Лекція 8. Етика науки

5. Свобода наукового пошуку і соціальна відповідальність вченого

Зацікавлення до проблеми соціальної відповідальності науки та ученого виникло далеко не сьогодні, проте в останні десятиліття ця сфера досліджень постає у принципово новому вимірі.

Говорячи про загальну спрямованість цих зрушень, відзначимо, що аж до середини минулого століття проблема соціальної відповідальності науки і учених не була об'єктом систематичного вивчення. Їх обговорення часто носило відтінок другорядності, перепліталося з моралізаторством та поставало результатом довільних роздумів. Такі міркування могли бути яскравим прикладом гуманістичного пафосу і заклопотаності автора, але вони, як правило, мало співвідносилися з реальною практикою наукових досліджень.

Етичні проблеми та оцінки стосувалися науки в цілому, а тому не могли робити прямого впливу на діяльність конкретного дослідника, на формування і спрямованість його наукових прагнень. В тім, не можна сказати, що вони не мали значення —їх роль в процесі становлення сучасної науки безперечна. Адже в ході цього процесу наука, окрім всього іншого, повинна була отримати і моральну санкцію – обгрунтування і виправдання перед лицем культури і суспільства.

І сьогодні, коли спектр соціальних дій науки швидко розширюється, коли безперервно зростає кількість каналів, які пов'язують науку з життям суспільства, обговорення її етичних проблем залишається одним з важливих способів виявлення її соціальних і ціннісних характеристик. Проте, сьогодні дати недиференційовану, сумарну етичну оцінку науці як цілому виявляється – незалежно від того, якою буде ця оцінка, позитивною чи негативною, – не конструктивним і недостатнім. Ті стадії розвитку науки і соціально-культурного розвитку, коли можна було спростовувати необхідність існування науки як соціального інституту, пішли в минуле.

Разом з тим, це зовсім не означає, що наука більше не може бути об'єктом етичної оцінки і, що єдина перспектива для людей – сліпо слідувати науково-технічному прогресу, по можливості адаптуючись до його різноманітних і не завжди сприятливих наслідків. Просто така оцінка має бути більш диференційованою, відноситься не стільки до науки в цілому, скільки до окремих напрямів наукового пізнання. Саме тут морально-етичні оцінки не лише можуть, але і дійсно грають сповна серйозну роль.

Таким чином, у міру прогресу науки та технологій етичні проблеми науки стають усе більш конкретними і різко окресленими. В той же час, має місце і протилежна тенденція – проблеми соціальної відповідальності науки і учених не лише конкретизуються, але і в певному значенні універсалізуються. Вони виникають у найрізноманітніших сферах пізнання, а відтак, навряд чи можна вважати, що яка-небудь галузь науки може уникнути зіткнення з цими проблемами.

Звернемо увагу, що проблема соціальної відповідальності науки та вченого за свої відкриття вперше постала у світ на початку ХХ ст. у роботах В. Вернадського. Він підкреслював, що вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки своєї наукової роботи, наукового прогресу. Вони мають почувати себе відповідальними за наслідки їх відкриттів. Наприклад, Ф. Жоліо-Кюрі, після того як була відкрита ланцюгова реакція розподілу урану, розмовляв зі своїми співробітниками про моральне право продовжувати дослідження, які приведуть не тільки до підвищення індустріального і культурного потенціалу, але і до створення атомної бомби. Тобто у сучасній науці та її етиці відбулися зміни, що унеможливлюють збереження старого ідеалу служіння знанню заради нього самого.

Багато вчених, наприклад Р.Опенгемер, відмовилися працювати над водневою бомбою, виходячи з етичних міркувань. Коли О. Ган, що відкрив розщеплення урану, довідався про вибух атомної бомби над Хіросімою, він був глибоко вражений такими результатами свого відкриття. Розповідають (Е. Баге), що він не спав кілька ночей і розмірковував про самогубство, потім навіть обмірковував можливість уникнути катастрофи, зібравши весь уран і, утопивши його в морі. Однак чи можна було в такий спосіб позбавити людство всіх благ, які у той же час приніс уран? А згадайте А. Сахарова, який усвідомивши можливу кількість жертв, що несе з собою випробування ядерної зброї, різко виступав проти її випробування в атмосфері.

Тобто соціальна відповідальність – органічна складова наукової діяльності (втім як і будь-якої людської діяльності). Сьогодні робиться багато спроб створення певних етичних кодексів, які б регулювали дослідження в області генетики людини, виходять дослідження з етики генетичного контролю. Наприклад, ще К. Поппер вважав, що природознавці повинні давати клятву прагнути робити тільки до блага для людей і ніколи на шкоду них. У 1955 році був проголошений маніфест Рассела—Ейнштейна про необхідність визнати пріоритет людських вимірів розвитку науки і техніки, створений Пагуошський рух, Всесвітня федерація науковців. Але чи можуть кодекси, клятви забезпечити повне вирішення проблеми?

Деякі дослідники припускають, що відповісти на запитання про соціальну відповідальність можна більш конкретно, якщо пам'ятати про різницю між фундаментальними і прикладними дослідженнями.

Якщо вчений, зайнятий у сфері фундаментальних досліджень, здогадується про можливість використання того чи іншого досягнення в науці у небажаному для соціуму напрямку він зобов'язаний попередити про це своїх колег і широку громадськість – така природна вимога наукової і громадянської етики. Але це все, що можна від нього вимагати. Заклик ввести клятву вченого, яка б зобов'язувала його віддавати свій талант і сили вирішенню тільки корисних для людства проблем, стосовно фундаментальних досліджень звучить наївно. Завдання вченого, який працює в цій сфері, досліджувати природні об'єкти в тому вигляді, в якому вони існують самі по собі, незалежно від людської діяльності – об'єктивні закони природи. До того ж поняття користі і блага не є позачасовими й абсолютними.

Відомо, що фундаментальні наукові відкриття непередбачувані, а спектр їх потенційних застосувань буває надзвичайно широким. Вже в силу одного цього ми не вправі говорити про те, що етичні проблеми є надбанням лише деяких областей науки, що їх виникнення є чимось винятковим і минулим, чимось зовнішнім і випадковим для розвитку науки.

Прикладні дослідження – це дослідження можливостей застосування фундаментальних знань для одержання практичних ефектів («ноу-хау»), зміна природних об'єктів у потрібному людині напрямку. Іноді особливо в науково-технічних комплексах важко провести грань між фундаментальними і прикладними дослідженнями, між науковою розробкою й інженерною діяльністю.

Крім того, сам прогрес науки розширює діапазон таких проблемних ситуацій, у яких моральний досвід, накопичений ученими та й усім людством, виявляється недостатнім. З особливою гостротою, наприклад, постало питання про визначення моменту смерті донора в зв'язку з успіхами експериментів по пересадженню серця й інших органів. Це ж питання виникає і тоді, коли в незворотньому коматозному стані пацієнта (тобто стані, коли він назавжди втрачає свідомість) за допомогою технічних засобів підтримується дихання і серцебиття.

В цьому зв'язку можна навести думку одного з провідних вітчизняних біологів В. Енгельгардта про те, що у випадку глобальних проблем, ученим не раз доведеться звертатися до своєї совісті, закликати почуття відповідальності, щоб знайти правильний шлях для подолання загрози, що виникає. І, зрозуміло, справа суспільної совісті вчених світу, загальної відповідальності – усіляко боротися з причинами, що викликають шкідливі, згубні наслідки, направляти наукові пошуки на виправлення шкоди, яку сама наука, не зваживши і не врахувавши можливих наслідків, могла принести, і тим самим виявитися причетною до виникнення тих чи інших глобальних проблем.

Іншою, не менш важливою, етичною проблемою нинішньої науки свобода наукових досліджень. Розмірковуючи про свободу думки і свободу наукового пошуку, В. Вернадський висловив дуже проникливі, можна сказати оптимістичні думки про взаємини влади (держави) і науки. Він вважав, що влада не може (явно чи приховано) обмежувати наукову думку, а повинна всіляко сприяти її плідному і безперешкодному розвитку. Тим більше неприпустиме насильницьке державне втручання в наукову творчість, «виправдовуючи» це класовими, партійними й іншими вузькими інтересами.

Свобода–одна з найбільш значимих цінностей сучасної цивілізації, яка утвердилася в такому високому статусі в ході тривалого і важкого процесу інституціоналізації науки. Суттєво, що вітчизняні учені надзвичайно хворобливо реагують на спроби обмеження цієї свободи. На це є підстави: за радянських часів, як відомо, розвиток багатьох вкрай перспективних галузей досліджень гальмувалося і навіть заборонявся на основі ідеологічних міркуваннях. При цьому ті, хто працював в таких сферах піддавалися жорстоким репресіям. Особливо велику утрату зазнали такі галузі науки, як генетика та кібернетика.

І хоча з тих пір минуло декілька десятиліть, у вітчизняному науковому співтоваристві жива пам'ять про цей ідеологічний диктат. Відтак, обмеження свободи наукового пошуку в кожному конкретному випадку повинно не лише спеціально обгрунтовувалися, але й законодавчо закріплюватися (Зокрема, норма, згідно якої «ніхто не може бути без добровільної згоди підданий медичним, науковим або іншим дослідам», або заборона клонування людини).

З іншого боку, сучасні фундаментальні дослідження, як правило, вимагають спільної праці великих наукових колективів і значних матеріальних витрат. І це – хочемо ми того або не хочемо – накладає неминучі обмеження на свободу дослідження.

Суттєво й те, що нинішня наука – це не просто допитливість одинаків, але достатньо складний соціальний інститут, що має серйозний вплив на життя людини і суспільства. Відтак, ідея необмеженої свободи, яка колись була, безумовно прогресивною, нині вже не може сприйматися без врахування тієї соціальної відповідальності з якою пов`язана ця свобода.

Загалом, саме зіставлення свободи дослідження як вимоги, що йде зсередини наукової діяльності, і соціальної відповідальності як того, що накладається на цю діяльність ззовні, спирається на досить вузьке розуміння наукової діяльності, її мотивів і способів здійснення. Звичайно, наука – це пошук істини. Але саме цей пошук, процес, що вимагає зусиль, напруги, а не споглядання десь поза світом існуючої істини. Відтак, дорога до істини наукова, але в той же час і людська діяльність, яку здійснює людина як ціле, а не якісь абстраговані від нього здібності чи інтереси.

Питання про свободу досліджень, про те, як її варто розуміти, було одним з центральних в ході тих, що розвернулися в середині 70-х рр. минулого століття, дискусій довкола експериментів в області генної інженерії, зокрема – робіт з рекомбінантною ДНК. Кульмінаційним моментом став заклик групи молекулярних біологів і генетиків на чолі з П. Бергом (США) оголосити добровільний мораторій на такі експерименти в цій області, які можуть мати потенційну небезпеку для генетичної конституції організмів, що живуть нині. Висловлювалися побоювання відносно того, що створені в лабораторії рекомбінантні (гібридні) молекули ДНК, здатні вбудуватися в гени якогось організму і, може породити принципово нові й, можливо, потенційно небезпечні для тих, що існують видів форми життя.

Оголошення мораторію стало принциповою подією для науки: вперше вчені за власною ініціативою вирішили, обмеживши власну свободу, призупинити дослідження, що обіцяли їм великі успіхи. Після того, як мораторій був оголошений, провідні вчені розробили у даній галузі цілу систему запобіжних засобів, які забезпечують безпечні дослідження у даній галузі. Цей приклад показовий в тому сенсі, що учені, звертаючись із закликом до колег і суспільства, вперше намагалися звернути увагу не на ті блага, які можна чекати даної сфери досліджень, а попередженням можливих небезпеках. Таким чином, прояв стурбованості і соціальній відповідальності став не лише суспільно прийнятною, але і суспільно стимульованою формою поведінки учених.

Згодом з'ясувалося, що потенційно небезпеки експериментів в цілому були перебільшені. Проте це зовсім не було очевидним тоді, коли висувалося пропозиція про мораторій. І ті знання про безпеку одних експериментів і про загрозу інших, які має в своєму розпорядженні сьогодні наука, самі стали результатом наукових досліджень, проведених для оцінки ризику саме унаслідок мораторію. Завдяки мораторію були отримані нові наукові дані, нові знання, нові методи, які дозволили розділити експерименти на класи по мірі їх потенційної небезпеки, а також розробити методи здобуття ослаблених вірусів, здатних існувати лише в штучному середовищі лабораторії.

В ході дискусій довкола мораторію висловлювалися самі різні точки зору. Разом із захистом абсолютно нічим не обмежуваної свободи досліджень була представлена і діаметрально протилежна точка зору – пропонувалося регулювати, науку так само, як регулюються залізниці. Між цими крайніми позиціями знаходиться широкий діапазон думок про можливість і бажаність регулювання досліджень з тим, аби при їх проведенні дотримувалися певні етичні норми.

Таким чином, свобода досліджень розглядається не як абсолютне право, а як те, що має бути пов'язане з певними обмеженнями, з відповідальністю учених перед суспільством. А це означає, що і дилема «свобода досліджень або соціальна відповідальність» виявляється некоректною – жоден з членів опозиції не виключає іншого. Саме існування і розвиток науки сьогодні попросту неможливе без тих або інших форм і норм регулювання (у тому числі етичного) досліджень і взагалі наукової діяльності.