Тема 4. Біоетика і динаміка наукового пізнання.

1. Епістемічна та аксіологічна складові коеволюційного конфлікту науково-технологічного розвитку 

Сучасний науково-технологічний розвиток, який склався з зародження техногенної цивілізації, розшарувався на два домінуючі тренди – «небезпечне знання» і «застережливе (техно) знання». Якщо скористатися класичною категоріально-онтологічною схемою Іммануїла Канта, то перша складова (Небезпечна, Ризикована Наука) має своєю головною соціальною функцією опис об’єктивного Світу Існуючого для актулізації окремих елементів суб’єктивного Світу Належного в нашій свідомості. Вона більшою мірою узгоджується з концептуальною моделлю класичної науки XIX–XX століть. Друга іпостась сучасної науки (Попереджувальна Наука) націлена на виявлення можливих відхилень актуалізованої версії Світу Належного (який таким чином став Світом Сущого) від первісного ідеального образу.

Отже, ризикована наука є субстанціональною («Що це»?). Вона визначає природу досліджуваних феноменів і можливість їхнього використання щодо цілей, що лежать поза науковим дискурсом. Застережлива наука займається стосунками між елементами потенційної та актуальної реальності («Як? Яким чином?»), тобто за визначенням є релятивістською. 

Основними атрибутами епістемічної (пояснювальної) моделі ризикованої науки є: 

1) Індуктивно-емпірична фрагментарність, що ґрунтується на процедурі верифікації/фальсифікації наукових теорій; 

2) Дисциплінарна організація наукової теорії; 

3) Етична нейтральність наукової теорії (але не ініційованих нею прикладних технологічних розробок). 

У свою чергу, застережлива наука, ініційована та стимульована подіями 1945, 1971 та 1986 років (атомні бомбардування, генна інженерія, Чорнобиль), характеризується як: 

1) холістична та системна; 

2) трансдисциплінарна; 

3) аксіологічно мотивована, розташована в області перекривання дескриптивно-наукової та публічно-аксіологічної форми дискурсу. 

І, нарешті, із точки зору теорії розширеної еволюції та розвитку концепції SESH, антиномія «Небезпечна наука versus Застережлива наука» є системною коеволюційною адаптацією з чітким розмежуванням адаптивної та охоронної (імунної) функцій. Небезпечна наука вирішує виникаючі проблеми виживання та буття Homo sapiens і створеної ним цивілізації, наука застережлива забезпечує самоідентичність і стійкість еволюційного тренду у взаємодії з системою цінностей культурного адаптивного модуля. Природно, що релятивістські дослідження в силу системного, цілісного характеру займають значно більше часу й їхні результати більш невизначені порівняно з фрагментарно-емпіричною моделлю класичної («Небезпечної») наукової теорії.

Дотепер у ментальності західної цивілізації вже виникла нова етична система – етика відповідальності Ганса Йонаса. Вона й стала мета-теоретичним базисом, з якого дедуктивно виводиться нова система цінностей і нова система діяльнісних імперативів буття людства. Переформульований автором категоричний імператив поширює сферу своєї релевантності з життя сучасного покоління розумних істот на всю історію Всесвіту [16]: «Вчиняй так, щоб наслідки твоїх дій були сумісні зі збереженням справжнього людського життя на Землі»11. Разом з антропним принципом і постгуманізмом це був радикальний поворот у трактуванні людської сутності та призначення, який через онтометафізичне та соціально-філософське осмислення переформатував епістемологічну модель класичної науки Вітгенштейна-Поппера та стосунків наукатехнологія в техногенній (технологічній) цивілізації. Центральне ядро позитивістської технологічної схеми виробництва нового знання та технологічних інновацій дало можливість для перетворення помилкових наукових теорій через процедуру їхньої емпіричної фальсифікації в джерело нового знання. Ця логічна схема в умовах екзистенційного ризику вела прямо до зникнення людства як біологічного виду та суб’єкта пізнання. Конституювання біоетики як соціального інституту контролю та управління технологічним ризиком і ризикогенними науковими дослідженнями стало потужним каталізатором проліферації застережливої науки як нової епістемологічної моделі.

По суті, біоетика виникає як адаптивна відповідь соціокультурного рівня на «надмірно швидкий» науково-технологічний розвиток (у сенсі генерації супутніх ризиків). Свої функції соціального інституту – контролера процесу біосоціальної еволюції, що технологізується, біоетика може актуалізувати за допомогою деякого передавального механізму. Останній повинен перекласти систему ціннісних пріоритетів на мову об’єктивізованих правових нормативів – законів у первинному значенні цього слова (продукт творчості колективного суб’єкта, а не знеособлені закони Природи) та діяльнісних інтенцій, що забезпечують інтереси соціальних спільнот і соціуму в цілому. Передавальний механізм можна позначити категорією біополітика в сучасному розумінні, такому, що бере свій початок від Мішеля Фуко. Він інтегрується в систему механізмів розширеної еволюції як одна з найважливіших її рушійних сил. У результаті – раціоналізація еволюційного процесу стає глобальним мега-еволюційним трендом. Проте окрім системи цінностей існує й ще одне джерело цього тренду – система інтересів, що актуалізується через економіку, бізнес.

біоетика забезпечує стабільність еволюційного тренду, економіка – розширення соціоекологічної ніші та чисельності людства шляхом перетворення окремих фрагментів реальності в матеріальні та ідеальні ресурси підтримки життєдіяльності, а потім у предмет ринкових стосунків. Прогресуюче перетворення окремих елементів реальності на товар забезпечується знаходженням доступу до раніше невідомих або недоступних ресурсів і розробкою технораціоналістичних інновацій. Для класичної науки було характерне чітке розділення наукового знання (надбання людства) та технології (її прикладного, такого, що має комерційну цінність) використання. Посередником між дослідником і бізнесменом був інженер і тільки результати його творчості були предметом аксіологічного, а не описового наукового дискурсу. Наукове знання в рамках етоса Мертона товаром не було. Усе змінилося в 70-ті–80-ті роки ХХ століття. Виносити далі біологічну природу людини за дужки як світову константу після народження теоретичних основ, методології та інструментарію генної й соціальної інженерії (як концепції управління еволюційним процесом) вже не є можливим. Йдеться вже не про переформатування, а конструювання будь-якої складної системи, елементом якої є носій Розуму як той, що несе, та елементу, у тому числі й сам представник виду Homo sapiens. Ці елементи проектуються, конструюються, утілюються в оригінал-макет, поступають у масове виробництво. Перефразовуючи: «Синтетична біологія й соціальна інженерія – еволюція, що створюється людиною».

У прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН резолюції 2005 року стабільний розвиток як стратегічна мета цивілізаційного розвитку визначається за допомогою поєднання трьох параметрів – економічне зростання, соціальний розвиток і охорона довкілля.