Лекція 4. «Головні аспекти передпроектного обстеження території, що агроландшафтно упорядковується»

3. Класифікація і особливості картографування еродованих грунтів

Існує ціна низка класифікацій ґрунтів за ступенем еродованості. Але, як показала практика, принципово нової інформації не виникає від того, за якою класифікацією за ступенем еродованості буде оцінюватися певний ґрунт. Більш важливо (і принципово) визначити, чи справді цей ґрунт еродований і який шар ґрунту втрачено. Тому розглянемо два підходи до класифікації за ступенем еродованості, що були загально прийняті в колишньому СРСР, і сьогодні без істотних змін використовуються в Україні.

Найбільш поширена класифікація, де основною ознакою є частка втраченого генетичного профілю ґрунту під впливом ерозійних процесів. Додатковими ознаками в цій класифікації є забарвлення орного шару, глибина залягання включень і новоутворень, наявність на поверхні рівчаків від тимчасових потоків, природних і штучних реперів. Найбільш відомі підходи, які можна віднести до цієї класифікації, сформулювали С.С.Соболєв (1948, 1961) і Г.П.Сурмач (1954, 1992). Друга класифікація заснована на зменшенні запасів гумусу у ґрунті. Найбільший вклад у її формування зробив М.М.Заславський (1972).

У відповідності з класифікацією С.С.Соболєва еродовані ґрунти розділяються на слабо-, середньо-, сильно і дуже сильно еродовані ґрунти.

Слабоеродовані ґрунти. До них відносяться ґрунти, у яких втрачено не більше ½  генетичного горизонту Н (використовуємо українську індексацію ґрунтів). При цьому розорюється нижня частина горизонту Н. Якщо глибина оранки перевищує нижню межу горизонту Н, в орний шар надходить горизонт НР, що відображується на кольорі поверхні ґрунту у відповідності з забарвленням горизонтів Н і НР.

Середньоеродовані грунти. До них відносяться ґрунти, у яких втрачено більше половини або повністю генетичний горизонт Н. В орний шар надходить генетичний горизонт НР, а може і Ph, якщо потужність НР менше глибини основного обробітку. Поверхня ґрунту набуває забарвлення цих горизонтів – для чорноземів це, як правило, буруватий колір.

Сильноеродовані грунти. До них відносяться ґрунти, у яких втрачений горизонт НР і розорюється РН. Поверхня ґрунту набуває бурого кольору.

Дуже сильно еродовані грунти. Це колишні ґрунти, які повністю втратили генетичний профіль і розорюється материнська порода. Колір орного шару – це колір Р.

Намиті ґрунти класифікують за потужністю наносів:

-         Слабонамиті – до 20 см.

-         Сереньонамиті – 20 – 40 см.

-         Сильнонамиті – 40 см.

Методи визначення ступеня еродованості грунтів

Ствердилася й досі широко застосовується методика визначення ступеня еродованості, що грунтується на виборі контрольного плакорного грунту, з потужністю якого порівнюються потужності схилових грунтів. Автором такого методичного підходу вважається С.С.Соболєв. Має місце досить значна кількість модифікацій цієї методики, які також грунтуються на виборі контролю на плакорі. Для прикладу можна назвати роботи Г.П.Сурмача, Г.І.Швебса, де наведено такі методики. Але за останній час вже не викликає сумнівів неможливість встановлення ступеня еродованості схилових грунтів на підставі плакорного контролю. Стисле зведення таких публікацій наведено у докторській дисертації Г.А.Ларіонова. Ряд авторів, що мають таку саму точку зору, пропонують до класифікації замість терміну "еродовані" ввести термін "схилові грунти". Почали з`являтися нові методи визначення ступеня еродованості схилових грунтів. Зокрема, один з них розроблено Г.А.Ларіоновим, який назвав його методом перших розрізів. Також є багато прикладів встановлення початкової потужності грунту за якоюсь природною міткою (репером). Наприклад, праця Ф.Е.Фотона з співавторами, в якій наведено можливість визначення ступеня еродованості за концентрацією залізо-марганцевих конкрецій у поверхневому шарі грунту. Але наведені методи можна використовувати лише у конкретних випадках і вони не можуть мати широкого застосування.

Проте слід вказати на якісно відмінний підхід, що з`явився до визначення ступеня еродованості грунтів. Так, В.В.Разумков пропонує прийняти фактори грунтоутворення як незалежні змінні, що визначають стан грунтової системи, а властивості - як залежні змінні. Автор вважає, що одержані кількісні залежності можуть використовуватися для камерального дешифрування гірських грунтів. Суть такого підходу міститься у спробі формалізувати рівняння В.В.Докучаєва, яке свідчить про функціональний зв`язок розвитку грунтового тіла з факторами грунтоутворення. Це посилання може бути теоретичною основою методики визначення еродованості грунтів.