Тема 3. Основні етапи становлення біоетичної свідомості.

2. Проблеми життя та смерті з позицій класичної, некласичної філософії.

В 1834 р. була опублікована книга англійського філософа і правознавця І. Бентама  "Деонтологія, або наука про мораль". Заслуга І. Бентама полягає в розвит­ку відомої з часів Арістотеля концепції деонтології як науки про обов'язок і належну поведінку з позицій філософського напрямку "утилітаризм". І. Бентам вважав: "Основа деонтоло­гії — принцип користі..., певний вчинок є гарним або поганим, гідним або негідним, що заслуговує чи не заслуговує на схвален­ня залежно від його тенденції збільшувати або зменшувати суму суспільної користі". І далі: "Благо як індивіда, так і суспільства може бути гарантоване тільки готовністю до самовіддачі, що й повинно практикуватися в спілкуванні між людьми".

Практичне застосування теорії "вчинок-утилітаризм" має такий алгоритм:

1.   Визначити альтернативні шляхи рішення етичної проблеми.

2.    Спробувати передбачати можливі наслідки (іноді множин­ні й віддалені) кожного альтернативного вчинку.

3.    Спробувати в кожному випадку зробити оцінку наслідків з точки зору балансу добра і зла, з урахуванням впливу вчинку на кожного, кого він імовірно торкнеться.

4.    Вибрати вчинок, що, ймовірно, призведе до найбільшої пе­реваги добра над злом, і визначити його як морально виправда­ний у конкретній ситуації.

Якщо здається ймовірним, що обидві альтернативні дії забез­печать однаковий баланс добра і зла, то кожне з них визнається морально правильним. У деяких ситуаціях, незалежно від того, як людина чинить, баланс добра і зла стає негативним. У такому випадку морально правильно чинити так, щоб зробити у світі перевагу зла (болю і нещастя) над добром (задоволення і щастя) найменшою.

Важливий внесок у розвиток деонтологічних теорій зробив англійський філософ В. Росс (1930). Його теорія була присвя­чена прийняттю деонтологічних рішень у ситуації "конфлікту зобов'язань" і згодом відіграла важливу роль у формуванні су­часної теорії біоетики. Відправною точкою теорії В. Росса стало прагнення знайти вихід, коли одна група етичних зобов'язань схиляє в один бік, а інша — у зворотний. Для адекватного вирі­шення ситуацій, пов'язаних з конфліктом зобов'язань, В. Росс запропонував поняття умовних зобов'язань. В. Росс стверджував, що не існує арбітра відносно визначень їхньої пріоритетності в кожному конкретному випадку. До таких умовних зобов'язань він відніс:

1)     зобов'язання вірності — виконувати обіцянки, поважати контракти й угоди, говорити правду;

2)      зобов'язання відшкодування — компенсація заподіяної шкоди іншому;

3)    зобов'язання подяки;

5)    зобов'язання ненанесення шкоди;

6)    зобов'язання справедливості;

7)    зобов'язання самоповаги.

За твердженням В. Росса, коли виникає конфлікт двох (або більше) умовних зобов'язань, перевага надається на підставі аналізу конкретних обставин. У тяжких випадках принципово не існує зрозумілого і швидкого правила — як учинити, і необ­хідно прийняти "зважене", "відповідне" рішення.

У процесі розроблення і поглиблення деонтологічних теорій з позицій різних філософських систем обґрунтовувалися прин­ципи і постулати гідного виконання обов'язку, моральні вимоги і нормативи. Цікаво, що спочатку деонтологія як розділ етичної теорії охоплювала найрізноманітніші професії і спеціальності. Однак з часом вона більшою мірою стала розглядати етичні проб­леми стосовно медицини, внаслідок чого наприкінці XIX століт­тя медичну етику стали все частіше називати лікарською деон­тологією. Саме у цьому зв'язку період інтенсивного розвитку деонтології, починаючи з класичних праць І. Бентама, названий деонтологічним етапом розвитку медичної етики. Деонтологія як учення про моральний обов'язок стала наукою практично­го застосування принципів і норм лікарської етики в різних га­лузях медицини, школою медичного гуманізму та морального професіоналізму. Деонтологія бореться проти комерціалізації медицини, за дотримання інтересів хворих і професійних прав медиків.

Додатковим імпульсом до розвитку лікарської деонтології стали підсумки Нюрнберзького процесу, на якому були засуд­жені злодіяння лікарів-фашистів під час другої світової війни. Вражене людство довідалося про наджорсткі дії нацистських ме­диків. Стало відомо про умертвіння 70 000 чоловік за расовими, соціальними і медичними критеріями. Виявилося, що ними була розроблена надзвичайно ефективна програма евтаназії. Світові також стало відомо, що деякі лікарі, усупереч даній ними клят­ві Гіппократа, ставили злочинницькі досліди на військовополо­нених і на особах, депортованих із зайнятих нацистами країн, тим самим збезчестивши професію медика. Саме на Нюрнбер­зькому процесі світ уперше взяв під сумнів сумлінність лікарів і лікарську етику. Недавно стало відомо, що такого роду зло­чинницькі досліди ставили лікарі в Японії під час другої світо­вої війни. Міжнародне суспільство стало розуміти необхідність міжнародних кодексів медичної етики. В обстановці емоційного підйому і взаєморозуміння Всесвітня медична асоціація прийня­ла Женевську декларацію (1948), Міжнародний кодекс медич­ної етики (1949). Лікарі виявилися в числі перших, хто виступив проти виробництва, поширення і використання бактеріологічної, хімічної та ядерної зброї.

Значний внесок у формування і розвиток деонтологічної тео­рії і практики зробили видатні вчені-медики України — М. Мак­симович-Амбодик, Д. Самойлович, М. Пирогов, М. Стражеско, Ф. Яновський, Д. Заболотний, .О. Богомолець, М. Ясиновський, М. Амосов і багато інших. їм було властиве безкорисливе служіння людям і самопожертва під час виконання свого про­фесійного обов'язку. Слід особливо зазначити вагомий внесок у розвиток медичної деонтології М. Пирогова, що розробив мо­ральний кодекс медичної сестри, привернув увагу до взаємодії лікаря з медичною адміністрацією, і у своїй знаменитій фразі: "Учитися й жити є одне й те саме" сформулював принцип безпе­рервності лікарської освіти.