Теоретичний матеріал до теми 4: Соціальне партнерство як інструмент розвитку біоекономіки

1. Історичні аспекти соціального партнерства

Перехід суспільства до нової моделі розвитку - біоекономіки є досить складним, довгим та суперечливим соціально-економічним процесом, оскільки він супроводжується формуванням нових суспільних відносин, трансформацією виробничих відносин, проблемами виробництва та споживання біотехнологічної продукції, зміною відношення до навколишнього середовища, проблемами соціального захисту, зайнятості та ін. У зв′язку з цим необхідно запровадити якісні зміни в усіх сферах життєдіяльності суспільства, розробити нову концепцію взаємодії його основних ланок. У цій ситуації є актуальним питання формування соціального партнерства як одного з найбільш раціональних інструментів державного регулювання розвитку біоекономіки.

Соціальне партнерство не є новим поняттям, оскільки ті чи інші сторони врегулювання відносин у суспільстві між різними класами, прошарками, групами викликали інтерес у вчених на різних етапах розвитку економічних відносин. Його розглядають як механізм врегулювання, узгодження та захисту інтересів різноманітних соціальних груп, як комплекс суспільних відносин, як інститут досягнення компромісу у врегулюванні соціально-трудових відносин, як принцип трудового права, на основі якого здійснюється колективно-договірне регулювання тощо. Незважаючи на різноманітність трактування цього поняття, загальним для всіх визначень є те, що соціальне партнерство передбачає вироблення компромісних рішень при наявності різновекторних інтересів певних соціальних груп та можливість забезпечити розвиток суспільства на основі принципів сталого розвитку та економічного зростання. Історичний досвід формування соціального партнерства свідчить про те, що створення цього механізму є загальноцивілізаційною закономірністю, проте її прояв залежить від конкретних умов розвитку тієї чи іншої країни.

Поняття «партнерство» походить від англійського слова «partnership». Звернувшись до «Великого Словника англійської мови» Н. Вебстера можна знайти таку низку визначень партнерства як:

загальне становище партнера;

юридичні відносини між представниками бізнес товариства;

3) відносини, що, як правило, передбачають тісну співпрацю між сторонами, які мають взаємовигідні права та обов’язки.

Синонімічний ряд поняття «партнерство» продовжується словами: союз, співпраця, конфедерація, об’єднання, взаємодія, обмін, взаємозв’язок, взаємодопомога, симбіоз, інтеграція, злиття.

Філософський підхід розглядає соціальне партнерство як сутнісну ознаку громадянського суспільства і пов’язаний з такими категоріями, як «прогрес», «суспільні відносини», «солідарність», «об’єктивні потреби» та ін. В. Жуков та В. Скуратівський на основі цих категорій визначають соціальне партнерство як «специфічний тип суспільних відносин між соціальними групами, шарами, класами, спільнотами. Це процес створення єдиного соціокультурного простору, в якому мешкають різні суб’єкти, які згодні, незважаючи на відмінність інтересів, дотримуватися «загальних правил гри», партнерських норм».

В. Попович виділяє два основних підходи до сутності соціального партнерства. Перший підхід базується на концептуальній основі і визначає соціальне партнерство як відносини між різними соціальними групами, прошарками в масштабах всього суспільства. В основі іншого підходу лежать технології взаємодії соціальних суб’єктів в рамках конкретної сфери діяльності (соціальної сфери, трудової, освітньої, сфери зайнятості, ринку праці і т.д.), тому цей підхід автором названий як інструментальний.

Розглядаючи етапи формування соціального можна побачити досить глибокі історичні коріння виникнення цієї категорії. Зазвичай, вчені поєднують формування категорії соціальне партнерство із соціально-філософськими, соціально-економічними етапами розвитку суспільства. Тобто становлення соціального партнерства як специфічного типу суспільних відносин формувалося в результаті тривалої соціальної еволюції. На рис зображено еволюцію формування поглядів вчених на ідею соціального партнерства та трактування сутності цієї категорії через призму суспільно-економічних трансформацій.

Рис. 1. Погляди вчених на соціальне партнерство

Погляди сучасних вчених дозволяють розширити уявлення про соціальне партнерство, як інтеграційний суспільний феномен, який сприяє розвитку соціальних рис держави та визначає принципи взаємодії соціальних структур сучасного суспільства. У широкому розумінні, соціальне партнерство є передумовою, механізмом досягнення соціальної солідарності в суспільстві, є системою врегулювання конфліктів в усіх сферах життєдіяльності, формою узгодження інтересів суб’єктів партнерства, що забезпечує їх конструктивну взаємодію.

Актуальність нових підходів до удосконалення механізму соціального партнерства посилюється у зв’язку з переходом до нових цивілізаційних форм (постіндустріального, інформаційного суспільства, «суспільства знань»). Серед основних ідей постіндустріального суспільства ідея соціального партнерства виражена в тому, що постіндустріальне суспільство не усуває суперечностей між управляючими та тими, хто підлягає управлінню, працею і капіталом, знанням і некомпетентністю, що актуалізує пошук прийнятних шляхів взаємного співробітництва з використанням доктрини соціального партнерства в нових модифікаціях.

Зокрема, для Е. Гідденса важливим вбачається дотримання рівноваги між державою, економікою, громадянським суспільством для забезпечення ефективного делегування повноважень, формування альтернативних демократичних процедур, співробітництва політичних партій і зацікавлених груп, виховання культури громадянськості.

У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства стала базовою у процесі розвитку соціально-трудових відносин, незважаючи на те, що його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом

У 1948 p. Міжнародна Організація Праці прийняла Конвенцію № 87 про свободу асоціації і захист права на організацію, у 1949 р. ‒ Конвенцію № 98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів. Проте, у ХХ столітті потрібно було майже 50 років, щоб у теорію і практику регулювання соціально-трудових відносин між найманими робітниками і роботодавцями увійшло поняття соціальне партнерство. За цей період посилилася концентрація капіталу, зросли масштаби виробництва, сформувалася міжнародна кооперація праці та інтернаціоналізація виробництва. За таких умов страйки робітників оберталися для власників підприємств вже набагато відчутнішими втратами, ніж раніше.

Термін «соціальне партнерство» не є широковживаним у країнах Європи. У науковій літературі обговорюються відносини між державою та іншими соціальними партнерами (як правило ‒ бізнесом), і для опису аналогічних домовленостей використовується ряд термінів. Соціальне партнерство є найбільш поширеним в Австрії, Данії, Німеччині та Ірландії, термін «соціальний партнер» (але не «соціальне партнерство) широко використовується у Франції та Нідерландах.

У Великобританії така форма соціальної організації співпраці, в якій ключові політичні та соціальні рішення приймаються у корпоративних групах ( між профспілками, роботодавцями та урядом) і по суті є соціальним партнерством, має назву «корпоративізм».

Діяльність соціального партнерства має різні сфери застосування в країнах Європейського Союзу, як показано в табл. 1.

Таблиця 1.

Сфери застосування соціального партнерства в країнах ЄС*

Таким чином, як можна побачити з табл. 1. соціальне партнерство сьогодні є важливою складовою розробки соціально-економічної політики більшості країн Європейського Союзу, особливо у сферах вирішення економічних, соціальних, екологічних проблем як в короткостроковій , так і в довгостроковій перспективі.

Досвід роботи в Європі показує, що модель соціального партнерства була особливо ефективним засобом включення робітників у розвиток демократичних законів. Тобто, соціальне партнерство відіграє роль соціального діалогу, який передбачає участь працівників у демократичних процесах. Відповідно до моделі соціального партнерства, учасники бізнес-підприємств виконують як економічну і соціальну функції. У Європі термін «соціальний партнер» відноситься до різних суб'єктів, таких, як уряд, роботодавці, працівники і представників профспілки.

У всіх країнах загалом процедури і регламенти відповідного органу регулюються законами, які більш детально визначаються або ж адміністративними положеннями, або рішеннями, прийнятими на тристоронній основі. У переважній більшості країн національні дво- чи тристоронні органи соціального партнерства створені і діють на підставі законів, у деяких ‒ Конституції (Італія, Франція, Румунія).

Деякі установи соціального партнерства функціонують за допомогою законодавства ‒ Іспанський економіко-соціальний комітет, Соціально-економічна рада уряду Нідерландів, а деякі ‒ Австрійська паритетна комісія та Ірландська соціально-економічна рада діють за допомогою неформальних домовленостей. Необхідно відмітити, що не зважаючи на існування чи відсутність законодавчої бази розвитку соціального партнерства, ці структури працюють досить ефективно і мають значний вплив на суспільно-економічні відносини в країні [103].

У деяких країнах створення тристороннього органу відбулося на основі адміністративних положень, і ці країни також регулюють процедури і регламент згідно з цими положеннями (Естонія, Словенія). У Чеській Республіці і Угорщині тристоронні органи були створені на основі тристоронніх угод, процедури й регламент регулюються також тристоронніми угодами. Рада в Латвії була створена згідно з рішенням Кабінету міністрів, а процедури були визначені в результаті тристороннього співробітництва.

У більшості країн діє однин головний національний три- чи двосторонній орган. Кількість членів цих органів у різних країнах різна, і лише в окремих випадках однакова кількість членів представляє три сторони ‒ уряд, роботодавців і працівників, а в деяких країнах представлені також інші соціальні та професійні групи громадського суспільства.

При розгляді еволюції становлення соціально-партнерських відносин в країнах світу, чітко виділяються декілька моделей.

Моделі соціального партнерства

Перша модель – біпартизм, формувалась як двостороннє співробітництво і визначається як взаємодія двох сторін при формуванні колективно-договірних відносин між працівниками та роботодавцями. Ця модель базується на обговоренні питань, які стосуються інтересів цих груп у сфері праці.

У тих країнах, де роль держави у регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об'єднаннями роботодавців і організаціями трудящих. Держава, як правило, в такій соціальній моделі виконує роль арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів.

Друга модель соціального партнерства, як трипартизм, можна спостерігати зараз у таких європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія та інших. Така система базується на рівноправному співробітництві під час у врегулювання соціально-трудових відносин трьох сторін: організацій, що представляють інтереси найманих працівників, об'єднань роботодавців та держави. У цій моделі держава відіграє активну роль щодо соціального партнера

Зразком «класичного» трипартизму є австрійська модель соціального партнерства, в рамках якої держава в особі представників партій, уряду, адміністрації здійснює взаємодію із об’єднаннями, які представляють інтереси працівників та підприємців з метою вирішення соціально-економічних проблем та врегулювання конфліктів [108].

Стрижневою формою соціального партнерства у Німеччині є виробнича рада, яка створюється на підприємстві і являє собою консолідований орган представництва робітників і службовців. Через виробничі ради трудящі відстоюють свої інтереси перед роботодавцем. Виробничі ради утворюються відповідно до Закону «Про правовий порядок підприємств» на основі виборної процедури. У виробничій раді можуть діяти виборні представницькі органи молоді, учнів, інвалідів. У тісному співробітництві з виробничою радою підприємства цей контингент громадян захищає свої соціальні інтереси.

У Центральній і Східній Європі яскравим прикладом трипаратизму є Угорщина, де у 1988 р. створено орган трипаратизму ‒ Всеугорський союз узгодження інтересів

Подібні тристоронні структури соціального партнерства працюють і в інших кранах Європейського Союзу. У Нідерландах, наприклад, співробітництво держави, профспілок та асоціацій підприємців здійснюється в рамках Соціально-економічної ради - консультативно-дорадчого органу Парламенту та Уряду Нідерландів. Рада складається із представників об’єднань профспілок, організацій підприємців та «представників Корони», які спільно призначаються Парламентом і Урядом країни. Основним завданням Ради є представництво інтересів профспілок та промисловості, а також надання Уряду і Парламенту експертних висновків стосовно широкого спектру соціально-економічних питань.

У Польщі Польська тристороння комісія з соціально-економічних питань займається веденням соціального діалогу між урядом, об’єднаннями профспілок та роботодавців під час вирішення питань соціально-економічної політики. У період інтеграції Польщі до Європейського Союзу був створений спеціальний орган - Польський комітет співпраці з Європейським економічним і соціальним комітетом (ЄЕСК), який складався з представників трьох груп.

У Франції механізм дії соціального партнерства забезпечує Економічна й соціальна рада Франції, у якій конституційні збори Республіки є єдиним консультативним органом, де представники всіх економічних і соціальних сил можуть зустрічатися на рівних і вільно висловлювати з офіційної трибуни свою точку зору. Порядок призначення членів Ради забезпечує її незалежність і здійснення самостійної та ефективної діяльності.

У деяких країнах тристоронні органи не мають постійних підкомітетів, але створюються спеціальні робочі групи (Естонія, Словенія, Кіпр), залежно від потреб і питань, які обговорюються.

Прикладом нової системи розвитку соціального партнерства та соціального діалогу на сучасному етапі є Європейський економічний і соціальний комітет (ЄЕСК). ЄЕСК – це консультативний представницький орган, створений за Римськими Угодами 1957 р. Він складається з представників різних складових частин економічного та соціального характеру організованого громадянського товариства, комітет із фундаментальною місією забезпечення функціонування ради трьох великих установ (Європейського Парламенту, Ради Європейського Союзу та Європейської Комісії).

Із Комітетом обов'язково консультуються у випадках, передбачених Угодами, а також в усіх випадках, коли ці установи вважатимуть це за доцільне. Комітет також може залучатися попереднього однією чи іншою установою, або проявляти ініціативу, висловлюючи свою думку (близько 15% порад висловлюється з власної ініціативи). Комітет у середньому ухвалює 150 суджень на рік з різноманітних тем, що стосуються устрою Європи та збереження політичної та соціальної стабільності. Він бере активну участь у процесі формування політики та підготовки рішень європейської спільноти.

Комітет виконує роль "містка" між Європою та громадянським суспільством. Радники Комітету належать до національних організацій, що представляють організоване громадянське суспільство в Європейському Союзі. Вони виконують свою експертну функцію, що підтверджується їх призначенням. ЄЕСК дозволяє представникам економічних, суспільних, соціопрофесійних, громадянських організацій бути складовою частиною процесу формування політики та ухвалення рішень на рівні Європейського Союзу.

В інституційній системі Союзу Європейський Економічний і Соціальний Комітет впроваджує особливу форму діалогу, узгодження позицій та консультування. Він робить внесок у те, що законодавчі та виконавчі органи Європейського Союзу беруть до уваги досвід, очікування та пропозиції організацій, що представляють громадянське суспільство. До того ж ЄЕСК нещодавно впровадив «групу зв'язку» з певними європейськими мережами громадянського суспільства, аби зав'язати з ними структурований діалог.

У ЄС діє організація CEJA, яка є голосом наступного покоління європейських фермерів для європейських інститутів.

CEJA діє як форум для спілкування між молодими фермерами та європейськими особами, які приймають рішення. Його головна мета полягає в сприянні більш молодому та більш інноваційному сільськогосподарському сектору в ЄС-27 та створенні хороших умов праці та життя для молодих людей, які починають займатися фермерством, і тих, хто вже є « молодими фермерами».

Головними проблемами, які хвилюють молодих фермерів, є питання, пов’язані з доступом до землі, кредитами та правами на виробництво, а також зміцнення освітніх і навчальних закладів для молоді в сільській місцевості. CEJA представляє близько 2 мільйонів молодих фермерів у Європі.

До організації входять члени 22 країн-членів ЄС і 33 національні організації-члени, включаючи спостерігача від Латвії та двох асоційованих членів від Великобританії та Сербії. Ми продовжуємо підтримувати регулярні контакти з організаціями молодих фермерів, сільськогосподарськими установами та асоціаціями в Європі та світі.

CEJA налагодила тісні зв’язки з різними міжнародними молодіжними організаціями протягом багатьох років у своїй роботі по захисту молодих фермерів, завжди зберігаючи незалежність від будь-якої політичної ідеології.

CEJA була заснована в Римі (Італія) в 1958 році організаціями, що представляють молодих фермерів із шести країн-засновників Європейського економічного співтовариства. Десятиліттями CEJA невтомно працював над тим, щоб спрямувати проблеми молодих фермерів на європейські інституції та впливати на формування політики на рівні ЄС. CEJA є співорганізатором численних семінарів, візитів, конференцій і є автором десятків доповідей. Серед інших заходів ми брали участь у Програмі обміну для молодих фермерів (PEJA), що дозволяє молодим людям познайомитися з сільськогосподарським сектором в іншій країні, освітньому проекті Tellus, який охопив мільйони європейських школярів, і програмі шкільних фруктів, спрямованій на заохочення хорошого харчові звички у молоді.

У 2006 році в ЄС був утворений комітет з нагляду за сталим розвитком (SDО), метою якого було виконання таких завдань:

- обмін передовим досвідом (за допомогою бази даних);

- стимулювання обговорень (шляхом організації конференцій та слухань, а також друкування публікацій);

- аналіз питань сталого розвитку з позиції громадянського суспільства (висновки, звіти).

Формування системи соціального партнерства в Україні почалося у 1992 р., коли вітчизняні профспілкові організації виступили з ініціативою проведення діалогу між ними, роботодавцями та державними органами на регулярній основі для більш ефективного вирішення соціально-трудових питань та узгодження інтересів сторін через досягнення згоди між ними. Інституційні засади соціального партнерства були сформовані у 1993 р., коли був прийнятий Закон України «Про колективні договори та угоди» яким було визначено правові основи укладання та виконання колективних договорів та угод з метою регулювання трудових відносин і узгодження соціально-економічних інтересів працівників та роботодавців.

Національна тристороння соціально-економічна рада (далі – Національна рада) вперше була утворена за пропозицією всеукраїнських профспілок, об’єднань роботодавців та Кабінету Міністрів України як консультативно-дорадчий орган при Президентові України з представників Кабінету Міністрів України, всеукраїнських професійних спілок та їх об'єднань, всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців відповідно до Указу Президента України від 29 грудня 2005 року № 1871 «Про розвиток соціального діалогу в Україні».

На основі дослідження робимо висновок, що соціальне партнерство у розвинутих країнах має певні особливості та відмінності, проте всі вони демонструють, певним чином, такі основні ознаки:

делегування певних повноважень урядовим структурам;

сфера застосування соціального партнерства виходить за рамки політики зайнятості та ведення колективних переговорів;

соціальне партнерство досягло певних позитивних результатів.

Аналіз показав, що в основному соціальне партнерство розглядається у контексті регулятора трудових відносин і базується на необхідності уникнення конфліктів і спрямуванні зусиль на досягнення стану соціальної рівноваги, політичної стабільності за якої будуть узгоджені інтереси працівників і роботодавців.

Але необхідно зазначити, що на сучасному етапі розвитку соціально-економічних відносин спостерігаються нові тенденції у суспільних відносинах, і в період формування постіндустріального суспільства, в якому промисловий сектор поступається лідируючою позицією сфері послуг та інформації, на перший план виходять інші питання та виклики, котрі повинно вирішити суспільство. Сьогодні діяльність громадських структур, котрі відстоюють не лише інтереси найманих працівників, а й такі важливі складові суспільного життя, як права споживачів, права жінок і дітей, права майбутніх поколінь на екологічно чисте середовище та інше має важливе значення для формування суспільної свідомості, а їх роль при обранні загального вектору соціально-економічної політики держави зростає.

Такий вектор розвитку соціального партнерства є цілком закономірним. Адже крім дотримання прав та свобод робітників, сьогодні в усьому світі на порядок денний виходять й інші питання, можливості та виклики. Це й екологічні проблеми, з якими сьогодні стикається увесь світ, зміни клімату, обмеження викопних природних ресурсів, проблеми світової продовольчої безпеки, демографічні виклики, глобалізаційні процеси, швидкий розвиток інформаційних технологій, технологічні інновації перебудовують економіку на нові цінності та поведінку сприяють формуванню розподіленої економіки, поведінкової економіки, біоекономіки. Усе це потребує нових механізмів державного регулювання цими процесами, котрі вимагають співпраці основних суб’єктів соціально-економічних відносин. І одним із таких механізмів, на нашу думку, є соціальне партнерство.

В умовах розвитку біоекономіки суб′єкти соціального партнерства мають можливість поєднати свої інтереси найбільш ефективно, оскільки ефективна співпраця дає шанс всім учасникам соціального партнерства задовольнити свої інтереси без погіршення становища інших. При такому поєднанні та співпаданні інтересів суб′єктів соціального партнерства його потенціал зростає.

Соціальне партнерство - це механізм взаємодії певних соціальних груп: бізнес, суспільство, влада, який забезпечує ефективний розвиток біоекономіки і який не передбачає для досягнення соціального компромісу необхідності поступатися значущими інтересами вказаних груп.

На наш погляд, економічною основою соціального партнерства є оцінка вкладу кожного суб′єкту соціального партнерства (соціальних груп) у розвиток біоекономіки. Ідеологією сучасного соціального партнерства повинна виступати доктрина сталого розвитку економіки, яка базується на використанні відтворюваних ресурсів та забезпеченні майбутнім поколінням умов для задоволення потреб.

Ми вважаємо, що необхідність вирішення задач соціально-економічного, технологічного розвитку змушує різні держави поєднувати свої зусилля і активно взаємодіяти. Проте така взаємодія досить часто приносить не лише позитивні результати, а й супроводжується цілою низкою проблем, серед яких фінансові проблеми, антисоціальна поведінка бізнесу, зростаюча кількість населення, ріст рівня безробіття, міжнаціональні конфлікти, тероризм та інші. Вирішити важливі соціально-економічні, демографічні, екологічні проблеми в рамках окремо взятої країни неможливо.

На сьогодні необхідна тісна співпраця держав, громадських організацій і міжнародних структур різних профілів (фінансових, екологічних, з охорони здоров′я тощо). Виходячи з цього, ще одним перспективним напрямком соціального партнерства в сучасних умовах виступає активна взаємодія держав для врегулювання взаємопов′язаних інтересів на міжнародному рівні. Адже людство зможе вижити лише в умовах нової економічної системи, біосоціальної економіки, основу якої становлять партнерські відносини народів, держав, міжнародних та громадських організацій.