Тема 2. Особливості наукової методології та мови науки.

5. Теорія наукової аргументації.

Для того, щоб досягти оптимальної ефективності логічного впливу на адресата, конче необхідно оволодіти знаннями основ теорії аргументації. Це наукова галузь знання, що формує уявлення про багатоманіття дискурсивних прийомів, які використовують одні люди для того, щоб змінити переконання інших людей (аудиторії). Центральними поняттями загальної теорії аргументації є: переконання, прийняття твердження, спосіб аргументації та її підґрунтя, аудиторія, стиль аргументації, контекст аргументації, позиція учасника аргументації, дисонанс і консонанс позиції, суперечка і діалог, доказ та істина, цінність тощо.

Теорія аргументації досліджує способи формування переконань (обґрунтованих вірувань) і займається проблемою істини тією мірою, яка необхідна для з‘ясування поняття переконання. Переконання аудиторія може сприймати не лише тому, що вони виражають істину, а й з інших важливих і другорядних причин; з огляду на те, наприклад, що деякі наслідки переконань, що обговорюються, підтверджуються досвідом, тому що переконання прості, які висловлює авторитетна особа, узгоджуються з традицією, викладені в естетично досконалій формі, добре узгоджуються із уже прийнятними переконаннями, відповідають інтересам аудиторії тощо. З іншого боку, якщо якесь положення правдиве, то це не значить, що його неодмінно прийме аудиторія. Виражена істина може видатися для неї надто складною або нецікавою, що не відповідає її груповим і класовим переконанням тощо; можливо, її висловила людина, якій не довіряють, вона може не відповідати усталеним традиціям, суперечити загальноприйнятим теоріям, здаватися некорисною, навіть шкідливою тощо.

Теорія аргументації є комплексною дисципліною, яка сформувалася на перетині низки наук, котрі займаються вивченням людської комунікації та пізнання. До цих наук належать філософія і логіка, юриспруденція і соціологія, лінгвістика і психологія тощо. Аргументація – це визначена людська діяльність, котра відбувається в конкретному соціальному контексті й кінцева мета якої – не знання само по собі, а переконання в належності деяких положень. До останніх може належати не лише опис реальності, а й оцінки, норми, поради, декларації, клятви, обіцянки тощо. Теорія аргументації досліджує найрізноманітніші способи переконання опонента, адресата і навіть аудиторії за допомогою мовленнєвої дії широкого спектра із залученням широкого арсеналу засобів і прийомів.

Впливати на переконання слухачів можна не лише за допомогою мови, тобто вербально висловлених доказів, а й багатьма іншими способами (жестом, мімікою, наочними образами тощо). Навіть мовчанка у певних випадках виявляється доволі вагомим аргументом, щоб змусити слухача замислитися над змістом отриманої інформації чи навіть невеликого повідомлення. Такі способи впливу вивчає психологія, теорія мистецтва, хоча вони і не надто відповідають концептуальним засадам теорії аргументації.

Аргументація, сутність якої філософи трактують як процес обґрунтування людиною (адресантом, суб’єктом тощо) певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності, доречності, а отже, важливості, необхідності сприйняття тощо. В теорії аргументації цей процес розглядається з трьох різних позицій, котрі певною мірою взаємопов’язані й доповнюють одна одну:

а) з погляду мислення: опис способів обґрунтування і раціоналізування описових і оцінювальних тверджень; до цих способів додаються не тільки такі традиційні загальнозначущі (універсальні) прийоми, як, скажімо, дедуктивний висновок й індуктивне підтвердження наслідків, а й контекстуальні способи обґрунтування, подібні до посилань на інтуїцію і традицію; аналіз залежності аргументації від тієї проблемної ситуації, у загальних межах якої вона здійснюється; вияв тих особливостей аргументації, котрі пов‘язані з застосуванням їх у різних галузях мислення;

б) з точки зору людини і суспільства: дослідження аудиторії (людини або групи людей), в яких розгортається аргументація; аналіз залежності манери аргументації від загальних характеристик того конкретного цілісного суспільства або співтовариства, у межах якого вона здійснюється;

в) з історичної точки зору: врахування аспектів, пов‘язаних з конкретним історичним часом, протягом якого використовувалась аргументація і який залишає на ній свій слід, та стилю мислення історичної епохи і особливостей її культури, які накладають свій відбиток на всяку аргументацію, що стосується цієї епохи.

Таке дослідження дає змогу виділити п’ять принципово різних типів, або стилів, аргументації, що змінили один одного:

архаїчну (чи первісну) аргументацію, античну аргументацію,

середньовічну (чи схоластичну) аргументацію,

“класичну” аргументацію Нового часу

і сучасну аргументацію.

Для аргументації характерні такі риси:

завжди виражена в мові, має форму вимовлених або написаних тверджень;

теорія аргументації досліджує взаємозв‘язки цих тверджень, а не ті думки, ідеї і мотиви, які стоять за ними;

є цілеспрямованою діяльністю: вона має своїм завданням посилення або послаблення чиїхось переконань;

аргументація – це соціальна діяльність, оскільки вона спрямована на іншу людину або інших людей, припускає діалог і активну реакцію іншої сторони на наведені аргументи;

аргументація припускає розумність тих, хто її сприймає, їх здатність раціонально зважувати аргументи, приймати їх або оспорювати.

Мета аргументації – прийняття висунених положень опонентом або аудиторією. Істина і добро можуть бути цілями аргументації, але прямою її метою завжди є переконання аудиторії в справедливості пропонованого увазі положення, схильність до прийняття цього положення і, можливо, до дії, пропонованої ним. Це означає, що опозиції істина – брехня і добро, – зло не є центральними ні в аргументації, ні, відповідно, в її теорії. Аргументи можуть наводитися не лише на підтримку тез, що представляються істинними, але і на підтримку неправдивих або невизначених тез.

Аргументація є частиною суперечки, яка націлена на вирішення розходження в думках сперечальників. Вона може здійснюватися різними способами. По-перше, захищати свою думку можна, безпосередньо звернувшись до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Таку аргументацію називають емпіричною. По-друге, захищати свою думку можна за допомогою вже відомих положень (аргументів), побудувавши певне міркування. У цьому випадку людина також звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Таку аргументацію називають теоретичною.

Аргументація завжди пов‘язана з точкою зору. Пропонент, починаючи дискусію, захищає свою точку зору в спорі з опонентом, який має сумнів щодо неї або висловлює власну думку щодо проблеми, що обговорюється. Якщо точка зору позитивна, то захист полягає в обґрунтуванні твердження, яке вона містить. Окремим прикладом обґрунтування є доведення – встановлення істинності твердження, яке містить точка зору. Якщо точка зору негативна, то захист полягає в критиці твердження, яке вона містить. Окремим прикладом критики є спростування – встановлення хибності твердження, яке містить точка зору. Як правило, характерними ознаками доведення та спростування є використання дедукції та положень, істинність яких не викликає сумнівів у співрозмовника.

Точка зору учасника дискусії повинна характеризуватись:

а) оскільки репрезентує вербально виражену позицію учасника суперечки, то повинна бути оприлюднена усно або письмово у вигляді певного висловлювання;

б) передбачає наявність розходження в думках; публічне висловлювання, спрямоване на те, щоб з ним погодився інший учасник суперечки, який його не поділяє;

в) той, хто пропонує точку зору, бере на себе відповідальність її захищати; залежно від того, чи є точка зору позитивною, чи негативною, він повинен обґрунтувати або розкритикувати її;

г) прийняття точки зору вважають виправданим лише тоді, коли вона успішно витримала критику з боку опонента в процесі суперечки.

Установлення точки зору сперечальника є першим кроком аналізу будь-якої аргументації, невід‘ємною складовою емпіричної аргументації є посилання на досвід, на емпіричні дані. Ядро прийомів емпіричної аргументації становлять способи емпіричного обґрунтування знання, що називаються також підтвердженням (емпіричним), або верифікацією. Однак в аргументації посилання на досвід можуть бути свідомо недобросовісними, що виключається самим сенсом поняття підтвердження. І емпірична аргументація, і її окремий випадок – емпіричні підтвердження – застосовні тільки у випадку описових (дескриптивних) висловлювань. Підтвердження може бути прямим, або безпосереднім, і непрямим.

Водночас досвід не є абсолютним і безперечним гарантом неспростовності знання. Емпіричне обґрунтування потребує доповнення теоретичним обґрунтуванням. І звісно, необхідні знання про особливості й специфіку теоретичної аргументації. Дедуктивна (логічна) аргументація є виведенням обґрунтовуваного положення з інших, раніше прийнятих положень. Вона не робить таке положення абсолютно достовірним і неспростовним, але повною мірою переносить на нього ту міру достовірності, яка притаманна посиланням дедукції. Дедуктивна аргументація виявляється універсальною: вона застосовна в усіх областях міркування і у будь-якій аудиторії.

Системна аргументація є обґрунтуванням твердження через введення його як складового елемента в ту, що здається добре обґрунтованою, систему тверджень або теорію. Введення твердження в теорію поширює на нього емпіричну і теоретичну підтримку теорії загалом. Системний характер обґрунтування не означає, проте, що окремо взяте емпіричне твердження не може бути обґрунтоване або спростоване поза межами тієї теоретичної системи, до якої воно належить. Серед способів прояснення теорії особливу роль відіграють виявлення логічних зв‘язків її тверджень, мінімізація її початкових допущень, побудова її на основі аксіоматичного методу у формі аксіоматичної системи і, нарешті, якщо це можливо, її формалізація. Ще одним способом теорії аргументації є аналіз твердження з позиції можливості емпіричного його підтвердження і спростування. Наукові положення повинні допускати принципову можливість спростування і припускати певні процедури свого підтвердження. Якщо цього немає, щодо висунутого положення не можна сказати, які ситуації і факти несумісні з ним, а які підтримують його. Положення, що в принципі не допускає спростування і підтвердження, виявляється поза конструктивною критикою, воно не намічає ніяких реальних шляхів подальшого дослідження. Методологічна аргументація є обґрунтуванням окремого твердження або цілісної концепції посиланням на той, поза сумнівом, надійний метод, за допомогою якого отримано обґрунтовуване твердження або концепцію, що відстоюється.

З усіх зарахованих до цього виду аргументації найбільш використовуваним і значущим є аргумент до традиції. По суті, усі інші контекстуальні аргументи містять в згорнутому вигляді посилання на традицію; чутливість аудиторії до аргументів, що наводяться, також великою мірою визначається тими традиціями, які вона розділяє. Вплив традиції на ефективність аргументації пов‘язаний з тим, що традиція закріплює ті найзагальніші допущення, в які треба вірити, щоб аргумент здавався правдоподібним, створює ту попередню установку, без якої він втрачає свою силу. Аргумент до традиції неминучий в усіх тих міркуваннях, враховуючи і наукові, в які входить “сьогодення” як тема обговорення або як один з чинників, що визначають позицію дослідника. Без явної або неявної апеляції до традиції неможливі ні гуманітарні, ні соціальні науки.

Аргументу до традиції близький аргумент до авторитету – посилання на думку або дію особи, що добре зарекомендувала себе в цій сфері своїми судженнями або вчинками. Аргумент до авторитету потрібний, хоча і недостатній, у разі обґрунтування приписів (команд, директив, законів держави тощо). Він важливий також під час обговорення цінності порад, побажань, методологічних або інших рекомендацій.

Інтуїтивна аргументацію, що за своєю спрямованістю є посиланням на безпосередню, явну, проте інтуїтивну очевидність висловленого положення чи обґрунтованої позиції. Роль інтуїції дуже велика у процесах пізнання реальної дійсності, у математиці та логіці. Істотне значення має інтуїція в моральному житті, в історичному і взагалі в гуманітарному пізнанні. Художнє мислення взагалі немислиме без інтуїції. Інтуїтивна аргументація в чистому вигляді є рідкістю. Зазвичай для знайденого інтуїтивного результату підшукуються заднім числом підстави, що здаються переконливішими, ніж посилання на його інтуїтивну очевидність. Інтуїція ніколи не є остаточною, і її результат підлягає критичному аналізу. Аргумент до здорового глузду є одним з найвживаніших в аргументації. Істотного значення цьому аргументу надає сучасна філософська герменевтика, що виступає проти його інтелектуалізації і зведення його до рівня простої поправки: те, що в почуттях, судженнях і виведеннях суперечить здоровому глузду, не може бути правильним. Вирішальне значення для нього мають історія і досвід життя. Здоровому глузду не можна навчити, в ньому можна тільки вправлятися. Апеляція до здорового глузду неминуча в гуманітарних науках, що вплетені в історичну традицію і є не лише її розумінням, але і її продовженням.

Кожен з розглянутих вище видів аргументації має свою, притаманну його особливостям структуру, проте загалом для аргументації як діяльнісного процесу характерна усталена структурна побудова, її поділяють на просту (одиничну) та складну. Проста аргументація – це аргументація, в якій захист точки зору спирається на один аргумент, аргументація може викладатися лише одним реченням. Складна аргументація – це аргументація, в якій захист точки зору спирається на декілька аргументів. За структурою складну аргументацію поділяють на: підрядну, сурядну, множинну. Підрядна аргументація – це складна аргументація, в якій наступний аргумент підтримує попередній. Сурядна аргументація – це складна аргументація, в якій аргументи взаємозалежні й тільки разом ефективно захищають точку зору. У літературі таку аргументацію ще називають зв’язаним міркуванням, один аргумент може підтримувати на 50 %, другий – на 40 %, а третій – на 10 %. Проте тільки в сукупності наведені аргументи можуть стати переконливою аргументацією, тому компоненти сурядної аргументації, як правило, залежать один від одного. Множинна аргументація – це складна аргументація, в якій аргументи не залежать один від одного та є рівносильними для захисту своєї думки. У літературі таку аргументацію ще називають конвергентним міркуванням. Теоретично можна вважати, ще кожний з аргументів множинної аргументації достатній для захисту певної думки. Проте для переконливості додають ще декілька аргументів.

Якщо в процесі суперечки пропонент висувує не одну точку зору, то обмежитися лише простою аргументацією не вдається. Якщо розходження в думках змішане, то свої аргументи повинні навести як пропонент, так і опонент. При цьому їхні аргументації можуть бути як простими, так і складними. Складність аргументації також залежить від того, на які зауваження треба дати відповідь у суперечці. Якщо пропонент передбачає певні зауваження, які йому може висловити опонент, або опонент їх наводить у спорі, то пропоненту треба висунути нові аргументи, створюючи підрядну аргументацію. Критика опонента може стосуватися також того, що наведених аргументів недостатньо, щоб його переконати. Пропонент у відповідь повинен доповнити вихідну аргументацію новими аргументами, створюючи сурядну аргументацію.

Отже, теорія аргументації досліджує найрізноманітніші прийоми, за допомогою яких можуть формуватися чи змінюватися переконання у процесі комунікації. Ці прийоми, звичайно, залежать від конкретної галузі знань, від аудиторії, від соціальних груп і суспільства загалом, від своєрідності культури або ж цивілізації, у межах якої вони складаються і застосовуються.