Лекція № 6. Концептуальні основи екологічної освіти

До початку XXI ст. негативний вплив суспільства на навколишнє природне середовище сягнув величезних масштабів, що призвело до виникнення планетарної екологічної кризи.

За умов глобальної екологічної кризи, що охопила всю планету наприкінці ХХ–на початку ХХІ ст. особливої актуальності набуває екологічна освіта всіх громадян планети (а не лише молоді).

Екологічна освіта – це безперервний спеціально організований процес навчання, виховання та розвитку учня, спрямований на формування системних наукових і практичних природоохоронних та екологічних знань про довкілля, умінь і навиків екологічної діяльності й формування основ екологічної культури в контексті концепції сталого розвитку.

Як самостійна галузь педагогічного знання, екологічна освіта у другій половині ХХ ст. отримала визнання в усьому світі.

Для припинення і пом’якшення впливу планетарної екологічної кризи, що зростає, є лише кілька головних шляхів:

–  військовий (найефективніший) – запровадження тимчасового військового контролю міжнародних організацій над країнами і регіонами, де національним урядам не вдається протистояти екологічній катастрофі (ООН, ЮНЕСКО та ін.), тобто для ліквідації загрози усьому людству необхідне введення тимчасової зовнішньої військової адміністрації міжнародних організацій, що зумовлене потребою вжиття низки надзвичайних заходів – політичних, економічних та інших, які повинні бути спрямовані на припинення дії головних компонентів екологічної кризи (які впливають на всю планету) та пом’якшення особливо небезпечних її наслідків;

–   політичний – вжиття урядами (а в особливих випадках, і на вимогу міжнародних організацій) кардинальних заходів політичного й економічного характеру, метою яких є перехід на екологічно орієнтовану економіку;

–   освітній створення ефективної системи екологічної освіти, головною метою якої є формування екологічної культури суспільства й особистості.

Усі названі шляхи можна успішно реалізувати за умови широкомасштабної підтримки з боку засобів масової інформації. Найнебезпечнішим для людства є перший шлях, що може мати непередбачувані наслідки (можливість переростання у тривале протистояння різних соціальних сил). Ми вважаємо, що сьогодні лише в окремих регіонах планети ще можна ефективно реалізувати на практиці другий і третій шляхи.

Найбільший інтерес для нас має третій шлях. Вітчизняні вчені розглядають екологічну освіту як один із засобів пом’якшення екологічної кризи. Вважають, що освіта, будучи цілеспрямованою програмою соціалізації людини, яка забезпечує їй ніби друге народження і робить її людиною повною мірою, повинна стати ефективним механізмом становлення екологічної культури.

Питання освіти, які відображають особливості взаємодії суспільства з природним середовищем, завжди посідали важливе місце в педагогічних поглядах таких учених, як Я. Коменський, Д. Докк, Ж.-Ж. Руссо, П. Песталоцці, А. Дістервег, К. Ушинський, та інших просвітителів, які закликали навчатися від природи зовнішньої і внутрішньої та відповідно до неї виховувати дитину. Оскільки ж вплив людини і суспільства на природу в цей період не був таким масштабним, то мету формування відповідального ставлення до неї не було.

На початку ХХ ст. (1913) з’явився термін “охорона природи”. Він набув значного поширення після Міжнародного з’їзду з охорони природи, який відбувся того ж року. Тоді головною формою охорони природи було створення заповідників, мета яких – охорона природних пам’яток. Потім, з ускладненням взаємозв’язків людини з середовищем, змінився і зміст поняття “охорона природи”. Почали усвідомлювати ідею про необхідність готувати молоде покоління до охорони природи. Так започатковано природоохоронне виховання учнів – прообраз майбутньої екологічної освіти школярів. Сутність природоохоронного виховання розуміли як цілеспрямоване формування в учнів наукових поглядів на розвиток і функціонування природи та її ресурсів, необхідну умову життя суспільства, закладання умінь правильно поводитись у природі, раціонально ставитися до її ресурсів у майбутн ій практичній діяльності.

Багаторічна діяльність освітніх установ з охорони природи не мала серйозної теоретичної концепції і ґрунтувалась переважно на емпіричному досвіді окремих учених і вчителів-ентузіастів. Уже в середині 50-х років ХХ ст. проблема охорони природи потребувала наукового обґрунтування природоохоронної діяльності.

Учені у 50–60-х роках ХХ ст. почали розробляти проблеми природоохоронної (екологічної) освіти як окремого наукового напряму і як галузі наукової педагогіки. І. Звєрєв, А. Захлєбний, І. Суравєгіна та інші в теоретичних працях обґрунтували (опираючись на досягнення педагогічної науки того часу) цілі, визначили завдання природо- охоронної освіти, запропонували науково обґрунтовані засоби і методи вирішення цих завдань.

У цей період перед вітчизняною школою постало нове завдання – виховання в учнів відповідального ставлення до природи. Розробка теоретичних проблем природоохоронної освіти, уточнення цілей і розширення завдань педагогічної діяльності середніх загальноосвітніх установ стало однією з причин поступової відмови від використання термін “природоохоронна освіта” і поширення терміна “екологічна освіта”.

Термін “екологічна освіта” запроваджено 1970 р. на конференції в Карсон-Сіті (США, Невада): екологічна освіта – це процес усвідомлення людиною цінності навколишнього середовища й уточнення головних положень, необхідних для отримання знань та умінь для розуміння й визнання взаємозалежності між людиною, її культурою та біофізичним оточенням. Екологічна освіта також охоплює набуття практичних навиків у вирішенні завдань, що стосуються взаємодії з довкіллям, виробленням поведінки, яка сприяє поліпшенню якості довкілля. Тепер під екологічною освітою розуміють безперервний процес навчання, виховання і розвитку особистості, спрямований на формування системи наукових і практичних знань, ціннісних орієнтацій, поведінки і діяльності, які забезпечують відповідальне ставлення до навколишнього соціально-природного середовища.

У педагогічній теорії намітилась стійка тенденція розвитку екологічної освіти в самостійну частину загальної освіти. Взаємодію з навколишньою дійсністю розглядали як умову і засіб розвитку учнів.

Одним із завдань екологічної освіти стало формування екологічної свідомості учнів. Потреба в екологізації свідомості зумовлена об’єктивними чинниками (небезпечною гостротою екологічних суперечностей, реальністю екологічної кризи, необхідністю запобігання екологічному краху, якісним станом навколишнього природного середо- вища), які відображають нагальні потреби суспільства. Екологізація свідомості суспільства й особистості пов’язана з формуванням певних екологічних орієнтацій, і полягає у перетворенні екологічних установок та орієнтирів, які творять міцний фундамент екологічного мислення, у підґрунтя діяльнісних установок.

Екологічна свідомість, що є духовно-практичним чинником засвоєння дійсності, суттєво доповнює наукове пізнання специфічним ставленням людини до світу природи. Екологічну свідомість (з погляду антропоцентризму) можна визначити як знання про взаємні зв’язки людини і середовища, їхню значимість для людини і для збереження стійкого балансу між ними; розуміння й оцінку особистістю своїх можливостей з використання цих зв’язків для задоволення потреб і визначення меж допустимого антропогенного впливу.

Сучасна “індивідуальна” екологічна свідомість учня залежить від особливостей суспільних стосунків, соціальних установок. Це дає змогу розглядати екологічну свідомість учня як відображення в його свідомості процесів взаємодії між ним (тобто учнем) як особистістю, з одного боку, і суспільством та довкіллям, – з іншого, у тих аспектах біологічного і соціального життя, що зумовлені природними чинниками. Можна вважати, що екологічна свідомість – це система сформованих і тих, що формуються, когнітивних, етичних, естетичних, прагматичних стосунків учня з природою і з самим собою.

На практиці зміст екологічної освіти розкривається через систему біо- й екологічних знань. Педагоги зрозуміли, що поставлене завдання можна вирішити лише засобами всіх видів природничої і гуманітарної освіти учнів. Проте розуміння екологічної освіти учнів як важливої самостійної частини загальної середньої освіти суперечило вимозі розгляду екологічної освіти як невід’ємної частини всього навчального процесу на всіх етапах навчання.

У 1980-х роках різні теоретико-методологічні аспекти екологічної освіти досліджу- вали І. Цвєткова, В. Сухомлинський, С. Гореславський, Т. Денисова та ін. І. Цвєткова трактувала екологічне виховання як динамічний цілісний процес, який має суттєві особливості й певні закономірності].

Метою екологічної освіти у 1950–1970-ті роки учені вважали формування основ екологічної культури учнів шляхом передавання знань про наукові основи природокористування, необхідність діяти відповідно до них, а також формування в учнів практичних умінь і навиків та активної життєвої позиції в сфері охорони природи і раціонального використання природних ресурсів.

А. Сидельковський висловив положення про формування особистості засобами природи поряд із власне соціальними і педагогічними аспектами. Важливим аспектом взаємодії учнів з природою є усвідомлення ними впливів на їхні особисті риси. Це сприяє формуванню бажання використовувати явища природи як засіб самоосвіти і саморозвитку. Через різноманітну діяльність і організацію спілкування учнів із залученням явищ природи й учителів впливають на формування їхньої внутрішньої позиції. С. Гореславський розглядав активно-діяльнісний характер екологічної освіти і схарактеризував його як провідний засіб формування особистості. До головних завдань екологічного виховання учнів він зачисляв виховання бережливого ставлення до природи, формування в учнів понять про красу ставлення людей до природи, виховання культурних потреб і навиків культурної поведінки у природі та ін.

Роль мистецтва в екологічній освіті й вихованні досліджували Н. Артеменко, Л. Пєчко, І. Смольянінов та ін. Ці вчені вважали, що різні види мистецтва впливають на формування різних рис особистості, які сприяють активній участі учнів в охороні природи і відображають морально-естетичний бік ставлення особистості до природи та її вплив на особистість. Л. Пєчко зі співавторами вважали, що розуміння цінності природи як джерела матеріальних і духовних сил суспільства, розвиток необхідності спілкування з природою визначає майбутні взаємов ідносини суспільства і людини з навколишнім природним середовищем.

Л. Пєчко запропонувала новий підхід до екологічної освіти і виховання: вироблення естетичного ставлення до природи повинно сприяти формуванню в дітей естетичного сприйняття, оцінок і суджень, смаку й ідеалу, що передбачає розвиток чутливості до краси і виразності об’єктивних природних явищ, а також розуміння цінності, унікальності кожного з них.

І. Смольянінова у працях з методики викладання наук про природу зазначала про необхідність зв’язків навчального матеріалу, який вивчають, з естетичним і екологічним вихованням. Сприйняття природи й опосередковане естетичне ставлення до неї за допомогою мистецтва повинно формувати в учнів почуття прекрасного.

Проблеми теорії екологічної освіти відображені й у працях В. Сухомлинського. Педагог уперше спробував створити систему екологічної освіти учнів, яка б комплексно охоплювала навчальну (набуття знань про природу, вмінь і навиків з її охорони) і виробничу діяльність, формування гуманної, високоморальної і різнобічно розвинутої особистості. Ключова ідея його системи – виховання учня через природу. Він уважав природу важливим джерелом думки і розвитку розумових здібностей учня. Спілкування з природою повинно мати характер творчої діяльності й бути проникнуте співчуттям до всього живого. Під час спілкування з природою в учнів за допомогою емоцій розвиваються благородні, високі почуття. Система екологічної освіти В. Сухомлинського спрямована на формування гармонійних взаємовідносин  між   природою та учнем. Теорія і практика екологічної освіти набула суттєвого розвитку у дослідженнях І. Звєрєва. Екологічну освіту він розумів як процес навчання, виховання і розвитку особистості, спрямований на формування системи наукових і практичних знань, ціннісних орієнтацій, поведінки і діяльності, що забезпечують відповідальне ставлення до навколишнього соціально-природного середовища. Метою екологічної освіти він уважав  формування відповідального ставлення учнів до довкілля:

–  відповідальність за збереження природи, яка визначає умови життя особистості, з якими вона пов’язана і на які діє у процесі життєдіяльності;

–  відповідальність за здоров’я (своє й інших людей) як особистісну й громадську цінність;

–  екологічну і природоохоронну діяльність, пропаганду ідей оптимізації взаємодії суспільства і природи, попередження негативних наслідків впливу на навколишнє середовище людини та її здоров’я.

Необхідним рівнем сформованості в учнів відповідального ставлення до навколишнього природного середовища І. Звєрєв уважав реальний внесок кожного учня в поліпшення довкілля. Для успішного формування в учнів екологічної відповідальності І. Звєрєв запропонував таку систему взаємопов’язаних педагогічних завдань:

– навчання (формування знань про єдність живої і неживої природи, розкриття закономірностей природних явищ, взаємодії природи, суспільства і людини; знання еко- логічних проблем і способів їх вирішення; системи теоретичних і практичних умінь з вивчення і поліпшення стану навколишнього природного середовища);

–   виховання (вироблення ціннісних орієнтацій екологічного характеру, мотивів і потреб, звичок екологічно доцільної поведінки й діяльності, волі, наполегливості у досягненні екологічних цілей);

–  розвиток (здібності до аналізу екологічних проблем і вибору оптимальних способів їхнього вирішення; екологічного мислення; переконань у необхідності і можливості вирішення екологічних проблем; прагнення особистої участі в практичній екологічній діяльності).

І. Звєрєв зазначав, що екологічну культуру можна сформувати лише безперервним підвищенням рівня загальної культури суспільства і людини. Для цього він пропонував міжпредметний підхід, який передбачає узгодження змісту і методів розкриття законів, принципів і способів оптимальної взаємодії суспільства з природою на всіх рівнях екологічних знань, закладених у навчальних предметах. Екологічна освіта у працях І. Звєрєва спрямована на формування культури ставлення учнів до природи.

Теоретичні основи екологічної освіти школярів найповніше розробила І. Суравєгіна. В основі теорії екологічної освіти – такі концептуальні положення:

–  ідея єдності системи природа–суспільство–людина;

–  людство – складова природи (його розвиток – негативний чинник деградації природи);

–   історія людства – частина історії “деградації природи” (перетворення природи сьогодні є найбільшою небезпекою для життя);

–  єдність історії природи й історії суспільства;

–  екологічна культура особистості й суспільства (новий рівень відносин у системі людина–природа).

І. Суравєгіна вважає ефективним напрямом удосконалювання екологічної освіти учнів у школі екологізацію змісту шкільної освіти (яка містить систему знань про взаємодію суспільства і природи, ціннісні екологічні орієнтації, систему вмінь і навиків з її вивчення й охорони, норми і правила ставлення до природи), засвоєння учнями найважливіших теоретичних понять і світоглядних ідей екологічного змісту. Формування екологічної культури, у підґрунті якої, на її думку, є науковий світогляд, повинно бути частиною освітнього процесу, а показник її сформованості – екологічна діяльність учнів.

Активно опрацьовував теорію екологічної освіти А. Захлєбний. Розглядаючи взаємовідносини у системі суспільство–природа, він з’ясував такі їхні особливості:

–  розвиток промисловості на планеті призводить до порушення цілісності біосфери;

–  розвиток промисловості призводить до забруднення речовинами, які не були складовими природного кругообігу біосфери (це, відповідно, призводить до її поступового руйнування);

–  зникнення природних ресурсів породжує нові проблеми (пошук і використання нових джерел енергії та сировини, що призводить до нових екологічних проблем).

А. Захлєбний особливу увагу в теорії екологічної освіти відвів вирішенню проблем розроблення системи завдань, спрямованих на розвиток ціннісних орієнтацій школярів, формування потреби в природоохоронній та екологічній діяльності.