Лекція 2-2 Філософія Давнього світу. Антична філософія

2.3. Філософія доби еллінізму та Римської імперії

ІІІ етап. Еллінізм.  Поняття «еллінізм» походить від грецького слова «Еллада» – так древні греки називали свою батьківщину. Під еллінізмом розуміють період поширення грецької культури в районі Середземномор’я. Епоха еллінізму починається з походу Олександра Македонського на Схід, який широко розсунув межі еллінської культури. Олександр Македонський був учнем Арістотеля. Вважається, що саме він пробудив у ньому бажання досягти меж Ойкумени (у розумінні греків – населеного людьми Всесвіту). Після смерті Олександра Македонського його імперія розпалася на кілька царств, культура яких становила собою синтез грецької і місцевих східних культур. Згодом ці царства були захоплені Римом, тому пізній еллінізм виступив потрійним з’єднанням – грецького, римського і східного начал. Згодом до цього синтезу прилучається ще й християнство.

Можна виділити чотири головні течії філософії епохи еллінізму: скептицизм, стоїцизм, епікурейство, неоплатонізм.

Епікурейці. Засновник школи епікуреців Епікур жив у 341-270 рр. до н.е. стверджували, що метою людського життя є атараксія, тобто безтурботний стан духу, свобода від душевних тривог і тілесних страждань. Досягнення цього стану вони бачили на шляхах вироблення раціональної життєвої позиції. Вона мала полягати в додержанні правильного ставлення до смерті, долі і богів, себто трьох найбільших бід, здатних відвернути людину від атараксії, а також розумного розмежування задоволень і втіх.

Перш за все, повчав Епікур, не слід боятися смерті: адже вона є тоді, коли нас нема, а ми є тоді, коли немає її. Певною мірою цей афористичний вислів справедливий: фізично людині неможливо перетнутися зі смертю, але здолати свій душевний страх перед нею важко, навіть за порадою Епікура. До богів Епікур радив ставитися підкреслено нейтрально. Спираючись на власне оригінальне бачення фізичного устрою Всесвіту, близьке до атомізму Демокріта, він повчав, що боги не мають такого вирішального впливу на перебіг світових подій, який їм приписують, тому їх легко задовольнити звичайними, традиційними жертвопринесеннями. Так само Епікур закликав не бути рабом Долі: і закономірність, і випадковість існують, але вони діють самі по собі, незалежно від того, поганою чи доброю власне є людина.

Стоїки. Представники впливової філософської школи стоіків (Зенон із Кітіона,Сенека, Епіктет і Марк Аврелій у Римі) вважали, що у світі панує безумовна необхідність, доля, фатум: час людського життя – мить; його сутність – довічна плинність; все, що належить тілу – потік, душі – видіння і дим. Від долі все одно не сховаєшся, адже великий лікар Гіпократ, хоча й вилікував незліченну кількість хворих, сам таки помер, Олександр Македонський і Гай Юлій Цезар знищили десятки тисяч своїх воїнів, зруйнували десятки міст, але й самі знайшли свою смерть. Тому треба «жити згідно з природою», тобто сприймати все, як є. Колись відомому стоїку Епіктету (ІІ ст. н. е.) хтось поскаржився на перехожого, який його облаяв. «Подякуй йому за те, що він тебе не побив», – розрадив філософ. «Та він ще й побив і поранив мене», – наполягав співрозмовник. Епіктет відразу відповів: «Подякуй долі, що він тебе не вбив!»

Скептики (грек Піррон із Еліди , римлянин Секст Емпірик) стверджують взаємозв’язок між утриманням від судження (епохеґ) і незворушністю (атараксією). А утримання від судження зумовлене можливістю мислити будь-яке протиріччя, марністю всяких зусиль пізнавати речі і досягати догматичної віри у благо або зло. Неможливість достовірного пізнання випливає з відносності людських органів чуття, з нашої суб’єктивної позиції, з необхідності вдаватися до безкінечного регресу в пошуку причин або до порочного кола тощо.

Неоплатонізм. Остання велика система античності – неоплатонізм, що поєднав космогонічні положення Платона з арістотелівськими та стоїчними. Провідна фігура – Плотін. Суть його філософії – сходження і спускання всього сущого до єдиного і від нього. Це єдине називається благом і повнотою, від нього виходить усяке буття і всяка краса (як світло від сонця). Через свою надповноту єдине виливається із себе самого, що Плотін називає «витіканням» (еманацією). Вищі в ієрархії буття рівні відбиваються в нижчих, єдність і повнота поступово втрачаються, аж поки не утворюється світ матеріальних тіл.