ТЕМА 14. ОЦІНЮВАННЯ ВАРТОСТІ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. Основні підходи та методи оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності

Вартість є однією з основних ознак товару. Щоб продати права на об’єкти інтелектуальної власності або використовувати їх у власному виробництві, необхідно визначити їхню вартість.

Відповідно до Міжнародних стандартів оцінки (МСО-1 ... МСО-5) розрахунки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності можуть виконуватися під час визначення:

• бази майна підприємств, що оподатковується;

• вартості виключних прав, переданих на основі ліцензійного договору або договору про їхнє перевідступлення;

• вартості об’єктів інтелектуальної (промислової) власності, які вносяться до статутного капіталу підприємства;

• розміру компенсації, яку необхідно виплатити згідно з чинним законодавством правовласнику за порушення його виключних (майнових) прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Необхідність оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності виникає також під час постановки їх на бухгалтерський облік, приватизації, страхуванні, передачі в заставу з метою отримання кредиту, у разі банкрутства підприємства та подібних ситуаціях.

Прийоми, які застосовуються для визначення вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності, можна розділити на три групи: підходи, методи та методики.

Підходи дають принципи визначення вартості.

Методи визначають процедуру розрахунку вартості.

Методики розглядають застосування того чи того методу щодо конкретних об’єктів інтелектуальної власності та конкретних завдань розрахунку.

Оцінка вартості прав на конкретний об’єкт інтелектуальної власності в кожному випадку їх використання є досить складною процедурою і вимагає унікального вирішення завдання.

Однак за всього різноманіття таких процедур існує три загальновизнані підходи до оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності: витратний підхід, порівняльний (ринковий) підхід, дохідний підхід.

Витратний підхід (підхід на основі активів) заснований на припущенні, що вартість об’єкта інтелектуальної власності (ОІВ) дорівнює вартості витрат на його створення, доведення до робочого стану та амортизацію. Такий підхід до розрахунку вартості ОІВ влаштовує покупця, тому що він може документально проконтролювати витрати на створення об’єкта інтелектуальної власності та, отже, переконатися, що ця вартість виправдана. Але він не вигідний для продавця, оскільки останній одержить суму, рівну тільки понесеним витратам на створення об’єкта інтелектуальної власності, тобто прибуток закладено не буде.

Порівняльний (ринковий) підхід до оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності допускає використання прийому порівняння продажів. Суть підходу полягає в порівнянні об’єкта, що оцінюється, з аналогічними за призначенням, якістю і корисністю об’єктами, вже проданими на аналогічному ринку. Цей підхід дає так звану «справедливу ціну», тобто таку ціну, за яку продавець, який володіє інформацією про ринкову вартість аналогічних об’єктів, готовий продати об’єкт інтелектуальної власності, а покупець, який також має повну інформацію про цей об’єкт і ринкову вартість аналогічних об’єктів, готовий купити цей об’єкт інтелектуальної власності. Тобто ціна встановлюється ринком і влаштовує як продавця, так і покупця.

Дохідний підхід припускає, що ніхто не стане вкладати свій капітал у придбання того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, якщо такий самий дохід можна отримати будь-яким іншим способом. Суть підходу полягає в тому, що вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, який може принести використання цього ОІВ у майбутньому.

Для розрахунку поточної вартості об’єкта оцінки застосовують два основні прийоми - дисконтування і капіталізацію доходу. Для кожного підходу існує один або декілька методів оцінки. Зв’язок між підходами і методами оцінки представлено в табл. 1.

Зазначимо, що це лише частина методів, які можуть використовуватися.

Метод прямого відтворення активу визначає суму витрат, необхідних для створення нової точної копії активу, який оцінюватиметься. Ці витрати повинні ґрунтуватися на реальних цінах на сировину, матеріали, енергоносії, комплектуючі вироби, інформації, а також на середньогалузевій вартості робочої сили певної кваліфікації. Метод прямого відтворення є досить поширеним методом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів.

 Таблиця 1. Зв’язок між підходами до оцінки об’єктів інтелектуальної власності та методами їх оцінки

Метод заміщення базується на принципі, який стверджує, що максимальна вартість власності визначається мінімальною вартістю, яку необхідно оплатити під час придбання активу аналогічної корисності або з аналогічною споживчою вартістю. Ця вартість має назву вартості нового активу, який є еквівалентним за функціональними можливостями і варіантами його використання, але не обов’язково подібного об’єкта інтелектуальної власності, який заміщається.

Метод вихідних витрат ґрунтується на фактично наведених витратах, вибраних із бухгалтерської звітності підприємства за декілька останніх років. Звертають увагу на дві обставини: розмір і термін створення активу. Витрати, які було проведено раніше, за необхідності має бути скориговано, а потім проіндексовано з урахуванням їхнього терміну давності.

Видатковий підхід найчастіше використовується для оцінки нематеріальних активів, які не беруть участі у формуванні майбутніх прибутків і які не приносять прибутку на даний момент часу. Наприклад, нематеріальні активи, які оцінюються, мають соціальне значення або беруть участь в оборонних програмах, програмах безпеки державного або регіонального значення.

Метод порівняння продажів по суті збігається з порівняльним підходом. Визначена за цим методом ціна об’єкта інтелектуальної власності є найдостовірнішою, оскільки її сформовано ринком.

Метод прямої капіталізації заснований на переведенні прибутку від комерційного використання об’єкта інтелектуальної власності у вартість останнього. Цей метод використовують найчастіше як експрес-метод для розрахунку залишкової вартості, а іноді - для оцінки активів, термін життя яких практично не визначений. Процедура цього методу включає, по-перше, виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, по-друге, виявлення ставки капіталізації, і, по-третє, визначення вартості активу як добутку від ділення чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод додаткового прибутку заснований на припущенні про те, що продукція, яку виготовлено з використанням об’єкта інтелектуальної власності, приносить додатковий прибуток у порівнянні з продукцією, яка виготовляється без використання цього об’єкта інтелектуальної власності. Розрахунок вартості здійснюється за формулою:

Метод роялті визначає вартість об’єкта інтелектуальної власності як частину від бази роялті (доходу, прибутку, вартості основної сировини). Розмір цієї частини має назву ставки роялті: