Лекція 1.5. Парвовірусний ентерит

1. Парвовірусний ентерит

Парвовірусний ентерит (Parvovirus enteritis) – контагіозне вірусне захворювання собак, яке характеризується в основному гострим геморагічним ентеритом, зневодненням організму, лейкопенією і міокардитом.

1.1. Історична довідка.

Як самостійна хвороба парвовірусний ентерит собак вперше був зареєстрований в 1976 року у Бельгії. В Україні парвовірусний ентерит зареєстрований у 1983 р., входить до групи 5 найбільш поширених в Україні інфекційних хвороб собак.

1.2. Збудник захворювання.

Захворювання викликається ДНК-геномним вірусом сімейства Parvoviridae (рис. 47).

Парвовіруси, як показує їх назва (parvus – маленький), є одними з найдрібніших вірусів.

Дуже поширені в природі. Нині час ідентифіковано більше 50 видів парвовірусів. Існує два різновиди парвовірусу собак (ПВС): ПВС-1 і ПВС-2.

Рис. 47 А – Parvovirus. В – Модель вірусу

(Canine and feline infectious diseases / Jane E. Sykes // 2014 by Saunders – 924 p.)

Більш небезпечний патогенний ПВС-2, який обумовлює гострі парвовірусні ентерити у собак. За імуногенними властивостями ПВС-2 близький до збудників панлейкопенії котів і ентериту норок.

Збудник ПВС-2 дуже стійкий в довкіллі і за кімнатної температури може зберігатися в інфікованих об'єктах протягом 6 місяців. Парвовірус стійкий до хлороформу, ефіру, жовчі, спирту. За 600С інфекційна активність його не знижується. Вірус стійкий до кислого середовища (зберігається при рН 3). Тривалий час зберігається у зовнішньому середовищі: у фекаліях і заморожених паренхімотозних органах протягом року. Кип’ятіння вбиває його миттєво. Протягом доби гине в 0,5% розчині формаліну, їдкого натру або їдкого калію.

1.3. Епізоотологічні дані.

Джерелом зараження є хворі собаки, перехворілі-вірусоносії, гризуни, комахи, а також людина. Також вірус може передаватися через предмети догляду та підстилку. Для виникнення парвовірозу собак важливе значення мають сприяючі фактори: погані умови догляду, утримання і годівлі; стресові ситуації; операції; глистна інвазія; схильність до шлунково-кишкових розладів. Резервуаром інфекції вважаються великі зграї безпритульних і, відповідно, невакцинованих собак. У природних умовах зараження відбувається фекально-оральним способом через інфіковані ПВС корми та воду, а також контактним – під час обнюхування і облизування безпосередньо хворих тварин або інфікованих ними об'єктів зовнішнього середовища. Виділення вірусу в калі починається через 3–5 днів при пероральній інфекції і триває приблизно 12 днів, рідко – 25 днів.

1.4. Патогенез.

Найбільш сприйнятливі до захворювання цуценята у віці від 2 до 16 тижнів. Це пояснюється тим, що збудник особливо швидко розмножується в клітинах з високим рівнем мітозу (основна форма клітинного поділу), а у цуценят у віці до 4 тижнів активно діляться клітини міокарду, пізніше – клітини лімфоїдної тканини, кісткового мозку та епітелію кишкових крипт. Найчастіше хворобу спостерігають у цуценят, народжених від невакцинованих сук. За природного перорального зараження воротами інфекції служать мигдалини, пейєрові бляшки кишечника і мезентеріальні лімфатичні вузли. Вірус розмножується в В- і Т-лімфоцитах, що стає причиною віремії і лімфопенії. В цей період у зараженої тварини з'являються системні клінічні порушення (підвищення температури тіла, пригнічення). Парвовірусний ентерит супроводжується виснажливою блювотою, профузним проносом і важким зневодненням організму. Інтенсивне розмноження бактерій в збагаченому кров'ю вмісті кишечника веде до інтоксикації організму.

1.5. Клінічні ознаки.

Інкубаційний період при парвовірусному ентериті від 2 до 10 днів. Залежно від ступеня вираженості клінічних ознак умовно розділяють три головні форми захворювання: серцеву, кишкову і змішану.

Серцева форма (міокардитна) характеризується гострим ураженням міокарду (вірусний міокардит) і спостерігається, зазвичай, у цуценят у віці від 2 до 8 тижнів. Захворювання протікає блискавично. Цуценята відмовляються від корму та води, не можуть самостійно смоктати молоко. У хворих тварин спостерігають різку слабкість, задишку, серцево-судинну недостатність; пульс аритмічний, слабкого заповнення. Цуценята гинуть протягом 24–48 год у стані колапсу.

Кишкова форма (інтестинальна) – найбільш типова форма парвовірозу. В її основі лежить катаральний або геморагічний еюніт-ілеїт [запалення голодної (еюніт-Jejunitis) і клубової (ілеїт-Ileitis) кишок]. Протікає зазвичай в гострій, іноді в підгострій формах. Головними ознаками є тривала і нестримна блювота, повторювана багаторазово протягом декількох діб, повна відмова від корму і води. Необхідно підкреслити, що на відміну від інших кишкових вірусних хвороб (чума м'ясоїдних, інфекційний гепатит), при парвовірозі собаки протягом 1–3 днів не п'ють воду, молоко та інші рідини. Це обумовлено обширними катаральними або геморагічними ураженнями тонкого і товстого кишечника, які викликають різкий біль. Діарея з'являється у тварин через 1–3 дні після початку блювоти і триває від 2 до 10 днів. Калові маси спочатку слизові, потім стають водянистими, кровавими з характерним смердючим запахом (рис.48). Нестримна блювота і тривалий пронос викликають сильне зневоднення організму і відповідно глибокі порушення гомеостазу. У хворих тварин відзначають різку слабкість, значне виснаження, серцево-судинну і легеневу недостатність.

Рис. 48. Кровавий пронос

(http://www.vetbook.org/wiki/dog)

Змішана (комбінована) форма хвороби характеризується різними ураженнями серцево-судинної, травної та дихальної систем організму. Спостерігається у тварин з ослабленою імунною системою, у цуценят, народжених від невакцинованих сук, а також за наявності асоційованих інфекцій (адено-, корона-, ротавірусних та ін.). Клінічні ознаки хвороби дуже різноманітні. Крім описаних вище симптомів, додатково зазначають катаральні запалення верхніх і нижніх дихальних шляхів. Температура тіла при гострій формі хвороби в початковій стадії часто підвищується до 40–41,5°С (в основному у цуценят), зберігається на цьому рівні 2–3 дні, потім або поступово нормалізується (сприятливий прогноз), або швидко знижується нижче 37°С (летальний, або несприятливий прогноз).

1.6. Патолого-анатомічні зміни.

Відзначають сильне виснаження тварин і обширні катаральні і геморагічні запалення тонкого і товстого відділів кишечника (особливо голодної, клубової та ободової кишок). Однак головним чином знаходять зміни, в першу чергу, в кишечнику. Слизова оболонка його набрякла, нерівна, катарально або геморагічно запалена (рис.49).

Рис. 49. Геморагічне запалення стінки тонкої кишки

(Photograph by Departament of Veterinary Pathology

© 2004 University of Georgia Research Foundation Inc.)

Вміст кишечника рідкий, забарвлення від брудно-жовтого до темно-червоного. На слизовій оболонці кишечника ерозії. У калі міститься багато слизу і жовчі. Селезінка збільшена з інфарктами і фібринозними плівками. Мезентеріальні лімфовузли збільшені, геморагічно запалені.

Під час гістологічного дослідження спостерігається атрофія епітелію тонкого кишечника. Руйнування крипт кишечника може проявлятися локально або дифузно в деякій залежності від тривалості хвороби. Поверхня епітелію ворсинок також зруйнована, що може бути виявлено тільки у свіжих випадках розтину трупа тварин (рис. 50).

Рис. 50. А) Нормальна кишкова ворсинка.

В) Інфікована ворсинка. Руйнування і некроз ворсинки

(Dan Beisel and Kip Carter © 2004 University of Georgia Research Foundation Inc.)

Некрози можуть зустрічати в лімфатичних тканинах, вузлах, тимусі. У цуценят 4–6 тижневого віку спостерігають підгострий фібринозний міокардит, а в м'язових волокнах серця внутрішньоядерні включення.

1.7. Діагностика.

Діагноз встановлюють на підставі епізоотологічних даних, клінічних ознак захворювання, патолого-анатомічних змін і результатів лабораторних досліджень. Для лабораторної діагностики парвовірусного ентериту собак використовують ІФА, РДА, РГГА, електронну мікроскопію.

Для виявлення парвовірусу собак використовують експрес-тести – CPV Ag (VetExpert, Польща); напівкількісний аналіз IgM антитіл проти чуми та парвовірусу – ImmunoComb® Canine Parvo & Distemper IgM (Biogal, Galed Labs).

1.8. Диференційна діагностика.

Під час диференційної діагностики слід виключити корона- і ротавірусні ентерити, чуму, інфекційний гепатит, кампілобактеріоз, лямбліоз, сальмонельоз, незаразні гострі гастроентерити.

1.9. Лікування.

Під час лікування парвовірозу собак обов’язково потрібно дотримуватись таких принципів:

1. Ізоляція хворої тварини. Інфекційно хворі тварини є джерелом збудника інфекції і можуть бути причиною виникнення епізоотії, тому ізоляція таких тварин є важливим елементом профілактики.

2. Регідратація. Для регідратації використовують нормосол, теплі сольові розчини (розчин Рінгера, трисоль, фізіологічний розчин хлориду натрія).

3. Голодна дієта. Обовязковою умовою ефективного лікування є голодна дієта впродовж 2–3 діб. Через 24 години після припинення блювоти доцільно давати воду. На 3-ю добу, за відсутності блювоти, дають рисові відвари, дрібнорублене пісне м’ясо, рублене яйце невеликими порціями.

4. Боротьба з ацидозом та інтоксикацією. Для компенсації ацидозу внутрівенно вводять 8,4% розчин гідрокарбонату натрію в дозі 0,1 мл на живої ваги. Перед введенням його розводять розчином Рінгера в співвідношені 1:5. Для відновлення кислотно-лужної рівноваги рекомендують застосування препарату «Намацит».

5. Використання протиблювотних засобів і препаратів, які впливають на моторику кишечника. В якості протиблювотного засобу і для регуляції моторики шлунково-кишкового тракту призначають церукал, який вводять внутрімязево в дозі 1–2 мл. Призначення протиблювотних засобів особливо важливо, коли підтримання водного і електролітного балансу затруднене тривалою блювотою.

6. Стимуляція захисних сил організму. З цією метою рекомендують застосовувати інтерферон в дозі 1,5–2 мл 2 рази в день протягом 3 днів; Т-активін по 1–2 мл 3-и дні. Рекомендовано застосування полівалентної сироватки проти чуми, гепатиту, парвовірусного ентериту м’ясоїдних, внутрім’язево або підшкірно в дозі 5–10 мл з інтервалом 12–24 години.

1.10. Специфічна профілактика.

Після перехворювання у собак формується напружений стерильний імунітет, який запобігає повторному захворюванню. Також спостерігається віковий імунітет – старші 2 років не хворіють. Для надійного захисту від парвовірозу необхідна рання вакцинація. Широко застосовують моновакцини – гідроокись-алюмінієву культуральну вакцину проти парвовірусного ентериту собак, вакцину проти парвовірозу собак. Цуценят вакцинують з 2-місячного віку двократно з інтервалом 14 днів. Також застосовують полівалентні вакцини – Мультикан-4, Біовак, Владивак (Росія); Нобівак, Інтервет (Нідерланди); Вангард, Гексадог, Дурамун (США); Канівак, Канвіпар (Польща). Вакцинацію ними починають з 6–8-тижневого віку. Ревакцинацію в 8–12-тижневому віці. Імунітет формується через 10–12 днів і зберігається протягом одного року.

1.11. Заходи профілактики.

Загальна профілактика вірусних кишкових інфекцій, особливо за групового методу утримання тварин, полягає в дотриманні комплексу ветеринарно-санітарних, зоотехнічних та організаційно-господарських заходів.

Основні з них:

– охоронно-обмежувальні – під час утримання, перевезення тварин і їх участі у масових заходах (виставки);

– обов’язкове профілактичне карантинування завезених тварин протягом 30 днів;

– збалансована годівля, правильне утримання (з урахуванням вікових груп) і раціональне використання тварин;

– планові профілактичні заходи з дезінфекції, дезінсекції, дератизації приміщень.