Лекція 7 Українська філософія

5. Класична українська філософія

Цей період розвитку української філософської думки характеризувався зростанням рівня фаховості. До середини XIX ст. провідним її центром була Київська духовна академія, відкрита 1819 року замість Києво-Могилянської академії. Вихованцями цієї Академії (О. Новицький, С. Гогоцький, П. Авсенєв) було створено школу Київської релігійної філософії, сферою наукових досліджень якою була проблематика поєднання розуму та віри.

Вершинним досягненням цього проміжку часу стала творчість Памфіла Юркевича (1826 – 1874 рр.), професора Київської духовної академії, згодом – Московського університету. Саме завдяки йому відбулася концептуалізація засадничої риси української філософської думки – кордоцентризму.

У другій половині століття головну роль відігравали університети – Харківський (1804), Київський (1834), Новоросійський (в Одесі, 1865). Одночасно традицію релігійно-теїстичної філософії продовжували викладачі Київської духовної академії: П. Ліницький, П. Кудрявцев, Д. Богдашевський.

Академічна філософія України не просто віддзеркалила магістральні тенденції розвитку світового філософського знання, зокрема кризу раціоналістичної філософії. Вона піднялася на професійний рівень, достатній для створення власних філософських систем: «панпсихізм» О. Козлова, «синехологічний спіритуалізм» О. Гілярова, «монодуалізм» М. Грота. Авторам усіх цих філософських систем було властиве бажання творчо переосмислити запропоновані західноєвропейською філософією підходи до розв’язання граничних філософських проблем. Щоправда, часто давалася взнаки запізнілість і недостатня просунутість процесів професіоналізації української філософської думки.

Більш за все класична українська і філософія знаменна розробкою української національної ідеї. З одного боку, студії в цьому напрямку вписувалися в загальноєвропейські процеси пробудження національної свідомості «малих» народів, які безправно входили до складу великих багатонаціональних імперій. З іншого – вони знаменували собою процес концептуального оформлення історіософії вітчизняної історії, розпочатий, як зазначалося вище, філософською культурою Київської Русі.

На першому етапі становлення української національної ідеї – академічному – відомим діячам української культури романтичного спрямування – М. Гоголю, П. Кулішеві, Т. Шевченку, М. Костомарову, об’єднаним у Кирило-Мефодіївське братство, вдалося у низці своїх художніх і почасти наукових творів привернути інтерес тогочасного суспільства до власного минулого. У той час воно ще живилося спогадами про напівдержавну добу Гетьманщини, але все більше піддавалося загальноімперській уніфікації. Тільки на другому, культурно-освітньому етапі, в науковій і суспільно-політичній діяльності М. Грушевського було доведено, що історія українського народу є безперервною і самобутньою від початків історичного життя в Україні в IV ст. Боротьба за повне її усамостійнення є віддзеркаленням об’єктивних тенденцій розвитку світової цивілізації. Вищим щаблем її поступу є якраз звільнення поневолених народів.

На політичному етапі ця теза стала засадничою для ідеологічної платформи українського визвольного руху. Першим і найбільш радикальним її виголошенням стала невеличка програмна книжка М. Міхновського «Самостійна Україна». Її автор заявив, що «через увесь час свого історичного існування нація наша здебільшим зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної».