Лекція 7 Українська філософія

4. Філософська система Г. С. Сковороди

Видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.) створив масштабну філософську систему, центральною проблемою якої є проблема людського щастя. Тим самим він до певної міри підсумував розміркування всієї барокової філософської культури над наріжною для неї проблемою – визначення місця людини у світі, який після низки наукових і географічних відкриттів безмежно розсунув свої обрії.

Основні ідеї своєї філософії Сковорода виклав у кількох десятках творів, побудованих на зразок античних філософських діалогів. У цих творах найбільш наочно розкрилися такі особливості творчого стилю Сковороди, як діалогізм та символізм.

Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі за часів Київської Русі, Сковорода розробляв і своє розуміння філософії, яка усвідомлюється ним як любов до мудрості. Мудрість є невіддільною від життя, яке, у свою чергу, має відповідати пізнаній істині. Результатом філософування є не знання, а життя-в-істині, можливо, без великих матеріальних статків, але сповнене відчуттям внутрішньої наповненості та втіхи.

Погляди на світ. Свої погляди на світ Г. Сковорода виклав в оригінальному вченні про дві натури та три світи.

Усе існуюче, на думку Сковороди, поділяється на три специфічні види («світи»): 1) великий (макрокосм) – це світ речей, Всесвіт; 2) малий (мікрокосм) – це людина; 3) символічний світ – це Біблія. Вона постає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Саме людина, мікрокосм, є центром, у якому сходяться і набувають свого значення всі символи макрокосму й Біблії.

У кожному із трьох світів існують водночас дві натури: «видима» і «невидима». Для великого світу – це зовнішній вигляд речей та їх внутрішня прихована сутність; для людини – це тіло і душа; для символічного світу Біблії – відповідно текст і прихований у ньому Божественний сенс.

Проблема пізнання. Гносеологічну компоненту філософського вчення Сковороди посідає принцип самопізнання. Філософ, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а перетворення людини, її уподібнення до Бога.

На думку Сковороди, самопізнання – це шлях до щастя. Тільки заглибившись у себе, пізнавши власну «невидиму» натуру, людина може розпізнати свою «спорідненість» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя. З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як рушія душевного життя людини, як сили, що визначає шлях усіх життєвих перетворень. Серце тут розглядається як джерело людського у людині, воно є «органом самопізнання», саме тією силою, яка веде людину шляхом самовдосконалення.

Учення про людину і суспільство. Розвиваючи вчення про споріднену працю та «нерівну рівність», Сковорода вказував, що для кожної людини існує «споріднена праця» – заняття до душі. Це призначення визначається Богом, але тільки сама людина може його розкрити. На думку Г. Сковороди, у цій «спорідненості» легко пересвідчитись: якщо праця дає задоволення під час її виконання – це і є «спорідненість». Традиційні ж суспільні критерії – матеріальні статки, високий статус – тут не діють.

Отже, всі люди рівні в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної людини. А нерівні вони в тому, що ця «спорідненість» у кожного своя, в кожного вона має свою специфіку і по-різному розцінюється з точки зору інших людей.

Учення про щастя. Сковорода вважав, що щастя є «необхідною необхідністю». Щастя, на думку філософа, насправді дуже легко знайти. Для цього треба тільки відкинути поширені уявлення про щастя як славу і багатство, а розуміти щастя перш за все як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна в першу чергу через заняття «спорідненою працею». Відповідно до своїх філософських переконань Г. Сковорода провадив мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.