Лекція 10 Гносеологія. Особливості методології пізнання в біологічних науках

3. Наука і наукове пізнання

Поняття «наука». Як уже зазначалося в перших темах, на ранніх стадіях розвитку світової цивілізації, до давньогрецького мислителя Арістотеля, наука і філософія були сполучені в єдине ціле. Бурхливий розвиток наукової діяльності від Нового часу призвів до того, що з XX ст. наука є головним рушієм прогресу людського суспільства. Тому наразі наука являє собою соціальний інститут із дуже складною структурою.

Наука – це специфічна сфера діяльності людини, яка спрямована на виробництво нових об'єктивних знань про природу, суспільство і про саму людину.

Наука включає в себе:

• учених, які володіють кваліфікацією і досвідом згідно з розділенням науки на окремі дисципліни;

• наукові установи та устаткування;

• методи наукового пізнання;

• понятійно-категоріальний апарат і узагальнення наукових даних;

• систему збереження, відтворення і систематизації наукової інформації;

• всю сукупність накопичених на сьогодні наукових знань, які виступають одночасно як результат, умова і передумова наукового пізнання.

Наукове пізнання. Наукова діяльність являє собою особливий тип пізнавальної активності, яка зветься науковим пізнанням. Особливості наукового пізнання такі:

1. Об’єктивність. Принцип об’єктивності вимагає звільнення наукового знання від усього суб’єктивного та «надприродного». Об’єктивність означає реальність, узгодженість із фактами дійсності, незалежність від суб’єкта, абстрагування від нього.

2. Теоретичність. Це здатність науки не пов’язувати здобуті результати безпосередньо з виробничою діяльністю та практикою. Дуже часто наука займається об’єктами, які не будуть використані людством навіть й у далекому майбутньому («чорні діри» в космосі). Проте така непрактичність науки є удаваною. Таким чином, наукою розширюються межі нашого знання про світ і самих себе і створюється необхідний підмурівок для їх подальшого опанування.

3. Раціональність (аргументованість). У загальному розумінні це означає ненастанну апеляцію до розуму та здорового глузду, максимальне виключення емоцій, пристрастей, особистих уподобань з процесу здобуття пізнавальних тверджень.

4. Системність і послідовність наукового знання. Кожен наступний крок у науці спирається на попередній, кожне нове наукове відкриття стає науковою істиною, коли входить як складовий елемент до певної системи, впорядковується у формі теорії та численних наукових понять.

Проблема розмежування (демаркації) науки та ненауки є однією з центральних проблем філософи науки – дисципліни, яка досліджує побудову наукового знання, механізми та форми його розвитку.

Методи наукового пізнання можна поділити на 3 групи: спеціальні, загальнонаукові та універсальні.

Спеціальні методи використовуються в межах окремих наук. Зокрема, у філософії застосовується історико-філософський метод досліджень.

Загальнонаукові методи характеризують процес пізнання у всіх науках. Їх об’єктивною основою є загальнометодологічні закономірності пізнання: методи експерименту та спостереження, метод моделювання, гіпотетичний метод та ін.

Універсальні методи характеризують людське мислення в цілому та використовуються у всіх сферах пізнавальної діяльності людини. До цих методів належать філософські методи і принципи мислення. До загальних методів належать, наприклад:

• історичний – вивчення часової послідовності станів об’єкта;

• порівняльний – зіставлення властивостей декількох об’єктів, які мають загальні ознаки, виявлення їх схожості, й відмінності;

• системний – цілісний розгляд, встановлення взаємодії складових частин певної сукупності, незводимість властивостей загального до властивостей його окремих елементів.

Особливо важливу роль у науковому пізнанні відіграє останнім часом моделювання – відтворення властивостей одного об’єкта за допомогою іншого, спеціально створеного об’єкта – моделі. Якщо модель має однакову фізичну природу з модельованим об’єктом (наприклад, лабораторні тварини в медицині), говорять про фізичну модель. Якщо ж подібність моделі й модельованого об’єкта полягає в однакових математичних рівняннях, що описують їх поведінку, то йдеться про математичну модель.

Виявлення та розробка норм, правил, методів та прийомів, що регулюють цілеспрямовану діяльність щодо формування та розвитку наукового знання, складає предмет логіки та методології наукового пізнання.

Класифікація наук. У розвитку науки починаючи з XVII ст. можна виокремити три основні типи раціональності:

• класична (XVII – початок XX ст.);

• некласична (перша половина XX ст.);

• постнекласична (кінець XX – початок XXI ст.).

У сучасній постнекласичній науці дедалі більше місця посідають складні системи, такі, що історично розвиваються та включають у свої розрахунки людину. Тут можна згадати об’єкти сучасних біотехнологій, вивчення великих екосистем та біосфери в цілому, дослідження соціальних об’єктів.

Ще однією ознакою сучасної науки є її розвинена дисциплінарність. Наука складається з різноманітних наукових галузей (дисциплін), що взаємодіють між собою і разом з тим мають відносну самостійність. У кожній галузі науки – фізиці, біології, економіці, соціології тощо – можна, у свою чергу, знайти різні форми знання: емпіричні факти, закони, гіпотези різного рівня.

Відповідно до можливості практичного використання науки поділяють на:

• фундаментальні – які не ставлять за мету негайне використання отриманих результатів;

• прикладні – спрямовані на втілення результатів дослідження у ті чи інші технологічні розробки.

За предметом дослідження виділяють дві сфери наукового знання:

Природознавство (природничі науки), предметом дослідження яких є всі природні (матеріальні) явища і процеси, які існують поза свідомістю людини незалежно від нього (фізика, хімія, біологія, астрономія та інші).

Соціогуманітарні науки, які досліджують різні прояви людської діяльності (економіка, соціологія, історія, культурологія та інші).

У XXI ст. настає епоха синтезу гуманітарних наук – наук про людину і природничих – наук про природу. Усе це отримало назву гуманізації сучасного природознавства.

Структура наукового знання. У структурі наукового знання виокремлюють два рівні: емпіричний і теоретичний.

Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об’єкт, що вивчається. Воно реалізується за допомогою методів: спостереження (безпосереднє, опосередковане), порівняння, вимірювання (пряме, непряме), описування (описування як класифікація зібраних даних, описування теоретичних положень) та експерименту (пошуковий, перевірочний, здійснюючий).

Теоретичне дослідження концентрується навколо узагальнених ідей, гіпотез, законів, принципів. Серед наукових методів частіше за все виділяють: формалізацію (відображення змістового значення у знаковому формалізмі, тобто формалізованій мові); аксіоматичний метод (спосіб побудови наукової теорії, за яким в її основу закладаються деякі вихідні положення – аксіоми (постулати), із яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом, завдяки доказу.); гіпотетико-дедуктивний метод (спосіб теоретичного дослідження, сутність якого полягає в створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти.

До структури наукового знання, окрім емпіричного та теоретичного рівнів, зазвичай належать:

• наукова картина світу, яка складається як результат синтезу знань, здобутих різними науками та вміщує загальні уявлення про світ, що продукуються на відповідних стадіях історичного розвитку науки;

• філософські підвалини науки, які включають філософські ідеї та принципи, що обґрунтовують як ідеали та норми науки, так і змістовні уявлення щодо наукової картини світу, а також забезпечують включення наукового знання в культурний контекст;

• ідеали і норми пізнання, які відображають цінності та цільові настанови науки. Найбільшою чеснотою завжди вважалися правдивість і точність при описувані результатів наукового дослідження. На стадії класичної та некласичної раціональності найбільш поширеними були орієнтації на самоцінність знання і пріоритет отримання все нової і нової інформації про людину і світ.

До форм організації наукового знання зазвичай належать: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, закон, наукова картина світу. Найфундаментальнішими серед них є поняття «закон» і «теорія».

Закон – це зв’язок, який характеризується основними ознаками істотного відношення: всезагальністю, необхідністю, повторюваністю, стійкістю. Для філософії науки принципове значення має поділ законів за ступенем їх загальності. За цим критерієм закони поділяються на часткові (специфічні), загальні та всезагальні. Головним завданням наукового дослідження завжди вважається відкриття законів.

Теорія – упорядковане знання про закономірності того чи іншого аспекту дійсності. Ознаки теорії як логічного способу пізнання світу: а) системність; б) узагальненість; в) узгодженість: теорія завжди формулює стійкий, повторюваний зв’язок між предметами або явищами.