Лекція 1. Феномен Науки

1. Філософський аналіз науки

Наука – форма духовної діяльності людей, спрямована на здобуття нового знання про природу, суспільство і результат цієї діяльності – знання та пізнання. Її головною метою є отримання істини, відкриття об'єктивних законів світу та передбачення головних тенденцій його розвитку дійсності. Звернемо увагу: сума розрізнених, хаотичних фактів не дає наукового знання. Суттєво й те, що наука – це не «чисте знання», а такий самий соціокультурний феномен, як і інші форми пізнання.

Складність та багатозначність феномену науки розкривають основні сторони її буття: знання, діяльність та соціокультурний інститут.

По-перше, наука – це складний, суперечливий процес отримання нового знання. Тут знання виступають продуктом науки і водночас її матеріалом, який знову залучається до наукової діяльності для отримання нових знань. Знання про навколишній світ можуть бути звичайними, буденними і науковими. Наукові знання відрізняються від звичайних послідовністю, систематичністю, а також тим, що створюють нові поняття, закони і теорії. Наукові знання не тільки розкривають і пояснюють нові явища в природі, пояснюють навколишній світ, а й є засобом його вимірювання та перетворення. Наука впливає на пізнання природи людиною не через емоційне сприйняття, а шляхом систематизованої логічної взаємодії інтелекту, природи і суспільства.

По-друге, наука постає як спеціально організована діяльність людей, тобто є складним соціальним інститутом, який сформувався у процесі поступового розмежування розумової і фізичної праці та перетворення пізнавального процесу у специфічний вид діяльності окремих осіб, колективів та установ.

Першими матеріалізованими продуктами наукової діяльності були стародавні рукописи і книги. Пізніше почалося листування між дослідниками, яке сприяло появі в другій половині 

XVII століття наукових журналів. Остаточне становлення науки як сфери діяльності відбулося тоді, коли почали створюватися спеціальні наукові установи, частину з яких фінансувала держава.

Наука як діяльність включає такі процеси:

Ø    формування знань, що відбувається внаслідок спеціально організованим науковим дослідженням;

Ø    передавання знань, що виникає завдяки комунікації вчених та інших осіб, зайнятих науково-дослідною роботою;

Ø    відтворення знань, що полягає в підготовці наукових кадрів, формуванні наукових шкіл.

По-третє, наука – це соціальний інститут зі всією своєю інфраструктурою: організація науки, наукові установи і т. п.; етос (моральність) науки, професійні об'єднання вчених, ресурси, фінанси, наукове устаткування, система наукової інформації, різноманітні комунікації вчених.

Комунікації можуть бути як формальними (наукові монографії, описи винаходів, матеріали наукових збірників, форумів, конференцій, симпозіумів, наукові звіти, дисертації), так і неформальними (листування, бесіди, обмін статей, а також поширені в теперішній час електронні журнали, електронна пошта, електронні конференції).

Незважаючи на те, що слово «вчений» виникло лише в першій половині XIX століття, ця сфера людської діяльності набагато раніше стала особливим заняттям певних осіб. Її виникнення тісно пов'язане з процесом поділу суспільної праці та зростанням інтелекту людей, а з часом вона стає основною формою пізнання світу.

Основними критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання, є: об'єктивність, системність, практична спрямованість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів.

Одночасно слід зазначити, що не всі знання, зведені в систему, адекватні науці. Наприклад, практичні посібники з планування, нормування, обліку, фінансування становлять певну систему знань, але їх не можна віднести до наукових знань, оскільки вони не розкривають нових явищ у господарській діяльності людей, а містять конкретні інструктивні вказівки щодо виконання традиційних робіт у сфері бізнесу.

Важливою рисою науки є також її активний пошуковий характер. Вона має постійно змінюватися і розвиватися, знаходити нові рішення і результати. Наука вказує людям, яким чином можна досягти бажаного результату. Якщо наука не виявляє раціональних шляхів вирішення практичних завдань, то вона не може відповідати потребам, якими зумовлений її розвиток. Ось чому наука є не тільки системою наукових знань, що пояснюють світ, а одночасно і засобом, методом його зміни і перетворення. Відтак будь-яка наука постає як діалектична єдність теорії і методу. Без методу вона немислима, так само, як і без теорії.

Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб'єкта і об'єкта науки, у процесі якої використовується система методів, прийомів дослідження і мови певної науки.

Суб’єкт постає ключовим елементом науки, яка є формою соціальної та індивідуальної пам’яті, згорнутою схемою діяльності і спілкування, результатом позначення, структуризації й осмислення об’єкта в процесі пізнання. Суб’єктом науки може виступати окремий дослідник, наукова спільнота, науковий колектив і т.п., в кінцевому рахунку – суспільство загалом. Відповідно суб’єкти науки, наукового знання є не лише його носіями, а й творцями, що створюють інституціалізовані умови пізнання, використовуючи наявні соціальні ресурси.

Зазвичай об'єктами науки виступають природа і форми руху матерії, людське суспільство в його розвитку, людина та її діяльність. Об’єктом науки (предметною сферою) є певний зріз реальності, що у момент пізнання збігається зі змістом свідомості суб’єкту пізнання. Звернемо увагу, що поняття «об’єкт знання» і «предмет знання» не тотожні. Об’єкт – це більш широке поняття порівняно з предметом, оскільки різноманітні науки можуть мати один об’єкт пізнання, проте різні предмети. Наприклад, анатомія вивчає будову організму, фізіологія – функції його органів, а медицина – хвороби і т.д. Тобто в епістемологічному плані різниця об’єкта і предмета полягає в тому, що до предмета входять лише найбільш суттєві з точки зору даного дослідження властивості й ознаки об’єкта.

Зважаючи на те, що предметом науки є пов'язані між собою форми руху матерії або особливості їхнього відображення у свідомості людей, ми можемо виокремити три великі групи наук:

Ø    природничі (фізика, хімія, біологія та ін.);

Ø    суспільні (економічні, філологічні, історичні та ін.);

Ø    науки про мислення (філософія, логіка, психологія та ін.).

Специфікою предмета кожної наукової галузі обумовлена і система прийомів та методів кожної конкретної наукової галузі. Разом з тим, у науковій діяльності широко застосовуються прийоми міркувань, які використовують в інших сферах діяльності та у повсякденному житті. Для будь-якого виду людської діяльності характерні прийоми міркувань, що застосовуються й у науці, а саме: індукція і дедукція, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення, ідеалізація, аналогія, опис, пояснення, пророкування, гіпотеза, підтвердження, спростування тощо.

Говорячи про засоби наукового пізнання, слід зазначити, що найважливішим серед них є мова. Специфічна, розроблена саме для цього виду знання мова може бути природною чи штучною (знаки, символи, математичні рівняння, хімічні формули тощо). В цьому контексті варто згадати Г. Галілея, який одним із перших висунув думку про необхідність математизації природознавства (Книга природи написана мовою математики). Його думки повністю підтвердилися сучасним розвитком різних наукових галузей, де процес математизації йде досить активно. Разом з тим, варто пам’ятати, що сьогодні вже не викликає сумніву і неспроможність повної математизації науки (теорема К. Гьоделя про неповноту). Не менш важливими науковими засобами є різного роду наукове устаткування, яке значно полегшує як емпіричні узагальнення, так і можливості ідеалізації та моделювання.

Сьогодні спостерігається динамічний процес взаємопроникнення методів і засобів різних наук. Дедалі ширше застосовується апарат математики. Хоча навряд чи варто в майбутньому очікувати універсалізації методів і засобів, якими послуговуються в різних науках, бо часто методи, розвинуті в одній науковій галузі, можуть ефективно застосовуватися в зовсім іншій галузі.

Постаючи як цілісна динамічна система, наука має досить складну структуру, яка виражає єдність стійких взаємозв'язків між елементами даної системи. Звернемо увагу, що у структурі науки існують елементи, які не вкладаються в традиційне поняття науковості: філософські, релігійні, магічні уявлення; інтелектуальні і сенсорні навички, які не піддаються вербалізації і рефлексії; соціально-психологічні стереотипи, інтереси і потреби; певні конвенції, метафори, протиріччя і парадокси; прояви особистих пристрастей і антипатій, звичок, помилок і так далі. Останні тісно вплетені у «наукові» елементи його структури:

Ø    фактичний матеріал, досягнутий на основі емпіричного досвіду;

Ø    результати його первинного узагальнення в поняттях чи інших абстракціх;

Ø    засновані на фактах проблеми і наукові припущення (гіпотези);

Ø    закони, що з них «виростають», принципи, теорії.

Принципово важливе значення у структурі науки відіграють філософські передумови науки. Звернення до філософії особливо актуальне на переломних етапах розвитку науки. Великі наукові досягнення завжди були пов’язані з філософським узагальненням, оскільки філософія сприяє розумінню реальності, її ефективному опису та пояснення наукою. Наприклад, відома дискусія Н. Бора і А. Ейнштейна з проблем квантової механіки, по суті, велася саме на рівні філософських передумов основ науки, оскільки обговорювалося, як співвіднести апарат квантової механіки з навколишнім світом. А. Ейнштейн доводив, що імовірнісний характер передбачень у квантовій механіці зумовлений її неповнотою, оскільки дійсність є цілком детермінована. А Н. Бор вважав, що квантова механіка повна і відбиває принципово непоборну ймовірність, характерну для мікросвіту. Філософські ідеї Н. Бора та А. Ейнштейна були повністю вплетені у тканину їх наукових теорій.

Таким чином, філософські передумови науки – це філософські ідеї і принципи, наявні в певній науці (науковій дисципліні, концепції тощо), що дають найзагальніші орієнтири для пізнавальної діяльності. Разом з функцією обґрунтування вже здобутих знань вони виконують також евристичну (беруть участь у побудові нових теорій) і методологічну функції, а також сприяють формуванню нових методів наукового дослідження. Філософські підстави науки різнорідні і носять історичний характер: при переході від одного етапу розвитку науки до іншого в ході наукових революцій одна парадигма змінювала іншу, але певна спадкоємність при цьому зберігалася.

Принципово важливі особливості наукового знання відображає поняття «стиль наукового мислення». Наприклад, М. Борн писав: «…Я думаю, що існують якісь загальні тенденції думки, які змінюються дуже повільно і творять певні філософські періоди з характерними для них ідеями у всіх сферах людської діяльності, у тому числі й науці». Стиль наукового мислення виконує в науковому пізнанні регулятивну функцію, носить багатошаровий, варіативний і ціннісний характер. Виражаючи загальноприйняті стереотипи інтелектуальної діяльності, властиві даному етапу, стиль мислення завжди утілюється в певній конкретно-історичній формі. Надаючи певного роду стійкості науковим принципам, стиль наукового мислення неможливо вербалізувати. Він передається шляхом прямої демонстрації зразків.

У свою чергу, сукупність певних концептуальних, ціннісних, методологічних та інших установок, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі її розвитку, формує ідеали і норми наукового пізнання. Їх основна функція – організація і регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, способи і форми досягнення дійсних результатів. При переході на новий етап наукового дослідження (наприклад, від класичної до некласичної науки) кардинально змінюються його ідеали і норми. Їх характер визначається насамперед предметом пізнання, специфікою об'єктів, що вивчаються, а зміст знання завжди формується в конкретному соціокультурному контексті.

Принципово важливе місце у структурі науки відіграє наукова картина світу – цілісна система уявлень про загальні властивості і закономірності дійсності, побудована як результат узагальнення і синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. Залежно від підстав розрізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність, тобто про природу, суспільство і саме пізнання, і природничо-наукову картину світу. Остання – залежно від предмета пізнання – може бути фізичною, астрономічною, хімічною, біологічною тощо. В загальнонауковій картині світу визначальним елементом виступає картина світу тієї галузі наукового знання, яка займає провідне становище на конкретному етапі розвитку науки.

Наукова картина світу є не просто сумою або сукупністю окремих знань, а результатом їх взаємоузгодження і організації в нову цілісність – систему. З цим пов'язана така характеристика наукової картини світу, як її системність. Призначення наукової картини світу полягає в забезпеченні синтезу знань. Звідси випливає її інтеграційна функція.

Наукова картина світу носить парадигмальний характер, оскільки задає систему установок і принципів освоєння універсуму. Накладаючи певні обмеження на характер нових гіпотез, вона тим самим скеровує рух думки. Зміст наукової картини світу обумовлює спосіб бачення світу, оскільки впливає на формування соціокультурних, етичних, методологічних і логічних норм наукового дослідження. Тому можна говорити про нормативну, а також про психологічну функції наукової картини світу. Вона створює загальнотеоретичний фон дослідження та координує орієнтири наукового пошуку. Неможливо уявити собі ситуацію, при якій учений класичної епохи, наприклад І. Ньютон або Дж. К. Максвелл, припустили б ідеї квантово-механічного опису об'єкта або робили б поправки на процедури спостереження, засоби спостереження чи самого спостерігача. Однак, згодом саме це відіграло важливу роль при формуванні нової парадигми. Саме Н. Бор і В. К. Гейзенберг – творці квантової механіки – доводили, що об'єктивність передбачає урахування цих процедур, тобто залежність об'єкта від спостерігача і засобу спостереження.

Як уже попередньо зазначалося, виникнення науки тісно пов’язане з поділом суспільної праці, потребами матеріальних відносин і виробництва загалом. Тобто наука постає як наслідок практичної діяльності людей і застосовується у процесі цієї діяльності. Відтак наявний сьогодні поділ наук на дослідні (теоретичні) і прикладні досить відносний. Пояснюється це тим, що теоретичні науки більш віддалені від безпосереднього застосування їхніх результатів на практиці, оскільки займаються пошуком і відкриттям нових закономірностей (наприклад, економічна теорія). Прикладні науки більше пов'язані з виробництвом, бо їхньою метою є розробка економічно вигідних способів упровадження висновків теоретичної науки.

Звернемо увагу, що наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). Наприклад, за предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу – природничі; науки про суспільство – суспільні; технічні науки.

2. Діахронний та синхронний аспекти буття науки

Наука є дуже складним і в багатьох відношеннях суперечливим у своєму емпіричному бутті об'єктом. Це стосується як діахронного (історичного), так і синхронного (сучасний стан) аспектів її буття, які лише у своїй єдності дозволяють адекватно зрозуміти її витоки, сутність, значення, а найголовніше – підкреслюють її багатоманітність.

З точки зору діахронного аспекту буття науки прийнято виділяти такі суперечливі та логічно несумісні її форми:

Ø     стародавня східна переднаука (вавилоно-шумерська, єгипетська, староіндійська, старокитайська);

Ø     антична наука;

Ø     середньовічна європейська наука;

Ø     новоєвропейська класична наука;

Ø     некласична наука;

Ø     постнекласична наука.

Головними рисами східної переднауки стали безпосередня вплетеність і підлеглість практичним потребам (мистецтву вимірювання і рахунку – математика, складанню календарів і обслуговуванню релігійних культів – астрономія, технічне удосконаленню знарядь виробництва і будівництва – механіка і т. д.); емпіричний характер походження і обґрунтування; кастовість і закритість наукового співтовариства.

Прямо протилежні властивості характерні для «науки» Стародавньої Греції. Вона характеризується теоретичністю (джерело наукового знання – мислення), логічною доказовістю, принциповою незалежністю від практики, відкритістю критиці, демократизмом. Зразком античного розуміння науковості, безумовно, є «Початки» Евкліда.

У середньовічній релігійній культурі наука вимушена була виконувати роль служниці богослов’я і погоджувати з ним свої твердження. Наукові істини («істини розуму») мали підлеглий, нижчий гносеологічний статус, ніж релігійні істини («істини віри»). Як наслідок, сутнісними рисами середньовічної «науки» стали теологізм, безпосереднє обслуговування соціальних і практичних потреб релігійного суспільства, схоластика, догматизм. Відтак за своїми епістемологічними і операціональними характеристиками середньовічна «наука» суперечила як античній «науці», так і стародавній «переднауці».

Нарешті, в епоху Відродження і Нового часу в Європі виникає абсолютно нове за своїми когнітивними і соціальними характеристиками явище, яке можна назвати прообразом сучасної «науки». Від того, що раніше іменувалося «наукою», його відрізняє, по-перше, принципово нова ідеологія: Леонардо да Вінчі, Г. Галілей, Р. Декарт, Ф. Бекон вважали головними цінностями нової науки світський характер, критичний дух, об’єктивність, істинність, практичну корисність. Проголошене Ф. Беконом гасло «Знання – це сила» спрямоване не тільки проти середньовічної схоластичної науки, а й проти античної науки з її незалежністю від практичних потреб суспільства.

В основі проекту «нової» науки лежало прагнення вчених епохи Відродження і Нового часу з'єднати, синтезувати раціональність античної науки з техно-інструментальним характером східної переднауки. Але для того, щоб служити потребам практики, збільшенню панування людини над навколишньою дійсністю, і перш за все – природою, нова наука, на думку її архітекторів, повинна зосередитися на вивченні окремих процесів і явищ з тим, щоб використовувати згодом отримане знання про властивості і закони цих процесів у технічних та технологічних цілях; сама наука має бути не споглядально-наглядовою, а експериментальною в своїй основі, тобто предметом науки має бути не сама по собі природа, а «вирвані» з природи як тотальності або штучно створені в лабораторіях матеріальні системи. Такі «рукотворні» системи легше піддаються дослідницькому контролю, ніж природні системи в їх природному стані. Вони в принципі відтворені необмежену кількість разів. Відносно них набагато легше досягти точного, логічно зв'язаного і кількісного опису. Кількісний опис властивостей, відносин і законів функціонування таких систем передбачає використання мови математики, мови функцій. Останні, в силу континуального характеру області їх значень, дозволяють в принципі необмежено збільшувати інтервал точності, однозначності і визначеності наукової мови. Онтологічне обґрунтування такого підходу було чітко сформульоване Г. Галілеєм: «Книга природи написана мовою математики», і ще рішучіше: «Бог – математик». Парадигмальними зразками нової науки стали аналітична геометрія (Р. Декарт), механіка (Г. Галілей, І. Ньютон) і математичний аналіз (І. Ньютон, Р. Лейбніц). Для позначення нової науки – експериментально-математичного вивчення дійсності – був запропонований новий термін –«science».

Проте і нова (модерністська) наука зазнала за 300 років свого розвитку та існування істотних змін, пройшовши в ході своєї еволюції ряд якісно різних етапів, які суттєво суперечать один одному. Серед цих етапів виділяють класичну, некласичну і постнекласичну науку (B. Степін). Ці типи «науки» відрізняються один від одного як за змістом та дисциплінарним об'ємом, так і підставами (онтологічними, гносеологічними, соціальними та ін.).

Так, онтологічними підставами класичної науки були: антителеологізм, однозначний детермінізм, механіцизм. Гносеологічні підстави класичної науки: об'єктивні методи дослідження, експеримент, математична модель об'єкта, дедуктивно-аксіоматичний спосіб побудови теорії. Її соціальні підстави: дисциплінарна організація, створення наукових і учбових закладів нового типу (дослідницькі лабораторії, інститути, академічні й інженерні співтовариства, політехнічні і природничо-наукові вузи і кафедри, дослідницькі стенди, наукові журнали), посилення зв'язку науки з виробництвом, створення промислового сектору науки.

Усвідомлення обмеженості когнітивних ресурсів класичної науки припадає на кінець XIX – початок XX століть, час початку кризи її основ (період створення теорії відносності, квантової механіки, конструктивної логіки і математики й ін.) сприяє виникненню якісно нового етапу – етапу некласичної науки. Вона заснована на істотно відмінному від класичної фундаменті. Онтологія некласичної науки: релятивізм (простору, часу, маси), індетермінізм (фундаментальних взаємозв'язків об'єктів), масовість (безліч об'єктів будь-якого роду – статистична система), системність, структурність, організованість, еволюційність систем і об'єктів. Гносеологія некласичної науки: суб’єкт-об’єктність наукового знання, гіпотетичний, імовірнісний характер наукових законів і теорій, часткова емпірична і теоретична верифікованість наукового знання. Методологія некласичної науки: відсутність універсального наукового методу, плюралізм наукових методів і засобів, інтуїція, творчий конструктивізм. Соціологія некласичної науки: «зерниста» структура наукового співтовариства, багатоманіття форм наукової кооперації, наука – об'єкт економічного, правового, соціального і державного регулювання, суперечливого багатоманіття норм наукового етосу.

Некласичний етап розвитку «новоєвропейської» науки проходить пік розвитку в 70-і роки XX століття. Йому на зміну приходить парадигма «постнекласичної» науки. Лідери постнекласичної науки – біологія, екологія, синергетика, глобалістика, науки про людину. Головним предметом дослідження постнекласичної науки виступають надскладні системи, що включають людину як суттєвий елемент свого функціонування і розвитку (механічні, фізичні, хімічні, біологічні, екологічні, інженерно-технічні, технологічні, комп'ютерні, медичні, соціальні й ін.).

Ідеологія, філософські підстави і методологія постнекласичної (сучасної) «science» істотно відрізняються і багато в чому несумісні з принципами і «духом» не тільки «класичного» етапу розвитку новоєвропейської науки, а й її «некласичного» етапу. Принципи онтології постнекласичної «science»: системність, структурність, органіцизм, нелінійний (варіативний) еволюціонізм, телеологізм, антропологізм тощо. Її гносеологічні підстави: проблемна наочності, соціальність (колективність) науково-пізнавальної діяльності, контекстуальність наукового знання, корисність, екологічна і гуманістична цінність наукової інформації. Методологія постнекласичної науки: методологічний плюралізм, конструктивізм, консенсуальність, ефективність, доцільність наукових рішень.

Поряд із діахронним («історичним») плюралізмом науки займає місце і її синхроний плюралізм. Він обумовлений істотною відмінністю предметів і методологічного арсеналу різних наукових дисциплін, ідеалів, що реалізуються в них, та норм наукового дослідження, а також форм організації діяльності. При аналізі сучасної науки можна виділити принаймні чотири абсолютно різних класи наук, які істотно між собою відрізняються:

Ø   логіко-математичні;

Ø   природничо-наукові;

Ø   інженерно-технічні і технологічні;

Ø   соціально-гуманітарні.

Дуже складно назвати те загальне, що всіх їх об'єднує, тим паче, що в кожному класі є досить різні дисципліни і теорії, зокрема альтернативний, емпіричний і теоретичний рівні знання тощо. Що загального між «математикою» й «історією» або між «математикою» і «фізикою»? Набагато простіше сформулювати відмінності і навіть протилежність між математичними, фізичними і гуманітарними «науками». Вони відрізняються і за предметом, і за способом конструювання знання, і за способом обґрунтування знання і навіть за способом організації наукових співтовариств та їх ціннісними орієнтаціями.

Зважаючи на вказане багатоманіття феномену науки, загальне поняття «наука» можна сформувати лише на основі філософського методу. Останній припускає конструювання загального змісту «науки» як особливого теоретичного об'єкта, який має підстави в загальних характеристиках свідомості. З цієї точки зору наука це –

Ø   по-перше, результат діяльності раціональної сфери свідомості (а не чуттєвої, і тим більше – ірраціональних його сфер);

Ø  по-друге, об'єктний тип свідомості, що спирається в істотному ступені на зовнішній досвід.

Отже, з погляду загальних характеристик свідомості наука може бути визначена як раціонально-предметна діяльність свідомості. Її мета – побудова уявних моделей предметів та їх оцінка на основі зовнішнього досвіду. Джерелом раціонального знання не може бути ні чуттєвий досвід сам по собі, ні художня уява, ні релігійно-містичне одкровення, ні екзистенціальні переживання, а тільки мислення – або у формі побудови емпіричних моделей чуттєвого досвіду, або у формі конструювання теоретичних об’єктів (світу «чистих сутностей», або світу ідеальних об'єктів).

Отримане в результаті діяльності мислення раціональне знання повинне відповідати наступним вимогам:

Ø  понятійно-мовній виразній визначеності;

Ø  системності;

Ø  логічній обґрунтованості;

Ø  відвертості до критики і змін.

 Вимога визначеності мислення – головна умова його раціональності. Воно має адаптивно-практичний сенс, складаючи необхідну основу поведінки, завжди передбачає і здійснює деякий вибір між «А і Не-а». Логічним репрезентантом визначеності в мисленні виступає закон тотожності – кожна думка про окремий предмет чи його властивість у межах даного міркування повинна зберігати один і той самий зміст. Загалом закон тотожності відображає однозначність думок у процесі мислення. Два інших фундаментальних закони мислення – закон несуперечності і закон виключеного третього – є швидше наслідком закону тотожності, забезпечуючи його реалізацію.

Необхідно підкреслити, що раціональне мислення (і раціональне знання) – ширше поняття, ніж наукове знання. Хоча кожне наукове знання раціональне, однак не кожне раціональне знання наукове. Багато пластів буденного і філософського знання – раціональні, але ненаукові. Наукова раціональність – це, так би мовити, «посилена» раціональність.

Основні властивості наукової раціональності:

Ø   об'єктна наочність (емпірична або теоретична);

Ø   однозначність;

Ø   доведеність;

Ø   перевіреність (емпірична або аналітична);

Ø   здатність до вдосконалення.

Важливо відзначити, що реалізація кожної з вказаних вище необхідних властивостей наукової раціональності може бути досягнута і досягається різним чином в різних типах наук (логіко-математичних, природничо-наукових, інженерно-технологічних і соціально-гуманітарних). Це залежить як від специфіки певного типу науки, так і від засобів когнітивної діяльності з релевантним цим предметам зовнішнім досвідом.

3. Функції науки

Наука, сьогодні суттєво вплинула і впливає на життя сучасного суспільства. Багато її відкриттів і технічних нововведень пригнічують та лякають сучасну людину. Сучасний науково-технічний розвиток викликав до життя не тільки позитивні, а й негативні явища, які набули глобальних масштабів. Ось чому, вступивши у XXI століття, людство все частіше починає розмірковувати над моральною, гуманістичною оцінкою ролі і призначення науки в суспільному житті.

Питання про те, чи є наука силою, яка служить інтересам і потребам людини, незалежно від соціальних умов її буття, чи це демон, який вирвався з-під контролю людини і здатний знищити все, стало предметом загального обговорення.

Наука – складне багатовимірне соціальне явище, її найперше завдання – пояснювати незрозуміле і полегшувати життя людям. Цінність науки полягає в тому, що вона виконує такі важливі функції, як інформування суспільства, удосконалення певних явищ та розв'язання нагальних проблем. А це можливо лише на засадах об'єктивного, глибокого вивчення, аналізу і зіставлення досліджуваного явища, обґрунтування і доведення своїх тверджень.

Наука дозволяє стирати межі між звіданим і незвіданим, збільшує можливості людини, дає змогу видозмінювати світ довкола, однак великою проблемою є те, що сучасна людина не завжди готова нести відповідальність за те, що вона чинить. Сила, яку пропонує наука, велика, однак невміння правильно користуватися нею нерідко призводить до жахливих наслідків. Це ядерні вибухи й екологічні лиха, зумовлені надмірним розвитком промислового виробництва, це і руйнування природних ландшафтів тощо.

Навколишній світ – це значною мірою створений людиною світ інформаційних технологій, техніки та наукових досягнень. Він визначає рівень цивілізації людства, різноманітність і глибину експлуатації земних ресурсів. XXI століття - епоха науки, її грандіозного поступу.

У розвиненому суспільстві важливою функцією науки є розвиток системи знань, які сприяють найраціональнішій організації виробничих відносин та використанню продуктивних сил в інтересах усіх членів суспільства. У свою чергу, вона складається з таких основних конкретних функцій:

Ø пізнавальна, тобто задоволення потреб людей у пізнанні законів природи і суспільства. Ця функція науки відбиває велике прагнення людського розуму до пізнання, виправдовує саме існування людини на Землі.

Ø культурно-виховна, яка проявляється в розвитку культури, гуманізації виховання та при формуванні нової людини. Особливості сучасного розвитку науки характеризуються ще тим, що морально-етичні та гуманістичні проблеми проникають в її зміст і структуру, а девіз відносно «чистої» від соціальних проблем науки відходить у минуле. Дедалі чіткіше і наполегливіше виявляється необхідність єдності соціальних цілей наукового пізнання та моральних цілей людства. Таким чином виявляється культурно-виховна функція науки.

Ø практично-діяльністна, а саме – удосконалення виробництва і системи суспільних відносин, тобто безпосередньої продуктивної сили матеріального виробництва. Кожна наука передбачає створення єдиної логічно чіткої системи знань про ту чи іншу сторону навколишнього світу, знань, зведених у систему.

Систематизація наукових знань є адекватним відображенням, відтворенням структури об'єкта в системі наукових знань про нього. Вона повинна постійно змінюватися і розвиватися, знаходити нові рішення і результати. А якщо наука не виявляє раціональних шляхів вирішення практичних завдань, то вона не може відповідати потребам, якими зумовлений її розвиток. Тому наука, як уже зазначалося, є не тільки системою наукових знань, що пояснюють світ, а й одночасно і засобом, методом його зміни і перетворення.

З розглянутими функціями науки тісно пов'язана ще одна функція – критична, яка полягає в оцінці виявлених закономірностей, властивостей, тенденцій з метою підсилення позитивних сторін явищ, процесів і усунення негативних.

Із сукупності цих функцій науки випливає така надзвичайно важлива функція, як практична, яка полягає в удосконаленні навколишнього світу, особливо системи матеріального виробництва і суспільних відносин.

В економічному розвитку будь-якої держави поєднуються три типи технологій – до-індустріальні, індустріальні та постіндустріальні. За до-індустріальних та індустріальних технологій провідна роль належить матеріальним ресурсам, праці та способам їхнього поєднання в технологічному процесі. У постіндустріальних, або механотронних, технологіях чільне місце займають знання й інформація. Саме галузі, які використовують механотронні технології, розвиваються в 5-10 разів швидше. Тому, наука і «високі» технології стають головними джерелами економічного розвитку окремих держав, величезною продуктивною силою суспільства.

Взаємовідносини науки і виробництва зароджуються саме в надрах науки, а у виробництві успішно використовуються і розвиваються наукові дослідження. Прикладна наука здійснила значний переворот у медицині, у створенні нових умов життя, у транспорті, зв'язку, побуті. У сукупному суспільному продукті значна частка належить результатам науки.

Трансформаційні процеси перехідного періоду привели до різкого загострення ситуації в науці, які виявилися в дефіциті бюджетних коштів, падінні попиту на дослідження, розробки й інновації, скороченні зайнятості у сфері науки і масштабів підготовки наукових кадрів.

На сучасному етапі спостерігаються процеси адаптації наукової сфери до ринкових умов, а саме:

Ø   трансформація інституційної структури і розвиток приватного сектору науки;

Ø   конверція наукових організацій оборонного комплексу;

Ø   становлення нових організаційних форм наукових досліджень;

Ø   поява альтернативних джерел фінансування науки;

Ø   зміна структури підготовки кадрів;

Ø   розвиток міжнародного науково-технічного співробітництва.

Це вимагає відображення реального стану та динаміки змін процесів ринкових перетворень з охопленням істотних елементів і факторів, які їх визначають. У цьому аспекті виникає необхідність кількісного відстежування тенденцій у науковій та інноваційній сферах, передусім аналітики ефективності наукового потенціалу.

Оскільки наука зумовлює прогрес людства, необхідно думати про те, щоб цей процес своїми окремими негативними наслідками не загрожував би природі і людству загалом. Тому в сучасних умовах народжується ще одна функція науки – прогнозна, передбачувальна. Вона полягає в урахуванні всіх можливих наслідків наукової, і пов'язаних з нею інших видів діяльності людей та баченні шляхів подальшого розвитку.

Сьогодні різноманітні прогнози і концепції будують на основі використання певної інформації як продукту науки, наукових методів прогнозування і різного роду обґрунтувань, наукових законів, принципів і гіпотез.

4. Співвідношення філософії і науки

Вирішення питання про співвідношення філософії і науки можна звести до двох основних моделей (типів):

Ø   абсолютизація однієї з цих сторін (метафізичний підхід);

Ø   взаємозв'язок і взаємодія (союз) обох сторін (діалектичний підхід).

Характеризуючи перший тип, слід виділити дві головні його форми:

Ø   спекулятивне (від лат. спостерігаю, споглядаю) споглядання;

Ø   позитивізм (від лат. позитивний).

Спекулятивне споглядання будувало «абсолютну» модель світу, не спираючись належним чином на природничі знання (причому останні не завжди були достатньо розвиненими). Цей тип знання досягається без звернення до досвіду, до фактів, а виключно за допомогою рефлексії, тобто спрямовуючи мислення на осмислення власних форм шляхом дослідження знання як такого. Прикладом спекулятивного споглядання є натурфілософія (філософія природи) і філософія історії.

Натурфілософія – переважно споглядальне тлумачення природи, яка розглядається в цілісності. Межі між природознавством і натурфілософією, як і місце самої натурфілософії в системі філософського знання в історії філософії, змінювалося. В античності вона зливалася із зародками природничих знань і зазвичай називалася фізикою. Натурфілософія була найважливішою складовою частиною філософських систем Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт та ін.), розроблялася представниками німецької класичної філософії (особливо Ф. Шеллінгом і Г. Гегелем).

Незважаючи на свій споглядальний характер, натурфілософія змогла висунути ряд цінних та продуктивних ідей: атомістика античності (Левкіпп, Демокріт та ін.), ідеї розвитку і «полярності», принцип цілісності природи (Ф. Шеллінг, Г. Гегель), єдності матерії, руху, простору і часу (Г. Гегель), ієрархії форм руху матерії (Г. Гегель) і ряд інших.

Філософія історії – розділ філософії, пов'язаний переважно зі споглядальною інтерпретацією історичного процесу та історичного пізнання. Мета, зміст і проблематика філософії історії істотно змінювалися в ході історичного розвитку: від споглядальних уявлень (аж до середини XIX століття) до синтезу філософського й історичного знання; від простого опису історичних фактів і подій до розкриття їх внутрішнього сенсу, прояснення «загального плану» (закономірностей) історії, виявлення провідних тенденцій і напрямів світової історії.

Вже в античній філософії містилися певні уявлення про минуле і майбутнє людства, проте вони ще не сформувалися у закінчену систему поглядів. Починаючи з XVI–XVII ст. філософія історії стає одним з провідних розділів різних філософських систем. Її становлення як самостійної філософської дисципліни історично пов'язане з іменами Вольтера, Дж. Віко, Й. Гердера, А. Сен-Симона і особливо Г. Гегеля.

Незважаючи на споглядальність, схематизм, ідеалізм і метафізичність (що найяскравіше виявилися у Г. Гегеля), представники філософії історії змогли сформулювати цілий ряд раціональних, позитивних ідей, що не втратили свого значення до нашого часу. Серед них – ідеї про закономірний хід історії як процес, про прогрес в історії і його критерії, про єдність історичного процесу і різноманіття його форм, про взаємозв’язок свободи і необхідності та ін. Були сформовані «зародки» матеріалістичного розуміння історії і показана необхідність історичного, діалектичного підходу до її дослідження.

Позитивізм (від лат. positivus – позитивний) – філософський напрям, заснований на принципі, що все справжнє, «позитивне» (позитивне) знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних (природничих) наук і синтетичного об'єднання цих результатів. Філософія ж, як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження дійсності, не має права на існування. «Наука – сама собі філософія» – ось кредо позитивізму.

Засновник позитивізму французький учений О. Конт вже в 30-х рр. XIX ст. проголосив рішучий розрив з філософською («метафізичною») традицією. Він вважав, що наука не потребує філософії, яка стоїть над нею. Це, на його думку, не виключає синтезу природничого знання, за яким можна зберегти стару назву «філософія». Остання зводиться, таким чином, до загальних висновків з природничих і соціально-гуманітарних наук.

Ці ідеї О. Конта були розвинені в махізмі (емпіріокритицизмі) і в неопозитивізмі (логічному позитивізмі). Так, видатний представник останнього Л. Вітгенштайн вважав, що філософія не є однією з наук, і слово «філософія» повинно означати щось, що стоїть під або над, але не поряд з науками. На його думку, мета філософії – логічне прояснення думок: думки зазвичай туманні і розпливчасті, філософія ж покликана робити їх ясними і виразними.

Якщо філософія за Л. Вітгенштайном і визнається можливою, то тільки як «критика мови». Її основне завдання – боротьба з дезорієнтовною дією неправильного користування мовою, яке, на його думку, є джерелом усіх псевдопроблем (серед яких і проблема об'єктивної реальності).

Загалом, на думку неопозитивістів, предметом філософії має бути мова (перш за все мова науки) як спосіб функціонування знання, а також діяльність, спрямована на аналіз цього знання і можливостей його виразу в мові. «Метафізика» (філософія) розглядається не просто як помилкове вчення, а як позбавлене сенсу з погляду логічних норм мови. Протиставляючи науку філософії, представники неопозитивізму вважали, що єдино можливим знанням є тільки спеціально-наукове знання. Традиційні філософські питання оголошувалися неопозитивізмом безглуздою «метафізикою» на тій підставі, що вони формулюються за допомогою термінів, які є псевдопоняттями, бо визначення останніх не піддаються перевірці.

Разом з тим позитивізм мав значний вплив на методологію природничих і гуманітарних наук. Серед його досягнень: критика виключно споглядального філософування; виявлення ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, співвідношення теоретичного апарату і емпіричного базису науки; аналіз природи і функцій математизації та формалізації знання; прагнення підключити філософію до вивчення знання, прибравши з неї «загальні слова», неясні міркування, які ускладнюють мову, напівмістичні поняття («абсолютний дух», «чистий розум» і т. п.).

Визначні представники природничих і гуманітарних наук, хоча і відкидали в своїй більшості позитивізм, але вказували на його раціональні, продуктивні аспекти. Так, один із засновників квантової механіки В. Гейзенберг писав: «Всякий охоче приєднається до вимог прагматиків і позитивістів – педантизм і точність у деталях, максимальна ясність мови». Разом з тим, В. Гейзенберг підкреслив, що «потрібно пам’ятати і про широкі взаємозв’язки», бо буде «загублений компас, за яким ми можемо орієнтуватися». Ось ця «відсутність думки про широкі взаємозв’язки (цю «думку» і дає філософія) – серйозна обмеженість позитивістських концепцій. З інших однобічності, слабкості останніх слід зазначити такі як зведення філософії до природничо-наукового знання, а останнього – до аналізу мови науки; абсолютизація ролі штучної мови і формальної логіки в пізнанні; агенетизм, антиісторизм – дослідження лише наявного, знання і його формальної структури без звернення до виникнення (генезису) і розвитку знання, ігнорування його соціокультурного контексту тощо. Вказані недоліки прагнули подолати представники постпозитивізму, який виник у

Питання про співвідношення філософії і науки вирішувалося не тільки односторонньо метафізично (споглядання і позитивізм), а й діалектично. Найбільш характерними тут є:

Ø   діалектично-ідеалістичний підхід (Ф. Шеллінг, і особливо Г. Гегель);

Ø   діалектико-матеріалістичний підхід (Ф. Енгельс та його послідовники).

Діалектична натурфілософія Ф. Шеллінга виникла як відповідь на потребу у філософському осмисленні маси нових природничо-наукових результатів, які були отримані до кінця XVIII ст. Особливо швидко в цей період прогресувала теорія електрики (Ш. Кулон, Л. Гальвані, А. Вольт та ін.). Спираючись на природничо-наукові відкриття свого часу, Ф. Шеллінг сформував ідеї цілісності і розвитку природи, її «полярності» («наповненості» суперечностями), загального зв'язку її явищ та ін.

Говорячи про необхідність союзу філософії і природничих наук, Г. Гегель писав, що необхідно, щоб філософія узгоджувалася з дійсністю і досвідом – це «пробний камінь» істинності філософського вчення. «Збуджене досвідом, як подразником», мислення потім піднімається в свою «чисту стихію», розвивається з себе. Водночас Г. Гегель помічає, що лише мислення може називатися «інструментом філософії», а не термометри, барометри постають як «філософські інструменти».

Діалектика, як логіка і теорія пізнання, за Г. Гегелем, не відкидає убік емпіричний зміст природничих наук, а визнає його, користується ним і робить його своїм власним змістом. Вона також визнає загальне в цих науках, закони, принципи і т. п., але вона вводить в ці категорії інші – філософські – категорії і утримує їх. Відмінність, таким чином, полягає лише в цій зміні категорій. Звідси Г. Гегель робить свій знаменитий висновок про те, що «всяка наука є прикладна логіка». Велика заслуга Г. Гегеля полягала в тому, що він піддав критиці пануючий в його час метафізичний метод мислення і обґрунтував необхідність застосування діалектики в природничих науках.

У свою чергу, Ф. Енгельс здійснив глибоке діалектико-матеріалістичне переосмислення філософії Г. Гегеля з урахуванням узагальнення найважливіших результатів розвитку природничих і гуманітарних наук. На матеріалі природознавства Ф. Енгельс показав, що в природі крізь хаос незліченних змін прокладають собі шлях діалектичні закони розвитку (закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення, закон взаємопереходу кількісних і якісних змін). Це положення вже не було споглядальним, а спиралося на велику кількість фактів. Особливо велике значення в цьому плані мали зроблені в 30 – 50-х рр. XIX ст. три великі відкриття – закон збереження і перетворення енергії, теорія клітини і концепція Ч. Дарвіна.

Ці та інші відкриття «засвідчили діалектику в природі» і показують, що все в природі врешті-решт здійснюється діалектично, а не метафізично. А це, за Ф. Енгельсом, означає, що представники природничих наук повинні перейти від метафізичного методу мислення до діалектики як «вищої форми мислення». І користуватися нею не стихійно, а свідомо, з розумінням законів діалектичного мислення.

Виступаючи проти «плоскої емпірії», що зневажає будь-яку теорію і з недовірою ставитися до мислення, Ф. Енгельс підкреслював, що «презирство до діалектики не залишається непокараним. Скільки б зневаги не висловлювали до теоретичного мислення, все ж таки без останнього неможливо зв'язати між собою хоч би два факти природи або зрозуміти взаємозв’язок між ними».

Оригінальні і цікаві ідеї про співвідношення науки і філософських учень висловив наш видатний природодослідник і мислитель В. Вернадський. Так, він відзначав, що одночасно існує багато різних, незалежних і різноманітних, схожих і несхожих філософських систем і концепцій, що суперечать одна одній і вибір між ними на основі істинності однієї з них не може бути логічно зроблений. Сила філософії – в її різноманітті. Тому не може бути й мови про узгодження філософських концепцій і про знаходження якогось єдиного, загального, всеохоплюючого уявлення.

В основі філософії лежить примат людського розуму, який є її верховним суддею, а закони розуму визначають її судження. Відтак учений не може не рахуватися з роботою філософа, він повинен критично використовувати його досягнення, але не може надавати їй такого самого значення, яке він надає основній частині свого спеціального знання – аналізу фактів, емпіричним узагальненням, науковим гіпотезам і теоріям тощо.

Загалом наука і філософія знаходяться у тісному взаємозв’язку, оскільки значною мірою стосуються одного і того ж самого об’єкта дослідження – зовнішньої реальності. Межа між філософією і наукою – за об'єктом їх дослідження – зникає, коли мова йде про загальні проблеми природознавства («філософія науки»). Разом з тим, варто пам’ятати, що сучасна філософська думка Заходу фактично не відобразила входження в наукову західну думку «чужих» для неї філософських концепцій Сходу.

5. Функції філософії в науковому пізнанні

Філософія розробляє «моделі» реальності, крізь «призму» яких учений дивиться на свій предмет дослідження (онтологічний аспект). Філософія дає найбільш загальну картину світу в його універсально-об'єктивних характеристиках представляє матеріальну дійсність в єдності усіх атрибутів, форм руху і фундаментальних законів. Філософська картина світу (на відміну від релігійної, міфологічної і т. п.) служить передумовою і умовою для розробки фізичної, біологічної та інших картин світу як універсальних онтологічних засад.

Іншими словами, філософія дає загальне уявлення про світ, на основі якого будуються погляди природничо-наукового характеру як елементи ширшого цілого – філософського осмислення реальності. Саме вона дозволяє побачити місце і роль природничо-наукових уявлень, «прописати» їх як необхідні моменти, сторони загальної картини світу.

Філософія дає загальне бачення світу не тільки в тому вигляді яким, він був раніше (минуле), але й який він тепер (сьогодення). Здійснюючи свою пізнавальну роботу, філософія завжди пропонує людству деякі можливі варіанти його життєвого світу. І в цьому сенсі вона володіє прогностичними функціями. Таким чином, найважливіше призначення філософії в культурі – зрозуміти не тільки який у своїх глибинних структурах і підставах наявний людський світ, але яким він може і має бути.

Філософія «озброює» дослідника знанням про загальні закономірності самого пізнавального процесу, ученням про істинне, шляхи і форми її осягнення (гносеологічний аспект). Вона (особливо в її раціоналістичному варіанті) дає вченому гносеологічні орієнтири – про суть пізнавального відношення, про його форми, рівні, висхідні засновки і загальні підстави, про умови його достовірності й істинності, про соціально-історичний контекст пізнання тощо.

Незважаючи на те, що наука у всій своїй багатоманітності (насамперед з т. з. синхронного аспекту її буття) спрямована на пізнання світу, жодна з її дисциплін не включає до предмета свого дослідження загальні закономірності, форми і принципи пізнання. Цим спеціально займається лише філософія (точніше, гносеологія як один з основних її розділів), спираючись на дані інших наук, що аналізують окремі сторони пізнавального процесу (психологія, соціологія, наукознавство та ін.).

Крім того, будь-яке пізнання світу, зокрема наукове, в кожну історичну епоху здійснюється відповідно до певної визначеної «сітки логічних категорій». Перехід науки до аналізу нових об'єктів веде до переходу до нової категоріальної сітки. Якщо в культурі не склалася категоріальна система, що відповідає новому типу об'єктів, то останні будуть відтворюватися через неадекватну систему категорій, що не дозволяє розкрити їх сутнісні характеристики. Розвиваючи свої категорії, філософія тим самим готує для природознавства і соціальних наук своєрідну попередню програму їх майбутнього понятійного апарату. Застосування розроблених у філософії категорій в конкретно-науковому пошуку приводить до нового бачення категорій і розвитку їх змісту.

Останнім часом зріс інтерес до аналізу нових тенденцій і розвитку теорії пізнання, до приведення її змісту у відповідність з новим етапом розвитку сучасної науки. У зв’язку з цим активно обговорюються проблеми об'єкта і об'єктивності пізнання (з критикою «натуралістичного об’єктивізму»), залежність тверджень про існування об'єктів від певної концептуальної системи, взаємозв'язок наукового пізнання і його методології з ціннісно-цільовими орієнтирами; строгіший облік відносності об'єкта до засобів, операцій і методів пізнавальної діяльності суб'єкта, який все частіше розуміється як «колективний суб'єкт» наукового пізнання.

Нове осмислення об'єктивності знання через включення в арсенал раціональності «нетрадиційних» характеристик веде за собою подальший, більш глибокий аналіз взаємозв'язку цих характеристик і об'єднання гносеологічних та соціологічних «концептуальних схем» в єдину теорію пізнання. Найважливіші зміни відбуваються в теорії пізнання у зв'язку з бурхливим розвитком і введенням у сферу науки складних систем, що саморозвиваються, у тому числі і «людиномірних» (біотехнологія, екологія, інформатика, соціокультурна сфера тощо). Все частіше в проблемне поле гносеології входять питання соціокультурних детермінант об'єктів пізнання.

Філософія дає науці найбільш загальні принципи, що формулюються на основі певних категорій. Ці принципи реально функціонують в науці у вигляді загальних регулятивів, універсальних норм, вимог, які суб'єкт пізнання повинен реалізувати в своєму дослідженні (методологічний аспект). Тобто, вивчаючи найбільш загальні закономірності буття і пізнання, філософія виступає як граничний, найзагальніший метод наукового дослідження. Цей метод, проте, не може замінити спеціальних методів різних наук, це не універсальний ключ, що відкриває всі таємниці всесвіту, він не визначає апріорі (до-досвідно) ні конкретних результатів окремих наук, ні їх своєрідних методів.

Так, наприклад, принципи діалектики утворюють визначену субординовану систему і, взяті в їх сукупності, постають як методологічна програма найвищого рівня. Вони задають лише загальний план дослідження, його стратегію (тому їх називають стратегічними), орієнтують пізнання на освоєння дійсності в її універсально загальних характеристиках. Їх евристична потужність залежить як від їх змісту, так і від їх умілого правильного застосування.

Філософсько-методологічна програма не повинна бути жорсткою схемою, «шаблоном», стереотипом, на основі якого «кроять, перекроюють факти», а лише «загальним керівництвом» для дослідження. З іншого боку, філософські принципи і механічним не можна розглядати і як механічний «набір норм», «список правил» чи просте зовнішнє «накладання» сітки загальних категоріальних визначень і принципів на спеціально науковий матеріал. Сукупність філософських принципів – гнучка, рухома, динамічна і відкрита система, вона не може «надійно забезпечити» заздалегідь відміряні, повністю гарантовані і свідомо «приречені на успіх» ходи дослідницької думки.

Від філософії вчений отримує певні світоглядні, ціннісні установки і смисложиттєві орієнтири, які – іноді значною мірою (особливо в гуманітарних науках) – впливають на процес наукового дослідження і його кінцевий результат (аксіологічний аспект).

Філософська думка виявляє не тільки інтелектуальні (раціональні), але також етично-емоційні, естетичні та інші людські універсалії, що завжди стосуються конкретних історичних типів культур і водночас належать людству загалом (загальнолюдські цінності). Філософія грає роль критичної «селекції», тобто акумуляції світоглядного досвіду і його передачі (трансляції) наступним поколінням. Тим самим вона пропонує вченому різноманітні варіанти світобачення («можливі світи», «світоглядні образи»), які завжди є інтеграцією всіх форм людського досвіду, – практичного, пізнавального, ціннісного, естетичного й інших. Філософія (особливо в її «екзистенційних» варіантах) «надає» вченому величезний матеріал для формування його системи поглядів на об'єктивний світ (і своє місце в ньому), його життєвої позиції, переконань, ідеалів і ціннісних орієнтацій, його інтересів, пристрастей, моральнісних принципів тощо.

Найбільшою мірою філософія впливає на наукове пізнання при побудові теорій (особливо фундаментальних). Це найбільш активно відбувається в періоди «крутої ломки» понять і принципів в ході наукових революцій. Очевидно, вказаний вплив може бути як позитивним, так і негативним залежно від того, якою філософією – «хорошою» чи «поганою» – керується вчений і які саме філософські принципи він використовує. Відомий у зв'язку з цим вислів В. Гейзенберга про те, що «погана філософія поволі губить хорошу фізику». А. Ейнштейн справедливо вважав, що якщо під філософією розуміти пошук знання в його якнайповнішій і якнайширшій формі, то філософія, поза сумнівом, є «матір’ю всіх наукових знань».

Якщо говорити конкретніше, то вплив філософії на процес спеціально-наукового дослідження і побудову теорії полягає в тому, що її принципи при переході від споглядального до фундаментального теоретичного дослідження виконують своєрідну селективну функцію, оскільки з безлічі світоглядних комбінацій дослідник реалізує тільки ті з них, які узгоджуються з його світоглядом. Наприклад, А. Ейнштейн при створенні теорії відносності особливу увагу звертав на такі філософські принципи, як причинність, спостереження, відносність простору і часу (і залежність їх властивостей від рухомої матерії). При формуванні квантової теорії важливу роль грали такі філософські принципи, як принцип діалектичного протиріччя (у формі принципу доповнюваності), принцип відповідності (діалектичне заперечення), принцип активності суб'єкта, принципи детермінізму і причинності (в їх різних формах) тощо.

Філософські принципи як селектори «працюють» зрозуміло тільки тоді, коли постає сама проблема вибору – коли є з чого вибирати (ті або інші світоглядні конструкції, гіпотези, теорії, різні підходи до виконання завдань тощо). Якщо є безліч варіантів розв’язання певної природничо-наукової проблеми і виникає необхідність вибору одного з них, то у ньому «беруть» участь досвідні дані, передуючі і співіснуючі теоретичні принципи, «філософські міркування» та ін.

Слід мати на увазі, що невірні, «погані» філософські принципи можуть привести до побудови правильної теорії, і навпаки: керуючись принципами «хорошої» філософії, вчений може прийти до помилкових висновків. Філософські принципи – лише один з багатьох чинників наукового пошуку разом з досвідом, уявою, фантазією, інтуїцією та ін. Отже, навіть за наявності «бездоганних» філософських принципів позитивний науковий результат ще зовсім не гарантований. Якщо такі принципи адекватно відображають об'єктивну реальність та її атрибути, то вибір (за інших рівних умов) може привести до успіху, і навпаки. Безпосередньою метою вибору є істина, яку здатні виявити тільки досвід, спостереження, експерименти.

Істотний вплив на розвиток пізнання філософія справляє своєю споглядально-прогнозуючою функцією. Мова йде про те, що в рамках філософії (а точніше, в тій або іншій її формі) виробляються певні ідеї, принципи, уявлення тощо, значущість яких для науки виявляється лише в майбутньому. Особливо багатою в цьому плані була натурфілософія. Приміром, ідеї античної атомістики стали природничо-науковим фактом лише в XVII – XVIII століттях, а розвинутий у філософії Г. Лейбніца категоріальний апарат виражає деякі загальні особливості систем, що саморегулюються. Натомість гегелівський апарат діалектики «передбачив» сутнісні характеристики складних систем, що саморозвиваються, в тому числі ідеї синергетики, не кажучи про квантову механіку (доповнювальність, активність суб'єкта й ін.).

Говорячи про співвідношення гуманітарного та природничого знання і західної культури, В. Гейзенберг вважав, що у всіх сучасних науках (особливо природничих) є ознаки їх спільних витоків, які сягають античного мислення. Тут ми, на його думку, знаходимо уміння володіти «одним з найбільш могутніх інтелектуальних знарядь», вироблених західною європейською думкою, – «навичками принципового мислення». Ось чому великий фізик був твердо упевнений в тому, що «навряд чи можливо просунутися в сучасній атомній фізиці, не знаючи грецької натурфілософії... Але той, хто хоче дійти до самої суті в тій справі, якою він займається, чи це техніка, або медицина, – той рано чи пізно прийде до цих витоків і чимало придбає для своєї власної роботи, якщо навчиться у греків радикальності мислення, постановці принципових проблем». Ось чому дуже корисною справою є вивчення філософії (у її найрізноманітніших формах і напрямах) представниками різних наук, що і робили великі творці науки.

Філософсько-методологічні принципи в їх єдності виконують у ряді випадків функцію допоміжного, похідного від практики критерію істини. Вони не замінюють практику як головний критерій, але доповнюють його – особливо коли звернення до неї, через цілий ряд обставин, неможливе. Так, наприклад, якщо відмічені порушення з боку дослідника таких принципів діалектики, як об'єктивність, усебічність, конкретність, історизм тощо, то ніякої практики не потрібно, щоб переконатися в тому, що висновки, зроблені на такій «основі», навряд чи будуть істинними.

Інтеграційна (синтетична) функція філософії – системне, цілісне узагальнення і синтез (об'єднання в новому образі) різноманітних форм пізнання, практики, культури – всього досвіду людства загалом. Філософське узагальнення – це не просте механічне з'єднання окремих проявів цього досвіду, а якісно нове, загальне і універсальне знання.

Для філософії, як і для всієї сучасної науки, характерні саме синтетичні, інтеграційні процеси – внутрішньодисциплінарні, міждисциплінарні, між природознавством і соціально-гуманітарними науками, між філософією і наукою, міжнауковим і поза науковим знанням, між формами суспільної свідомості тощо.

Незважаючи на відмінність, а деколи конфлікти між окремими філософськими вченнями, філософія за своєю суттю інтегральна і синтетична. Вона виражає в своїх категоріях різнорідний людський досвід і тому є «метамовою», найзагальнішим «інтегратором» пізнання і практики, в тому числі і їх методів («інтеграція за методом»).

Критична функція філософії, яка в цій своїй функції націлена на всі сфери людської діяльності, – не тільки на пізнання, а й на практику, на суспільство, на соціальні відносини людей. Критика – спосіб духовної діяльності, основне завдання якого полягає в тому, щоб дати цілісну оцінку певного явища, виявити його суперечності, сильні і слабкі сторони, позитивні і негативні моменти. Існують дві основні форми критики:

Ø   негативна, руйнівна, «тотальне заперечення», що відкидає все і вся;

Ø   конструктивна, творча, не знищуюча все «вщент», а така, що зберігає позитивний (однак перероблений) зміст старого в новому, що пропонує конкретні шляхи розв’язання проблем, ефективні способи запобігання помилкам.

У філософії і науковому пізнанні зустрічаються обидві форми критики, але найбільш продуктивною і плідною є критика конструктивна. Визначний філософ XX століття К. Поппер вважав, що принцип «все відкрито для критики» є «визначним методом науки».

Здібність філософії до конструктивного аналізу «всього сущого» – її «структурний реквізит». Вона націлена на розкриття багатоманіття помилок, догм, марновірств, забобон, стереотипів, «ідолів розуму», або, за висловом Ф. Бекона, докучливих і обтяжливих супротивників, які паралізують, притупляють думку.

Філософська критика думки має бути тісно зв'язана і перерости в критику соціальної дійсності. Критикуючи ідеї реального світу, філософ – вільно або мимоволі – критикує і сам цей світ. Відсутність критичного підходу неминуче обертається апологетикою – упередженим захистом, схваленням чогось замість об'єктивного аналізу.

Дія філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо і безпосередньо, а складним опосередкованим шляхом – через методи, форми і концепції методологічних рівнів, що «пролягають» нижче. Філософський метод – це не «універсальна відмичка», з нього не можна безпосередньо отримати відповіді на ті або інші проблеми окремих наук шляхом простого логічного розвитку загальних істин. Він не може дати «алгоритм відкриття», а дає вченому лише найзагальнішу орієнтацію дослідження, допомагає вибрати найкоротший шлях до істини, уникнути помилкових ходів думки.

Слід мати на увазі, що роль філософських принципів досить часто маскується різноманітними за своєю природою обставинами. Тому найчастіше потрібний дуже тонкий і глибокий аналіз для виявлення цієї ролі, яку не слід ні недооцінювати, ні переоцінювати.

Оскільки вплив філософії на науку є, як правило, опосередкованим, тим більше в умовах зростаючої розбіжності її мов, то дуже актуальною стає проблема адекватного «стику» філософських і спеціально-наукових уявлень, «перекладу» перших у других. Свою евристичну функцію як універсального регулятива філософія може плідно здійснювати, лише постійно співвідносячи себе з іншими рівнями методологічного знання, реалізовуючи свої потенції в них і через них. Так, приміром, філософський принцип єдності необхідності і випадковості може успішно «спрацювати» тільки тоді, коли будуть враховані (а не зарозуміло проігноровані) ті загальнонаукові уявлення про випадковість, які розроблені в теорії відносності, теорії інформації, кібернетиці, синергетиці тощо.

Отже, неприпустимо розглядати загальні філософські положення, керівні принципи і ідеали як прямі засоби пояснення конкретних ситуацій і вирішення специфічних наукових проблем. Це лише найзагальніші абстрактні схеми, які мають бути вписані в конкретний матеріал, бо вони самі по собі нічого не визначають і нічого не пояснюють.

Філософські методи не завжди дають про себе знати в процесі дослідження в явному вигляді, вони можуть враховуватися і застосовуватися або стихійно, або свідомо. Але в будь-якій науці є елементи загального значення (наприклад, закони, категорії, поняття, принципи тощо), які і роблять будь-яку науку «прикладною логікою». У кожній з них «володарює філософія», бо загальне (суть, закон) є усюди (хоча завжди воно виявляється як специфічне). Якнайкращі результати досягаються тоді, коли філософія є «хорошою» і застосовується в науковому дослідженні цілком свідомо.

Широкий розвиток в сучасній науці внутрішньонаукової методологічної рефлексії не «відміняє» філософські методи, не елімінує їх з науки. Ці методи завжди тією чи іншою мірою присутні в останній, якого б ступеня зрілості не досягли її власні методологічні засоби. Філософські методи, принципи, категорії «пронизують» науку на кожному з етапів її розвитку. Так, будь-яка наука використовує практично весь арсенал категорій діалектики, в ній завжди постає проблема істини і її співвідношення з помилкою, традиційно складним для вчених є проблеми взаємозв'язку матеріального і ідеального, суб'єкта і об'єкта та інших виключно філософських питань.

Реалізація філософських принципів у науковому пізнанні означає разом з тим їх переосмислення, поглиблення, розвиток. Наприклад, квантова механіка, за словами Н. Бора, дала «гносеологічний урок». А. Ейнштейн та Л. Інфельд відзначали, що «результати наукового дослідження дуже часто викликають зміни у філософських поглядах на проблеми, які поширюються далеко за межі обмежених сфер самої науки... Філософські узагальнення повинні ґрунтуватися на наукових результатах. Проте, виникнувши один раз і отримавши широке розповсюдження, вони дуже часто впливають на подальший розвиток наукової думки, вказуючи одну з багатьох можливих ліній розвитку. Успішні виступи проти загальноприйнятих поглядів мають своїм результатом несподіваний і зовсім новий розвиток, стаючи джерелом нових філософських переконань».

Відтак шлях реалізації методологічної функції філософії є не тільки способом розв’язання фундаментальних проблем розвитку науки, а й способом розвитку самої філософії, всіх її методологічних принципів.

6. Наукове і ненаукове пізнання. Специфіка наукового пізнання.

Починаючи з епохи Просвітництва наукове пізнання і його результати набувають чималого впливу у світі в порівнянні з до- і позанауковими знаннями. У деяких адептів науки сформувалося переконання, що наукові знання повинні з часом витіснити з громадської свідомості ненаукові уявлення як порожні або шкідливі забобони.

До ненаукових уявлень відносили всі переконання та вірування, які не відповідають критеріям науковості. Такими є, наприклад, звичайні, міфологічні, релігійні, а подекуди навіть філософські знання.

Однак у XX ст. виникло і поступово утвердилося ясне розуміння того, що позанаукове пізнання не тільки не викорінили, а й, більш того, воно абсолютно необхідно як передумова наукового пізнання.

Одним з перших це усвідомив Е. Гуссерль. Він багато писав про кризу європейського суспільства, науки і філософії, яка, на його думку, стала прямим і безпосереднім результатом нехтування вченими «життєвим світом», даним в безпосередньому досвіді до і поза наукового пізнання. Для самого ж вченого, «життєвий світ» є своєрідний «ґрунт, поле діяльності, в якому тільки й мають сенс його проблеми і способи мислення». Зокрема, мислитель вже у пізній творчості прийшов до висновку, що кожний окремо взятий інтенціональний акт, з очевидністю даючи свідомості певне конкретноіндивідуальне чи всезагально-родове предметне «щось» як «його самого», є лише «функцією у всеохопних зв'язках свідомості». Йдеться, отже, про те, що об'єктивуючий акт, продукований окремішним процесом інтенціювання, не ізольований від тотальності решти інтенціональних зв'язків свідомості, імпліцитно передбачає їх, бо функціонально від них залежить. Тому для доповнення своєї об'єктивуючої дії конституююча інтенціональність потребує послідовної експлікації тих супутніх смислорепрезентації прихованих, неявних інтенціональних зв'язків свідомості, які можна поіменувати як зону «маргінального» і які анонімно співпричетні конституюванню того предмета, що актуально перебуває в фокусі уваги і який можна назвати зоною «фокального».

На третьому етапі еволюції філософії науки представники Віденського гуртка намагалися чітко відокремити наукові знання як достовірні від ненаукових знань як недостовірних за допомогою принципу верифікації, але їх спроба зазнала невдачі. На противагу їм К. Поппер запропонував вирішити проблему демаркації, тобто розмежування наукових і ненаукових знань, на основі принципу фальсифікації. При цьому судження про знаннях як про наукові або ненаукові не повинно означати, що вони істинні чи хибні.

У нинішній, постпозитивістській, філософії науки отримало визнання положення про неможливість строгого розмежування наукового і ненаукового пізнання. Один з найбільш радикальних представників сучасної філософії науки П. Фейєрабенд стверджує, що науку як ідеологію наукової еліти потрібно позбавити домінуючого положення в суспільстві і зрівняти її з релігією, міфом, магією.

Навряд чи наукове пізнання може бути однозначно і беззастережно відмежоване від ненаукового пізнання. Перераховані нижче риси можуть бути в тій чи іншій мірі властиві не тільки науковому, а й іншим видам пізнання. Проте, сукупність цих ознак специфічна для наукового пізнання, як його розуміють сьогодні.

Риси наукового знання і пізнання.

ü     Наукове пізнання має на увазі отримання практично корисних знань, що дозволяють управляти природніми та соціальними процесами на основі знання їх законів і з метою задоволення людських потреб. В цьому контексті цілком доречно згадати відомий вислів Ф. Бекона «Знання – це сила».

ü  Наукове пізнання має узгоджуватися з досвідом і предбачає можливість дослідної перевірки понять і теорій, їх підтвердження або спростування фактами за допомогою верифікації або фальсифікації.

ü  Наукове пізнання вимагає строгості, тобто емпіричного обґрунтування, логічної зв'язності і несуперечності ходу дослідження та формулювання його результатів.

ü  Наукове пізнання організовується методично, тобто ведеться з певною метою і за визначеним планом, усвідомленого методу дій.

ü  Наукове знання представлене в системі, що прагне до внутрішньої впорядкованості, узгодженості, зв'язності, логічної несуперечності. Система періодично може переживати ґрунтовні потрясіння, крах, але після кризи знову формується системно упорядковане знання, хоча впорядковане вже на нових принципах. В даному контексті доречно згадатти наукові революції.

ü  Наукове знання переважно виражається в понятійної формі і осягається за допомогою розуму на відміну від релігійних або поетичних уявлень, які висловлюються в образній чи алегоричній формі і осягаються за допомогою емоцій, ірраціональної інтуїції.

ü  Наукове пізнання прагне до об'єктивності, тобто до виразу дійсного співвідношення речей, незалежного від людської свідомості.

ü  Наукове пізнання прагне до виявлення необхідних каузальних зв'язків у світі. Знання та використання каузальних зв'язків приходить на зміну магічним формулам заклинання духів і моління богам.

ü  Наукове знання повністю відкрите для критики. Цим воно відрізняється, наприклад, від теологічного знання, яке ґрунтується на догматах, закритих для сумніву і критики.

ü  Наукове пізнання є рефлексивним або рефлектуючим, тобто воно усвідомлює і контролює саме себе, свою раціональну та емпіричну обґрунтованість і спроможність. Цим воно відрізняється, наприклад, від міфологічного пізнання, для якого характерно довірливе, некритичне сприйняття будь-яких оповідань.

ü  Наукове пізнання дозволяє прогнозувати хід подій, цілеспрямовано викликати або застерігати від них.

ü  Результати наукового пізнання і хід їх досягнення повинні бути відтворюваними, щоб заслуговувати визнання наукового співтовариства. Якщо отримані кимось результати ніхто не може відтворити в своїх дослідах, розрахунках, міркуваннях, то вони не викликають довіри. Чиясь особиста віра в правильність своїх тверджень не є науковим доказом.

ü  Результати наукового пізнання не претендують на абсолютну істинність, як, наприклад, релігійні «істини», нібито вічні і незмінні. Наукові знання припускають можливість їх зміни, вдосконалення або радикального перегляду.

7. Особливості предмета філософії науки

Сьогодні можна з упевненістю сказати, що жодна сфера духовної діяльності людини не зробила такого істотного і динамічного впливу на суспільство, як наука. І у світогляді, і в світі речей ми маємо справу з наслідками її розвитку. З багатьма з них ми настільки зрослися, що вже не схильні їх помічати або, тим більше, бачити в них особливі досягнення. Більше того, сьогодні ми вже фактично забули роботи таких видатних засновників природознавства минулого столілля, як О. Гумбольдт, М. Фарадей, Дж. Максвелл або Ч. Дарвін, А. Ейнштейн, Н. Бор, В. Гейзенберг та ін., хоча вони майже наші сучасники. Наука повністю спрямована в майбутнє. Всі визначні вчені приречені на те, що отримані ними результати та ідеї будуть трансформовані та виражені іншою мовою, адже індивідуалізм не властивий науці. Незважаючи на те, що соціальна пам'ять зберігає імена великих учених, їхні досягнення вже підпорядковані одній великій справі – розвитку науки. Багато визначний ідей після їх публікації починають жити самостійним життям, вони вже не належать їх засновнику, оскільки він не здатний їх контролювати.

Разом з тим, наука нерідко стає об'єктом запеклої критики, оскільки саме її досягнення породили практично всі глобальні проблеми людства. Наскільки конструктивна ця критика сьогодні, говорити дуже складно, адже безглуздо звинувачувати науку в тому, що суспільство далеко не завжди здатне використовувати її результати собі на благо.

Зважаючи на суспільне значення науки, у наш час вона опинилася під перехресною увагою відразу декількох дисциплін, включаючи історію, соціологію, економіку, психологію, наукознавство. Філософія науки займає тут особливе місце. Наука багатоаспектна і багатогранна, але перш за все вона є виробництвом знань. Наука не існує без знання так само, як автомобілебудування не існує без автомобіля. Відтак можна цікавитися історією наукових установ, соціологією і психологією наукових колективів, але саме виробництво знань робить науку наукою. І саме з цієї точки зору ми надалі до неї підходитимемо. Філософія науки намагається відповісти на наступні основні питання: що таке наукове знання, як воно влаштоване, які принципи його організації і функціонування, що є наука як виробництво знань, які закономірності формування і розвитку наукових дисциплін, чим вони відрізняються одне від одного і як взаємодіють? Безперечно, це далеко не повний перелік, але він дає зразкове уявлення про те, що насамперед цікавить філософію науки.

Врахування цієї проблематики дозволяє уточнити розуміння її предметау. Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання як особливої діяльності, спрямованої на виробництво наукових знань, що взяті в їх історичному розвитку і розглянуті в історично змінному соціокультурному контексті.

Сучасна філософія науки розглядає наукове пізнання як соціокультурний феномен. І одним з важливих її завдань є дослідження того, як історично міняються способи формування нового наукового знання і які механізми дії соціокультурних чинників на цей процес.

Щоб виявити загальні закономірності розвитку наукового пізнання, філософія науки повинна спиратися на матеріал історії різних конкретних наук. Вона виробляє певні гіпотези і моделі розвитку знання, перевіряючи їх на відповідному історичному матеріалі. Все це обумовлює тісний зв'язок філософії науки з історико-науковими дослідженнями. Адже навіть тоді, коли методолог вивчає природознавчі тексти, він не стає при цьому дослідником фізичних тіл чи елементарних частинок. Філософа науки цікавлять науковий пошук, «алгоритм відкриття», динаміка розвитку наукового знання, методи дослідницької діяльності. Філософія науки постає як рефлексія над наукою, виявляє мінливість і глибину методологічних засад і розширює межі самої раціональності. Спираючись на дослівну інтерпретацію виразу «філософія науки», можна зробити висновок, що він означає любов до мудрості науки. Якщо основна мета науки – отримання істини, то в межах філософії науки ведеться обговорення питання про те, як можливе досягнення істини. Вона намагається розв’язати проблему того, що є істина і чим саме істина дорожча за всі суспільні переконання. Людство, обмежене чотиривимірним просторово-часовим простором, в особі вчених не втрачає віру в можливість осягнення істини нескінченного універсуму. А з того, що людство має бути гідне істини, випливає великий етичний і гуманістичний пафос цієї дисципліни.

Філософія науки завжди зверталася до аналізу структури динаміки знання конкретних наукових дисциплін. Але разом з тим вона орієнтована на порівняння різних наукових дисциплін, на виявлення загальних закономірностей їх розвитку. Як не можна вимагати від біолога, щоб він обмежив себе вивченням одного організму або одного виду організмів, так не можна і філософію науки позбавити її емпіричної бази і можливості порівнянь і зіставлень.

Довгий час у філософії науки як зразок для дослідження структури і динаміки пізнання вибирали математику. Проте тут відсутній яскраво виражений шар емпіричних знань, і тому, аналізуючи математичні тексти, важко виявити ті особливості будови і функціонування теорії, які пов'язані з її стосунком до емпіричного базису. От чому філософія науки, особливо з кінця XIX століття, все більше орієнтується на аналіз природничо-наукового знання, яке містить різноманіття різних видів теорій і розвинений емпіричний базис.

Уявлення і моделі динаміки науки, вироблені на цьому історичному матеріалі, можуть зажадати коректування при перенесенні на інші науки. Але розвиток пізнання саме так і відбувається: уявлення, вироблені і апробовані на одному матеріалі, потім переносяться на іншу область і видозмінюються, якщо буде виявлено їх невідповідність новому матеріалу.

Часто можна почути твердження, що уявлення про розвиток знань при аналізі природних наук не можна переносити на область соціального пізнання.

Підставою для таких заборон служить проведене ще в XIX столітті розрізнення наук про природу і наук про дух. Але при цьому необхідно усвідомлювати те, що пізнання в соціально-гуманітарних науках і науках про природу має загальні риси саме тому, що це наукове пізнання. Їх відмінність корениться у специфіці наочної області. У соціально-гуманітарних науках предмет включає людину, її свідомість і часто виступає як текст, що має людський сенс. Фіксація такого предмета і його вивчення вимагають особливих методів і пізнавальних процедур. Проте попри всю складність предмета соціально-гуманітарних наук установка на об'єктивне його вивчення і пошук законів є обов'язковою характеристикою наукового підходу. Ця обставина не завжди береться до уваги прихильниками «абсолютної специфіки» гуманітарного і соціально-історичного знання. Його зіставлення з природничими науками проводиться часом некоректно. Гуманітарне знання трактується гранично широко: до нього включають філософські есе, публіцистику, художню критику, художню літературу тощо. Але коректна постановка проблеми має бути іншою. Вона вимагає чіткого розрізнення понять «соціально-гуманітарне знання» і «наукове соціально-гуманітарне знання». Перше включає результати наукового дослідження, але не зводиться до них, оскільки припускає також інші, позанаукові форми творчості. Друге ж обмежується рамками наукового дослідження. Зрозуміло, це дослідження не ізольоване від інших сфер культури, взаємодіє з ними, але це не підстава для ототожнення науки з іншими, хоча і близько дотичними до неї формами людської творчості.

Якщо виходити із зіставлення наук про суспільство і людину, з одного боку, і наук про природу – з іншою, то потрібно визнати наявність в їх пізнавальних процедурах як загального, так і специфічного змісту. Але методологічні схеми, розвинені в одній області, можуть схоплювати деякі загальні риси будови і динаміки пізнання в іншій області, і тоді методологія цілком може розвивати свої концепції так, як це робиться в будь-якій іншій сфері наукового пізнання, у тому числі і соціально-гуманітарних науках. Вона може переносити моделі, розроблені в одній сфері пізнання, на іншу і потім коректувати їх, адаптуючи до специфіки нового предмета.

При цьому слід враховувати щонайменше дві обставини. По-перше, філософсько-методологічний аналіз науки незалежно від того, чи орієнтований він на природознавство чи на соціально-гуманітарні науки, сам належить до сфери історичного соціального пізнання. Навіть тоді, коли філософ і методолог мають справу із спеціалізованими текстами природознавства, їх предмет – це не фізичні поля, не елементарні частинки, не процеси розвитку організмів, а наукове знання, його динаміка, методи дослідницької діяльності, узяті в їх історичному розвитку. Зрозуміло, що наукове знання і його динаміка є не природним, а соціальним процесом, феноменом людської культури, а тому його вивчення виступає особливим видом наук про дух.

По-друге, необхідно враховувати, що жорстка демаркація між науками про природу і науками про дух мала свої підстави для науки в XIX столітті, але вона чималою мірою втрачає силу стосовно науки останньої третини XX століття, оскільки загальна методологія їх дослідження в цей час тісно переплітається.

Загалом, аналізуючи проблематику філософії науки, варто зазначити, що хронологічно вона змінювалася таким чином – перша третина XX ст. зайнята:

Ø   побудовою цілісної наукової картини світу;

Ø   дослідженням співвідношення детермінізму і причинності;

Ø   вивченням динамічних і статистичних закономірностей.

Увагу привертають також структурні компоненти наукового дослідження: співвідношення логіки й інтуїції, індукції і дедукції, аналізу і синтезу, відкриття і обґрунтування, теорії і факту.

Друга третина XX століття зайнята аналізом проблеми емпіричного обґрунтування науки, з'ясуванням того, чи достатній для всієї будівлі науки фундамент виключно емпіричного дослідження, чи можна звести всі теоретичні терміни до емпіричних, як співвідноситься їх онтологічний та інструментальний сенс і в чому складнощі проблеми теоретичної навантаженості досвіду. Заявляють про себе складнощі процедур верифікації, фальсифікації, дедуктивно-номологічного пояснення. Пропонується також аналіз парадигми наукового знання, науково-дослідної програми, а також проблеми тематичного аналізу науки.

У останній третині XX століття обговорюється нове, розширене поняття наукової раціональності, загострюється конкуренція різних пояснювальних моделей розвитку наукового знання, спроб реконструкції логіки наукового пошуку. Нового змісту набувають критерії науковості, методологічні норми і понятійний апарат останньої, постнекласичної стадії розвитку науки. Виникає усвідомлене прагнення до історизації науки, висувається вимога співвідношення філософії науки з її історією, гостро постає проблема універсальності методів і процедур, які використовуються в рамках філософії науки. Чи користується історик методами, що виробляються філософією науки, і що дає методологу історія науки, як співвідносяться історична і методологічна версії реконструкції розвитку науки? Ця проблематика повертає нас до вихідної позиції філософії науки, тобто до аналізу світоглядних і соціальних проблем, які супроводжують розвиток науки; знов набуває сили питання про соціальну детермінацію наукового знання, актуальними виявляються проблеми гуманізації і гуманітаризації науки, її нейтральності.

Говорячи про співвідношення філософії науки з близькими їй галузями дослідження науки – наукознавством і наукометрією, варто зазначити, що, незважаючи на те, що іноді вони ототожнюються або ж розглядаються як щось дуже споріднене. Проте таке ототожнення неправомірне. Соціологія науки досліджує відносини науки як соціального інституту з соціальною структурою суспільства, типологію поведінки вчених у різних соціальних системах, взаємодію формальних, професійних і неформальних співтовариств учених, динаміку їх групової взаємодії, також конкретні соціокультурні умови розвитку науки в різних типах суспільного устрою.

Наукознавство вивчає загальні закономірності розвитку і функціонування науки, воно, як правило, малопроблемне і тяжіє виключно до описового характеру. Наукознавство як спеціальна дисципліна сформувалося приблизно в 60-ті рр. XX століття. У найзагальнішому сенсі наукознавчі дослідження можна визначати як розробку теоретичних основ політичного і державного регулювання науки, вироблення рекомендацій щодо підвищення ефективності наукової діяльності, принципів організації, планування і управління науковим дослідженням. Можна зіткнутися і з позицією, коли весь комплекс наук про науку називають наукознавством. Тоді наукознавству додається гранично широкий і загальний сенс і воно неминуче стає міждисциплінарним дослідженням, виступаючи як конгломерат дисциплін.

Сфера статистичного вивчення динаміки інформаційних масивів науки, потоків наукової інформації оформилася під назвою «наукометрія». Цікавість до вимірювання та інтерпретації даних, що стосуються функціонування науки, з’являється разом з появою наукової статистики в другій половині ХІХ ст. Найбільш відомі в цій сфері роботи Ф. Гальтона та А. Декандоля, які досліджували зростання кількості наукових публікацій, учених, університетів тощо. Формування ж наукометрії як самостійної галузі знання відноситься до періоду Другої світової війни. В цей час різко зросло зацікавлення наукою, а при вивченні окремих її параметрів були виявлені стійкі статистичні закономірності зростання і розподілу творчої продуктивності. Становленню наукометрії сприяли роботи Д. Бернала у Великобританії та Д. Прайса у США. Сутєво, що саме представники школи Д. Прайса обґрунтували застосування методів математичної статистики до аналізу потоку наукових публікацій, посилального апарату, зростання наукових кадрів, фінансових витрат.

Свого часу дуже слушно з цього приводу висловлювався П. Копнін. Він переконаний, що наукознавство не може розглядатися як самостійна комплексна наука, оскільки кожна наука повинна мати деяку загальну теорію, єдиний метод, проблематику або щонайменше деякий набір загальних методів і проблем. Наукознавство, вважає П. Копнін, не має в своєму розпорядженні ніякої загальної теорії або набору теорій. Нерідко з поля зору наукознавства випадають власне філософські проблеми науки.

Типологія уявлень про природу філософії науки припускає розрізнення тієї або іншої орієнтації філософії науки, наприклад, вона може бути онтологічно орієнтованою (А. Уайтхед) або методологічно орієнтованою (критичний раціоналізм К. Поппера). Цілком очевидно, що в першому варіанті пріоритети дослідження належатимуть процедурам аналізу, узагальнення наукових знань з метою побудови єдиної картини світу, цілісного образу універсуму. У другому – головним стане вивчення різноманітних процедур наукового дослідження, наприклад, обґрунтування, ідеалізації, фальсифікації, а також аналізу змістовних передумов знання.

Іноді про філософію науки говорять у ширшому історико-філософському контексті з урахуванням поглядів різних дослідників, які займалися різноманітними аспектами дослідження науки. Таким чином, можна говорити про позитиістську, неокантіанску чи постпозитивістську філософію науки та філософію науки неореалізму тощо. Специфічними різновидами філософії науки постають сцієнтична і антисцієнтична версії філософії науки. Ці орієнтації по-різному оцінюють статус науки в культурному середовищі XX століття. Сцієнтична версія філософії науки намагається звільнити науку від властивих їй негативних недоліків, часто певним чином їх виправдати. Для неї також характерне прагнення провести демаркацію науки і метафізики, провести редукцію (зведення) якісно різних теоретичних структур до спільних емпіричних підстав, очистити науку від не властивих їй установок і орієнтирів.

У свою чергу, антисцієнтична версія філософії науки, представлена іменами К. Хюбнера, Т. Роззака, П. Фейєрабенда, вимагає рівноправності науки і позанаукових способів бачення світу, критикує науку за те, що вона пригнічує інші форми суспільної свідомості, постає як відчужене мислення та джерело догматизму.

Таким чином, філософія науки не ставить своїм обов'язковим завданням чомусь вас учити у вашій власній області. Вона не формулює спеціально ніяких конкретних рецептів або розпоряджень, вона пояснює, описує, але не наказує. Звичайно, як вже наголошувалося, будь-який опис діяльності, у тому числі діяльності вченого, можна розглядати і як розпорядження – «роби так само», але це може бути тільки побічним результатом філософії науки. Філософія науки у наш час подолала раніше властиві їй ілюзії в створенні універсального методу або системи методів, які могли б забезпечити успіх дослідження для всіх наук у всі часи. Вона виявила історичну мінливість не тільки конкретних методів науки, а й глибинних методологічних установок, що характеризують наукову раціональність. Сучасна філософія науки показала, що сама наукова раціональність історично розвивається і що домінуючі установки наукової свідомості можуть змінюватися залежно від типу досліджуваних об'єктів і під впливом змін в культурі, до яких наука робить свій специфічний внесок.

8. Феномен паранауки, умови його виникнення і становлення

Паранаукою називають погляди, які претендують на науковий статус, проте не визнаються офіційними науковими колами в якості наукових, оскільки ці погляди не відповідають критеріям науковості.

Різниця між наукою і паранаукою полягає в тому, що є  деяке офіційно визнане наукове співтовариство, якому довірено вирішувати, які погляди є науковими, а які ні. Так, в 1660 році було засновано Лондонське королівське товариство, санкціоноване Королівською хартією в 1662 році, яке записало в своєму статуті, що метою Товариства є «вдосконалення знання про природні предмети і всі корисні мистецтва ... за допомогою експериментів». Королівське товариство рішуче не визнавало роботи, що не були підтверджені експериментами і не обіцяли реальної користі.

Офіційні наукові установи можуть оголошувати певні напрямки досліджень безперспективними і ненауковими, позбавляючи себе від марної трати часу і сил на перевірку неспроможних розробок. Наприклад, Французька Академія наук з 1775 року відмовилася розглядати проекти «вічних двигунів».

Ненаукові уявлення мали широке поширення в усі часи у всіх народів. Наукове знання на відміну від різноманітних магічних і окультних «знань» дозволяє людям придбати реальну, а не уявну владу над природними і соціальними явищами. З огляду на реальну користь наукових знань наука в «освічених країнах» отримує державну підтримку, в тому числі фінансову. Наукові заняття можуть приносити дохід і престиж тим, хто визнаний ученим. Тому не дивно, що адепти ненаукових, помилкових ідей і вчень намагаються видавати свої ідеї за наукові, паразитуючи на авторитеті науки.

На питання про те, як розрізнити наукове і ненаукове знання, немає однозначної відповіді. Бувають ситуації, коли якась теорія тривалий час не отримує визнання з боку офіційної науки тому, що вона не вписується в систему загальноприйнятих наукових уявлень і не має надійного емпіричного докази, хоча після деякого часу вона знаходить експериментальне підтвердження, отримує визнання і призводить до істотної перебудови системи наукових знань. Буває, що вчений щиро помиляється, відстоюючи помилкову теорію. Але буває і так, що підприємливі люди свідомо і майстерно вводять в оману громадськість і державу, видаючи сумнівні або завідомо неправдиві уявлення за наукові знання, аби отримати субсидії під їх розробку і реалізацію.

Ставлення до науки як різновиду бізнесу применшує гідність власних ідеалів науки, які націлюються на розвиток істинних знань про дійсність, і є передумовою активності паранауки і псевдонауки, а також корупції в інститутах науки і влади.

Паранаука робить свій бізнес не тільки на державних субсидіях, але і на продажу населенню псевдонаукових товарів (приладів, «цілющих» коштів) і послуг під виглядом «нетрадиційної медицини», астрологічних «прогнозів», коригування біополів тощо. Для забезпечення собі аури науковості діячі паранауки засновують відповідні «академії» і називають себе академіками. Діяльність таких закладів широко рекламується в засобах масової інформації. Ідеї паранауки проникають в навчальні курси вузів, викладаються в навчальних посібниках.

Паранаука споріднена і водночас відрізняється від псевдонауки (лженауки) і квазіауки.

Псевдонаука (від грец. Ψευδής «помилковий» + наука), лженаука – діяльність або вчення, які представлені їхніми прихильниками як наукові. Утім такими не є. З огляду на це, псевдонаука розглядається як «уявна або помилкова наука; сукупність переконань про світ, які розглядається як такі, що засновані на науковому методі або таких, що мають статус сучасних (новітніх) наукових істин.

Розвиток лженауку визначений тією ж метою, що і прикладна наука – досягненням негайного практично корисного результату. Однак лженаука демагогічно апелює до наукових методів, лише імітуючи їх (як приклад, можна згадати дослідження біополя людини). При цьому вона ніколи не ставить перед собою в якості центральної завдання справжнє пізнання дійсності. Збиток людям і суспільству від поширення псевдонаукових ідей полягає не тільки в спотворенні світогляді, а й завданні шкоди здоров'ю і життю.

Соціокультурні витоки популярності (і, відповідно, причина ідеологічної підтримки) псевдонауки в тому, що «вона реалізує спокусу простих рішень, обслуговує соціальний запит на загальнодоступну, зрозумілу масам розшифровку «непрозорих» явищ природи і культури». Також популярністю псевдонауки сприяє задоволення з її допомогою релігійних, націоналістичних, політичних і подібних цілей.

Питання про наукове статус надзвичайно важливий для представників різних ненаукових напрямків, внаслідок чого псевдонаука часто називається своїми прихильниками «альтернативною» («народною») наукою. У зв'язку з тим, що за останні 300 років за допомогою наукового методу були досягнуті вражаючі успіхи в самих різних областях знань, в суспільстві складається думка, що «наука – це добре і гідно, а то, що не є наукою – погано». Тому терміни «псевдонаука» і «псевдонауковий» часто розглядаються як принизливі, а автори псевдонаукових теорій, як правило, активно оскаржують таку характеристику.

Оригінальним різновидом ненаукових знань виступає квазінаука (від лат. quasi –

«нібито, начебто»), тобто концепції і вчення ідейно-гіпотетичного, теоретичного і псевдотеоретичного характеру, які прагнуть до застосування наукової методології до предметів ненаукового і позанаукового характеру (в тому числі до так званим «паранормальних явищ»). Найбільш яскравим прикладом є парапсихологія, яка прагне до поширення психологічної методології в дослідженнях на свій специфічний предмет –неординарні, часом невідтворювані, психічні явища.

9. Поняття «інновація» та «інноваційний розвиток»

Починаючи з 60-х років ХХ століття у розвитку постіндустріального суспільства та постенекласичної науки ключовим став феномен «інноваційності». Виникнення цього поняття тісно пов’язане як зі специфікою науки, яка виконує не лише пізнавальну, а й практичну функцію, вводячи наукові досягнення у виробничу та споживчу сфери і тим самим підвищуючи рівень життя людей.

У найзагальнішому сенсі «інновація» означає нововведення, процес створення, розповсюдження, засвоєння та використання нововведень. Інновацією є також кінцевий результат творчої діяльності у вигляді нової чи вдосконаленої продукції, нового чи вдосконаленого технологічного процесу.

Головною ознакою інновації є позитивні соціальні або економічні зміни, які виникають в роботі наукових установ в результаті спеціально організованої інноваційної діяльності, тобто інновація тісно пов’язана з практикою та соціально-економічним ефектом.

Закон України «Про інноваційну діяльність» трактує інновації як новостворені або вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або соціальної сфери.

Поняття «інновація» тісно пов’язане із поняттям «інноваційне мислення» та «інноваційна культура»:

Ø  інноваційне мислення – вищий ступінь пізнання, усвідомлення протиріч, які виникають у суспільних відносинах, їх творчого вирішення на основі усвідомлення відповідності чи невідповідності нового потребам та інтересам людини;

Ø  інноваційна культура людини – це сфера її духовного життя, що відтворює її ціннісну орієнтацію, закріплену у мотивах, знаннях, уміннях, навичках, у зразках і нормах поведінки, та забезпечує прийнятність їх новим ідеям, готовність та здатність до підтримки та реалізації нововведень у всіх сферах життя.

Суттєво, що хоча інновації і впливають на формування інноваційного мислення та культури, але останні не виступають їх головною метою.

Варто також звернути увагу на розрізнення таких понять як «інновація» та «новація», які розмежовуються відповідно до змісту їх діяльності:

Ø  якщо діяльність короткочасна, не має цілісного і системного характеру і має на меті лише зміни окремих елементів системи, то ми маємо справу з новацією;

Ø  якщо в основі діяльності є концептуальний підхід, а її результатом є розвиток даної системи чи її принципове перетворення, то ми маємо справу з інновацією.

З поняттям «інновація» тісно пов’язане поняття «інноваційна діяльність», що спрямована на:

Ø  розробку, розповсюдження та застосування наукових інновацій;

Ø  вирішення комплексної проблеми, що виникає внаслідок зіткнення усталених та нових форм практики або невідповідності традиційних норм новим соціальним запитам;

Ø  внесення у наукову практику нових ідей, методик, технологій.

Тобто інноваційна діяльність – це процес, спрямований на реалізацію результатів закінчених наукових досліджень і розробок або інших науково-технічних досягнень у новий чи вдосконалений продукт, що реалізується на ринку, або новий чи вдосконалений технологічний процес, що використовується у практичній діяльності, а також пов’язані з цим додаткові наукові дослідження та розробки. При цьому слід враховувати, що інноваційна діяльність означає весь без винятків інноваційний процес починаючи з появи науково-технічної ідеї і завершуючи розповсюдженням продукту. Тобто інноваційний процес – це мотивований, цілеспрямований і усвідомлений процес створення, освоєння, використання і розповсюдження нових ідей (теорій, методик, технологій тощо), актуальних та адаптованих до нових умов.

Основними критеріями наукових інновацій є:

Ø  оптимальність;

Ø  результативність;

Ø  практичність.

Внаслідок свого комплексного розгортання інновація утворює нову технолого-соціально-економічну підсистему суспільства, яка складається з:

Ø  галузей, які здійснюють інновацію;

Ø  галузей, які поширюють нову технологію та поглиблюють її економічні переваги;

Ø  галузей, що виникають у межах розвитку нового технологічного стилю.

Отже, інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення економіки, який досягається переважно за рахунок використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві.