Тема 2. СУБ'ЄКТИ Й ОБ'ЄКТИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Характеристика суб’єктів інвестиційної діяльності

Законом України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91 р. № 1560-XII визначено, інвестиційна діяльність - це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

В Україні згідно з чинним законодавством з інвестування суб’єкти інвестиційної діяльності поділяються на інвесторів і учасників інвестиційної діяльності.

Головним суб’єктом інвестиційної діяльності виступає інвестор. Він самостійно визначає цілі, напрямки, види та обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності. У тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. За рішенням інвестора права володіння, користування та розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. 

Зокрема, всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, Визначено Законом права і обов'язки суб'єктів інвестиційної діяльності:

1. інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов'язаний:

- подати фінансовим органам декларацію про обсяги й джерела здійснюваних ними інвестицій;

- одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;

- одержати висновок експертизи інвестиційних проектів щодо додержання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних та архітектурних вимог.

2. суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані:

- додержувати державних норм та стандартів:

- виконувати вимоги державних органів та посадових осіб, що пред'являються в межах їх компетенції:

- подавати в установленому порядку бухгалтерську та статистичну звітність;

- не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати усі вимоги антимонопольного регулювання.

Інвестори можуть виступати у ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. 

За своїм статусом інвестори можуть бути корпоративними, інституційними та індивідуальними.

Корпоративні інвестори – це, переважно, акціонерні товариства, а також підприємства інших форм власності, що мають вільні грошові кошти.

Інституційні інвестори – це фінансовий посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює в основному інвестиційну діяльність стосовно операцій з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами. До інституційних інвесторів належать банки, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки, лізингові компанії та інші фінансові установи.

Індивідуальні інвестори – це фізичні особи, які використовують свої нагромадження для інвестування. Індивідуальний інвестор найчастіше зацікавлений у тому, щоб вільні грошові кошти принесли дохід, що стане джерелом доходів при досягненні пенсійного віку або забезпечить фінансову стабільність його родинні.

За цілями інвестування прийнято розрізняти стратегічних і портфельних інвесторів. Інвестори, які здійснюють прямі інвестиції з метою збільшення капіталу і участі в управлінні виробництвом, називаються стратегічними інвесторами. Інвестори, які здійснюють свою діяльність з метою збільшення поточного доходу - це портфельні інвестори. 

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Основними учасниками інвестиційного процесу є виробничо-господарські утворення, до яких належать:

Акціонерні товариства - це товариства, які мають статутний фонд, поділений на певну кількість акцій. Акціонерне товариство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть відповідальність пропорційно до кількості акцій, що їм належать. Товариство може бути публічними або приватними. 

Товариства з обмеженою відповідальністю - це товариства, статутний фонд якого поділяється на частки, розмір яких визначений установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх внесків або пропорційно до них. Зміна вартості майна, а також додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді.

Товариства з додатковою відповідальністю - це товариства, статутний фонд яких поділяється на частки, що належать учасникам. Учасники відповідають за боргами товариства пропорційно до своїх внесків, а в разі нестачі коштів - додатковим майном, що належить всім учасникам товариства. Граничний розмір відповідальності визначений установчими документами.

Повні товариства - це товариства, всі його учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю та несуть колективну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, причому відповідальність учасники несуть незалежно від часу виникнення боргів.

Командитні товариства - це товариства, які мають поряд з одним або кількома членами, що несуть повну відповідальність, також одного або декількох учасників, відповідальність яких обмежується сумою внесків у майні товариства. Перші несуть солідарну відповідальність за боргами товариства та здійснюють управління справами командитного товариства. Сукупний розмір внесків інших учасників у майні товариства обмежується 50 % статутного фонду і в разі ліквідації товариства їхні внески повертають першочергову.

Активними учасниками інвестиційного процесу є інституційні інвестори, до яких належать: холдингові компанії, промислово-фінансові групи та фінансові установи.

Усі інституційні інвестори здійснюють вкладення за певними напрямами. Холдингова компанія - спрямовує інвестиції на розвиток тих підприємств. контрольним пакетом яких володіє. Об'єктом інвестування для фінансово-промислових груп є ті підприємства, що входять до їх складу, а фінансові компанії надають інвестиційні ресурси лише тим підприємствам, які становлять для них фінансовий інтерес.

Холдингова компаній - це компанія, суть діяльності якої полягає в придбанні юридичними особами контрольних пакетів акцій різних компаній.

У світовім практиці існує два типи холдингів.

Чистий холдинг, при якому головна компанія виконує лише функції управління та контролю за діяльністю дочірніх підприємств. До них належать банки, інвестиційні, страхові, будівельні або торгові компанії.

Змішаний холдинг, при якому головна компанія, крім функцій управління та контролю, займається також спільно з дочірніми компаніями підприємницькою діяльністю. Змішані холдинги типові для материнських компаній сучасних промислових концернів - багатогалузевих об'єднань, організаційно пов'язаних між собою підприємств, а також конгломератів-концернів, які характеризуються значною диверсифікацією та ослабленням функціональних зв'язків між компаніями, що входять до нього.

Холдинги бувають галузеві, міжгалузеві, транснаціональні.

Промислово-фінансова група (ПФГ) - це велике угруповання підприємств, банків, інших юридичних осіб, які займаються виробничою, торговельною, фінансово-кредитною діяльністю. На відміну від холдингу, ПФГ не має компанії, що спеціалізується на управлінні. Ці групи створюються, зазвичай, на міжгалузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвестиції у великі проекти.

В Україні промислово-фінансові групи створюються двох типів: на підставі об'єднання статутних фондів (статутні групи) та на підставі об'єднання всіх фінансових ресурсів з єдиним управлінням (договірні групи у формі консорціуму).

Специфіку і переваги ПФГ можна охарактеризувати таким чином. По-перше, усі учасники групи працюють як лапки єдиного фінансово- промислового механізму, їхні інтереси органічно пов'язані. По-друге, завдяки єдності фінансових, страхових та промислових можливостей найбільш ефективних галузевих видів виробництва, ФПГ створюють дуже стійкі системи, які мають свободу щодо мобільного міжгалузевого перерозподілу матеріальних та фінансових ресурсів.

І, нарешті, ПФГ - саме ті організаційні структури, з якими охоче будуть співпрацювати іноземні інвестори, тому що такі об'єднання володіють певною автономією у прийнятті та виконанні основних рішень, можуть самостійно будувати фінансовий, виробничий, технологічний, кадровий та інші мости на світові ринки, до міжнародних кооперацій зв'язків.

Об'єднання капіталів продиктоване інвестиційними потребами, які щорічно зростають, які вже не можуть задовольнятися за рахунок власних ресурсів компанії. Тому процеси об'єднання фінансового та промислового капіталу активно здійснюються гам і годі, де і коли господарські суб'єкти починають зазнавати брак інвестиційних ресурсів, який, своєю чергою, може бути викликаний різними причинами.

Світовий досвід показує, що найактивнішими учасниками промислово-фінансових угрупувань є фінансові установи. Об'єктивно цьому сприяє та обставина, що саме в цих структурах сконцентровані ресурси, які можуть бути направлені на задоволення інвестиційних потреб.

До фінансових установ належать банки, кредитні установи, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

На інвестиційному ринку ці установи можуть виконувати такі функції, як: випуск платіжних документів; довірче управління фінансовими активами; залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо подальшого їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; торгівля цінними паперами; факторинг та інші операції.

Активними суб'єктами інвестиційної діяльності є функціональні учасники, до яких належать:

Фірми-девелопери - юридичні особи, які беруть на себе функції з управління капіталом, що інвестується. Такі фірми самостійно здійснюють пошук найвигідніших напрямів вкладання коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Окремі функції з реалізації проекту загалом чи його окремого етапу може брати на себе проект-менеджер (керівник проекту), який залучається спеціально на період реалізації інвестиційного проекту.

Фірми-ріелтери - це фірми-посередники з інвестування в об'єкти нерухомого майна. Вони працюють не лише за угодами з продавцями нерухомості, а й визначають інвесторам економічну доцільність придбання тих чи інших готових будівель, споруд чи незавершених будівельних об'єктів.

Інжиніринго-консалітінгові фірми - це фірми, які займаються розробкою на договірних засадах різного роду документації - інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та інших. За замовленням окремого інвестора такі компанії виконують також техніко-економічне обґрунтування проекту, розробляють бізнес-план, здійснюють моніторинг проекту, авторський та технічний нагляд при його виконанні, організовують та проводять тендерні торги.

Будівельні фірми - виконують весь комплекс робіт за інвестиційним проектом (проектно-кошторисні, будівельні, монтажні тощо) та здають інвестору готовий об'єкт "під ключ".

Аудиторські фірми - виконують в інвестиційному процесі функції перевірки фінансово-господарської діяльності як власне інвестора, так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів та пасивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних паперів, оцінку капіталу власне інвестора та його акціонерів.

2. Держава як суб’єкт інвестиційної діяльності

Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо — через державний сектор економіки, так і опосередковано — через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк України, Фонд державного майна України, Державний антимонопольний комітет, Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку.

Прямий вплив держави на інвестування здійснюється в адміністративній та цільовій формах.

Адміністративна форма — це пряме дотаційне фінансування, здійснюване відповідно до спеціальних законів.

Цільова форма — елемент системи контрактних відносин, за яких укладаються угоди між підрядником і замовником. Це може бути конкретне фінансування шляхом державних цільових програм підтримки інвестицій.

Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і які найближчим часом не підлягають приватизації. До них належать, зокрема, оборонна галузь, певні об'єкти загальнодержавної інфраструктури — магістралі, термінали тощо.

Функції інвестора в соціальній сфері також мають залишатися за державою. Потребують фінансування з держбюджету й деякі виробництва сільського господарства (особливо збиткові).

Цей антиринковий захід може бути скасований лише з розвитком приватизації у сільському господарстві і насиченням ринку його продукцією.

При активізації інвестиційної діяльності держава інвестує кошти у розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки. Таке інвестування може здійснюватися державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами, враховуючи іноземних. Можливі різноманітні організаційні форми такої діяльності: консорціуми, холдинги, корпоратизовані підприємства, акціонерні товариства тощо.

До форм опосередкованого впливу держави на інвестиційну діяльність належать такі: державне кредитування, державні позики, роздержавлення і приватизація, податкове регулювання, амортизаційна політика, державний лізинг, ліцензування та квотування, антимонопольні заходи, стандартизація тощо. Засоби непрямого впливу держава реалізує через свої інституції як учасник інвестиційного процесу.

У макроекономічному аспекті інвестиційна діяльність є процесом закладання майбутнього економіки країни. Чим більші обсяги інвестицій сьогодні, тим більший обсяг валового внутрішнього продукту країни завтра.

Побічний вплив держави на інвестування здійснюється передусім засобами бюджетної і грошово-кредитної політики. Ринкова економіка розвивається циклічно — періоди швидкого зростання та активного інвестування чергуються з економічними кризами, спадом темпів, а іноді й абсолютних рівнів ВВП. Державне регулювання має за мету вирівнювання циклічних тенденцій: гальмування надлишкової інвестиційної активності у період підйомів і штучне стимулювання інвестицій перед спадами виробництва.

Однак в умовах, що склалися в Україні, не може не насторожувати практична відсутність зваженої інвестиційної політики, спрямованої на активне стимулювання розвитку національного промислового виробництва: не розроблюються методи конкретного заохочування інвестиційної діяльності, в тому числі залучення в країну реального капіталу іноземних підприємців; не створюються умови для розвитку такої сфери нетрадиційного вкладення інвестицій, як лізинг машин та обладнання, не на достатньому рівні вдосконалюється податкове законодавство, не формуються умови для переливання вітчизняного капіталу з невиробничої та банківської сфер у сферу промислового виробництва.

В Україні, як і в більшості країн світу, центральний банк належить державі. Функції центрального банку в Україні виконує Національний банк України (НБУ).

Національний банк України відіграє свою роль в інвестиційних процесах. Для того щоб її з'ясувати, розглянемо основні функції, які покладаються на НБУ.

Першою функцією є кредитно-грошове регулювання. Керуючи пропозицією грошей в національній економіці, НБУ має можливість впливати на ступінь ділової активності підприємств, зайнятість та інфляцію. Національний банк України є єдиним емісійним центром грошової маси. Що стосується пропозиції кредитних грошей, то її розширення може бути пов'язане не лише з діяльністю НБУ, а й з діяльністю комерційних банків, здатних створювати кредитні гроші. Національний банк України має можливість лише обмежувати або розширювати цю здатність комерційних банків.

Національний банк України здійснює контроль за діяльністю комерційних: кредитних установ. Система часткових резервів, застосовувана в банківській діяльності, потенційній небезпеці напливу вимог І появи банківської паніки.

Крім цього, Національний банк України функціонує як банк, що займається кредитно-розрахунковим обслуговуванням Уряду.

Ще однією функцією НБУ є формування і зберігання офіційних золотовалютних резервів країни. Такі резерви прагне мати кожна країна. Вони необхідні для регулювання валютних курсів, забезпечення певних зовнішньоекономічних операцій і т. д.

Усі свої функції НБУ реалізує через притаманні йому інструменти грошово-кредитного регулювання.

1. Зміна облікової ставки. НБУ може кредитувати комерційні банки. Ці позики, як і будь-які інші, видаються за плату. Облікова ставка — це процентна ставка за позичками, що надаються НБУ комерційним банкам.

Змінюючи облікову ставку, Національний банк України справляє певний вплив на процеси, що відбуваються в економіці. Підвищення облікової ставки стимулюватиме скорочення позичок, в результаті чого відбудеться зменшення грошової пропозиції. Це має виступати стримувальним чинником інфляції. І навпаки, зниження облікової ставки робить кредитні гроші НБУ доступнішими для комерційних банків, що зрештою веде до зростання грошової пропозиції, яка, в свою чергу, може стати стимулом підвищення ділової активності, створення нових робочих місць тощо.

2. Зміна норми резервів. Комерційні банки в обов'язковому порядку повинні резервувати певну частину коштів від одержаних вкладів. Ці кошти не можуть бути використані комерційними банками для кредитування. Резервна норма — це обов'язковий резерв платіжних коштів, які повинні мати комерційні банки щодо суми отриманих вкладів.

Резервна норма для комерційних банків України встановлюється НБУ. Вона може бути диференційована за видами вкладів. У результаті застосування резервних норм відбувається обмеження кредитних можливостей комерційних банків: фактично кредитні ресурси стають меншими від потенційних.

Змінюючи розмір резервної норми, НБУ впливає на обсяг пропозиції грошей. Підвищення резервної норми означатиме обмеження грошової пропозиції, зменшення здатності комерційних банків створювати гроші шляхом кредитування, а зниження її — розширення грошової пропозиції, збільшення такої здатності.

3. Проведення операцій на відкритому ринку. Держава в економіці виступає в ролі продавця і покупця цінних паперів. Операціями на відкритому ринку є операції держави з купівлі-продажу своїх цінних паперів, здійснювані з домашніми господарствами та підприємствами. Основним предметом купівлі-продажу в цих операціях виступає державна позика (державні облігації). Коли держава купує цінні папери у комерційних банків, підприємств і населення, вона здійснює грошові виплати і, тим самим, збільшує пропозицію грошей. У комерційних банків, зокрема, збільшуються кредитні ресурси і зростає потенціал кредитування. Якщо ж держава здійснює продаж цінних паперів, то це призводить до зменшення грошової пропозиції, оскільки у комерційних банків знижується потенціал кредиту­вання.

Залежно від цілей, на які орієнтована кредитно-інвестиційна політика, а також від порядку використання інструментів регу­лювання, заведено розрізняти рестриктивну та експансивну кредитно-інвестиційну політику.

Рестриктивна кредитно-інвестиційна політика («політика дорогих грошей») проводиться з метою зменшення інвестиційної активності шляхом обмеження пропозиції грошей і націлена на стримання інфляції.

Експансивна кредитно-інвестиційна політика («політика дешевих грошей») проводиться з метою розширення інвестиційної активності шляхом збільшення пропозиції грошей і націлена на стимулювання зростання виробництва й зайнятості.

В останні роки НБУ проводить в Україні політику кредитної експансії через зниження облікової процентної ставки, що веде до збільшення питомої ваги довгострокових кредитів і зростання обсягів інвестицій.

Фонд державного майна України було створено у 1991 р. для здійснення державної політики у сфері приватизації держмайна. Він має регіональні відділення в усіх областях України,  у місті Києві .

Сьогодні завданнями ФДМУ є:

— сприяння структурній перебудові економіки;

— створення конкурентного середовища;

— пошук ефективного власника;

— упровадження процедур індивідуального підходу у продажу стратегічно важливих підприємств;

— забезпечення механізму поповнення державного і місцевих бюджетів.

Крім основних функцій (продаж державного майна на конкурсах, тендерах, біржах) ФДМУ займається:

— підготовкою підприємств до приватизації шляхом урахування їхнього фінансово-майнового стану, частки в певному сегменті ринку;

— аналізом попиту потенційних покупців;

— вибором і застосуванням найбільш прийнятного способу приватизації;

  — проведенням оцінки об'єктів приватизації; -—формуванням статутних фондів відкритих акціонерних товариств на основі справедливої ринкової вартості;

— проведенням фінансової реструктуризації з метою погашення заборгованостей перед державою привизначенні ціни об'єкта приватизації;

  —  проведенням реструктуризації підприємств;

— контролем за виконанням покупцем умов договору купівлі-продажу, а у разі невиконання — роботою з повернення пакета акцій у державну власність.

Враховуючи негативний досвід минулих років, коли приватизація була досить закритою для іноземного інвестора, сьогодні особлива увага приділяється рекламі об'єктів, які підлягають продажу, розроблена і реалізується програма просування на світові ринки такого специфічного товару, як об'єкт приватизації.

Державний антимонопольний комітет призначений здійснювати захист і державну підтримку добросовістної конкуренції, що забезпечує цивілізований розвиток ринкових відносин щодо активізації інвестиційних процесів.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг займається:

— розробленням стратегій і реалізації розвитку та вирішення системних питань функціонування ринків фінансових послуг в Україні;

— здійсненням державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері;

— захистом прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування в межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринку фінансових послуг і припинення їх;

— узагальненням практики застосування законодавства України з питань фінансових послуг і ринків та розроблення пропозицій щодо їх удосконалення;

— запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг Призначенням 

Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

— формування та забезпечення єдиної державної політики на ринку цінних паперів, сприяння адаптацій національного ринку до міжнародних стандартів;

— регулювання і контроль за випуском та обігом цінних паперів на території України;

— захист прав інвесторів;

— ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів;

— реєстрація прав функціонування організаційно оформлених
фондових ринків;

— реєстрація фондових бірж і позабіржових торговельно-інформаційних систем, а також саморегулівних організацій;

— встановлення порядку складання звітності та обліку операцій з цінними паперами;

— встановлення вимог і стандартів щодо розкриття інформації про стан ринку цінних паперів і здійснення професійної діяльності його учасників.

3. Фінансово-кредитна система України. Фінансове посередництво

Дійовими суб'єктами інвестиційного процесу є фінансові установи, до яких відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року № 2664 -III відносять банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

На інвестиційному ринку ці установи можуть виконувати такі функції як:

- випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування;

- довірче управління фінансовими активами;

- залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення;

- фінансовий лізинг;

- надання коштів у позику, у тому числі і на умовах
фінансового кредиту;

- надання гарантій та поручительств;

- переказ грошей;

- послуги у сфері страхування та накопичу вального пенсійного забезпечення; торгівля цінними паперами;

- факторинг;

- та інші операції.

Діяльність фінансових посередників є вигідною як для заощаджувачів, так і для позичальників, оскільки вона:

• спрощує проблему пошуку заощаджувачами та інвесторами один одного;

• знижує ризик неповернення позички або неефективних інвестицій;

• знижує витрати інвестора на отримання позички за рахунок зменшення витрат на пошук заощаджувачів для отримання позички;

• уможливлює акумуляцію заощаджень індивідуальних інвесторів у єдиний пул і подальшу диверсифікацію вкладень нагромадженого капіталу в різні проекти;

• забезпечує рівновагу на ринку капіталів через узгоджування попиту на фінансові ресурси та їх пропозиції;

• зменшує вартість фінансових операцій за рахунок уніфікації діяльності фінансового посередника;

• перерозподіляє і знижує фінансові ризики. Професійні посередники при купівлі-продажу фінансових активів торгують саме ризиками, перерозподіляючи їх між консервативними та агресивними учасниками ринку, між більш і менш схильними до ризику інвесторами.

Фінансові посередники є інституційними учасниками фондового ринку. На відміну від індивідуальних учасників, вони проводять різні види професійної фінансової діяльності і розподіляють прибуток між засновниками відповідно до правових норм і конкретної угоди. Прибуток індивідуального інвестора повністю належить йому.

Фінансове посередництво поділяється на дві групи — банківське (універсальні банки, інвестиційні банки) і небанківське (інститути спільного інвестування, довірчі товариства, страхові компанії та пенсійні фонди, брокерські та дилерські контори, тощо).

Зокрема, банки в інвестиційному процесі поряд із традиційними функціями кредитно-розрахункового та касового обслуговування, депозитними операціями значно розширюють свою діяльність через запровадження операцій з цінними паперами, зокрема, виконують функції депозитаріїв та незалежних реєстраторів цінних паперів акціонерних товариств; інвестиційного кредитування; проектного фінансування; довірчих операцій; обслуговування іноземної інвестиційної діяльності.

З прийняттям Закону України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 року № 2908 - III активізувалась діяльність і кредитних спілок — неприбуткових організацій, заснованих фізичними особами на кооперативних засадах із метою задоволення потреб їх членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитні спілки надають своїм членам кредити; залучають на договірних умовах внески (вклади) на депозитні рахунки; виступають поручителем виконання членом спілки зобов'язань перед третіми особами та інші фінансові послуги.

Активними суб'єктами інвестиційної діяльності є також інститути спільного інвестування (ІСТ), до яких відносять корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, які провадять діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів із метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Інститути спільного інвестування залежно від порядку здійснення їх діяльності можуть бути:

• відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами).

• інтервального типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік.

• закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов'язань щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) до моменту його реорганізації або ліквідації.

Інститут спільного інвестування може бути також строковим або безстроковим.

Строковий створюється на певний строк, встановлений у проспекті емісії, після закінчення якого зазначений ІСІ ліквідується або реорганізується. Безстроковий ІСІ створюється на невизначений строк. ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

Інститут спільного інвестування може бути диверсифікованого й недиверсифікованого виду. Зокрема, інститут вважається диверсифікованим, якщо він одночасно відповідає таким вимогам:

- кількість цінних паперів одного емітента в активах ІСІ не перевищує 10 відсотків загального обсягу їх емісії;

- сумарна вартість цінних паперів, що становлять активи ІСІ в кількості, більшій, ніж 5 відсотків загального обсягу їх емісії, на момент їх придбання не перевищує 40 відсотків вартості чистих активів ІСІ;

- не менш як 80 відсотків загальної вартості активів ІСІ становлять грошові кошти, ощадні сертифікати, облігації підприємств та облігації місцевих позик, державні цінні папери, а також цінні папери, що допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі.

Довірчі товариства за чинним законодавством є товариствами з додатковою п'ятикратною відповідальністю, що здійснюють представницьку діяльність із довіреним майном щодо реалізації прав власності довірителів.

Відносини довірчої власності можливі у випадку, коли власник майна, засновуючи траст, передає своє майно іншій особі у довірчу власність для використання його з визначеною метою і в інтересах відповідної особи — бенефіціарія. Довірчий власник щодо третіх осіб виступає як власник, який несе відповідальність перед засновником трасту і бенефіціарієм за належне використання майна та його зберігання.

Отже, процес формування та існування трасту передбачає наявність трьох осіб: засновника трасту, довірчого власника і бенефіціарія.

Довірчі товариства створюються для надання різноманітних довірчих послуг, а саме:

—для громадян — виконують роль опікуна і зберігача майна; обслуговують борги кредиторів; розпоряджаються спадщиною згідно з умовами заповіту щодо збереження активів;

— щодо юридичних осіб — розпоряджаються активами юридичних осіб; здійснюють агентські послуги: ведуть рахунки власників цінних паперів; беруть участь у роботі загальних зборів акціонерного товариства.

Сьогодні довірче управління — це взаємний ризик довірителя-інвестора і трасту внаслідок слабкої регламентації надання трастових послуг і базових методологічних неузгоджень.

До числа провідних інституцій посередників на розвинених ринках входять страхові компанії і пенсійні фонди.Акумулюючи значні кошти у формі страхових резервів і пенсійних внесків, ці структури розміщують їх на фінансових ринках. Такі посередники є класичними прикладами консервативних учасників ринку і традиційно орієнтуються на придбання високонадійних фінансових активів (наприклад, державних цінних паперів).

Кредитні спілки — це небанківські фінансово-кредитні заклади, суспільні організації, що залучають грошові заощадження своїх членів для взаємного кредитування. Діяльність кредитних спілок в Україні регламентується Тимчасовим положенням про кредитні спілки, затвердженим Указом Президента від 20.09.1993 р.

Спілки мають право кредитувати тільки фізичних осіб. Більшість спеціалізується на дрібному «споживчому» кредитуванні під придбання побутових приладів, техніки, будівництво, ремонт квартири, машини, навчання тощо, але найпопулярнішою нині послугою кредитної спілки є кредитування розстрочки при придбанні товарів народного споживання.

Спілки видають своїм членам позички під невисокий процент (З—8 % на місяць), які використовуються ними на споживчі та інвестиційні цілі.

Крім фінансових установ, активними суб'єктами інвестиційної діяльності є функціональні учасники, до яких належать:

• Фірми-девелопери — юридичні особи, які беруть на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Такі фірми самостійно здійснюють пошук найвигіднішого місця вкладання коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себе проект-менеджер (керівник проекту), який залучається спеціально на період реалізації інвестиційного проекту.

• Фірми-ріелтери — це фірми посередники з торгівлі нерухомістю. Вони працюють не лише за угодами з продавцями нерухомості, а й визначають інвесторам економічну доцільність придбання тих чи інших готових будівель, споруд чи незавершених будівельних об'єктів.

• Інжиніринго — консалтингові фірми — це фірми. Які займаються розробкою на договірних засадах різного роду документації — інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та інших. За замовленням окремого інвестора інжиніринго-консалтингові фірми виконують також техніко-економічне обґрунтування проекту, розробляють бізнес-план, здійснюють моніторинг проекту, авторський та технічний нагляд при його виконанні, організовують та проводять тендерні торги.

• Будівельні фірми — виконують весь комплекс робіт за інвестиційним проектом (проектно-кошторисні, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні) та здають інвестору готовий об'єкт «під ключ».

Аудиторські фірми — виконують в інвестиційному процесі функції перевірки фінансово-господарської діяльності як самого інвестора так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів та пасивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних паперів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.

4. Господарські товариства як суб'єкти інвестиційної діяльності

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути виробничо-господарські утворення, держава через свої інституції, фінансові установи, а також інші функціональні учасники.

Зокрема, до виробничо-господарських утворень відносять: 

1. Акціонерні товариства —- це товариства, які мають статутний фонд, поділений на певну кількість акцій. Акціонерне товариство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть відповідальність пропорційно до кількості акцій, що їм належать. Статут товариства складається з не менше ніж 1250 мінімальних заробітних плат (350 грн.). Воно може бути відкритим або закритим. У свою чергу, закрите може бути реорганізоване у відкрите шляхом перереєстрації акцій.

2. Товариства з обмеженою відповідальністю — це товариства, статутний фонд яких повинен становити не менше 625 мінімальних заробітних плат. Статутний фонд поділяється на частки, розмір яких визначено установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх внесків або пропорційно до них. Зміна вартості майна, а також додаткові внески учасників не впливає на розмір їх частки у статутному фонді.

3. Товариства з додатковою відповідальністю — це товариства, статутний фонд яких поділяється на частки, що належать учасникам. Учасники відповідають за боргами товариства пропорційно до своїх внесків, а в разі нестачі коштів — додатковим майном, що належить всім учасникам товариства. Граничний розмір відповідальності визначено установчими документами.

4. Повні товариство — це товариства, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть колективну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, причому відповідальність учасники несуть незалежно від часу виникнення боргів;

5. Командитні товариство — це товариства, які включають поряд з одним або кількома членами, що несуть повну відповідальність, також одного або декількох учасників, відповідальність яких обмежується сумою внесків у майні товариства. Перші несуть солідарну відповідальність за боргами товариства і здійснюють управління справами командитного товариства Сукупний розмір внесків других учасників у майні товариства обмежується 50% статутного фонду і в разі ліквідації товариства їхні внески повертають у першу чергу.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути і виробничо-господарські угруповання, які створюються у вигляді холдінгових компаній, промислово-фінансових груп, концернів то­що з метою поєднання своїх капіталів для спільної інвестиційної діяльності. Зокрема:

Холдингова компанія — це компанія, суть діяльності якої полягає в придбанні юридичними особами контрольних пакетів акцій різних компаній та здійснення контролю над такими юридичними особами як пов'язані особи. 

У світовій практиці існує два типи холдингів;

- чистий холдинг, при якому головна компанія виконує тільки функції управління й контролю за діяльністю дочірніх підприємств;

-холдинг, при якому головна компанія, крім функцій управління та контролю, займається також спільно з дочірніми компаніями підприємницькою діяльністю.

Холдінги бувають галузеві, міжгалузеві, транснаціональні.

Промислово-фінансова група (ПФГ) — це велике угруповання підприємств, банків, інших юридичних осіб, які займаються виробничою, торгівельною, фінансово-кредитною діяльністю. На відміну від холдінга, ПФГ не має компанії, що спеціалізується на управлінні. Ці групи створюються, як правило, на міжгалузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвестиції у великі проекти.

В Україні промислово-фінансові групи створюються двох типів: на підставі об'єднання статутних фондів (статутні групи) та на підставі об'єднання всіх фінансових ресурсів із єдиним управлінням (договірні групи у формі консорціуму).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 р. промислово-фінансова група (ПФГ) — це об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

5. Об'єкти і напрями інвестування в сучасних умовах

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди й оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення та використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановле­них законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняється законом.

Реальні інвестиції - - це вкладення в основний капітал та на приріст матеріально-виробничих запасів. До них відносять інвестиції:

1) в основні активи на:

• придбання (або виготовлення) нового обладнання, в тому числі виграти на їх доставку, монтаж та введення в експлуатацію;

• модернізацію діючого обладнання;

• будівництво та реконструкцію будівель та споруд тощо.

2) в нематеріальні активи, які пов'язані, перш за все, із придбанням нової технології (патенту, ліцензії) та торгової марки.

3) в оборотні кошти, які передбачають забезпечення:

• нових та додаткових запасів основних та допоміжних матеріалів;

• нових та додаткових запасів готової продукції;

• збільшення рахунків дебіторів.

Загальна сума усіх вище згаданих реальних інвестицій представляє собою сукупні реальні інвестиції,об'єктами яких виступають:

• об'єкти виробничого призначення — об'єкти, які після завершення будівництва будуть функціонувати у сфері матеріального виробництва: промисловості, с/г, водному та лісовому господарствах, на транспорті га у зв'язку, у будівництві та громадському харчуванні, матеріально-технічному забезпеченні та у збуті;

• об’єкти невиробничого призначення об'єкти житлового та комунального господарства, заклади охорони здоров'я, фізкультури, соціального забезпечення, освіти, культури, мистецтва, а також Науково-дослідні та інші організації, пов'язані з розвитком науки;

• будови — це сукупність будівель та споруд (об'єктів), будівництво, розширення яких здійснюється, як правило, за єдиною проектно-кошторисною документацією зі зведеним кошторисним розрахунком вартості будівництва, на які у встановленому порядку затверджується титул будови;

• черги будівництва — частини будови, визначені проектом (робочим проектом), що забезпечують випуск продукції або надають послуги, можуть складатися з одного або декількох пускових комплексів;

• пускові комплекси — сукупність об'єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення,енергетичного, транспортного і складського господарства, зв'язку, інженерних комунікацій, охорони навколишнього середовища, благоустрій, що забезпечують випуск продукції або надання послуг, передбачених проектом для даного пускового комплексу;

• об’єкти будівництва — окремі будівлі або споруди, на будівництво, реконструкцію або розширення яких повинен бути складений окремий кошторис і проект;

• нове будівництво — будівництво комплексу об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення новостворюваних підприємств, будівель, споруд, а також філій і окремих виробництв, які після введення в експлуатацію будуть знаходитися на самостійному балансі, яке здійснюється на нових площадках із метою створення нової виробничої потужності;

• розширення діючих підприємств — будівництво додаткових виробництв на діючому підприємстві (споруді), а також будівництво нових та розширення існуючих окремих цехів та об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення на території діючих підприємств або на площах, що до них прилягають, з метою створення додаткових або нових виробничих потужностей, які після введення в експлуатацію не будуть знаходитися на окремому балансі;

• реконструкція діючих підприємств — переобладнання діючих цехів та об'єктів основного, підсобного призначення, як правило, без розширення існуючих будівель і споруд основного призначення, пов’язане з удосконаленням виробництва та підвищенням його техніко-економічного рівня на основі досягнень НТП та здійснюване в цілому з метою збільшення виробничих потужностей, поліпшення якості та для зміни номенклатури продукції головним чином без збільшення численності працівників при одночасному поліпшенні умов їх праці та охорони навколишнього середовища; 

• технічне переозброєння діючих підприємств — це комплекс заходів щодо підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів та дільниць на основі впровадження передової техніки та технології, механізації й автоматизації виробництва, модернізації та заміни застарілого і фізично зношеного устаткування новим, більш продуктивним, а також щодо удосконалення загальнозаводського господарства та допоміжних служб.

Усі об'єкти для реальних інвестицій інвесторами відбираються на конкурсній основі

Зокрема, інвестор вкладатиме кошти в будівництво но­вого підприємства лише за умови, якщо об'єкт

• відповідає вимогам науково-технічного прогресу, що підтверджується висновком відповідних органів експертизи;

• має позитивний висновок державної екологічної експертизи:

• забезпечує:

а) ефективність використання в кладених коштів;

б) окупність капітальних вкладень у межах п'яти років;

в) дотримання нормативних термінів будівництва;

г) сприяння рішенню економічних і соціальних проблем;

д) розширення експортних можливостей.

Інвестування витрат із технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих підприємств буде здійснюватися тільки за умови, якщо ці заходи забезпечать:

• прискорення науково-технічного прогресу;

• розвиток наукомістких галузей;

• випуск нової високоефективної продукції;

• суттєве підвищення якості продукції;

• підвищення продуктивності праці й скорочення чисельності працюючих;

• розширення виробництва товарів і платних послуг населенню.

При цьому в обов'язковому порядку мають дотримуватися наступні вимоги:

• тривалість здійснення витрат не повинна перевищувати нормативну, а при відсутності норм не повинна перевищувати 2 роки;

• продукція, що передбачена до випуску в результаті здійснення заходів, які інвестуються, повинна відповідати світовому рівню або перевершувати його, бути конкурентоздатною на світовому ринку і відповідати всім вимогам для реалізації за вільноконвертовану валюту.