, програм охорони довкілля, а також виконання відповідних місцевих програм. Окремо слід зазначити, що повноваження місцевих органів виконавчої влади в галузі правового регулювання земельних відносин визначаються ст. 17 ЗК України. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, які є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Нормативні акти місцевих органів державної влади, як правило, є комплексними, тобто приймаються з широкого кола проблемних питань, серед яких перебувають і аграрні відносини. Поряд з цим приймаються й акти, спрямовані на врегулювання суто аграрних відносин.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств є також складовими системи аграрного законодавства. Локальними такі акти називаються через вузький ареал поширення їх дії в межах одного підприємства. Це означає, що локальні правові акти одного сільськогосподарського підприємства не мають юридичного значення для інших підприємств, бо не створюють жодних прав і обо- в'язків. Тому локальні акти належать до внутрішніх нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств мають такі ознаки: 

1) існування лише на сільськогосподарських підприємствах, які є юридичними особами. Наприклад, у особистих селянських господарствах локальні правові акти не приймаються;

2) належність до внутрішніх правових актів, тобто спрямування на врегулювання внутрішніх членських, майнових, трудових, організаційно-управлінських і соціальних відносин;

3) санкціонований характер норм локальних актів. Це означає, що держава не приймає безпосередньо норми локальних документів, а покладає повноваження (санкціонує) щодо їх прийняття на відповідні органи сільськогосподарських підприємств (загальні збори та інші органи управління) і визнає правовий характер цих норм. При цьому висувається вимога відповідності норм локальних актів законам і підзаконним актам, що приймаються державою;

4) відповідність певній процедурі прийняття (наприклад, затвердження більшістю голосів (часток, акцій) співвласників від 2/3 присутніх на зборах);

5) загальнообов'язковість дотримання всіма членами і найманими працівниками відповідного сільськогоспо- дарського підприємства.