Лекція 7 Українська філософія

2. Філософська культура Давньої Русі.

Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки українського народу, датуються кінцем X – серединою XI ст. На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана «Промова філософа» і включена до складу «Повісті временних літ», де лаконічно відтворюється відповідно до християнського віровчення історія створення світу. У середині XI ст. створюється «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава» (1073 та 1076 рр.) та низка інших пам’яток, що насичені глибинним філософським змістом.

Істотне значення для розвитку тогочасної філософської думки мало запровадження на Русі християнства. Завдяки цьому Київська Русь одержала можливість прилучитися до досягнень світової культури.

Погляди на світ і пізнання. Світ земний розуміється не як осереддя «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному, творящому й абсолютно доброму началу, а як співпричетний до добра, що з’єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам’яткам давньоукраїнської культури захоплення розмаїттям світу, чудового в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й досконалості його Творця.

Зосереджуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мислителі не заперечують і значення чуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, спрямованої на спілкування з божественною істиною. У зв’язку з цим особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до Божої істини. Таким органом вважалося серце. Якщо місце людини у світі розумілося як своєрідна точка перетину між світом благодаті, світла й безоднею темряви, то в самій людині центром зіткнення і взаємодії сил, що протистоять одна одній, вважається серце.

Учення про людину. Києворуська культура не шанувала людську індивідуальність. Неформальна, не обмежена нормативними настановами поведінка не притаманна середньовічному суспільству. Вона не становить для цього суспільства позитивної цінності і, якщо й не засуджується, то принаймні ігнорується ним. Кожна людина повинна була діяти згідно з канонізованим, наперед визначеним, навіть у дрібних деталях, сценарієм: селянин – працювати на землі, воїни – боронити від ворогів, священик – молитися.

Відповідно до цих уявлень основними чеснотами вважалися «честь і слава». Для воїна «чесною», високоморальною була мужня і хоробра поведінка в бою. Не випадково чи не найзначнішою якістю, що вирізняє з-поміж інших головних персонажів «Слова о полку Ігоревім» князів Ігоря та Всеволода, вважається «буйство». Одночасно, за словами «Повісті минулих літ», під 993 роком «перейняв славу» простий селянин, який у двобою здолав печенізького витязя, чим відвернув кочівницький напад на Русь, себто зробив значно більше, ніж просто дотримався селянської «чесності».