7. ПІСЛЯРАДІАЦІЙНЕ ВІДНОВЛЕННЯ РОСЛИН І ТВАРИН

2. Репараційне відновлення

В опроміненій клітині розрізняють два типи пошкодження – потенційно летальне та сублетальне. Потенційно летальними пошкодженнями називають такі, які можуть привести до загибелі клітини, але в певних умовах можуть бути відновлені. Під сублетальними ро­зуміють такі типи пошкоджень, які самі по собі ще не приводять до загибелі клітини, але при наступному опроміненні здатні її викли­кати.

Відповідно розрізняють два типи репарації – від потенційно летальних і від сублетальних пошкоджень. Можливість репарації від сублетальних пошкоджень звичайно доводиться досліда­ми по фракціонованому опроміненню, в основі яких лежить гіпотеза про те, що якби радіаційне ураження носило повнієте незворотний ха­рактер, то ефект, викликаний фракціонованим опроміненням при пев­ній сумарній дозі, був би таким же, як і при одноразовому опромі­ненні у тій же дозі. Але це не так. Величезна кількість даних, одержаних в дослідженнях з найрізноманітнішими організмами  свідчить про те, що при фракціонуванні дози ступінь радіаційного ураження  зменшується. При цьому ураження тим слабше, чим більший проміжок часу розділяє фракції і чим більша кількість фракцій, на які розділена доза.

В сухих системах (насінні, спо­рах, пилку), при обмеженні доступу кисню ефект фракціонування і потужності дози не проявляється або значно послаблюється. І найбільш переконливе пояснення цього явища можна знайти саме у визнанні реальності існування поклітинного відновлення, обов'язковою умовою якого є підтримуван­ня в клітинах активного обміну речовин.

Проте виявити природу відновлення за допомогою прийому фракціонування дози неможливо. Це вимагає проведення спеціальних дос­ліджень з використанням сучасних методів молекулярної біології.

Молекулярне відновлення. Основним пошкодженням клітини при дії іо­нізуючих випромінювань, як уже не раз відзначалось, є пошкод­ження молекул ДНК. Головним структурним пошкодженням ДНК – одно- і двониткові розриви її полінуклеотидних лан­цюгів. Репарація цих типів пошкоджень, яким приписується головна роль в загибелі клітини, вперше була показана в дослідах з бакте­ріями, які дають змогу одержувати штами, де­фектні за окремими ферментами, що контролюють певні етапи репарації. На сл. 55 наведена схема основних етапів репарації однониткового розриву молекули ДНК.

Згідно неї, на першому етапі після утворення розриву відбувається виявлення місця пошкодження за допомогою спеціальних контролюючих систем. Потім ділянка полінуклеотидної нитки з пошкод­женими нуклеотидами з обох боків надрізається за допомогою ферментів ендонуклеаз, вищеплюється з молекули – інцизія і видаляється – ексцизія. Останній етап здійснюється за допомогою ферментів екзонуклеаз. Розмір утвореного роз­риву буває різним – від декількох одиниць до декількох тисяч нуклеотидів. Вслід за цим на місці бреши відбу­вається комплементарний синтез ДНК з використан­ням залишку непошкодженої нитки ДНК в ролі матриці – так звана репаративна реплікація. Цей етап контролюється ферментами ДНК-по­лімеразами, які беруть участь і у звичайному реплікативному синтезі ДНК. І, нарешті, відбувається зшивання кінців синтезованої ділян­ки з полінуклеотидною ниткою.

Тип репарації, що йде за наведеною схемою, одержав назву ексцизійної репарації. Але описані й інші типи репараційного синте­зу ДНК. Більшість з них хоч і має певні особливості, в цілому нага­дують дану схему, суть якої визначається принципом "вищепління-заміщення".

Для репарації двониткових, або подвійних, розривів ДНК нео­бхідно, щоб клітина мала активну систему рекомбінації і непошкоджені ділянки ДНК, гомологічні тим ділянкам, які мають подвійні розриви.

Існують дані і про молекулярне відновлення РНК, деяких білків, зокрема, ядерного білку хроматину, окремих основ ДНК. Але і в їх основі лежать механізми, аналогічні репарації ДНК. Тому репарація ДНК вважається основним механізмом молекулярного відновлення.

Відновлення клітинних структур. Ще в 1950-і роки була висунута гіпотеза про можливість відновлен­ня радіаційних пошкоджень на рівні хромосом. Вона була заснована на підставі експериментальних даних про те, що при фракціонуванні дози опромінення   кількість   аберацій   хромосом   на   клітину   суттєво   залежить  від інтервалу часу між фракціями  дози.  Але якщо при невеликих інтервалах, вимірюваних хвили­нами-годинами, практично завжди спостерігається зменшення чи­сла аберацій, то при подальшому зростанні часу між фракціями або їх кількості результати виявляються досить суперечливими: в одних випадках відбувається їх зменшення до певного рівня, а в інших – після зменшення знову спостерігається збільшення. І пра­ктично всі дані, одержані як в дослідах з рослинами, так і з тва­ринами, описуються або кривою типу 1, або кривою типу 2, яка одер­жала назву кривої Лейна від імені автора, який вперше виявив таку залежність.

В цілому ж вважається, що в післярадіаційний період відбуває­ться відновлення хромосом. Але досі ще не встановлено якихось пе­вних механізмів їх репарації. Безперечно, що відновлення хромосом, що візуально спостерігається як зменшення кількості їх порушень, являє собою більш складний процес, ніж відновлення окремих молекул ДНК. Структурна організація хромосом еукаріотів досить складна. Крім ДНК до їх складу входить певна кількість РНК, різнома­нітні білки, з якими нуклеїнові кислоти утворюють міцні зв'язки. Важко уявити собі, щоб, наприклад, електрон міг зруйнувати таку складну структуру, а ще важче – механізм відновлення, який повинен охоплювати всі перераховані компо­ненти хромосом.

Є дані і про репараційне відновлення деяких інших стру­ктур клітини і, зокрема, мембран, які відіграють важливу роль в розвитку радіаційного ураження. Встановлено, що структура мембран, її проникливість, пошкоджені іонізуючими випромінюваннями, можуть з часом відновлюватися. Але молекулярні механі­зми цього процесу досліджені поки що слабо.

Яку роль відіграє репараційне відновлення в загальному від­новленні багатоклітинного організму, невідомо. Досить переконливо не показана кореляція між радіостійкістю видів ви­щих організмів та їх здатністю до репарації. Відомі лише окремі роботи, в яких на основі дуже вузьких досліджень висловлює­ться версії про можливість такого зв'язку.

 Безперечно, у збереженні кількості проліферуючих клітин про­цесам репарації повинно належати неабияке значення. Але розгляд часових характеристик кінетики відновлення будь-яких постійно оновлюваних тканин рослин і тварин свідчить про те, що для нормалізації здатності критичних органів до виконання своїх функцій необхідні, як мінімум, декілька клітинних циклів, тобто декілька діб, а не  кілька годин, достат­ніх для поклітинного відновлення. І післярадіаційне відновлення будь-якої багатоклітинної системи є не стільки функцією репарації окремих її клітин, скільки розмноженням клітин, які зберегли зда­тність до поділу - репопуляції.