Лекція 6 Некласична та постнекласична філософія ХІХ-ХХІ ст.

4. Фрейдизм та неофрейдизм

Фрейдизм та неофрейдизм. Однією з найвпливовіших ідейних течій ХХ ст. постало вчення Фрейда т.зв. фрейдизм (назва теорії та методу психоаналізу). Психоаналіз – один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Як лікар-психіатр Фрейд досліджував причини і методи лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.

                        З.Фрейд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка досі вважалася цілісною єдністю, насправді є складним, багаторівневим явищем. У структурі свідомості особистості Фрейд виділяв 3 елементи:

• Воно – неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки;

• Я – її свідомий рівень;

• над-Я – внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).

Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фрейд вважав сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник розвинув учення про два протилежні потяги – до життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Танатос – до руйнування.

Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається механізмом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщуються» – виявляють себе у сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають причиною неврозів, спричиняючи реальні психологічні проблеми.

На думку Фрейда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно:

1) сублімація – перенесення негативної енергії нереалізованого бажання на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей механізм діє в людській свідомості автоматично;

2) психоаналіз. Під час психоаналітичного сеансу пацієнт, зручно вмостившись на ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем-психоаналітиком. Завдання останнього полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього потягу з суспільної точки зори, тобто над-Я.

Його послідовники – фрейдисти і неофрейдисти вносили істотні корективи у теорію свого вчителя. Серед них: Карл Ґустав Юнґ (1875-1961) – засновник аналітичної психології. Розробив учення про колективне несвідоме, яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуальне несвідоме. У колективному несвідомому зберігаються архетипи – першообрази, які склалися ще в архаїчний період становлення людської культури; Альфред Адлер (індивідуальна психологія);

Вільгельм Райх (сексуально-економічна теорія); Еріх Фромм (1900-1980) досліджував взаємодію між психічними та соціальними чинниками, пропонував методи «соціальної терапії» для оздоровлення суспільства.