Лекція 4. Структура наукового пізнання

2. Специфіка поняття «знання». Види знання

Питання про природу знання є логічним продовженням філософської рефлексії над проблемами пізнання, результатом якого є отримання нового знання, що постає як упевнене розуміння предмета, вміння самостійно поводитися з ним та використовувати для досягнення намічених цілей.

Знання – форма існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини, іншими словами, це суб'єктивний образ об'єктивної реальності, тобто адекватне віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу у свідомості людини у формі уявлень, понять, думок, теорій.

Звернемо увагу, що знання не тотожне інформації, яка є сукупністю, сумою розрізнених, хаотичних відомостей і відповідно має у пізнавальному процесі інструментальне значення. Разом з тим, постаючи результатом усіх рівнів пізнання, знання несе у собі відображення пізнавальних процесів різних рівнів, та «свого» об’єкта, що ускладнює розуміння сутності самого знання. Останнє постає як складний та багатогранний феномен, однозначне визначення та класифікацію якого дати практично неможливо. Це вимагає підвищеної уваги до методичної сторони даного питання.

Сутність знання розкривається через взаємозв’язок з незнанням, оскільки в пізнавальному досвіді так чи інакше існують і взаємодіють між собою сфера невідомого, що постає як «незнання» і фіксується існуючим знанням як «питання», «завдання», «парадокс», «проблема», і сфера відносно усталеної інформації про дійсність у формі «образів», «понять», «суджень», «теорій», що осідають в культурі і слугують основою діяльності людей. Незнання у поєднанні з іншими, в т. ч. об'єктивними, чинниками є активним чинником розвитку пізнання, воно стимулює суб'єкта до «розуміння» ще не пізнаної реальності.

Об’єктом спеціального дослідження феномен знання вперше став в античній філософії в кінці VI ст. до н.е. Пріоритет у цій сфері, безперечно, належить елеатам, і передусім Ксенофану і Парменіду. Вони представили у вербальній формі, запозичені із давньосхідних культур важливі елементи обґрунтування сакрального, божественного характеру істинних (пранаукових) знань, що носили онтологічний та всезагальний характер. Це вело до знецінення реального світу та людського чуттєвого пізнання, результатом якого може бути лише «опінія» (думка, гадка). Разом з тим суттєвим досягненням такого онтологічного розуміння знання була його вербалізована форма виразу, що прослідковується у висхідному міркувань Парменіда – тотожність думки, слова та істинно сущого буття. Це, У свою чергу, дає привід для заперечення існування осмисленого хибного, тобто тут ототожнюються істинність і осмисленість знання, що стверджує можливість існування лише відповідників (референтів) осмислених знань. Адже лише у такому випадку логічно істинним виявляється висновок Парменіда: буття є, а небуття немає.

Вчення елеатів про істинно суще буття отримало своє продовження у філософії Платона, епістемологічні погляди якого викладені у діалогах «Держава» та «Тімей», де філософ проводить жорстке розрізнення між знанням (епістема) і гадкою (докса). Остання виступає своєрідним посередником між знанням і незнанням і властива одночасно буттю і небуттю. У платонівському розумінні знання отримуються лише у ході духовного бачення, безпосереднього розумового споглядання світу ідей, і далеко не всіма, а лише обраними, душа яких мала можливість безпосередньо споглядати цей світ і може слугувати джерелом отримання істинних гадок. В основі такого розмежування лежить ідея про те, що знанням може володіти лише безпосередній очевидець деякої події, а істинна гадка отримується через переконання, тому нею може володіти будь-хто, хто хоча б чув про подію.

Зазначимо, що, за Платоном, думка, осмисленість є результатом встановлення певного відношення між предметом і дією, тобто між суб’єктом і предикатом висловлювання. Звичайно з такого розуміння осмисленості випливає, що її не можна ототожнювати з істинністю висловлювання як його властивістю повідомляти (позначати) думку «про існуюче». Якщо ж не розрізняти істину та хибу, замість слова «істина» можна вживати «хиба» і стверджувати, що все є хиба, а істини не існує. Тому поряд з істинними мають право на існування також осмислені хибні висловлювання, які, за Платоном, говорять про неіснуюче як про існуюче.

Як бачимо, елеати і Платона характеризують знання через протилежність думці. Глибоке, повне знання, що збігається з об'єктом протиставляється іншому – поверховому, фрагментарному знанню, що відхиляється від реальності. Відповідно воно позбавлене позитивного статусу і розглядається як помилка. Таке онтологічне уявлення про знання як образ прихованої реальності остільки спроможне, оскільки збігається з останньою (теорія кореспонденції), використовує речові аналогії («копія», «зліпок», «відбиток», «віддзеркалення»). Суттєво, що сучасні реалістичні епістемології прагнуть десакралізувати процес «пересадки в голову» наочного змісту за допомогою досягнень нейрофізіології і теорії інформації.

Кореспондентську парадигму знання поділяв і Аристотель. Однак відмінність онтологічних поглядів (Аристотель вважав речі «першими сутностями», існування яких не виводиться з існування «других» сутностей – видів, родів, на чому наполягав Платон) обумовила прямо протилежні позиції у поглядах на знання, що спрямоване на дослідження «других сутностей», «оскільки неможливо, щоб необхідне знання (на відміну від «опінії») було то знанням, то незнанням», в той час як гадка, «опінія» має справу з чуттєвими одиничними сутностями, які не володіють ні визначенням, ні доведенням. Відповідно саме по собі визнання Аристотелем відносно незалежного онтологічного статусу одиничних речей не означало виникнення не властивого античному мисленню емпіризму.

За Аристотелем, сферою знання є поняття, які складають основу логічно пов'язаного мовлення (судження). Тобто це усвідомлена та обґрунтована інформація про буття, яка може набувати чи не набувати критерію «істини» внаслідок відповідності чи невідповідності її реальній дійсності, що існує незалежно від наших суджень про неї.

Звернемо увагу, що Платон та Аристотель стали засновниками двох основних традицій у розумінні знання та його істинності – онтологічної (згодом була детально розроблена християнською світоглядною традицією) та гносеологічної, яка лежить в основі розуміння знання і пізнання у різних філософських інтерпретаціях західноєвропейської філософії. Основна розбіжність між двома цими трактуваннями полягає в тому, що Платон і його послідовники розуміють знання як щось приналежне самому буттю, а Аристотель розглядає його скоріше як характеристику пізнавального змісту нашої свідомості, вираженого в логічно зв'язаному мовленні (судженні). Більше того, Аристотель, даючи достатньо ґрунтовне і повне дослідження знання, звернув увагу й на таку його суттєву характеристику як «уміння», оскільки знати щось (ремесло, мову, обряд) означає вміти практикувати, користуватися, відтворювати його. У такому випадку знання розглядається як схема діяльності й спілкування, як функція певної людської активності (функціоналізм), що є невід’ємною складовою сучасного розуміння знання. Аристотелівський підхід представлений сьогодні соціологічними і прагматичними епістемологіями, які поєднують у собі елементи теорій кореспонденції і когеренції.

Значний внесок у розробку проблеми знання внесли і представники античного скептицизму, зокрема Сократ, Піррон, Аркесилай, Карнеад, Секст Емпірик та ін. Вони і пов'язували знання з методом його одержання, оскільки кожна думка або переконання, загалом не маючи критерію для відповідності з дійсністю, щоб знайти позитивний пізнавальний статус, вимагає обґрунтування. Знання, тим самим, розглядається не як зв'язок знання з його прототипом у зовнішній реальності, а як погодженість елементів досвіду між собою, що виступає у формі виправданого переконання, зв'язку висловлень, дискурсивної системи (теорія когеренції). Такий підхід, представлений в Новий час картезіанством і беркліанством, і означав перехід від онтологічного до власне теоретико-пізнавального образу знання, що дає можливість сучасним філософам-аналітикам фактично редукувати теоретико-пізнавальні проблеми до лінгвістичних.

Нині назріла необхідність розширити традиційне уявлення про знання (І. Кант і К. Поппер) як ствердний вислів з суб'єктно-предикативною структурою, що зіставляється з істиннісною оцінкою. Тут варто пригадати, що вже Аристотель фактично визнавав різноманіття типів знання (епістеме, докса, пістіс, техне, емпейріа і т. п.). Не тільки буденна думка, емпірична протокольна пропозиція або наукова теорія, а й філософська проблема, математична аксіома, етична норма, художній образ, релігійний символ мають пізнавальний зміст. Адже всі вони характеризують історично конкретні форми людської діяльності, спілкування і свідомості, пов'язані з адаптацією, орієнтацією і самореалізацією у зовнішньому і внутрішньому світі. Як наслідок повна дефініція терміну «знання» може будуватися лише за принципом «сімейної схожості» (Л. Вітгенштайн), як вичерпна типологія знання, що поєднує різні принципи виділення типів.

У свою чергу, середньовічні дискусії про універсалії і сферу компетенції науки й теології поставили проблему досвідного й позадосвідного знання, яка у Новий час постала у формі співвідношення набутих і вроджених ідей (Р. Декарт), вражень та ідей (Дж. Локк, Дж. Берклі), істин факту й істин розуму (Г. Лейбніц), області емпіричного (апостеріорного) і трансцендентального (апріорного) (І. Кант). Загалом, незважаючи на недосконалість чуттєвого знання, а саме імовірнісний характер, що залежить від певних умов та абсолютність споглядання, яке вирізняється абстрактністю та точністю (позадосвідне знання), обґрунтувати наявність позадосвідного знання так і не вдалося, оскільки у всіх наявних різновидах знання виявлялися досвідні елементи. При цьому сам досвід перестає розумітися як щось монолітне й одноманітне, тому у сучасній епістемології протилежність досвідного й позадосвідного знання розглядається як відносна, оскільки логічні схеми людського мислення, які вважаються апріорними є результатом поступового розвитку досвіду логічного мислення та розвитку людського досвіду загалом. З іншого боку, цілком очевидно, що будь-яке чуттєве сприйняття (відчуття кольору, смаку та ін.) має позадосвідні елементи, адже у ньому важливу роль відіграють загальноприйняті смаки, упередження, традиції.

Суттєво, що опозиція практичного і теоретичного знання не збігається з поділом за критерієм досвідного змісту або походження. І теоретичному, і практичному знанню відповідає власна сфера досвіду, а їх відмінність закорінена у формах функціонування знання. Практичне знання вплетене в діяльність і спілкування, будучи спрямованим на їх ситуаційне обслуговування, зливається з ними і володіє слабкою рефлективністю. Воно не виробляє сенси, якими володіють предмети і способи діяльності, але транслює їх у дану практику з інших контекстів досвіду. У практичній політиці, наприклад, домінують, окрім елементів науковості, запозичені з релігії опозиція сакрального і профанного, міфотворчість і магічна методика підміни термінів і ситуацій, психологічна і біологічна термінологія. У виробничій практиці відтворюються як науково-технічні знання, так і натурфілософські образи злиття людини і об’єкта, людини і знаряддя, ототожнення природи з Богом, організмом, машиною тощо.

Теоретичне знання, навпаки, орієнтоване на виробництво нових сенсів і внесення їх у реальність (філософія, теологія, ідеологія, наука). Воно в тому або іншому ступені дистанційоване від об’єкта і містить, насамперед, схеми специфічної діяльності (дискурсу, дослідження) і спілкування (диспуту, діалогу), що знаходять форму понять, законів, теорій у ході їх розробки, рефлексії. Практичне знання має, як правило, неявний, невербальний, ритуалізований характер (М. Полані), тоді як теоретичне знання припускає явну текстуально-словесну форму. Обидва ці типи знання містять дескриптивні і нормативні компоненти, але тільки теоретичне знання надає закони самій природі (природознавство).

Теоретичне і практичне знання може мати наукові і ненаукові елементи, причому саме поняття наукового знання не вичерпується певною дефініцією в образі родової відмінності, а формується виходячи з його соціологічної приналежності науці як соціальній системі.

Звернемо увагу, що проблема «знання» постала в єдності близьких або протилежних понять, зокрема «незнання», «опінії» (гадки) та омани або помилки. Остання фіксує момент обмеженості знання, його невідповідності своєму об’єкта або несумісності із прийнятим знанням. Вона виражає динамічний вимір пізнавального процесу, що полягає в незавершеності й історичній переоцінці результатів, залежності знання від умов, що змінюються, його виробництва, а також є джерелом змістовного різноманіття знання, що протистоїть пізнавальним ідеалам і нормам. Оману слід відрізняти від випадкової помилки, навмисної неправди й непоінформованості (відсутності знання).

Омана постає як оціночна характеристика та аналітико-критична здатність розуму, що виявляє внутрішню суперечливість знання, неузгодженість окремого твердження із прийнятою системою знання чи результатом його практичного застосування. У більш ширшому сенсі омана стає проблемою в результаті соціокультурної міграції, постійного зіткнення світоглядних і культурних стереотипів. Магічний акт, міфічний архетип, релігійна віра внутрішньо не припускають омани. Розуміння об'єктивної природи омани й пошук її причин знаменували собою народження критичної рефлексії й стали одним із основних джерел розвитку філософії й науки.

Проблему омани, як і знання, вперше було порушено в античності, вона розмежувала справжнє й несправжнє буття (Парменід, Платон), яким відповідає протилежність розуму і відчуття, істини й «опінії» (думки). Омана є невід’ємним елементом повсякденної людської діяльності і пізнання істини й загалом означає перехід на новий рівень буття. Пізнання невіддільне від практичної й етичної дії; не тільки теоретико-діалектичний дискурс, а й спосіб життя філософа дозволяють йому вийти зі стану помилки і залучитися до справжнього буття-істини. Епоха Середньовіччя надала омані більшого морально-онтологічного змісту, зводячи все пізнання до гріховної свободи волі й несправжнього буття; істина була ототожнена із праведністю, приреченням і вірою в Бога.

Секуляризація пізнавального відношення в Новий час привела до розуміння омани як результату свободи волі, що виражається в довільності мислення (емпіризм) і двозначності, мінливості почуттєвого сприйняття (раціоналізм). Г. Гегель уперше зрозумів оману як процесуальну сторону пізнання, відкривши її діалектичний зв'язок з істиною. Потенційну помилковість усякого знання, ризикованість пізнавального акту, його проблематичність і незавершеність підкреслює принцип фалібілізму К. Поппера. Когнітивна соціологія науки Д. Блура розглядає оману лише як рефлексивну й однобічну оцінку знання одним з учасників даної пізнавальної ситуації. Нелінійний, поліваріантний розвиток знання містить у собі омани як пробні, різнонаправленні напрямки цілісного процесу пізнання, жоден з яких не має монополії на істину. Право на оману, на індивідуальну своєрідність, на відхилення свого мислення від магістральної лінії є завоюванням сучасного плюралізму й демократії. Таке трактування омани протилежне просвітительському її розумінню як єдності неуцтва й обману. У свою чергу, перебільшення ролі омани в пізнанні характерне для скептицизму, агностицизму, релятивізму. Загалом, омана є однією з рушійних сил процесу пізнання, зокрема наукового.

Зазначені теоретико-методологічні засади епістемологічних проблем, не вичерпують усієї сфери проблем, пов’язаних із визначенням та розкриттям сутності поняття «знання», оскільки поряд з іншим важливою і дискусійною та складною проблемою для різних філософських напрямків залишається проблема класифікації (типології) форм знання. Типологізація знання може бути проведена на різних підставах (за різними критеріями).

Різноманіття форм знання пов'язують з існуванням різних форм суспільної свідомості – буденної, релігійної, художньої, філософської, наукової, політичної тощо. Суттєво, що структурні одиниці зазначеної типологізації перебувають одна щодо одної, з одного боку, у відношенні «сходження» (Г. Гегель) і щодо інших виступають базовими, а з іншого – можуть розглядатися як взаємозалежні та взаємообумовлені.

Варто зазначити, що розрізнення наукового та ненаукового знання у філософії науки залишається актуальною проблемою, адже вказаним систематизованим чинникам наукового знання можуть відповідати й інші види знання.