Тема 7. Ранньохристиянська та романська архітектура і будівництво.

З початку XI ст. життя у Західній Європі поступово нормалізується, наміча­ється тенденція об’єднання окремих феодальних князівств у держави. Збільшується роль і фінансові можливості монастирів - спорудження монастирських комплексів стає основним видом будівництва. В оточений фортифікаційними стінами монас­тирський комплекс окрім головного храму (собору) входили й інші будівлі: жит­ло монахів (келії), трапезна, майстерні, бібліотека, кухня, пекарня, лікарня, стайні, будинки для перебування прочан та інші. Усі будівлі групувалися по периметру монастирського подвір’я - клуатру, посередині якого височів собор з дзвіницею.

Монастирі були осередками науки, в яких поступово відновлювали будівельну тех­ніку Стародавнього Риму. У кінці X ст. були створені трактати з будівельної спра­ви. В XI ст. після численних спроб, помилок, аварій і руйнувань середньовічні бу­дівельники відновили римські технології спорудження мурованих з каменю арок, склепінь, куполів (рис. 7.19). На цей час склався архітек­турний стиль, якій пізніше назвали романським.

                               а                           б                        в                           г                          д

Рис. 7.19. Схеми склепінь для покриття прямокутних приміщень у романський період: а - циліндричне; б - циліндричне з розпалубками; в - хрестове; г – хрестове з нервюрами; д – зімкнене.

Просторово-конструктивне рішення романської базиліки остаточно було сформовано в XI ст. на основі ранньохристиянських римських храмів.

Для покриттів середніх нефів здебільшого використовували дерев’яні фер­ми, пізніше влаштовували циліндричні склепіння, що спиралися на аркади. Скле­піння виконували на вапняному розчині по дерев’яних опалубках. Покриття і перекриття в бокових нефах, які мали менші прогони, здійснювали хрестовими склепіннями, які спиралися на окремі колони або контрфорси, що дозволяло зменшувати товщину зовнішніх стін. У XIII ст. се­редні нефи навчилися також перекривати хрестовими склепіннями. Здебільшого крок несучих вертикальних конструкцій бокових нефів приймався однаковим з се­реднім, а в деяких регіонах удвічі меншим за крок колон середнього нефу. Хрестові склепіння фактично були каркасними конструкціями. їх нижні поверхні виконува­ли з виступаючими ребрами, розміщеними по діагоналях - нервюрами. Це збіль­шувало несучу здатність і жорсткість склепінь, а також були елементами декору. Нервюри продовжувалися на поверхнях несучих колон, увінчаних капіте­лями, тонкими півколонками - гуртами, що збагачувало інтер’єри.

Інтер’єри романських храмів суворі та прості, вони слабо освітлені через невеликі вікна, розташовані у верхніх частинах стін середніх нефів. Поверхні стін і колон не оштукатурювали у зв’язку з постійним протіканням покрівель. У храмах X - XI ст. не було скульптур. Значну роль у внутрішньому просторі храмів відігравали різні огорожі, ковані грати. Зміна художнього вигляду романських храмів від­булася у кінці XI ст., коли римський папа Григорій VII спеціальним едиктом реко­мендував використання скульптур і мозаїк, щоб зробити храми «священним писан­ням для неписьменних». Це піднесло архітектуру романських храмів на новий художній рівень.

Скульптурний декор виконували найчастіше з каменю-пісковику, який був водостійким і водночас легко піддавався обробці; в Італії використовували мармур. В інтер’єрах численні круглі статуї встановлювали на консольних виступах з колон, а на поверхнях стін - горельєфи; портали входів також прикрашали скульптурами. Колони мали капітелі, які виконували у вигляді складних скульптурних компози­цій. Елементи скульптурного декору здебільш були примітивними, в них порушу­валися пропорції постатей. У багатьох ви­падках скульптури розфарбовували, як це робили в період античності. В ску­льптурах намагалися зображувати біблійних персонажів, насправді маємо людей раннього середньовіччя.

У пізньороманських храмах велике значення отримує фресковий живопис і мозаїки. Зображення мають площинну побудову, фігури не пов’язували між собою, часто їх обводили товстими темними контурами. Художній рівень західноєвропей­ського храмового живопису був суттєво нижчим від тогочасного візантійського та мистецтва Київської Русі.

Структура фасадів романських храмів визначалася розташуванням контр­форсів зовнішніх стін, трансепту і апсид, розмірами та формою вікон. Храми використовували при обороні міст як фортифікаційні споруди, в них будували оборонні башти найчастіше на західних фасадах місцях. В храмах влаштовували вузькі вікна- бійниці з арочними перемичками, зовнішні поверхні стін, виконували з грубо обро­блених каменів і не оштукатурювали. Це надавало романським храмам міцного і суворого зовнішнього вигляду. У XII ст. глухі поверхні стін фасадів почали прик­рашати декоративними аркатурними поясками, які часто проходили по всьому периметру храмів. Аркатурою називають декор стін, виконаний у вигляді стрічок з невеликих глухих арок. Входи в храми влаштовували на західних фаса­дах, дверні прорізи обрамляли «перспективними порталами», які утворювалися колонками, що зменшували в бік дверей. Над головним порталом влаштовували кругле вікно-розу. З XIII ст. західні фасади починають прикрашати горельєфами і круглими скульптурами із зображенням біблійних подій, святих, королів, символі­чних звірів, квітів, рослин.

Найбльші об’єми храмового будівництва спостерігаємо у великих державах Європи: Франції, Німеччині, Англії та Італії.

У Франції, яка була найрозвиненішою, багатою і культурною державою Єв­ропи, будівництво великих монастирських храмів розпочалося вже в кінці X ст., спочатку у Бургундії, розташованій у центрі держави. У Франції великий вплив мала Римська католицька церква, яка змогла зберегти основи античної культури, освіти і науки. Завдяки ідеологічному впливу і великим фінансовим можливостям церква забезпечувала єдність держави і була спроможна вести значне будівництво. З кінця X ст. починають споруджувати по монастирях тринефні базиліки з покриттями по дерев’яних фермах і куполом на середньохрестях. Найбільш ранньою з тих, що збереглися, є церква абатства Сен-Філібер в м. Турню, збудована на початку XI ст. Першим великим монастирським комплексом Бургундії, був монастир ордена бенедиктинів у м. Клюні. Його будівлі визначили подальший розвиток романської і готичної архітектури.

Храм Св. Трійці жіночого монастиря в м. Кан на північному заході Франції, в 10 км від протоки Ла-Манш, споруджений в 1120..1140 рр., є чудовим зразком подальшого розвитку храмових базилік . Тут розроблена просторова структура, яку використовували в Європі протягом наступних 300 ро­ків, надалі змінюючи лише розміри і художній вигляд.

Об'єми будівлі створюють враження складної і єдиної та непорушної просторової структури. Цей собор вже не був призначений для оборони, його зов­нішній вигляд, за задумом будівничих і замовників, втілював велич і силу церкви.

Для архітектури півдня і південно-західної Франції характерний сильний вплив ранньохристиянського і візантійського будівництва, храми тут набагато різ­номанітніші, ніж у центрі держави. Одним з найкращих зразків цієї архітектури с монастирський собор Сен-Фрон у м. Періґе, що був зведений в 1120... 1179 рр. За основу плану прийнятий хрест з видовженою західною гілкою, на яку спирається висока башта-дзвіниця, поруч з якою влаштоване велика перистиль - площа, оточена галереями. Собор Сен-П’єр (Св. Петра) в м. Ангулемі є цікавим варіантом однонефної базиліки, але з чотирма великими куполами і двома меншими, який був освяче­ний в 1128 р. У 1850. ..1875 рр. собор Сен-Пьєр був також перебудова­ний за проектом арх. Павла Абаді з дотриманням романських рис оригіналу. Одним з найкращих великих храмів південо-західної Франції є дуже своєрі­дна кафедральна базиліка Сен-Сернен у Тулузі, споруджена на межі XI і XII ст. П’ятинефна з тринефним трансептом структура базиліка завершується єдиною надзвичайно високою баштою (65 м), що встановлена на середньохресті.

Романські храми Німеччини зовні відрізняються від сусідньої Франції: якщо французькі храми сприймаються як будівлі для молитви, то німецькі видаються фортецями. Найдосконалі­шими храмами Німеччини є базиліки саксонської школи, в яких традиційно сере­дній неф виконувався вищим і з вікнами у верхній частині стін. Тут влаштовували­ся два хори, підняті на 400...600 мм вище від основної підлоги. Інтер’єри храмів виважені і спокійні. Між несучими стовпами середніх нефів встановлювали по дві або три додаткові колони, які відділяли простір середнього нефу від нижчих допоміжних комірок бокових нефів. З XII ст. подібні храми, споруджують по всій Німеччині.

У таких багатих і могутніх містах: Вормсі, Шнейері, Майнці на протязі XI - XII ст. споруджені великі міські собори, які є чу­довими пам’ятками німецької романської архітектури. Найкраще зберіг свою архітектуру імператорський собор Свя­того Петра у Вормсі. Будівництво роз­почате в 1105 р., основні роботи виконані в 1130. ..1181 рр.

Романська архітектура Італії оригінальна і дуже відрізняється від середньоє­вропейської. В Італії фактично була відсутня центральна влада, найбільшу роль у суспільстві відігравали не король, не аристократія, не монастирі, а міські комуни. Вони визначали напрямки економічного і культурного життя, що забезпечувало бі­льшу свободу в архітектурній і художній творчості. Іншим важливим фактором був постійний зв’язок з античністю - будівельники і замовники наочно бачили зразки стародавньої римської архітектури, нарешті, саме тут, у містах Равенні та Венеції, можна побачити чудові візантійські храми.

У Південній Італії спорудження кам’яних храмів і палаців розпочалося вже на початку XII ст. Форми конструктивних елементів грубіші й важчі, ніж у Франції, але внут­рішнє оздоблення мармуровими плитами і колонами, золотими мозаїками створює атмосферу святковості, що геть відсутнє у Франції та Німеччині. Таким суворим і святковим є собор, зведений у кінці XII ст. в м. Монреаль. У XII ст., в зв’язку з розвитком торгівлі та звільненням міст від феодальної залежності, в містах найбагатших провінцій Ломбардія і Тоскана починається будівництво великих міських соборів. На невеликій відстані від соборів будували окремо дзвіницю і баптистерій центричної структури. Баптистерій - споруда, призначена для хрещення, круглої або багатогранної форми в плані, перекрита куполом.

Шедевром романської архітектури Італії є ансамбль головного міського собору у м, Піза, освячений на честь Успіння Пресвятої Діви Марії. На відміну від загальноприйнятих традицій, собор був споруджений не у центрі міста, а за його межами на зеленому лузі майже на березі моря. Соборний ансамбль складається з облицьованих світлим мармуром храму-базиліки, центричного баптистерію та дзвіниці, відомої як «Падаюча башта». Соборний храм закладений в 1063 р. арх. Бускетом, а завершений в 1118 р. арх. Райнальдом. Собор неодноразово реконструювали в різні епохи. Вперше велику реконст­рукцію здійснили після великої пожежі в 1595 р., в результаті якої були зруйновані три бронзових портали XI ст., які замінили на двері, виготовлені в майстерні Джамболон’я. Єдині вцілілі після пожежі двері, виготовлені в 1180 р. Бонанно Пі- зано, перенесли в портал Сан-Раньєрі, розташований біля Кампанели. Бронзові две­рі представляють сцени з життя Христа.

Будівництво баптистерію (хрестильні) - центричної, круглої у плані будівлі розпочато в 1153 р. арх. Діотисальні, а закінчене лише в кінці 1363 р... Споруда баптистерію в Пізі має висоту 54,86 м, а довжину кола - 107,24 м. Це найбільший баптистерій Італії. Баптистерій має незвичну конструкцію покриття, яке складається з двох куполів - пірамідаль­ного внутрішнього і круглого зовнішнього. Форма споруди та конс­труктивне рішення покриття забезпечили створення унікальної акустики всередині приміщення.

Кампаніла (вежа-дзвіниця) закладена в 1174 р. Після спорудження перщого ярусу було виявлене відхилення її від вертикалі, а у 1275р.- завершено сім ярусів (10 запроектовано). Висота Кампаніли складає 55,8...56,7 м при діаметрі основи 15,54 м. Зараз ві­дхилення башти від прямовисності складає 4,5 м. Товщина зовнішніх стін зменшу­ється за висотою: біля основи - 4,9 м, а на висоті галерей - 2,48 м. У 2008 р. фунда­менти дзвіниці підсилили і збільшення нахилу припинилося.

Архітектура ансамблю здійснила великий вплив на монументальне мистецтво Італії XII - XIV ст. У грудні 1986 р. ЮНЕСКО надав статус Всесвітньої спадщини всьому пізанському архітектурному ансамблю, до складу якого входять: каяедраль- ний собор, баптистерій, дзвіниця і кладовище.

Про житлове будівництво раннього середньовіччя є мало даних. Майже вся міська житлова забудова була дерев’яною каркасною, але в XII ст. багаті міщани починають споруджувати муровані двоповерхові житлові будинки з торго­вими приміщеннями. Зразок такого будинку-кам’яниці зберігся в м. Клюні, де фасадну стіну прорізає велика в’їзна арка, що веде до складів товарів. Жи­тлові кімнати знаходяться на другому поверсі.

На Британські острови в V - VI ст. приплили німецькі племена, які змішалися з кельтами. Відбувається розпад родового устрою і починається епоха середньовіччя. Початок англійської середньовічної архітектури починається приблизно з VII ст. Англосакси і Кельти склались у єдину народність. Під впливом емігрантів з Європи починається християнізація земель. Кам’яні споруди періоду Стародавнього Риму руйнують, а будівельні матеріали використовують для будівництва простих християнських церков. У кінці ХІІ ст. існує 80 замків, найважливіший серед них замок Тауер. Лондонський тауер – фортеця, що в 1078 р. стала найбільшим замком Англії. За свою історію Тауер був фортецею, палацом, сховищем королівських кош­товностей, арсеналом, тюрмою, обсерваторією, зоопарком тощо. В 1988 р. Лондон­ський Тауер внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У кінці XII ст. на Британських островах виник англійський садибний будинок - дерев’яний, з амбрами на першому поверсі, житлом на другому. В забудові поселень домінують собори. В XI - XII нормани-завойовники спорудили 95 соборів, примушуючи місцеве населення працю­вати на будівельних майданчиках. У плані вони мають форму латин­ського хреста. В них є багато спільних рис із спорудами французької Нормандії.

Духовенство у Британії було більш чисельним, ніж у Франції. Тому в соборах збільшували розміри хору, вівтарної частини. Похмура погода обумовила використання великих вікон, ярус верхніх вікон для осві­тлення соборів став обов’язковим. Покриття були плоскими, дерев’яними і спира­лися на товсті, масивні стіни. Використовувалися великі прямокутні об’єми. Декор складався з геометричних деталей. По периметру верхівок веж - зубці або пінаклі, що поєднує архітектуру замків і соборів.

У період розвитку романської архітектури у західній Європі, на території Східної Європи з кінця IX до середини XIII існувала Київська Русь - середньовіч­на держава з центром у Києві. У часи найбільшої могутності вона простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів’їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Провідну роль у становленні держави відігра­ло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незале­жної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX - XIII ст., прис­корила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов’ян і зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.

У храмах Київської Русі, просторово-конструктивне рішення відповідає структурі візантійських хрестово-купольних храмів, але у зовнішньому оздобленні фасадів використовували архітектурно-художні елементи романської архітектури. Міста Київської Русі мали широкі зв’язки із західноєвропейськими державами, а еліта давніх русичів вважала себе європейцями.

Яскравим прикладом такої архітектури є храм Покрова на Нерлі неподалік від с. Боголюбово, Владимирської області в Росії. Храм споруджений в 1105 р. за наказом північноруського князя Андрія Бого- любського, який у той час, захопивши Київ пограбував Софійський собор(рис.7.20) і Печерську лавру (рис.7.21).

Рис. 7.20. Софійський собор у м.Києві. Україна.

Рис. 7.21. Печерська лавра у м.Києві, Україна. План.

На території Білорусії в м. Полоцьку зберігся зберігся камяний храм Спасо-Преображенський, збудований у 1143…1161 роках зодчим Іоаном. Зодчий Іоан рі­зними засобами (формою арок закомар, кокошників, бровками над вікнами) підк­реслює вертикальну спрямованість стовпоподібної композиції. Своїм композицій­ним рішенням Спасо-Преображенський храм відрізняється від романських базилік, більше схожий на візантійські стовпові храми з елементами декору подібними до романських споруд.