ТЕМА 2. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ

3. Менеджери та підприємці. Рівні управління

Менеджмент є невід’ємною частиною сучасного бізнесу. Бізнес, або, іншими словами, підприємництво, співвідноситься з менеджментом як об’єкт управління співвідноситься із суб’єктом, тобто менеджмент та підприємництво є двома різними аспектами того ж самого процесу суспільної взаємодії.

Термін підприємець був уведений французьким економістом Рішаром Кантіллоном на початку XVIII століття. І з того часу це слово характеризує людину, яка бере на себе ризик, пов’язаний з організацією нового підприємства або з розробкою нової ідеї, нової продукції чи нового виду послуг, пропонованих суспільству. Дуже важливо розуміти, що слова «підприємець» і «менеджер» не є синонімами.

У загальному виді, менеджер – це учасник організації, який поєднує і координує роботу інших її членів. У більшості випадків менеджер виконує управлінські функції в організації, пов’язані з менеджментом персоналу, фінансовим менеджментом, операційним та маркетинг-менеджментом, а також з питаннями корпоративного управління. Управління, як стверджує П.Друкер, є особливим видом діяльності, що перетворює неорганізований натовп в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу (команду). Власники бізнесу можуть виступати у ролі підприємців, менеджерів чи рантьє – осіб, які отримують доходи від інвестицій у певний вид діяльності (такими особами можуть бути акціонери або вкладники банків). Власник-менеджер є доволі поширеним явищем в малих та середніх фірмах, особливо на початкових стадіях розвитку нового бізнесу. У той же час, таке суміщення вимагає від власника бути добре обізнаним з технічною стороною діяльності фірми, володіти базовими знаннями з бухгалтерського обліку, фінансів, маркетингу та управління персоналом. Сьогодні говорять, що підприємництво можна розглядати у двох вимірах: як процес та як форма поведінки. Підприємництво як процес означає, що особа чи мала група осіб створюють щось нове, дещо відмінне від того, що існувало раніше, використовуючи для цього ресурси, які мають суспільну цінність.

Справжній підприємець повинен володіти підприємницьким поведінковим набором та реалізовувати його в процесі своєї діяльності. Але чи означає це, що підприємництво і діяльність професійного найманого керівника є двома різними формами поведінки? Згідно з поширеною у Європі та США теорії стосовно принципів побудови взаємин між менеджментом фірми та власниками, такі взаємини мають розглядатися як відносини «довірителя» (принципала) з його агентом. Перший (власник-підприємець) наймає довірену особу для надання певних послуг та виконання деяких функцій. Надання послуг передбачає делегування агенту частини прав з прийняття рішень, тобто делегування частини функцій з поведінкового набору підприємця. Керівник чи група найвищих посадових осіб фірми у даному випадку будуть виступати у якості довіреної особи, що наймається власником для управління фірмою у його інтересах. Виконавчі керівники призначаються власником, а їх робота оплачується на основі контракту, який укладається між власником-працедавцем та найманим керівником. Разом з тим, практика останніх років свідчить про відсутність згоди між власниками та їх агентами-менеджерами, причиною чого є розбіжність інтересів цих двох груп зацікавлених осіб. Для власників пріоритетом є зростання ринкової капіталізації фірми та дохідності капіталу, тому рішення менеджера мусять бути кваліфікованими та помірно ризикованими. Але ризик суперечить інтересам найманого керівника, оскільки ставить під сумнів його подальшу кар’єру. Високий чи помірний ризик при прийнятті управлінських рішень загрожує знизити ринкову вартість управлінця – успіхи менеджера сприймаються як закономірність, невдачі та фінансові втрати – як результат особистої непрофесійності. Тому інтерес менеджера полягає перш за все у збільшенні власного людського капіталу, інакше кажучи – у збереженні та посиленні власних позицій на ринку праці. Людський капітал вимірюється сумою винагороди, що очікується за всі прийдешні роки кар’єри керівника.

Незважаючи на відмінності у видах діяльності, формах власності та розмірах організацій, для менеджерів можуть бути визначені такі загальні характеристики: цілеспрямованість; наполегливість; ораторські та комунікаційні здібності; творче мислення, інноваційність та відкритість до сприйняття нового досвіду; готовність та прийняття помірного ризику; здатність вчитися з власних помилок та невдач; спокійне сприйняття помилок та невдач інших людей; здатність використовувати можливості внутрішнього та зовнішнього середовища; хист до згуртування найкращих працівників навколо себе; здатність виживати у корпоративній боротьбі; глибоке розуміння сутності діяльності, якою займається організація; добра обізнаність у законах ведення бізнесу; економічна інтуїція (відчуття економічних критеріїв); освіченість; відчуття власної вартості та повага до себе;

Рівні управління. Менеджмент часто розглядають і як вид професійної діяльності. З цієї точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників.

Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо ‑ всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності:

1. менеджер має хоча б одного підлеглого;

2. менеджер управляє частиною або всією організацією, в якій він працює;

3. менеджер отримує певні повноваження та приймає в їх межах рішення, що матимуть наслідки для інших співробітників організації.

Тобто, менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації.

Будь-яку організацію можна розглядати як систему взаємозв’язаних у єдине ціле окремих елементів. Одночасно організація є і частиною (елементом) системи більш високого порядку - зовнішнього середовища.

До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, робітники тощо.

Зовнішнє середовище прямого впливу включає постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки). Зовнішнє середовище опосередкованого впливу - економічна, соціальна, політико-правова, технологічна, екологічна, міжнародна компоненти тощо.

Все це і є тими компонентами, з якими доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту: виробничий менеджмент; фінансовий менеджмент; управління персоналом; управління дослідженнями та розробками; облік; маркетинг; загальна адміністрація.

Менеджер може: 1) керувати будь-якою з них (або її частиною); 2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в цілому.

У залежності від кількості компонент (сфер) організації, якими управляє менеджер, розрізняють три рівні менеджменту: вищий; середній; нижчий.

Співвідношення сфер та рівнів менеджменту схематично зображено на рис. 2.4.

Рис. 2.4. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту

Отже, управління є істотно важливою діяльністю для організації. Майже в усіх організаціях можуть бути виділені три основні ієрархічні рівні: низова ланка (технічний рівень управління), середня ланка (управлінський рівень) та вища ланка (інституційний рівень). Виключення становлять невеликі організації (кілька осіб) з плоскою (неієрархічною) структурою управління – де є один керівник та кілька працівників. Всі інші організації – від середньої школи до Кабінету Міністрів, й від тролейбусного депо до корпорації «Дженерал Електрик» - можуть бути поділені на три основні управлінські рівні, як це представлено на рис. 2.5.

Рис. 2.5 Рівні управління в організації

Керівники низової ланки. Ті, кого називають керівниками низової ланки або операційними керівниками утворюють організаційний рівень, який знаходиться безпосередньо над робочими й іншими працівниками (не управителями). Молодші керівники здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань, збирають та передають інформацію про правильність їх виконання. Для цих керівників важливими професійними вимогами є наявність технічних навичок (керівник має бути найкращим фахівцем серед підлеглих), навички спілкування (комунікаційні), здатність планування робіт на перспективу.

Керівники середньої ланки. Робота молодших керівників координується і контролюється керівниками середньої ланки. За останні десятиріччя середня ланка управління значно зросла і за своєю чисельністю, і за своєю значимістю. У великій організації може бути стільки керівників середньої ланки, що виникає необхідність у поділі даної групи. Типовими посадами керівників середньої ланки управління є: завідувач відділом (у бізнесі), декан (в університеті), керуючий збутом по регіону або по країні, директор філії тощо.

Керівники вищої ланки. Вищий організаційний рівень ‑ керівництво вищої ланки - найменш чисельна група менеджерів в організації. Типові посади керівників вищої ланки в бізнесі - це голова Ради, президент, віце-президент, директор або ректор. Керівники вищої ланки відповідають за прийняття найважливіших рішень для організації в цілому або для основної частини організації, планують і визначають розвиток організації на багато років вперед. Вважають, що керівники вищої ланки планують свою діяльність та діяльність організації на періоди від 5 до 50 років.

Навичками називають автоматизовані уміння людини, тобто ті, для виконання яких вона не має прикладати особливих зусиль і які виконуються нею автоматично.

Комунікаційні навички – здатність передавати й сприймати інформацію, яка забезпечує ефективність і результативність у відносинах з іншими людьми (підлеглими, керівниками, колегами та сторонніми особами).

Технічні навички – навички, що охоплюють знання та майстерність у деякій спеціалізованій сфері.

Концептуальні навички – здатність мислити та обдумувати абстрактні ситуації, бачити організацію як єдине ціле та взаємозв’язок між її окремими підрозділами, а також визначати місце організації у середовищі, у якому вона функціонує.

Численні дослідження у західних країнах стосовно якостей, необхідних успішному менеджеру, дозволяють лише приблизно окреслити основні з них:

- технічні здібності (здатність кваліфіковано, із знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності);

- аналітичні здібності (здатність ідентифікувати ключові фактори тієї чи іншої ситуації, визначати їх взаємодію і ступінь важливості);

- діагностичні здібності (здатність ставити діагноз проблем організації, тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);

- здатність взаємодіяти з людьми (здатність налагоджувати контакти та будувати стосунки із співробітниками організації);

- концептуальні здібності (здатність усвідомлювати причинно-наслід-кові зв’язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати діяльність окремих частин організації, аби досягти поставлених цілей найбільш продуктивним способом).

Ролі менеджерів в організації.

Крім відмінностей у навичках та рівні владних повноважень, керівники в організації відрізняються ще й ролями, які виконуються ними в кожний конкретний момент часу. Відповідно до досліджень Генрі Мінцберга, керівники в організаціях виконують міжособистісні, інформаційні ролі та такі, що пов’язані з прийняттям рішень. Роль – це набір певних правил поведінки менеджера, які визначаються умовами його діяльності та очікуваннями оточення (підлеглих та інших керівників).

Головною і очевидною міжособистісною роллю є роль «номінального очільника» (номінального голови). Відповідно до неї, керівник представляє свою організацію і виконує низку звичайних обов’язків правового й соціального характеру. Дуже часто організацію асоціюють саме з її керівником – «Майкрософт» з Біллом Гейтсом, «Еппл» – зі Стівом Джобсом. Риси керівника поширюються на очолювану ним організацію, та й навпаки, характер діяльності організації впливає на наше ставлення до керівництва. Ця роль є формальною, оскільки часто «номінальний очільник» не займається безпосередньою, щоденної діяльністю в компанії – він є символом для неї.

Однак крім формального представництва компанії керівник має бути й лідером. Виконуючи цю роль, керівник реалізує функцію керівництва, займає активну позицію в компанії та зменшує протиріччя між найманими працівниками та цілями організації.

Менеджер є центром, до якого звертаються співробітники. Керуючи людьми, менеджер отримує безліч інформації стосовно різноманітних аспектів діяльності організації, і уся ця інформація має бути сприйнята ним, опрацьована та передана кінцевим одержувачам (виконавцям). Тому менеджери виконують ролі посередників (зв’язкових), розбудовуючи та підтримуючи комунікаційні мережі з числа зовнішніх та внутрішніх контактів, які забезпечують успішність організації. У інформаційній ролі спостерігача керівник шукає різноманітну внутрішню й зовнішню інформацію, яка дозволяє зрозуміти організацію та її оточення.

Рис. 2.6 Функціональні ролі керівників

У ролі інформатора керівник передає важливу інформацію членам організації у вигляді фактів та власного тлумачення даних, отриманих з різних джерел.

У ролі оратора менеджер комунікує з іншими людьми (не обов’язково зі своїми підлеглими) та має необхідність ефективно передавати свою точку зору. Дії менеджера-оратора пов’язані із передачею інформації іншим людям про перспективи організації, її політику і стратегію, дії та їх результати (досягнення і помилки). У цій ролі менеджери (керівники) створюють образ організації.

Менеджери-підприємці, як ми вже зазначали, називаються інтрапренерами. Вони займаються пошуком можливостей і загроз всередині і поза межами організації, ініціюванням змін та управлінням ними у відповідь на можливості та загрози.

Діяльність менеджера завжди пов’язана з прийняттям рішень та розподілом ресурсів. Складність цієї діяльності полягає в тому, що потреби (попит на ресурси) у більшості випадків перевищують пропозицію, до того ж найбільш цінні ресурси завжди є й найбільш дефіцитними. Задовольнити потреби всіх не є можливим, але треба вчитися розподіляти обмежені ресурси таким чином, щоб їх використання дало найбільший ефект (зиск) для організації. Тому роль розподілювача передбачає ефективне управління обмеженими ресурсами всіх видів з метою виконання результативного виконання працівниками функціональних завдань.

Нарешті, саме керівникам делегується право представляти свою організацію у взаєминах з іншими організаціями, оскільки саме вони наділені повноваженнями проводити найбільш важливі внутрішні й зовнішні переговори, захищати інтереси власників та членів організації, а також брати на себе відповідальність за результати ведення переговорів.

Управління є дуже складним процесом, складність якого визначається в значній мірі різноплановістю управлінських завдань. Так, зокрема, до управлінських завдань належать: планування, розподіл та використання фінансових ресурсів; підбір, розстановка та мотивація персоналу; визначення цілей, завдань та стратегії підприємства; організація та розміщення виробничих приміщень та потужностей; визначення потреби в інвестиціях, залучення та контроль за інвестиційними ресурсами; організація та реалізація проектів, контроль за їх виконанням і багато іншого. Саме тому, в залежності від сфери застосування наукового управління виділяють різні сфери самого менеджменту.

Найчастіше виокремлюють такі сфери менеджменту:

Загальний менеджмент – розглядає спільні для всіх керівників питання стосовно постановки завдань, планування, організації, контролю і управління підприємством;

Фінансовий менеджмент – включає такі основні види діяльності: визначення фінансової структури організації і її потреб у фінансових коштах; виявлення альтернативних джерел фінансування і їх оцінка; практичні поступлення фінансових ресурсів з різних джерел; ефективне використання одержаних грошових коштів та ін.;

Операційний менеджмент – вивчає управлінську діяльність в першу чергу менеджерів нижчого ступеня управління, яка полягає у безпосередньому керівництві роботою працівників щодо виконання оперативних планів, графіків випуску продукції і наданні послуг тощо;

Стратегічний менеджмент – вивчає управлінську діяльність, яка пов’язана із формуванням місії підприємства, включаючи визначення його цілей, довгострокових стратегій, установок і орієнтирів, розвиток іміджу, який повинен відповідати зовнішньому середовищу і внутрішнім можливостям підприємства;

Менеджмент персоналу – охоплює підбір, підготовку, оцінку і розстановку керівних кадрів, розробку системи заробітної плати, підвищення кваліфікації кадрів, їх мотивації тощо;

Інноваційний менеджмент – це управління новими науковими знаннями, товарами, послугами, технологічними і організаційними ідеями;

Антикризовий менеджмент – вивчає особливості управління організаціями у кризових ситуаціях та жорсткій конкурентній боротьбі. Розробляє методи, моделі та приклади виходу з кризи, а також визначає можливі наслідки від їх застосування;

Маркетинговий менеджмент – вивчає потреби ринку, пошук можливості їх задоволення через налагодження відповідної системи виробництва та обміну товарів і послуг, а також досліджує шляхи та методи формування і стимулювання попиту на потрібні товари і послуги.

Завдяки диференціації сфер менеджменту забезпечується спеціалізація управлінської діяльності відповідно до функціональних служб підприємства. Проте, існує й інший поділ менеджменту, який базується на приналежності підприємства до тієї чи іншої галузі, виділення так званого галузевого менеджменту. Відповідно до цього поділу виділяють: аграрний менеджмент; міжнародний менеджмент; банківський менеджмент; транспортний менеджмент; туристичний менеджмент; промисловий менеджмент тощо.

Не зважаючи на можливість виділення окремих типів галузевого менеджменту, поділ управлінської діяльності на уже згадані сфери менеджменту має загалом повніший характер, і тому частіше використовується у науково-практичних інформаційних джерелах.