Лекція 8. Етика науки

1. Етика як наука про мораль

В даному розділі мова буде йти про етику науки – про те, чи може наука бути об'єктом моральної оцінки, і якщо так, то які саме її стороні підлягають такій оцінці. Гострі суперечки з цього приводу точилися впродовж всієї історії розвитку науки. Особливістю ж нашого часу є те, що разом з цими суперечками, прискореними темпами йде створення й вдосконалення спеціальних структур і механізмів, завданням яких виступає етичне регулювання наукової діяльності, зокрема, наукових дослідження (тобто діяльності спрямованої на здобуття нових знань).

Необхідність такого регулювання обумовлена в першу чергу тим, що наука, й породжені нею технології, мають досить сильний вплив на життя людини та суспільства. Відтак, могутність і можливості людини стрімко ростуть. У той же час, сьогодні вже стало очевидним те, що прогрес науки і техніки, дає людям не одні лише блага, адже багато результатів наукового генія несуть з собою загрози для існування як людства, так і всього життя на Землі.

Звернемо увагу, що витоки дискусій довкола моральної ролі науки сягають ще часів Сократа, який дві з половиною тисячі років назад зазначав, що людина діє погано лише через незнання, а відтак, пізнавши що таке добро, вона завжди прагнутиме до нього. Тим самим знання визнавалося як необхідна умова для благого життя. Як наслідок, пошук знання заслуговував найвищої оцінки. Звичайно, в період античності ще не йшлося про наукове знання в його нинішньому розумінні, однак зважаючи на те, що наукове знання є одним з різновидів знання, ці міркування Сократа можуть бути віднесені й до нього.

Разом з тим, варто звернути увагу, що далеко не всі учені згодні з тим, що «моральність» і оцінку слід поширювати на сферу науки. Вважається, скажімо, що процес наукового пізнання протікає або в мисленні ученого – взаємодія між різними ідеями й уявленнями, або за допомогою активності ученого, спрямованої на зовнішній світ, – коли він організовує і спостерігає, взаємодію між об'єктами, явищами і процесами природи. (В першому випадку мається на увазі теоретичне дослідження, в іншому – емпіричне.) Відповідно, якщо моральна оцінка доречна лише тоді, коли справа стосується взаємин між людьми, тоді в обох цих випадках для неї просто немає підстав.

Дійсно, якщо учений досліджує поведінку математичної функції, спостерігає переміщення небесних тіл, намагається синтезувати нове полімерне з'єднання, то, здавалося б, яке відношення це має до моралі й етики, адже у всіх цих діяннях дослідником рухає пошук істини, яка не залежіть (в усякому разі, не повинна залежати) від моральної оцінки людей. Тому привнесення таких оцінок – чим, власне і займається етика, – може ускладнити шлях до істини. Адже такі оцінки не ґрунтуються на фактах, вони завжди суб'єктивні. Відтак науці слід швидше остерігатися етики, ніж нею керуватися.

Вочевидь, цим міркуванням не можна відмовити в логіці. Разом з тим, наука сьогодні дійсно є об'єктом етичного регулювання. Але як же в такому разі слід розуміти взаємини між етикою і наукою? Для відповіді на це питання нам варто перш за все визначити, що таке етика; після цього у нас з'явиться можливість більш обґрунтовано визначити, які саме сторони науки можуть стати об'єктом моральної оцінки і етичного регулювання.

Етика – це філософська дисципліна, що вивчає явища моралі і моральності. Тобто, існує світ явищ моралі і моральності й існує теорія, що його описує і вивчає. Це аналогічно тому, як ми розрізняємо явища життя, з одного боку й біологію як науку про них, з іншого, або явища психіки, душевного життя й науку психологію.

Слід зазначити, що в буденній мові термін «етика» може використовуватися в іншому сенсі. Його часто тлумачать як синонім терміну «мораль». Наприклад, говорять про «етичній вчинок», маючи на увазі вчинок морально виправданий, гідний.

Особливою й досить непростою проблемою є співвідношення понять «мораль» і «моральність». Їх подекуди використовують як синоніми, проте між ними можна виявити й суттєві відмінності. Так існує традиція, в руслі якої мораль розуміють як сукупність (або систему, тобто впорядковану сукупність з певними зв'язками між елементами) норм – заборон, ідеалів, вимог, розпоряджень, – прийнята в даному суспільстві. Ці норми закріплені в культурі й, в досить стабільному вигляді, передаються від покоління до покоління.

В свою чергу, моральність характеризує реальну поведінку людей з позиції відповідності певним нормам. Відтак, аморальним буде вчинок людини в тому разі, коли він несумісний з прийнятими у даному суспільстві нормами, навіть незважаючи на те, що він виправданий іншими суспільними нормами. Між іншим, якраз така колізія була прихована за відомім епізодом із засудженням Сократа афінянами: людина, яка для багатьох поколінь виступає зразком моральності, була засуджена за аморальну – з точки зору його суддів, а значить, з точки зору моралі афінського суспільства – поведінку.

Загалом, система норм моралі – це ідеал, який в реальності втілюється більшою чи меншою мірою, але ніколи – повністю. Власне кажучи, коли ми чуємо нарікання по приводу, занепаду суспільної моралі, етичної зіпсованості людей, то зазвичай мається на увазі відчуття неприпустимо великого розриву між реальними ідеалами й нормами та реальною поведінкою людей, тобто в такій ситуації, відступ від норм моралі, їх порушення стає масовим явищем.

Світ, що вивчається етикою, побудований особливим чином, він існує інакше, ніж світ, що вивчається фізикою, хімією, біологією або психологією. Ця відмінність виразно виявляється на рівні мови, оскільки коли ми говоримо про явища фізики, хімії та ін., з одного боку, і моралі – з іншого. Такі вислови, як «вода – це хімічна сполука кисню і водню» або «пам'ять є здатність відтворювати в свідомості події і враження, що мали місце в минулому», відносяться до світу сущого. В той час як для сфери моралі характерний вислів: «Лікар повинен полегшувати страждання хворого» – тут мова йде не стільки про те, що є, скільки про те, що має бути, про світ належного.

Якщо інші науки вивчають (принаймні, прагнуть вивчати) те, що об'єктивно існує, відволікаючись від того, подобається нам воно чи ні, то для етики саме питання про те, чи є щось поганим або хорошим, негожим або гідним, має первинне значення. Етика фіксує, описує, пояснює не стільки самі явища, скільки певне відношення до них, їх оцінку. Разом з етикою такими оціночними дисциплінами можна вважати гносеологію, яка досліджує відношення наших думок до явищ дійсності, з точки зору їх істинності або помилковості й естетику, в якій основними категоріями оцінки є «прекрасне» і «потворне». В етиці ж такі основні категорії – це категорії «добра» («блага») і «зла».

Суттєво, що незважаючи на те, що етика оперує поняттями й уявленнями про світ належного, з цього зовсім не виходить, що вона не дає нам жодних знань про світ сущого. Людське життя зовсім не обмежується тим, що відбувається в світі сущого – всіма своїми діями і вчинками людина так чи інакше постійно змінює світ довкола себе. І робить вона це, керуючись своїми уявленнями про належне. Таким чином, етика як вивчення світу належного дозволяє зрозуміти динаміку взаємодії людини зі світом сущого а, відтак, умови зміни цього світу. Відповідно, якщо говорити про етику науки, то є всі підстави вважати її одним з напрямів вивчення того, як влаштована і як розвивається наука.

Оціночні відношення, що вивчаються етикою, мають певну структуру. Повернемося в зв'язку з цим до вислову «лікар повинен полегшувати страждання хворого» і порівняємо з висловом «лікар полегшує страждання хворого». В обох висловах фігурують: а) хтось (в даному прикладі – лікар), який б) здійснює (або не здійснює) певні вчинки, дії (полегшує), направлені на в) деякий об'єкт (страждання хворого).

В другому випадку вислів лише описує певну подію – і тому цей вислів називають дескриптивним (тобто описовим). В той час, як у першому випадку ми маємо справу з висловом, який не відноситься до конкретної дії, а фіксує розпорядження, або норму, якої дотримуються або не дотримуються в реальних ситуаціях. Відтак, вона постає критерієм, мірилом для оцінки безлічі конкретних дій. Такий вислів називають нормативним (або прескриптивним, тобто приписуючим).

Втім, далеко не всі норми або розпорядження мають моральну природу. Свої особливості мають правові норми; окрім того, в науці, як і в кожній іншій сфері людської діяльності є безліч таких норм, які носять спеціальній, технічній характер. Дотримання цим нормам, як правило, забезпечує успішне, ефективне вирішення тих завдань, що виникають в процесі діяльності. Суттєво, що досить часто – і особливо там, де йдеться про дію, що безпосередньо стосується іншої людини (або інших людей), порушення таких норм оцінюється не лише з точки зору успіху або невдачі цих дій, але і з точки зору моралі. Скажімо, той же лікар, якщо він взявся полегшувати страждання хворого й при цьому ігнорує медичні норми, може лише підсилити страждання. Отже, незнання або невміння виконувати норми, буде піддатися моральній оцінці.

Продовжуючи аналіз даного прикладу, відзначимо також наступне. Вочевидь, полегшення страждання є благо для хворого, так що в загальній формі сенс даного нормативного вислову можна звести до того, що лікар повинен нести благо хворому (або робити добро для хворого). Разом з тим, виникають такі питання: «а що означає повинен?» і «що (або хто) зобов'язав його робити добро?». Тут будуть правомірними різні відповіді.

По-перше, цей обов'язок, зафіксованій в нормах права (наприклад, в законодавстві), а відтак, невиконання або неналежне виконання норми каратиметься юридичними, адміністративними або дисциплінарними санкціями.

По-друге, обов'язок може бути не правової, а моральної природи. У цьому випадку іншим буде і джерело, з якого виходять санкції та їх характер. Якщо правові санкції накладаються особою або органом, що має на те спеціальні, чітко зафіксовані повноваження, то джерело моральних санкцій зазвичай не буває представленим настільки ясно. Кінець кінцем вершити моральний суд і виносити моральну оцінку може кожен, хоча оцінка одних людей може бути значимішою, ніж оцінка інших. Про перших говорять, що вони володіють моральним авторитетом. Можна сказати, що за правовими санкціями завжди врешті-решт стоїть влада держави, тоді як за моральними – авторитет суспільства.

Джерелом моральних санкцій може бути, наприклад, професійна наукова організація, якщо вона виступає з несхваленням, засудженням певного вчинку одного із своїх членів. Але таким джерелом може бути й окремій учений, навіть якщо він не займає адміністративної посади, але при цьому колеги визнають його своїм неформальнім лідером.

Що стосується характеру санкцій, що накладаються за порушення норм, то інколи говорять, що правові санкції ґрунтуються на силі примусу, а моральні – на силі засудження (мається на увазі саме моральне засудження, а не, скажімо, засудження за вироком суду). І дійсно, лише держава є тим інститутом, який може використовувати засоби примусу, – як засобами закону, так і через уповноважених на те осіб. Що стосується моральних санкцій, то важливим є їх прилюдний характер – той, проти кого вони направлені, втрачає довіру своїх колег.

Подекуди відмінності між мораллю і правом убачають в тому, що правові нормі строгіші і жорсткіші, тоді як моральні вимоги можна порушувати відносно безкарно. Проте, з цим не можна погодитися, бо основна відмінність між мораллю і правом – не в мірі м'якості або жорсткості санкцій, а в принципово різному механізмі їх дії.

Насправді, сила моральних вимог буває надзвичайно велика, а відхилення від них може засуджуватися дуже жорстко. Якщо, наприклад, суворе моральне засудження виходить від особливо близьких і важливих для людини людей, воно може переживатися украй хворобливо. І навпаки, часом порушення закону й навіть викликані ним санкції можуть переживатися легше, коли сам порушник виправдовує себе певними вищими моральними міркуваннями. Це, між іншим, говорить і про те, що мораль і право не завжди лише доповнюють один одного – оскільки бувають ситуації, коли їх вимоги один одному суперечать.

Залишаючись в межах етики науки, ми, природно, обмежуємося аналізом моральних санкцій. Проте слід маті на увазі, що деякі відступи від норм науки, такі, як плагіат – привласнення собі результатів досліджень, проведених іншими (тобто в певному значенні – чужій власності), – можуть каратися і юридичними санкціями.

В буденному слововжитку під санкціями прийнято розуміти такі рішення і дії, які спричиняють за собою ті або інші утиски прав, обмеження можливостей, тобто мають негативний характер. До цих пір і у нас йшлося саме про такі санкції. Це, проте, не зовсім точно – в ширшому сенсі санкції можуть бути і позитивними, як, наприклад, моральне заохочення у формі, скажімо, особливої пошани ученого з боку колег.

Загалом, в науці головною позитивною санкцією є визнання з боку колег – як сучасників, так і особливо вчених наступних поколінь. Це визнання може виражатися в різних формах – від цитування в науковій літературі до нагородження престижною науковою премією, наприклад, Нобелівською, – і навіть до увічнення імені вченого в назві закону або теорії: законі механіки І. Ньютона, періодична система елементів Д. Менделєєва, теорія відносності А. Ейнштейна і тому подібне.

Навпаки, того, хто допускає відхилення від прийнятих в науці норм (фальсифікація результатів експерименту, приписування собі чужих досягнень, плагіат), чекають негативні санкції аж до найжорсткіших – ігнорування всіма колегами того, що робить даний дослідник. Адже якщо в науковій літературі немає згадок – цитат або посилань на його роботи, то це означає, що для науки його просто не існує.

Тут, втім, необхідні деякі уточнення й пояснення. Дуже часто буває так, що отриманий ученим результат не цитується його колегами не через зазначені вище порушення, а через те, що він для них виглядає тривіальним, таким, що не несе нічого нового. При пильнішому дослідженні, проте, виявляється, що і у цьому випадку має місце порушення норми, а саме, норми, яка приписує ученому створення нового знання. Відповідно до цієї норми просте відтворення того, що вже було зроблене іншими, не вважається науковим результатом.

Буває й інше. Часом колеги-сучасники того або іншого ученого не можуть гідно оцінити результат досліджень, саме завдяки його надзвичайній новизні, оригінальності, через те, що він різко розходиться зі сталими в науці переконаннями. Таким чином, цей результат на довгий час осідає в архівах науки.

Одним з найвідоміших прикладів є творчість біолога Г. Менделя. В 1866 р. він опублікував свої «Досліди над рослинними гібридами», в яких були вперше сформульовані закони спадковості. Проте в науковій кругообіг ці закони увійшли лише через три з половиною десятиліття, після того, як їх знову відкрили К. Корренс, Е. Чермак і X. де Фриз.

Даний приклад свідчить про те, що наявні у науці механізми нормативного контролю, не завжди ефективно спрацьовують. З одного боку, колеги-сучасники можуть не бути досить компетентними аби гідно оцінити новий революційний результат. З іншого, – визнання, нехай тимчасове, інколи отримують ідеї, що цього заслуговують. Але така, на жаль, доля всіх нормативних систем, якими користуються люди, включаючи і системи моральних норм.

Механізм дії моральних норм, втім, не вичерпується санкціями, що накладаються ззовні. Цей зовнішній контроль є, по суті справи, продовженням того контролю, який виходіть зсередини особистості. Психологи й соціологи в цьому випадку говорять про те, що моральні норми бувають інтернаціоналізовані (тобто, вмонтовані, упаяні всередину) особистістю, стаючи її переконаннями і цінностями, визначаючи її характер. Діяти в супереч їм, для людини буває надзвичайно складно, а подекуди і зовсім неможливо. Цей внутрішній контроль, самооцінку власного наміру або вчинку з точки зору його відповідності нормам моралі прийнято називати совістю.

Загалом, норми моралі є середовищем, в якому відбувається спілкування і взаємодія між людьми. Завдяки ним це спілкування і взаємодія виявляється впорядкованим, організованим. Наявність норм, що поділяються людьми подібно до спільної мові, забезпечує взаєморозуміння, дозволяє заздалегідь знати чого чекати від іншого, тобто від партнера по спілкуванню чи взаємодії, в тій або іншій ситуації. Без них нам було б надзвичайно складно мати справу собі подібними. Суттєво, що далеко не всі людські дії і вчинки підлягають моральній або правовій оцінці, а лише ті, що так або інакше стосуються іншого (або інших).