Лекція 3 Філософія Середньовіччя та Відродження

2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії

Середньовічна філософія почалася з так званої апологетики (І-ІІІ ст.), представники якої (Філон Александрійський, Оріґен, Тертулліан) виступали з обґрунтуванням християнства, яке на той час тільки-но утверджувалося, та його захистом від тісно пов’язаної з «язичницьким» політеїзмом античної філософії. Цей захист часто включав у себе пошук в античній інтелектуальній спадщині таких ідей, які можна було б пристосувати до нового – християнського – світогляду.

У добу патристики (II-VIII ст.) так звані отці церкви – найавторитетніші християнські мислителі – формували у своїх творах визначальні принципи середньовічної християнсько-філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів цього періоду і найвідомішим з «отців церкви» був Аврелій Августин (також відомий як Августин Блаженний) (354-430). 

Наступний період розвитку середньовічної релігійної філософії дістав назву схоластики (VIII-XIV ст.) Основна ідея схоластики – раціональне обґрунтування релігійних догм логічними методами доведення. Найвидатнішим представником схоластики, безсумнівно, є Фома Аквінський (1225-1274), який у величезних за обсягом працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» виступив як систематизатор теоретичної думки не тільки свого часу, але й західноєвропейського середньовіччя в цілому. 

Кілька слів про найважливіші проблеми, над якими працювало не одне покоління середньовічних схоластів:

1. Проблема універсалій – співвідношення одиничного і загального, окремих речей і загальних понять про ці речі.

У спробах розв’язання цієї проблеми середньовічні мислителі поділилися на номіналістів та реалістів. Номіналісти вважали, що насправді існують лише окремі предмети (стіл, кінь, дерево), а загальні поняття – це тільки назви, породжені людським мисленням. Реалісти дотримувалися думки, що саме поняттям притаманна первинна реальність, і вони поширюють свої властивості на ті речі, які позначають.

2. Проблема доведення буття Божого.

У середні віки було сформульовано шість основних доведень буття Божого: перше належало теологові Ансельму Кентерберійському (XII ст.), решта – Фомі Аквінському.

Онтологічне доведення Ансельма Кентерберійського таке: Бог існує, оскільки в нашій душі існує поняття про Бога як про абсолютну істоту, тож це поняття мусило звідкись узятися. Німецький філософ І. Кант через кілька століть спростував це доведення, дотепно зазначивши: скільки б ми не уявляли сотню талерів у гаманці, наші фінансові статки від того анітрохи не збільшаться.

Доведення Фоми Аквінського:

• усе, що рухається, зрушується чимось іншим, такий ряд неможливо продовжувати до нескінченності, отже, першорушієм є Бог;

• неможливо, щоб щось було причиною самого себе, тож першопричиною є Бог;

• випадкове завжди залежить від необхідного, неодмінного, яке має, у свою чергу, свою неодмінність; перша неодмінність – це Бог;

• міри якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усьому, що існує, мусять передбачати і найвищу міру досконалості, якою є Бог;

• усе, що існує (навіть і те, що на перший погляд здається випадковим, некорисним) має свій сенс, мету і користь; отже, є істота, яка спрямовує всі природні речі до мети; цією істотою і є Бог.

Сучасна наука спростовує ці докази, стверджуючи, що причини всіх природних явищ треба шукати не зовні, а в них самих. Тому в сучасній мові слово «схоласт» стало ототожнюватися з безплідними, беззмістовними спекуляціями, формальним знанням, відірваним від життя.