Лекція 6 Некласична та постнекласична філософія ХІХ-ХХІ ст.

3. «Філософія життя»

Філософія життя – філософська течія, представники якої проголосили життя (в біологічній чи психологічній формах) основним предметом філософії.

Ця течія склалась у 60 – 70-х роках ХІХ ст. головним чином у Німеччині та Франції як опозиція класичному раціоналізму. Вона звертається до життя як первинної реальності, яка не є досяжною ані чуттєвому пізнанню, ані раціоналістичному, але осягається інтуїтивно, в наслідок безпосередніх переживань.

Ідейним джерелом цієї філософії постає ірраціоналістичне, а водночас і волюнтаристське вчення німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860). Його головна праця «Світ як воля і уявлення».  

Філософ услід за Кантом розглядає світ як суму людських уявлень, апріорно упорядкованих простором, часом і причинністю. Але всі явища є по суті об’єктивізацією єдиної волі, трактованої як ірраціональний і сліпий натиск. Воля безпосередньо об’єктивується не в самих речах, а в їх моделях (ідеях) (спостерігаємо тут вплив Платона). Споглядання ідей є специфічною функцією мистецтва.

У відповідності до давньоіндійських уявлень, Шопенгауер вважав, що, оскільки воля ніколи до кінця не може бути реалізована, усяке життя є стражданням. Одним із засобів його подолання є заперечення волі, погашення волі до життя (це песимізм).

Таким чином, Шопенгауера вважають засновником волюнтаризму – філософської течії, яка проголошує основою світу волю, протиствляючи її розуму.

Волюнтаризм та ірраціоналізм Шопенгауера були сприйняті представниками «філософії життя» Фрідріхом Ніцше в Німеччині та Анрі Бергсоном у Франції.

Для знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900)  першочергове значення мало не абстрактне надіндивідуальне буття, а саме життя – як потік невловимих для розуму миттєвостей існування.  

У творчій діяльності німецького філософа (1844-1900) виділяють 3 періоди:

До першого періоду (1870-1876) відносяться роботи по грецькій культурі: «Народження трагедії із духа музики», «Філософія в трагічну епоху Греції», «Несвоєчасні роздуми». Ніцше возвеличує трагедійне начало в історії культури і критикує у цьому зв’язку грецьку раціоналістичну філософію (головним чино, Сократа). В цей період у пошуках ідеалу Ніцше звертається до міфології Давньої Греції. Він вводить поняття двох протилежних начал буття та культури: діонісійського – темного, хаотичного, ірраціоналістичного та аполлонівського – просвітленого, раціонального, гармонічного. Звеличує діонісівське начало в історії культури, як домінуюче.

В працях другого періоду (1876-1882) – «Людське, занадто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука» – Ніцше виступає як філософ-скептик, критик європейської культури, мистецтва, релігії.

Ніцше стверджував, що сучасна йому європейська цивілізація перебуває у ситуації «смерті Бога». Люди дедалі менше орієнтуються на цінності, проголошені християнською релігією, більше не вірять у те, що світом правлять істина, добро й краса. «Убивцею Бога» стала сама людина, яка прилюдно демонструє прихильність до релігії, відвідує церкву й не забуває принагідно молитися, а в житті майже завжди поводиться аморально. Ф. Ніцше бачив завдання європейської культури якраз у тому, щоби покласти край такому лицемірству. Для цього потрібна переоцінка цінностей. Дороговказом на цьому шляху мала стати генеалогія моралі – дослідження витоків європейських моральних критеріїв.

В третій період – з 1883 р. до кінця 1889 р. були написані основні філософські твори «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Генеалогія моралі», а також ряд творів, виданих після смерті, серед них «Воля до влади».

Генеалогія моралі, розроблена Ніцше, привела його самого до вражаючих висновків. Виявляється, у дохристиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність, притаманні тодішній аристократії як військово-політичній еліті. Усталена формула, згідно з якою «блаженними» проголошуються ниці та вбогі духом, народжується разом із християнством, яке таким чином здійснило «революцію рабів у моралі». Ф. Ніцше позиціонував свою переоцінку цінностей як повернення до ієрархії справжніх, природних цінностей, колись спотвореної християнством.

Природно, що носії цінностей життя мають запанувати у суспільстві, підкоривши собі простих людей зі слабким духом. Ці володарі уособлюватимуть новий тип людини – Надлюдину. Це образ канатоходця: для глядачів він – усього-на-всього блазень, створений, щоб їх розважати; але насправді саме він більше за них усіх знає про життя і його цінність, оскільки щодня ним ризикує.  

Яскравим представником «філософії життя», родоначальником інтуїтивізму (філософська течія, яка абсолютизує роль інтуїції у пізнанні) у Франції був Анрі Бергсон (1859-1941).          

У своєму головному творі «Творча еволюція» Бергсон критикує теорію еволюції та викладає розгорнуту філософію життя. Життя визначається Бергсоном як творчий процес, що триває у часі, ініціюється життєвим поривом і розгортається у все нових формах. Абстрагуючий, статичний розум не здатний осягнути динамізм, унікальність тривання потоку життя – причетність до творчого життєвого пориву можлива тільки завдяки інтуїтивному самозаглибленню свідомості. В інтуїції досягається єдність інстинкту та інтелекту.

Інтуїтивізм Бергсона мав вплив на подальший розвиток філософії, перш за все на екзистенціалізм. Його метод, заснований на потоці свідомості, був застосований у творчості багатьма представниками культури – письменниками, драматургами, діячами театру і кіно (М. Пруста, Б. Шоу, У. Фолкнера та Ф. Фелліні).