Лекція 8. Контроль в системі економічної безпеки суб’єктів господарювання

3. Об’єкти монетарного сектору економічного контролю

3. Об’єкти монетарного сектору економічного контролю

Монетарна (грошово-кредитна) політика – це комплекс заходів, які здійснює держава в особі центрального банку у сфері грошового та фінансово-кредитного секторів, спрямованих на досягнення визначених стратегічних цілей економічного розвитку країни.

Стратегічні цілі монетарної політики можуть бути орієнтовані на:

1) підтримання низьких темпів інфляції, що є обов’язковою умовою підтримання макроекономічної рівноваги в економіці і стану визначеності для всіх економічних агентів, оскільки стійкість грошової одиниці забезпечує можливості для довгострокових заощаджень та інвестицій;

2) забезпечення стабільності національної валюти в плані курсового співвідношення з іншими валютами, що є обов’язковою умовою підтримання довіри до неї з боку національного та іноземного бізнесу, а також полегшення умов праці суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що визначається можливостями її кращого планування на тривалу перспективу та укладення довгострокових контрактів;

3) забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги – підтримання рівноваги платіжного балансу, оскільки діяльність суб’єктів господарювання на зовнішніх ринках і збалансування грошових і товарних потоків країни як учасника світового ринку є обов’язковою умовою стабільного економічного розвитку країни;

4) сприяння високому рівню зайнятості (наприклад, ФРС у США) та ін.

За характером стратегічної мети, що слугує цільовим монетарним орієнтиром, існують такі види монетарної (грошово-кредитної) політики:

- режим монетарного таргетування;

- режим валютного таргетування;

- режим інфляційного таргетування;

- змішаний підхід.

Таргетування (від англ. target - мета) – встановлення і дотримання цільових орієнтирів чи кількісних параметрів обраних показників монетарної політики центральних банків.

Види таргетування

Види таргетування	Визначення	Стратегія	Основний інструмент такого режиму
монетарне	(таргетування грошових агрегатів чи монетарної бази) - комплекс заходів, спрямованих на підтримання стабільного попиту на гроші з боку суспільства, з метою забезпечення заздалегідь визначеного рівня грошової маси в обороті	стратегія грошово-кредитної політики, спрямована на підтримання грошової стабільності, зосереджена на відхиленнях зростання кількості грошей від наперед оголошеного показника (орієнтира)	пропозиція грошей центральним банком
валютне	таргетування валютного (обмінного) курсу – комплекс заходів, спрямованих на підтримання стабільності обмінного курсу щодо певної резервної валюти або кошика валют	стратегія монетарної політики, прагнення до визначеного (зазвичай стійкого або навіть фіксованого) обмінного курсу відносно іншої валюти чи групи валют	валютні інтервенції центрального банку (купівля-продаж іноземної валюти)
інфляційне	комплекс заходів, спрямованих на оголошення інфляційної мети (таргет) як номінального якоря і підтримання стабільності цього показника в середньостроковому періоді	стратегія монетарної політики, скерована на досягнення стабільності цін, зосередження на відхиленнях у виданих прогнозах інфляції від оголошеної інфляційної мети	облікова ставка центрального банку

 

Монетарна тактика як складова монетарної політики фактично являє собою заходи монетарного (грошово-кредитного) регулювання.

Грошово-кредитне регулювання – це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на досягнення обраного показника інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці, вирівнювання платіжного балансу та забезпечення зайнятості населення.

Інституційний центр монетарної політики – це центральний банк, що як головний орган державного регулювання економіки впливає на економічні процеси, грошові та кредитні ринки в країні.

Центральний банк (ЦБ) – це державний орган управління з покладеними на нього особливими функціями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності. Він є самостійною юридичною особою, його майно відокремлено від майна держави, центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Центральний банк не є комерційною організацією.

Монетарне (грошово-кредитне) регулювання реалізується через різноманітні канали та інструменти грошово-кредитної сфери, які в сукупності формують структуру передавального механізму.

Економічну категорію «монетарний трансмісійний механізм» розуміють як відносини з приводу передачі змін у використанні інструментарію грошово-кредитної політики центрального банку для впливу на фінансову кон’юнктуру (фінансова сфера економіки) і в подальшому – на макроекономічну ситуацію через сукупність каналів (ланцюгів проміжних змінних) та зв’язків прямої й зворотної дії.

Трансмісійний механізм – це процес, через який монетарна політика центрального банку впливає на макроекономічні змінні, як-от, зокрема, ціноутворення та економічна активність.

Центральний банк кожної країни розробляє модель трансмісійного механізму монетарної політики з урахуванням національних особливостей економіки, основними серед яких є: масштаб економіки країни, її відкритість, рівень розвитку та структура фінансового ринку, інструментарій монетарної політики кожної країни тощо.

Фінансовий сектор економіки:

процентні ставки на фінансовому ринку (кредитному, депозитному, міжбанківському, цінних паперів);

курс національної валюти;

обсяги кредитів і депозитів.

Дія механізму монетарної трансмісії у фінансовому секторі економіки полягає в сукупному впливі інструментів монетарної політики на об’єкти монетарного (грошово-кредитного) сектору економіки:

- обсяг грошової маси – пропозиція грошей;

- вартість грошей – процентні ставки;

- рівень інфляції;

- валютний курс грошової одиниці тощо.

Основними каналами (напрямами) грошово-кредитного регулювання (монетарного впливу) є:

1) процентна політика;

2) кредитна політика (рефінансування комерційних банків);

3) резервна політика – визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;

4) операції з цінними паперами на відкритому ринку;

5) валютна політика;

6) операції з депозитними сертифікатами ЦБ;

7) управління золотовалютними резервами тощо.

Фінансовий сектор включає банківський і парабанківський підсектори, що являють собою відносно самостійні структури, активно взаємодіють і конкурують на кредитному ринку.

У складі банківського підсектору за характером економічної діяльності можна виділити:

центральний банк;

універсальні комерційні банки;

спеціалізовані комерційні банки;

небанківські кредитні організації;

комерційні об’єднання кредитних організацій.

У сучасній економіці відбувається активний розвиток фінансового сектору, збільшення його масштабів і посилення впливу на функціонування реальної економіки. Високі темпи зростання потенціалу фінансової сфери викликані в тому числі й активною взаємодією з реальним сектором. Нарощування оборотів і активів фінансової підсистеми служить інтересам забезпечення безперервності процесу реального відтворення й об’єктивно ним зумовлено. 

Фінансовий сектор економіки
Грошові кошти	Підтвердження вартості фінансових ресурсів реальними товарами та послугами	Забезпечення коштами для безперервного відтворення виробництва	Повернення грошових коштів
Реальний сектор економіки
Товари і послуги	Забезпечення виробництва суспільного продукту й економічного зростання	Формування попиту на товари та послуги, нагромадження та інвестиції	Грошові кошти від продажу товарів і послуг
Споживачі

Рис. 1. Взаємозв’язок між фінансовим та реальним секторами економіки

 

Фінансовий сектор трансформує заощадження в інвестиції та відповідає за їх перетік у реальний сектор економіки. Основу його в умовах його переважної ролі над реальним, як правило, становлять інвестиції, кредити та спекуляції у контексті руху капіталу. Фінансовий сектор у контексті взаємодії з реальним, як правило, виконує передавальну функцію щодо її реалізації, має інвестиційне призначення та відповідає за вирішення завдань розвитку реальної економіки.

Про позитивний вплив фінансового сектору на економічне зростання згадував Й. Шумпетер. Він у 1911 р. доводив, що традиційні фінансові послуги (мобілізація заощаджень, оцінка проєктів, полегшення трансакцій) сприяють інноваціям та економічному зростанню. Учений підкреслював роль кредиту і кредитного ринку в наданні підприємцю можливості створення нових комбінацій факторів виробництва, які забезпечують розвиток і зростання в умовах повністю врівноваженої економіки. На думку дослідника, банки впливають на економічне зростання через участь у розподілі заощаджень.

Оскільки накопичення з подальшим інвестуванням є вагомим чинником економічного зростання, банки можуть впливати на економічне зростання через збільшення норми заощаджень і залучення іноземного капіталу. М. Пагано  доводить, що ступінь розвитку фінансового сектору безпосередньо впливає не лише на норму заощаджень, а й на вибір технології, вона задає масштаби витрат праці і матеріальних ресурсів на здійснення посередницьких операцій тощо, що не може не відобразитися на темпах економічного зростання.

Р. Левін, М. Тіель та П. Уотчел уважають, що роль фінансового сектору полягає у перерозподілі ресурсів на користь сучасних зростаючих секторів, які мають забезпечити розвиток економіки держави.

Прихильники кейнсіанської теорії та монетаризму у своїх міркуваннях сходилися на нейтральному впливі фінансового сектору на реальний, під якими, відповідно, розуміли ринок цінних паперів, страхові та банківські установи, фондові біржі, інвестиційні фонди і підприємців, промисловців, виробничі галузі. Вони схилялися до припущенням про те, що виробники завжди можуть одержати необхідні фінансові ресурси, а інвестиційні рішення визначаються на основі величини відсоткової ставки, що формується параметрами рівноваги на ринку грошей.

Основні ідеї різних економічних теорій щодо розуміння сутності реального і фінансового секторів економіки, а також взаємозв’язку між ними 

Економічна школа	Ключові суб’єкти	Інструменти взаємодії	Мотиви взаємоді	Роль фінансового сектору щодо реального
Класична	Фінансові посередники, підприємці	Кредитування	Забезпечення перерозподілу вже існуючих матеріальних цінностей у суспільстві	Нейтрально-позитивна, що передбачає обслуговуючу функцію фінансового сектору до реального
Неокласична	Фінансові установи, фірми, домогосподарства	Кредитування та емісійне фінансування	Використання кредитних коштів для провадження економічної діяльності	Негативна, пов’язана з відсутністю створення вартості, лише простим її перерозподілом
Кейнсіанство	Фінансові посередники, фірми, домогосподарства	Кредитування та участь у капітал	Забезпечення короткота довгострокового інвестування капіталу	Нейтральна, контрольована державним регулюванням
Інституціоналізм	Фінансові посередники (банківські та небанківські установи), підприємства та домогосподарства	Кредитування, участь у капіталі та інвестиціях	Забезпечення ліквідності, зниження ризиків та усунення інформаційної асиметрії на ринку	Негативна, що пов’язана з відособленням фінансового сектору та спекулятивністю

 

Про негативний вплив порушення співвідношення фінансового та реального секторів економіки на збалансованість ринку говорили й неокласики. Вони наголошували на необхідності розширення реального сектору, адже саме там відбувається створення вартості, тоді як у фінансовому секторі зазвичай відбувається просто перегрупування фінансових активів.

Перетікання ресурсів у фінансовий сектор відбувається, коли:

по-перше, підприємства віддають перевагу розміщенню коштів у фінансові активи замість реінвестування їх у виробництво. Фінансовому інвестуванню віддають перевагу індивідуальні інвестори, які можуть виступати у ролі стратегічних або портфельних інвесторів, а також інституційні, для яких цей вид інвестування є переважним за законом. При цьому відтік ресурсів із реального у фінансовий сектор пов’язаний із двома концепціями. Перша з них базується на тому, що нарощення обсягів фінансових трансакцій призводить до скорочення капіталу, доступного для реального інвестування, а друга – ці ефекти не пов’язані між собою. Так, М. Гейне і Х. Херр припускають, що «гроші, потрапляючи у сферу фінансів, не зникають непомітно: те, що належить одному економічному агенту, отримує інший». Проте у сучасних умовах розвитку фінансового сектору капітал перетікає від одного фінансового інституту до іншого, оминаючи сферу виробництва;

по-друге, фінансовий сектор «перетягує» робочу силу і технології з реального сектору. Цей аспект проблеми детально досліджено у роботі О. Бузгаліна і А. Колганова, які досліджують «несталий сектор» як сферу, у якій не виробляються ні матеріальні блага, ні культурні цінності.

Існують й інші напрями негативного впливу фінансового сектору на реальний. Наприклад, вплив фінансового сектору на валютні курси, а також залежність реального сектору від кон’юнктури фінансового ринку. В останньому випадку діяльність підприємства оцінюється його капіталізацією, тобто ринковою вартістю акцій на фондовому ринку. Коли вона падає, втрачається інвестиційна привабливість підприємства для реальних інвесторів. Також можлива й інша ситуація, коли компанія демонструє себе з найкращого боку на фондовому ринку, однак насправді реальний стан може відрізнятися.

Другим видом негативного впливу фінансового сектору на реальний є ризики і нестабільність, оскільки ці явища не дають можливості працювати економіці без коливань, здійснювати стратегічне планування, реалізовувати кардинальні інновації тощо. У підсумку виникають кризи в усіх секторах економіки. Д. Бен-Амі стверджує, що в умовах тільки стійкої економічної системи можливо протистояти імпульсам нестабільності, що надходять із фінансового сектору. Ідею про те, що лібералізація ринку капіталів не спричиняє економічного зростання, а призводить до макроекономічної нестабільності, доводив і Дж. Стігліц, проаналізувавши існуючі дослідження взаємовпливу фінансового та реального секторів у різних країнах.

Іншим проявом негативного впливу викривлення структури фінансового капіталу є відволікання інвестицій із реального сектору економіки. Це відбувається через три канали:

1) добровільне спрямування підприємствами заробленого прибутку у спекулятивну сферу замість здійснення його реінвестицій у виробництво. З огляду на вищу інвестиційну привабливість фінансових інструментів, більшість підприємств, насамперед великих, долучається до категорії гравців на фондовому та валютному ринках;

2) об’єктивна необхідність співпраці підприємств у процесі господарської діяльності з фінансовими посередниками, які під час перерозподілу акумульованих фінансових ресурсів віддають перевагу їх розміщенню у фінансові активи з високим рівнем доходу;

3) відтягування коштів із реального сектору економіки у фінансовий через кредитний канал, що спричинено високою процентною ставкою, яка у рази перевищує економічну рентабельність підприємств. Унаслідок цього підприємство-позичальник або має знайти кошти на погашення кредиту з інших джерел за недостатності доходів від основного виду діяльності, або позбутися заставного майна або й бізнесу.