Лекція 4. Структура наукового пізнання

1. Поняття «пізнання» та його види

Теорія пізнання (гносеологія) досліджує природу, умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини.

Пізнання – процес взаємодії свідомості та дійсності, внаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині покращити свої відносини з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи. При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями.

Процес пізнання здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта.

Суб'єкт пізнання – це реальна людина, суспільна істота, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності й оволоділа певними історичними здібностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб’єкт не лише здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, а й зберігає та передає їх новим поколінням.

Звернемо увагу, що суб'єктом пізнання може виступати не лише окрема особистість, а й суспільство загалом. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Воно виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Суттєво, що суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики. 

У свою чергу, об'єкт пізнання – фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Об'єктом пізнання може бути вся дійсність, однак лише тією мірою, якою вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.

 Звернемо увагу, що пов'язані між собою поняття «об'єкт» та «об'єктивна реальність» не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Суттєво, що об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства – сама людина, взаємини між людьми, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність узагалі, в усій поліфонії її проявів. Варто пам'ятати, що об’єктом пізнання може бути не лише об'єктивний світ, а й ідеальні об'єкти, наприклад, числа, площини, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, рівномірно-прямолінійний рух тощо. Ідеальні об'єкти – це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які отримуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності.

Отже, об'єкт пізнання – це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди даним, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, розширюючись та поглиблюючись.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує те:

Ø  що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

Ø  що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише стосовно певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Більше того, сучасна теорія пізнання розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа – єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності.

У філософії до з’ясування сутності процесу пізнання мають існують два протилежних підходи – ідеалістичний і матеріалістичний.

Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес і результат діяльності людської свідомості. Відтак зміст знання людина отримує не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, яка є джерелом пізнання. Більше того, деякі представники даного напрямку, зокрема І. Кант, переконані, що пізнання сутності речей є принципово неможливим, оскільки людина здатна пізнавати лише явища – «те, що з’являється». Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, І. Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (агностицизму). Прямо протилежну позицію висував Г. Гегель. Він вважає пізнання не лише можливим, а й усесильним, оскільки у світі «немає сили», яка могла б «протистояти дерзанню пізнання».

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості об’єкт. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не його джерелом, оскільки зміст знання знаходиться за межами свідомості.

Матеріалістичний підхід до сутності пізнання (пізнання як відображення) широко використовується у сучасній теорії пізнання. Це обумовлено, з одного боку, внутрішньою метою пізнання – отримання адекватного знання про зовнішню дійсність, а з іншого – його соціальними функціями – використання наявних знань у практичній діяльності для вироблення життєвих благ.

Звернемо увагу, що вперше проблему пізнання як відображення поставив Демокрит. Він вбачав в акті індивідуального сприйняття речей результат буквального відтворення зовнішніх форм речей – породження їх образів. Однак у сучасній психології та епістемології його тлумачення дещо змінилося, оскільки поняття «відображення» розглядається як здатність матеріальних систем реагувати на зовнішні чинники, змінюючись таким чином, що характер взаємодії і зміни більшою чи меншою мірою відповідає особливостям впливаючого фактора. Відтак відображення постає у вигляді своєрідного дзеркала.

Разом з тим варто пам'ятати, що розуміння пізнання як буквального, дзеркального відображення спростовують шляхом виділення його основних типів:

Ø  інформаційне відображення – безпосередньо не впливає на поведінку, а лише стимулює виникнення нової мисленнєвої послідовності;

Ø  «випереджаюче» відображення – підкреслює факт включення людиною в систему образів чогось, чого немає в самій реальності – певних моделей майбутнього, які конституюються на ґрунті існуючих актів пізнання. Тим самим формується образ бажаної цілі, конструюються «можливі світи», формується уявлення про те, якою дійсність повинна бути. Відтак його назва метафорична, оскільки відобразити потенційний характер майбутнього неможливо.

Загалом суб'єкт відображає реальність залежно від міри його включення в комунікативний зв'язок з іншими людьми, пізнавальних предметів-посередників та специфіки об'єкта у формах діяльності. Необхідною умовою пізнання є свідоме освоєння суб'єктом попереднього пізнавального досвіду та суспільно вироблених засобів пізнання. Відтак пізнання постає як активне, творче відображення об'єкта у свідомості суб'єкта, результатом якого є об'єктивний за змістом і суб'єктивний за формою ідеальний прообраз предмета чи явища, глибоке вивчення сутнісних зв’язків якого дозволяє оптимізувати практичну діяльність.

Найчастіше пізнання ототожнюється саме з процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо «остаточне» запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, – то, врешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму, про прояви та можливості людини набагато більше, ніж у минулі епохи.

Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання – це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання – до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного – до проясненого.

2. Специфіка поняття «знання». Види знання

Питання про природу знання є логічним продовженням філософської рефлексії над проблемами пізнання, результатом якого є отримання нового знання, що постає як упевнене розуміння предмета, вміння самостійно поводитися з ним та використовувати для досягнення намічених цілей.

Знання – форма існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини, іншими словами, це суб'єктивний образ об'єктивної реальності, тобто адекватне віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу у свідомості людини у формі уявлень, понять, думок, теорій.

Звернемо увагу, що знання не тотожне інформації, яка є сукупністю, сумою розрізнених, хаотичних відомостей і відповідно має у пізнавальному процесі інструментальне значення. Разом з тим, постаючи результатом усіх рівнів пізнання, знання несе у собі відображення пізнавальних процесів різних рівнів, та «свого» об’єкта, що ускладнює розуміння сутності самого знання. Останнє постає як складний та багатогранний феномен, однозначне визначення та класифікацію якого дати практично неможливо. Це вимагає підвищеної уваги до методичної сторони даного питання.

Сутність знання розкривається через взаємозв’язок з незнанням, оскільки в пізнавальному досвіді так чи інакше існують і взаємодіють між собою сфера невідомого, що постає як «незнання» і фіксується існуючим знанням як «питання», «завдання», «парадокс», «проблема», і сфера відносно усталеної інформації про дійсність у формі «образів», «понять», «суджень», «теорій», що осідають в культурі і слугують основою діяльності людей. Незнання у поєднанні з іншими, в т. ч. об'єктивними, чинниками є активним чинником розвитку пізнання, воно стимулює суб'єкта до «розуміння» ще не пізнаної реальності.

Об’єктом спеціального дослідження феномен знання вперше став в античній філософії в кінці VI ст. до н.е. Пріоритет у цій сфері, безперечно, належить елеатам, і передусім Ксенофану і Парменіду. Вони представили у вербальній формі, запозичені із давньосхідних культур важливі елементи обґрунтування сакрального, божественного характеру істинних (пранаукових) знань, що носили онтологічний та всезагальний характер. Це вело до знецінення реального світу та людського чуттєвого пізнання, результатом якого може бути лише «опінія» (думка, гадка). Разом з тим суттєвим досягненням такого онтологічного розуміння знання була його вербалізована форма виразу, що прослідковується у висхідному міркувань Парменіда – тотожність думки, слова та істинно сущого буття. Це, У свою чергу, дає привід для заперечення існування осмисленого хибного, тобто тут ототожнюються істинність і осмисленість знання, що стверджує можливість існування лише відповідників (референтів) осмислених знань. Адже лише у такому випадку логічно істинним виявляється висновок Парменіда: буття є, а небуття немає.

Вчення елеатів про істинно суще буття отримало своє продовження у філософії Платона, епістемологічні погляди якого викладені у діалогах «Держава» та «Тімей», де філософ проводить жорстке розрізнення між знанням (епістема) і гадкою (докса). Остання виступає своєрідним посередником між знанням і незнанням і властива одночасно буттю і небуттю. У платонівському розумінні знання отримуються лише у ході духовного бачення, безпосереднього розумового споглядання світу ідей, і далеко не всіма, а лише обраними, душа яких мала можливість безпосередньо споглядати цей світ і може слугувати джерелом отримання істинних гадок. В основі такого розмежування лежить ідея про те, що знанням може володіти лише безпосередній очевидець деякої події, а істинна гадка отримується через переконання, тому нею може володіти будь-хто, хто хоча б чув про подію.

Зазначимо, що, за Платоном, думка, осмисленість є результатом встановлення певного відношення між предметом і дією, тобто між суб’єктом і предикатом висловлювання. Звичайно з такого розуміння осмисленості випливає, що її не можна ототожнювати з істинністю висловлювання як його властивістю повідомляти (позначати) думку «про існуюче». Якщо ж не розрізняти істину та хибу, замість слова «істина» можна вживати «хиба» і стверджувати, що все є хиба, а істини не існує. Тому поряд з істинними мають право на існування також осмислені хибні висловлювання, які, за Платоном, говорять про неіснуюче як про існуюче.

Як бачимо, елеати і Платона характеризують знання через протилежність думці. Глибоке, повне знання, що збігається з об'єктом протиставляється іншому – поверховому, фрагментарному знанню, що відхиляється від реальності. Відповідно воно позбавлене позитивного статусу і розглядається як помилка. Таке онтологічне уявлення про знання як образ прихованої реальності остільки спроможне, оскільки збігається з останньою (теорія кореспонденції), використовує речові аналогії («копія», «зліпок», «відбиток», «віддзеркалення»). Суттєво, що сучасні реалістичні епістемології прагнуть десакралізувати процес «пересадки в голову» наочного змісту за допомогою досягнень нейрофізіології і теорії інформації.

Кореспондентську парадигму знання поділяв і Аристотель. Однак відмінність онтологічних поглядів (Аристотель вважав речі «першими сутностями», існування яких не виводиться з існування «других» сутностей – видів, родів, на чому наполягав Платон) обумовила прямо протилежні позиції у поглядах на знання, що спрямоване на дослідження «других сутностей», «оскільки неможливо, щоб необхідне знання (на відміну від «опінії») було то знанням, то незнанням», в той час як гадка, «опінія» має справу з чуттєвими одиничними сутностями, які не володіють ні визначенням, ні доведенням. Відповідно саме по собі визнання Аристотелем відносно незалежного онтологічного статусу одиничних речей не означало виникнення не властивого античному мисленню емпіризму.

За Аристотелем, сферою знання є поняття, які складають основу логічно пов'язаного мовлення (судження). Тобто це усвідомлена та обґрунтована інформація про буття, яка може набувати чи не набувати критерію «істини» внаслідок відповідності чи невідповідності її реальній дійсності, що існує незалежно від наших суджень про неї.

Звернемо увагу, що Платон та Аристотель стали засновниками двох основних традицій у розумінні знання та його істинності – онтологічної (згодом була детально розроблена християнською світоглядною традицією) та гносеологічної, яка лежить в основі розуміння знання і пізнання у різних філософських інтерпретаціях західноєвропейської філософії. Основна розбіжність між двома цими трактуваннями полягає в тому, що Платон і його послідовники розуміють знання як щось приналежне самому буттю, а Аристотель розглядає його скоріше як характеристику пізнавального змісту нашої свідомості, вираженого в логічно зв'язаному мовленні (судженні). Більше того, Аристотель, даючи достатньо ґрунтовне і повне дослідження знання, звернув увагу й на таку його суттєву характеристику як «уміння», оскільки знати щось (ремесло, мову, обряд) означає вміти практикувати, користуватися, відтворювати його. У такому випадку знання розглядається як схема діяльності й спілкування, як функція певної людської активності (функціоналізм), що є невід’ємною складовою сучасного розуміння знання. Аристотелівський підхід представлений сьогодні соціологічними і прагматичними епістемологіями, які поєднують у собі елементи теорій кореспонденції і когеренції.

Значний внесок у розробку проблеми знання внесли і представники античного скептицизму, зокрема Сократ, Піррон, Аркесилай, Карнеад, Секст Емпірик та ін. Вони і пов'язували знання з методом його одержання, оскільки кожна думка або переконання, загалом не маючи критерію для відповідності з дійсністю, щоб знайти позитивний пізнавальний статус, вимагає обґрунтування. Знання, тим самим, розглядається не як зв'язок знання з його прототипом у зовнішній реальності, а як погодженість елементів досвіду між собою, що виступає у формі виправданого переконання, зв'язку висловлень, дискурсивної системи (теорія когеренції). Такий підхід, представлений в Новий час картезіанством і беркліанством, і означав перехід від онтологічного до власне теоретико-пізнавального образу знання, що дає можливість сучасним філософам-аналітикам фактично редукувати теоретико-пізнавальні проблеми до лінгвістичних.

Нині назріла необхідність розширити традиційне уявлення про знання (І. Кант і К. Поппер) як ствердний вислів з суб'єктно-предикативною структурою, що зіставляється з істиннісною оцінкою. Тут варто пригадати, що вже Аристотель фактично визнавав різноманіття типів знання (епістеме, докса, пістіс, техне, емпейріа і т. п.). Не тільки буденна думка, емпірична протокольна пропозиція або наукова теорія, а й філософська проблема, математична аксіома, етична норма, художній образ, релігійний символ мають пізнавальний зміст. Адже всі вони характеризують історично конкретні форми людської діяльності, спілкування і свідомості, пов'язані з адаптацією, орієнтацією і самореалізацією у зовнішньому і внутрішньому світі. Як наслідок повна дефініція терміну «знання» може будуватися лише за принципом «сімейної схожості» (Л. Вітгенштайн), як вичерпна типологія знання, що поєднує різні принципи виділення типів.

У свою чергу, середньовічні дискусії про універсалії і сферу компетенції науки й теології поставили проблему досвідного й позадосвідного знання, яка у Новий час постала у формі співвідношення набутих і вроджених ідей (Р. Декарт), вражень та ідей (Дж. Локк, Дж. Берклі), істин факту й істин розуму (Г. Лейбніц), області емпіричного (апостеріорного) і трансцендентального (апріорного) (І. Кант). Загалом, незважаючи на недосконалість чуттєвого знання, а саме імовірнісний характер, що залежить від певних умов та абсолютність споглядання, яке вирізняється абстрактністю та точністю (позадосвідне знання), обґрунтувати наявність позадосвідного знання так і не вдалося, оскільки у всіх наявних різновидах знання виявлялися досвідні елементи. При цьому сам досвід перестає розумітися як щось монолітне й одноманітне, тому у сучасній епістемології протилежність досвідного й позадосвідного знання розглядається як відносна, оскільки логічні схеми людського мислення, які вважаються апріорними є результатом поступового розвитку досвіду логічного мислення та розвитку людського досвіду загалом. З іншого боку, цілком очевидно, що будь-яке чуттєве сприйняття (відчуття кольору, смаку та ін.) має позадосвідні елементи, адже у ньому важливу роль відіграють загальноприйняті смаки, упередження, традиції.

Суттєво, що опозиція практичного і теоретичного знання не збігається з поділом за критерієм досвідного змісту або походження. І теоретичному, і практичному знанню відповідає власна сфера досвіду, а їх відмінність закорінена у формах функціонування знання. Практичне знання вплетене в діяльність і спілкування, будучи спрямованим на їх ситуаційне обслуговування, зливається з ними і володіє слабкою рефлективністю. Воно не виробляє сенси, якими володіють предмети і способи діяльності, але транслює їх у дану практику з інших контекстів досвіду. У практичній політиці, наприклад, домінують, окрім елементів науковості, запозичені з релігії опозиція сакрального і профанного, міфотворчість і магічна методика підміни термінів і ситуацій, психологічна і біологічна термінологія. У виробничій практиці відтворюються як науково-технічні знання, так і натурфілософські образи злиття людини і об’єкта, людини і знаряддя, ототожнення природи з Богом, організмом, машиною тощо.

Теоретичне знання, навпаки, орієнтоване на виробництво нових сенсів і внесення їх у реальність (філософія, теологія, ідеологія, наука). Воно в тому або іншому ступені дистанційоване від об’єкта і містить, насамперед, схеми специфічної діяльності (дискурсу, дослідження) і спілкування (диспуту, діалогу), що знаходять форму понять, законів, теорій у ході їх розробки, рефлексії. Практичне знання має, як правило, неявний, невербальний, ритуалізований характер (М. Полані), тоді як теоретичне знання припускає явну текстуально-словесну форму. Обидва ці типи знання містять дескриптивні і нормативні компоненти, але тільки теоретичне знання надає закони самій природі (природознавство).

Теоретичне і практичне знання може мати наукові і ненаукові елементи, причому саме поняття наукового знання не вичерпується певною дефініцією в образі родової відмінності, а формується виходячи з його соціологічної приналежності науці як соціальній системі.

Звернемо увагу, що проблема «знання» постала в єдності близьких або протилежних понять, зокрема «незнання», «опінії» (гадки) та омани або помилки. Остання фіксує момент обмеженості знання, його невідповідності своєму об’єкта або несумісності із прийнятим знанням. Вона виражає динамічний вимір пізнавального процесу, що полягає в незавершеності й історичній переоцінці результатів, залежності знання від умов, що змінюються, його виробництва, а також є джерелом змістовного різноманіття знання, що протистоїть пізнавальним ідеалам і нормам. Оману слід відрізняти від випадкової помилки, навмисної неправди й непоінформованості (відсутності знання).

Омана постає як оціночна характеристика та аналітико-критична здатність розуму, що виявляє внутрішню суперечливість знання, неузгодженість окремого твердження із прийнятою системою знання чи результатом його практичного застосування. У більш ширшому сенсі омана стає проблемою в результаті соціокультурної міграції, постійного зіткнення світоглядних і культурних стереотипів. Магічний акт, міфічний архетип, релігійна віра внутрішньо не припускають омани. Розуміння об'єктивної природи омани й пошук її причин знаменували собою народження критичної рефлексії й стали одним із основних джерел розвитку філософії й науки.

Проблему омани, як і знання, вперше було порушено в античності, вона розмежувала справжнє й несправжнє буття (Парменід, Платон), яким відповідає протилежність розуму і відчуття, істини й «опінії» (думки). Омана є невід’ємним елементом повсякденної людської діяльності і пізнання істини й загалом означає перехід на новий рівень буття. Пізнання невіддільне від практичної й етичної дії; не тільки теоретико-діалектичний дискурс, а й спосіб життя філософа дозволяють йому вийти зі стану помилки і залучитися до справжнього буття-істини. Епоха Середньовіччя надала омані більшого морально-онтологічного змісту, зводячи все пізнання до гріховної свободи волі й несправжнього буття; істина була ототожнена із праведністю, приреченням і вірою в Бога.

Секуляризація пізнавального відношення в Новий час привела до розуміння омани як результату свободи волі, що виражається в довільності мислення (емпіризм) і двозначності, мінливості почуттєвого сприйняття (раціоналізм). Г. Гегель уперше зрозумів оману як процесуальну сторону пізнання, відкривши її діалектичний зв'язок з істиною. Потенційну помилковість усякого знання, ризикованість пізнавального акту, його проблематичність і незавершеність підкреслює принцип фалібілізму К. Поппера. Когнітивна соціологія науки Д. Блура розглядає оману лише як рефлексивну й однобічну оцінку знання одним з учасників даної пізнавальної ситуації. Нелінійний, поліваріантний розвиток знання містить у собі омани як пробні, різнонаправленні напрямки цілісного процесу пізнання, жоден з яких не має монополії на істину. Право на оману, на індивідуальну своєрідність, на відхилення свого мислення від магістральної лінії є завоюванням сучасного плюралізму й демократії. Таке трактування омани протилежне просвітительському її розумінню як єдності неуцтва й обману. У свою чергу, перебільшення ролі омани в пізнанні характерне для скептицизму, агностицизму, релятивізму. Загалом, омана є однією з рушійних сил процесу пізнання, зокрема наукового.

Зазначені теоретико-методологічні засади епістемологічних проблем, не вичерпують усієї сфери проблем, пов’язаних із визначенням та розкриттям сутності поняття «знання», оскільки поряд з іншим важливою і дискусійною та складною проблемою для різних філософських напрямків залишається проблема класифікації (типології) форм знання. Типологізація знання може бути проведена на різних підставах (за різними критеріями).

Різноманіття форм знання пов'язують з існуванням різних форм суспільної свідомості – буденної, релігійної, художньої, філософської, наукової, політичної тощо. Суттєво, що структурні одиниці зазначеної типологізації перебувають одна щодо одної, з одного боку, у відношенні «сходження» (Г. Гегель) і щодо інших виступають базовими, а з іншого – можуть розглядатися як взаємозалежні та взаємообумовлені.

Варто зазначити, що розрізнення наукового та ненаукового знання у філософії науки залишається актуальною проблемою, адже вказаним систематизованим чинникам наукового знання можуть відповідати й інші види знання.

3. Специфіка наукового знання

На певному історичному етапі знання трансформуються у засіб теоретичного освоєння дійсності – наукові знання, що постають як результат цілеспрямованого та організованого пізнавального процесу, внаслідок якого відбувається узагальнення фактів, описування явищ і процесів, на основі яких відбувається раціональне осмислення дійсності та формулювання законів її функціонування. Суттєво, що наукові знання можуть функціонувати лише в єдності з іншими видами знання. Останні, з одного боку, виступають теоретичною основою, базисом наукових знань, а з іншого –  змінюються під їх впливом.

Зважаючи на видове багатоманіття знання, при висвітленні специфіки наукових знань варто звернути увагу на питання, пов’язані з висвітленням критеріїв науковості знання. Важливо, що в історії філософії та науки це питання постійно привертало увагу мислителів. Наприклад, античні мислителі (Парменід, Платон, Аристотель та ін.) вважали, що критеріями науковості знання є адекватне, точне відображення предмета та його понятійна (вербальна) вираженість. У свою чергу, науково-епістемологічні розвідки Нового часу, спираючись на такі норми наукового пошуку як абсолютизм та фіналізм, критерієм науковості вважали об’єктивність та незалежність від індивіда та його ціннісних орієнтацій. Згодом ці критерії були сфальсифіковані – «зняті» (Г. Гегель) ідеалами та нормами дослідження некласичної та постнекласичної науки. Суттєво, що від часу виникнення науки (ХVII ст.) важливим критерієм науковості знання вважалася логічна, емпірична та теоретична обґрунтованість. Разом з тим, варто пам’ятати, що ці ознаки властиві і раціональному знанню, яке стосовно наукового постає більш вузьким, оскільки кожне наукове знання з необхідністю має бути раціональним, проте не кожне раціональне знання є науковим. Тонка межа демаркації цих двох видів знань знаходиться в рамках таких критеріїв науковості як прогностичність (прогнозування) та практична, інструментальна корисність, що постають як необхідні умови наукового знання.

Отже, незважаючи на зусилля філософів, сьогодні відрізнити наукове знання від ненаукового надзвичайно складно, адже наукові знання становлять меншу частину навіть адаптованих текстових знань, якими володіє людина, а строкатість сучасної науки ускладнює підведення знань під наявні сьогодні критерії науковості знання (однозначність та об’єктивність (у межах певної онтології), емпірична або теоретична обґрунтованість, перевіреність, системність, логічність, точність, прогностичність (прогнозування), інструментальна корисність).

Аналізуючи специфіку наукового знання, хотілося б звернути увагу на цікаві та оригінальні ідеї В. Вернадського про специфіку наукового знання в загальній структурі знання. Вчений зазначав, що тільки в історії наукового знання чітко і ясно проявляються його динаміка та прогрес, чого немає в інших видах знання. У свою чергу, специфічними рисами даного динамічного прогресу виступає, по-перше, єдність процесу розвитку наукового знання; по-друге, загальнообов'язковість наукового знання; по-третє, велика і своєрідна незалежність науки від історичних обставин; по-четверте, дуже глибокий та своєрідний (порівняно з релігійними) вплив наукового знання на розуміння людиною сенсу і мети свого існування; по-п'яте, наукове знання (в єдності з пізнавальним процесом) є основним елементом «наукової віри», яка є могутнім чинником розвитку науки.

Багатогранність феномену наукового знання, що постає як результат наукового дослідження, можна розкрити лише у зв’язку з гносеологічними та методологічними засадами науки, що лежать в основі видової демаркації наукового знання. Відтак за рівнем «віддаленості» від практики знання поділяють на дві великі групи: фундаментальні, які розкривають основні закони і принципи реального світу й де немає прямої орієнтації на практику, і прикладні – безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для розв’язання конкретних виробничих і соціально-практичних проблем, які спираються на закономірності, встановлені фундаментальними знаннями.

Співвідношення між цими видами знання в межах наукового дослідження є досить складним і дуже часто передбачає чергування фундаментального та прикладного аспекту знання, а також залежить від мети даного дослідження.

Підвищуючи рівень розвитку науки, фундаментальні наукові знання підвищують ймовірність того, що наука зможе відповідати не тільки наявним, а й і перспективним суспільним потребам. При тому, що ці потреби весь час зростають.

В основі фундаментальних знань лежить рівень розвитку даної дослідницької галузі науки чи наукової дисципліни, яка завжди включає сукупність відкритих, невирішених проблем, або ж актуальна суспільна потреба.

У прикладних наукових знаннях теорія (онтологія) також повинна займати значне місце, але це завжди повинна бути тільки теорія, яка специфічно орієнтована на досягнення конкретної практичної мети. Такого роду теорії задають фундаментальні знання.

Щоб уточнити цю міру, говорять про «чисті» наукові знання, які стосуються на даному етапі лише пізнавальної мети, і про «цілеспрямовані» наукові знання, які в певній перспективі ведуть до досягнення перетворювальних цілей, хоч ця перспектива не стала в наш час настільки близька, щоб ми могли говорити про цілеспрямовані наукові дослідження у більш вузькому значенні, тобто прикладні наукові знання.

Для фундаментальних наукових знань та досліджень характерна непередбачуваність результатів. Разом з тим, у багатьох випадках неможливо також заздалегідь встановити галузь використання результатів фундаментального наукового дослідження. Водночас прикладне наукове дослідження з самого початку орієнтоване саме на певне використання.

У своїй сукупності фундаментальні наукові дослідження, прикладні і виробничі знання і розробки в науці утворюють досить складну, динамічну систему. Життєздатність усієї цієї системи наукових досліджень визначається збалансованістю її компонентів.

На різних етапах структура комплексу фундаментальних, прикладних і виробничих наукових досліджень визначається перевагою тих чи інших наук, висуванням на перший план тих чи інших груп дисциплін. Іноді на першому плані будуть фундаментальні наукові знання, іноді ж – паралельно: як фундаментальні, так і прикладні.

Програми прикладних наукових досліджень у сучасних науково-дослідних центрах все більше набувають довгостроковості, яка раніше була характерна тільки для фундаментальних програм наукових досліджень. Замовлення на виконання прикладних програм все частіше розподіляються серед традиційних центрів фундаментальної науки – академій, коледжів, університетів. І навпаки, промислові лабораторії й інститути прикладного профілю все частіше потребують проведення фундаментальних наукових досліджень.

Кожний із компонентів вищевказаного комплексу характеризується певною структурованістю. В галузі фундаментальних наук ця структурованість визначається розвитком наукової думки від потреби, яка виникла, детермінованої конкретними умовами розвитку науки або суспільства загалом, через гіпотезу і теоретичну розробку до експериментальної фази.

Класифікація наукового знання може проводитися на різних підставах и (критеріях), наприклад, за предметом і методом пізнання можна виділити природознавчі та гуманітарні знання. Окрему групу становлять технічні знання. Дуже своєрідною наукою є сучасна математика, результати її пізнавальної діяльності не можна повністю ідентифікувати з природознавчими знаннями, оскільки математичні знання є найважливішим елементом природничо-наукового мислення.

4. Чуттєве і раціональне в пізнанні

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєвий рівень, або «перцептивний досвід»,  який є фіксацією окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. На чуттєвому рівні пізнання ми не отримуємо знання (адже побачити річ – ще не означає пізнати або зрозуміти її), але маємо такий компонент, поза яким пізнання неможливе. Відображення зовнішнього світу органами чуття здійснюється в трьох основних формах: відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Більш складною формою відображення є сприймання. Сприйняття – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Відтак сприйняття – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Якщо сприйняття завжди пов’язане з безпосередньою дією предмета, то уявлення виникає при відсутності предмета. Для виникнення уявлення в нашій свідомості достатньо почути назву предмета або його ім’я.

Звернемо увагу, що уявлення може формувати у нашій свідомості не лише образи реально існуючих предметів, але й дуже часто на основі опису предметів, які в дійсності не існують (наприклад, крилатий кінь Пегас, напівлюдина-напівкінь – кентавр, отриманий з грецької міфології, відьма, ангел тощо). Такі уявлення формуються на ґрунті ряду сприйняттів, виступаючи їх комбінацією, поєднанням в одне-єдине ціле кількох предметів дійсності.

Основними недоліками чуттєвого рівня пізнання є:

Ø  відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.;

Ø  відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

Ø  самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.

На відміну від чуттєвого пізнання мислення відображає зовнішній світ у наукових поняттях або абстракціях. Відволікаючись від індивідуального в речах та явищах, абстрактне мислення узагальнює множини однакових предметів, виділяє найбільш важливі властивості, розкриває суттєві зв'язки між предметами та явищами.

Здатність до абстрагування робить мислення більш складною й вищою, порівняно з чуттєвим пізнанням, формою відображення дійсності. Знаходячись у межах чуттєвого пізнання, неможливо розкрити причинну залежність між такими явищами як, наприклад, зміна пір року чи обертання Землі навколо Сонця, передбачити сонячне чи місячне затемнення.

Однак було б неправильно розглядати абстрактне мислення окремо від чуттєвого пізнання, адже в процесі пізнання вони знаходяться у нерозривній єдності, формуючи різні сторони, етапи єдиного процесу пізнання. Чуттєве пізнання містить у собі елементи узагальнення, що притаманні не лише уявленням, а й певною мірою відчуттям та сприйняттям, формуючи тим самим передумови для переходу до логічного пізнання. Яким би величним не здавалось наше мислення, все ж його підґрунтям виступають чуттєві дані. У свою чергу, за допомогою абстрактного мислення людина пізнає такі не доступні чуттєвому пізнанню явища як рух елементарних частинок, закони природи та суспільства.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні. Мислення – це активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Мислення здійснюється в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо).

Мислення людини є не тільки природною якістю, але й має риси, які набуваються людиною як соціальним суб'єктом у ході історії, предметної діяльності та спілкування. Певним чином рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення тої чи іншої епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає корінням у античність, виділимо два основних рівні мислення – розсудок і розум. Розсудок – це початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це і є здатністю послідовно й коректно будувати свої думки, а також класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядаються як щось стале, незмінне, незалежне від розвитку та взаємозв'язків. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Щодо мислення, то розсудок є його побутовою, повсякденною формою, іншими словами – здоровим глуздом. Логіка розсудку – це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум – це вищий рівень раціонального пізнання. Він характеризується творчим оперуванням абстракціями та рефлексією; спрямованістю на усвідомлення власних форм та передумов; самопізнанням. На цьому рівні можна осягнути сутності речей, їх закони та суперечності. Поняття тут беруться до розгляду в їхньому взаємозв'язку, у розвитку й усебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники явищ, що досліджуються. Розум переймається формуванням та розвитком знання з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає необхідний взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.

Щодо форм мислення, або логічних форм, то відправними формами тут є поняття, судження та умовивід. На їх ґрунті будуються більш складні форми, про які йтиметься далі.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях. Наприклад, у визначенні «університет – це вищий навчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші – найширші за обсягом та найбідніші за змістом) – це філософські поняття, чи категорії: сутність, явище, свідомість та ін. Найабстрактніша філософська категорія – «буття», вона є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Парменіда, Г. Гегеля, М. Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення, наприклад, філософські категоріальні сполучення: суб'єктивний ідеалізм, категоричний імператив, географічний детермінізм.

Судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось стосовно об’єкта пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. Ця мислиннєва конструкція звичайно втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, але й другорядні їх ознаки (приміром, у судженні «Академія є чотирнадцяти-поверховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Приклад умовиводу:

1. Вся давньогрецька філософія онтологічна.

2. Аристотель – давньогрецький філософ.

3. Отже, Аристотель переймався онтологією (висновок, результативне знання).

Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види:

Ø  індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального;

Ø  дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального;

Ø  умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

Звернемо увагу, що проблема співвідношення чуттєвого і раціонального у пізнанні має тривалу історію. Вже в античності з цього приводу висловлювалися найрізноманітніші думки. Наприклад, Платон вважав, що чуттєве пізнання не дає людині вірного уявлення про дійсність (світ ідей). Зневажливо ставився до чуттєвого пізнання і Ксенофан (елеати), в той час Протагор ототожнював думку з відчуттям. І лише Анаксагор намагався діалектично поєднати відчуття та розум, визнаючи, що джерелом знання може бути і те, й інше.

Особливо яскраво ця суперечка виявилася у Новий час між сенсуалістами (від лат. сприйняття, чуття, відчуття) та раціоналістами (від лат. – розумний, розум). Перші прагнули весь зміст пізнання вивести з діяльності органів чуттів, а другі основою пізнання і поведінки людей визнавали тільки розум. У той час як Дж. Локк стверджував: «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях» Г. Лейбніц додавав: «Крім самого розуму», тобто здатності осягати не тільки окреме і випадкове, але й загальне, необхідне.

Обидва підходи непогано пояснювали певне коло гносеологічних проблем. Наприклад, сенсуалісти легко пояснювали творчий, синтетичний характер наших знань, проте вони не могли обґрунтувати загальний і необхідний характер логічних категорій, в той час як раціоналісти знімали з обговорення проблему генезису логічних категорій, але заходили у безвихідь перед емпіричним фактом постійного розширення людського знання. Відтак сенсуалізм та раціоналізм – це дві сторони медалі, їх недолік – у однобічності підходу до проблеми пізнання: сенсуалізм абсолютизує об’єктивне, раціоналізм – суб’єктивне, тим часом як у реальному процесі пізнання вони завжди знаходяться у діалектичній єдності.

Подекуди виділяють третій, синтезувальний рівень пізнання, який поєднує поняття та теорії з наочно даним. Основними формами синтезувального рівня є:

Ø  досвід – особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігу, так і незбігу розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

Ø  експеримент – дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

Ø  практика – свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

Усі рівні тісно пов’язані між собою і відіграють важливу роль у пізнанні, а їх абсолютизація призводить до спотвореного розуміння процесу пізнання.

5. Структура наукового пізнання

Наукове пізнання – це процес розвитку системи знання, яка включає два основні рівні – емпіричний і теоретичний. Вони хоча і зв'язані, але істотно відрізняються один від одного, кожен з них має свою специфіку.

Зокрема, на емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання): раціональний момент і його форми (думки, поняття тощо) тут присутні, але мають підлегле значення. Тому досліджуваний об'єкт відбивається переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні живому спогляданню і виражають внутрішні стосунки. Збір фактів, їх первинне узагальнення, опис спостережуваних і експериментальних даних, їх систематизація, класифікація й інша фактофіксуюча діяльність – характерні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне, досвідне дослідження спрямоване безпосередньо (без проміжних ланок) на свій об'єкт. Воно осягає його за допомогою таких прийомів і засобів як опис, порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція, а його найважливішим елементом є факт (від лат. factum – зроблене, таке, що відбулося).

Будь-яке наукове дослідження починається зі збору, систематизації і узагальнення фактів. Поняття «факт» має наступні основні значення:

Ø  деякий фрагмент дійсності, об'єктивні події, результати, що відносяться або до об'єктивної реальності («факти дійсності»), або до сфери свідомості і пізнання («факти свідомості»);

Ø  знання про певну подію, явище, достовірність якого доведена, тобто синонім істини;

Ø  пропозиція, що фіксує емпіричне знання, тобто отримане в ході спостережень і експериментів.

Друге і третє з названих значень резюмуються в поняття «науковий факт». Останній стає таким тоді, коли є елементом логічної структури конкретної системи наукового знання, включений у цю систему. Цю обставину завжди підкреслювали видатні вчені. «Ми повинні визнати, – відзначав Н. Бор, – що жоден досвідний факт не може бути сформований поза певною системою понять». Л. Бройль писав, що «результат експерименту ніколи не має характеру простого факту, який потрібно тільки констатувати. У викладі цього результату завжди міститься певна частка тлумачення, отже, до факту завжди залучені теоретичні уявлення. «Експериментальні спостереження набувають наукового значення тільки після певної роботи нашого розуму, який, яким би він не був швидким і гнучким, завжди накладає на сирий факт відбиток наших прагнень і наших уявлень».

А. Ейнштейн вважав пережитком (помилкою) переконання в тому, ніби факти самі по собі, без вільної теоретичної побудови, можуть і повинні привести до наукового пізнання. Збір емпіричних фактів, яким би обширним він не був, без «діяльності розуму» не може привести до встановлення яких-небудь законів і рівнянь.

У розумінні природи факту в сучасній методології науки виділяються дві крайні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Якщо перший підкреслює незалежність і автономність фактів стосовно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що факти повністю залежать від теорії і при зміні теорій відбувається зміна всього фактуального базису науки. Вірне вирішення проблеми полягає в тому, що науковий факт, володіючи теоретичним навантаженням, відносно незалежний від теорії, оскільки в своїй основі він детермінований матеріальною дійсністю.

Парадокс теоретичної навантаженості фактів вирішується таким чином. У формуванні факту беруть участь знання, які перевірені незалежно від теорії, а факти дають стимул для утворення нових теоретичних знань. Останні у свою чергу – якщо вони достовірні – можуть знову брати участь у формуванні новітніх фактів, і так далі.

У науковому пізнанні факти грають двояку роль:

Ø по-перше, сукупність фактів утворює емпіричну основу для висунення гіпотез і побудови теорій;

Ø по-друге, факти мають вирішальне значення в підтвердженні теорій (якщо вони відповідають сукупності фактів) або їх спростуванні (якщо тут немає відповідності).

Розбіжність окремих або декількох фактів з теорією не означає, що останню треба відразу відкинути. Тільки у тому випадку, коли всі спроби усунути суперечність між теорією і фактами виявляються безуспішними, приходять до висновку про помилковість теорії і відмовляються від неї. У будь-якій науці слід виходити з даних нам фактів, які необхідно визнавати незалежно від того, подобаються вони нам чи ні.

Говорячи про найважливішу роль фактів у розвитку науки, В. Вернадський писав: «Наукові факти становлять головний зміст наукового знання і наукової роботи. Вони, якщо правильно встановлені, безперечні і загальнообов'язкові. Разом з ними можуть бути виділені системи певних наукових фактів, основною формою яких є емпіричні узагальнення.

Це той основний фонд науки, наукових фактів, їх класифікацій і емпіричних узагальнень, який не може викликати сумнівів у своїй достовірності і різко відрізняє науку від філософії і релігії. Ні філософія, ні релігія таких фактів і узагальнень не створюють». При цьому неприпустимо «вихоплювати» окремі факти, а необхідно прагнути охопити по можливості всі факти (без єдиного винятку). Тільки в тому випадку, якщо вони будуть узяті в цілісній системі, в їх взаємозв'язку, вони і стануть «упертою річчю», «повітрям ученого», «хлібом науки».

Безперечно, кожен факт, будучи детермінований реальною дійсністю, практикою, так або інакше концептуалізований, «просочений» певними теоретичними уявленнями. Проте завжди необхідно розрізняти факти дійсності як її окремі, специфічні прояви і факти знання як віддзеркалення цих проявів у свідомості людини. Не слід «гнатися» за нескінченним числом фактів, а, зібравши їх певну кількість, необхідно у будь-якому випадку включити зібрану систему фактів у певну концептуальну систему, щоб додати їм сенсу і значення. Учений не наосліп шукає факти, а завжди керується певною метою, завданням та ідеєю.

Таким чином, емпіричний досвід ніколи – тим більше у сучасній науці – не буває сліпим: він планується, конструюється теорією, а факти завжди так чи інакше теоретично занурені. Тому початковий пункт, початок науки – це не самі по собі предмети, не голі факти (навіть у їх сукупності), а теоретичні схеми, «концептуальні каркаси дійсності». Вони складаються з абстрактних об'єктів («ідеальних конструктів») різного роду – постулати, принципи, визначення, концептуальні моделі тощо.

Як у зв'язку з цим відзначав А. Уайтхед, наукове пізнання постає як поєднання двох шарів. Один шар складається з безпосередніх даних, отриманих конкретними спостереженнями. Інший представлений нашим загальним способом осягнення світу. Їх можна, вважає А. Уайтхед, назвати Шаром спостереження і Концептуальним Шаром, причому перший з них завжди тлумачиться за допомогою понять, що доставляються концептуальним шаром.

Таким чином, теоретик указує шлях експериментаторові, причому теорія панує над експериментальною роботою від її первинного плану і до її останніх штрихів у лабораторії. Відповідно не може бути і «чистої мови спостережень», оскільки всі мови «пронизані теоріями», а голі факти узяті зовні і, крім «концептуальних окулярів», не є основою теорії.

У свою чергу, теоретичний рівень наукового пізнання характеризується переважанням раціонального моменту – понять, теорій, законів та інших форм мислення і «розумових операцій». Живе споглядання, чуттєве пізнання тут не усувається, а стає підлеглим (але дуже важливим) аспектом процесу пізнання. Теоретичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв'язків та закономірностей, що досягається шляхом раціональної обробки даних емпіричного знання. Ця обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій «вищого порядку», таких як поняття, умовиводи, закони, категорії, принципи тощо.

На основі емпіричних даних тут відбувається уявне об'єднання досліджуваних об'єктів, пізнання їх суті, «внутрішнього руху», законів їх існування, складових основного змісту теорій – «квінтесенції» знання на даному рівні. Найважливіше завдання теоретичного знання – досягнення об'єктивної істини у всій конкретності її змісту. При цьому особливо широко використовуються такі пізнавальні прийоми і засоби, як абстрагування, ідеалізація, синтез, дедукція, перехід від абстрактного до конкретного тощо. Присутність у пізнанні ідеалізації слугує показником розвиненості теоретичного знання як набору певних ідеальних моделей.

Характерною рисою теоретичного пізнання є його спрямованість на себе, внутрішньо-наукова рефлексія, тобто дослідження самого процесу пізнання, його форм, прийомів, методів, понятійного апарату і так далі. На основі теоретичного пояснення і пізнання законів здійснюється прогноз, наукове передбачення майбутнього.

Основними формами наукового знання є проблема, гіпотеза, теорія і закон. Вони виступають як форми, «вузлові моменти» побудови і розвитку знання на теоретичному рівні.

Проблема – форма теоретичного знання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати. Інакше кажучи, це знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і яке вимагає відповіді. Проблема є не застиглою формою знання, а процесом, що включає два основні моменти (етапи руху пізнання) – її постановку і розв’язання. Уміння вірно поставити проблему – необхідна передумова її успішного вирішення.

В. Гейзенберг відзначав, що при постановці і розв’язанні наукових проблем необхідне наступне:

Ø  певна система понять, за допомогою яких дослідник фіксуватиме ті або інші феномени;

Ø  система методів, що обирається з урахуванням цілей дослідження і характеру вирішуваних проблем;

Ø  опора на наукові традиції, оскільки «в справі вибору проблеми традиція відіграє важливу роль, хоча, певне значення мають інтереси і схильності самого вченого.

Наукові проблеми слід відрізняти від ненаукових (псевдопроблем), наприклад, проблема створення вічного двигуна. Розв’язання певної конкретної проблеми постає суттєвим моментом розвитку знання, в ході якого виникають нові проблеми, а також висуваються ті або інші концептуальні ідеї, у тому числі гіпотези. Проблеми поділяються на теоретичні та практичні.

Гіпотеза – форма теоретичного знання, що містить припущення; вона сформульована на основі ряду фактів, істинне значення яких не визначене і потребує доведення. Гіпотетичне знання носить вірогідний, а не достовірний характер і вимагає перевірки, обґрунтування.

В ході доказу висунутих гіпотез:

Ø  одні з них стають дійсною теорією,

Ø  другі видозмінюються, уточнюються, конкретизуються,

Ø  треті відкидаються, перетворюються на помилки, якщо перевірка дає негативний результат.

Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результат перевірки старої, навіть у тому випадку, якщо ці результати були негативними.

Наприклад, висунута М. Планком квантова гіпотеза після перевірки стала науковою теорією, а гіпотези про існування «теплороду», «флогістону», «ефіру» та ін., не знайшовши підтвердження, були спростовані, перейшли в помилки. Стадію гіпотези пройшли і відкритий Д. Менделєєвим періодичний закон, і теорія Ч. Дарвіна тощо.

Видатні вчені добре розуміли важливу роль гіпотези для наукового пізнання. Зокрема, Д. Менделєєв вважав, що в організації цілеспрямованого, планомірного вивчення явищ ніщо не може замінити побудови гіпотез. «Вони, – писав великий російський хімік, – науці і особливо її вивченню необхідні. Вони дають стрункість і простоту, яких без їх припущень досягти важко. Вся історія наук це показує. А тому можна сміливо сказати: краще триматися такої гіпотези, яка може з часом стати вірною, аніж ніякої». За Д. Менделєєвим, гіпотеза є необхідним елементом природничого пізнання, яке обов'язково включає:

Ø  збір, опис, систематизацію і вивчення фактів;

Ø  висунення гіпотези або припущення про причинний зв'язок явищ;

Ø  досвідну перевірку логічних наслідків з гіпотез;

Ø  перетворення гіпотез на достовірні теорії або спростування раніше прийнятої гіпотези і висунення нової.

Д. Менделєєв добре розумів, що без гіпотези не може бути достовірної теорії: «Спостерігаючи, зображаючи та описуючи видиме і підлягаюче прямому спостереженню – за допомогою органів чуття, ми можемо при вивченні сподіватися, що спершу з'являться гіпотези, а потім і теорії того, що нині доводиться покласти в основу того, що вивчається».

Наука нерідко вимушена приймати дві або більше конкуруючі робочі гіпотези, кожна з яких має свої переваги і недоліки. Оскільки такі гіпотези несумісні, то наука прагне примирити їх шляхом створення нової гіпотези з ширшою сферою застосування. При цьому висунута нова гіпотеза має бути піддана критиці з її ж власної точки зору.

Таким чином, гіпотеза може існувати лише доти, доки не суперечить достовірним фактам досвіду, інакше вона стає просто фікцією. Гіпотеза перевіряється (верифікується) відповідними досвідними фактами (особливо експериментом), отримуючи характер істини і стає плідною, якщо може привести до нових знань і нових методів пізнання, до пояснення широкого кола явищ.

Як форма теоретичного знання, гіпотеза повинна відповідати деяким загальним умовам, які необхідні для її виникнення та обґрунтування і яких варто дотримуватися при побудові будь-якої наукової гіпотези. Такими неодмінними умовами є наступні:

Ø  гіпотеза повинна відповідати встановленим у науці законам. Наприклад, жодна гіпотеза не може бути плідною, якщо вона суперечить закону збереження і перетворення енергії;

Ø  гіпотеза має бути узгоджена з фактичним матеріалом, на основі і для пояснення якого вона висунута. Однак якщо певний факт не пояснюється даною гіпотезою, останню не слід відразу відкидати, а потрібно уважніше вивчити сам факт або шукати нові – кращі і достовірніші факти;

Ø  гіпотеза не повинна містити в собі суперечностей, які забороняються законами формальної логіки;

Ø  гіпотеза має бути простою, не містити нічого зайвого, суб'єктивного, ніяких довільних припущень;

Ø  гіпотеза повинна допускати можливість її підтвердження або спростування: або прямо – безпосереднє спостереження тих явищ, існування яких передбачається даною гіпотезою (наприклад, припущення У. Левер'є про існування планети Нептун); або побічно – шляхом виведення наслідків з гіпотези та їх подальшої досвідної перевірки (тобто зіставлення наслідків з фактами). Проте другий спосіб сам по собі не дозволяє встановити істинність гіпотези загалом, він тільки підвищує її вірогідність.

Розвиток наукової гіпотези може відбуватися в трьох основних напрямах:

Ø  уточнення, конкретизація гіпотези в її власних межах;

Ø  самозаперечення гіпотези, висунення і обґрунтування нової гіпотези. В цьому випадку відбувається не вдосконалення старої системи знань, а її якісна зміна;

Ø  перетворення гіпотези як системи вірогідного знання, підтвердженого досвідом, в достовірну систему знання, тобто в наукову теорію.

Теорія – форма наукового знання, що дає цілісне відображення закономірностей та сутнісних характеристик певних подій чи явищ (зрізу дійсності). Прикладом цієї форми знання є класична механіка І. Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія холістичних систем, що самоорганізуються (синергетика). Суттєво, що теорія, постаючи як істинне знання, включає в себе і ознаки омани.

А. Ейнштейн вважав, що будь-яка наукова теорія повинна відповідати наступним критеріям:

Ø  не суперечити даним досвіду – фактам;

Ø  перевірятися наявним досвідним матеріалом;

Ø  відрізнятися «природністю», тобто «логічною простотою» передумов (основних понять і основних співвідношень між ними);

Ø  містити найбільш визначені твердження: це означає, що з двох теорій з однаково «простими» основними положеннями варто віддати перевагу тій, яка сильніше обмежує можливі апріорні якості систем;

Ø  не бути логічно довільно вибраною серед приблизно рівноцінних і аналогічно побудованих теорій (у такому разі вона видається найбільш цінною);

Ø  відрізнятися витонченістю, красою і гармонійністю;

Ø  характеризуватися різноманіттям предметів, які вона пов'язує в цілісну систему абстракцій;

Ø  мати широку сферу застосування з урахуванням того, що в рамках її головних понять вона ніколи не буде спростована;

Ø  вказувати шлях створення нової, більш загальної теорії, в рамках якої вона сама залишається граничним випадком.

Будь-яка теоретична система, як показав К. Поппер, повинна задовольняти дві основні вимоги:

Ø  несуперечність, тобто не порушувати відповідний закон формальної логіки і фальсифікованості – спростування;

Ø  досвідну експериментальну перевіреність.

К. Поппер порівнював теорію з тенетами, які прагнуть зловити те, що ми називаємо реальним світом, для усвідомлення, пояснення і оволодіння ним. Дійсна теорія повинна,

Ø  по-перше, відповідати всім (а не деяким) реальним фактам,

Ø  по-друге, наслідки теорії повинні задовольняти вимоги практики.

Теорія, за К. Поппером, – це інструмент, перевірка якого здійснюється в процесі його застосування.

Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображують сутність досліджуваного об'єкта.

Закон – це зв'язок або відношення між явищами, який є об'єктивним, істотним, необхідним, сталим. Різноманітність видів реальних взаємозв'язків є засадою існування багатьох форм законів, які можна розподілити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, загальні тощо.

6. Проблема істини у пізнанні

Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Кращі представники науки і мистецтва присвячували своє життя цим пошукам. Поняття істини людство поєднало з моральними поняттями правди та щирості. І, таким чином, істина і правда стали, з одного боку, метою науки і мистецтва, а з іншого – ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істину можна визначити як точну інформацію про об’єкт (яким може бути і сам суб’єкт), яка отримується завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про цей об’єкт. Ця інформація характеризується з точки зору її достовірності. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. Тут відбувається зустрічний збіг: як знання з предметом, так і предмета з пізнанням. Коли ми, приміром, говоримо про людину як істинного патріота, – маємо на думці таку людину, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.

Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще за часів Давньої Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність наших чуттєвих знань. Платон обстоював можливість лише знань про вічні та незмінні ідеї. Щодо відомостей про чуттєвий світ, то вони, за Платоном, недостовірні.

Аристотель сформулював одну з найпоширеніших сьогодні теорій істинності – кореспондентську. Вона розглядає істину як відповідність знань та уявлень дійсності. Її основні положення можна виразити наступним чином:

Ø  зовнішня дійсність як об’єкт пізнання не залежить від наявності або відсутності знання про неї (тоді як знання, навпаки, цілком залежить від об’єкта, оскільки якщо нема об’єкта, то не може бути і знання, позаяк «знання ні про що» не буває);

Ø  поняття «істина» не збігається з поняттям «буття» і ставиться не до буття, а до судження розуму, вираженого у мові;

Ø  істинність судження виявляється в співвідношенні його з предметом пізнання, а визнання його істинним можливе, якщо є відповідність між структурою й змістом судження та реальною дійсністю.

Заслугою Аристотеля з цього погляду є те, що він уперше показав, що істина є характеристикою нашого знання, а не зовнішнього світу.

Однак таке визначення лежало в основі усіх подальших дискусій щодо проблеми істинності. Більше того, вже в античності виникли перші сумніви щодо можливостей досягнення істини. Їх висловили представники скептицизму (Піррон, Діоген). Вони стверджували, що ані чуттєве сприйняття, ані абстрактне мислення не може дати переконливого критерію істинності, внаслідок чого наші знання не можуть давати вказівки до дії. Найкраще утримуватися від будь-яких суджень щодо дійсності. Античний скептицизм є однією з форм агностицизму, найяскравіший представник якого, І. Кант, обмежився лише формальною стороною визначення істини, стверджуючи, що істина є логічною відповідністю знань із самими собою.

Більше того, навіть практичне використання цієї теорії має істотні труднощі, які зумовлені тим, що немає прямої відповідності між судженнями і зовнішнім світом, адже число речей значно перевищує число імен і слів, внаслідок чого мова не може розкрити усієї багатоманітності змінного світу, тимчасом як судження розуму підпорядковані суворим логічним законам.

Окрім класичної, зазначеної вище, концепції істини, де пізнання розглядається як взаємодія об’єкта і суб’єкта та їхня взаємозалежність, з чого випливає висновок про те, що пізнання не є копіюванням об’єкта, існують інші концепції істини, відмінні від зазначеної. Зокрема, неопозитивістська концепція когерентної істини, детально розроблена представниками Марбурзької школи неокантіанства (Г. Коген, П. Наторп, Е. Кассірер), які розглядали істину як внутрішню узгодженість знання як в усіх своїх основних складових, так і вихідних принципах та положеннях. Відповідно до цієї концепції пізнанням рухає виявлення суперечностей у вихідній будові знання. Виникає потреба усунути суперечність і розгортається наукова пошукова діяльність, спрямована, з одного боку, на розробку внутрішнього інструментарію пізнання, а з іншого – на залучення у сферу знання нових фактів та змісту.

Проте поза увагою цієї теорії залишається ряд запитань, серед яких:

Ø  як входить нова факторія в науку?

Ø  проблема зв’язку знання та буття.

Конвенціональна теорія істини (Ч. Пірс, А. Пуанкаре, Ю. Хабермас), стверджує, що при наявності широкого кола проблем, пов’язаних зі знанням та пізнанням, вирішальне значення для утвердження істини має угода (конвенція) – пряма або опосередкована – більшості представників наукового співтовариства вважати щось істиною. Безперечним досягненням даної теорії є те, що, дійсно, без визнання і згоди певні наукові положення можуть тривалий час залишатися поза функціонуючим знанням. Однак, конвенція не створює істини, а лише легалізує її. Легалізація істини – це не просто останній крок її народження, вона є квінтесенцією усього попереднього процесу. Однак істина – це весь процес загалом.

Певним варіантом конвенціональної теорії істини є істина як норма: те, що прийнято вважати нормою, вважається істинним. Однак, тут варто пам’ятати про умовність норм.

І якщо прихильники когерентної концепції шукають істину в логічному доведенні, а творці кореспондентської концепції знаходять її в прямому спогляданні, то згідно прагматистській концепції (Д. Дьюї, У. Джеймс) істина полягає у практичній корисності, ефективності. Тобто істинність знань перевіряється успіхом певної діяльності. Іншими словами, за прагматизмом, істиною можна вважати такі знання та інтелектуальні утворення, які здатні виконувати функції ефективних засобів регулювання людської діяльності. У спрощеному варіанті це ті знання, які ведуть до реалізації поставленої мети, дають змогу досягти бажаного результату. Безперечним досягненням такої теорії є те, що знання справді можуть себе виправдати лише в дії. Проте, зазначена концепція не враховує того, що людина має потребу у знаннях двох напрямків – у знанні структурного та функціонального плану. Перш ніж діяти, потрібно мати знання про те, що є умовою, матеріалом дії. Тобто регулятивна концепція акцентує увагу лише на функціональному знанні і залишає поза увагою процес формування істини.

Проблема абсолютного та відносного в істині ґрунтується на розумінні істини як процесу. Г. Гегель зазначав, що істину не можна розглядати як відкарбовану монету, яка є даною вже в готовому вигляді і в такому ж вигляді схована в кишеню. Адже пізнання розвивається, уточнюючи та поповнюючи знання, усуваючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

Античний філософ Демокріт висунув ще IV ст. до н.е. вчення про атоми – найдрібніші неподільні часточки матерії, з яких складаються усі тіла. Це – приклад відносної істини. Але люди вважали її абсолютною істиною аж до кінця ХІХ століття, коли був винайдений електрон, який входить до складу атома. А зараз ми знаємо більш, ніж сто елементарних частинок, хоча й ці відкриття не є межею розвитку знання про них.

Чому люди у прадавні часи вважали, що земля є площиною? По-перше, далекі мандри були у ті часи неможливі ні землею (навіть колеса ще не було винайдено), ні водою, а горизонт здавався певною досяжною межею. Для тих людей і для того часу те, що земля є площиною, було абсолютною істиною. І це навіть можна довести за допомогою математичних формул. Відомо, що кривизна нескінченно малої ділянки сфери прямує до нуля. (А саме такою нескінченно малою ділянкою була місцина проживання тих стародавніх людей у зіставленні з площею усієї землі). Але ця абсолютна істина стала помилковою, коли поширились мандри і землею, і морем. Люди зрозуміли, що горизонт не є тією видимою межею, а земля не є площиною.

Отже, істина може бути абсолютною у певних просторових та часових межах. Вона має здатність у певний час перейти у помилкове знання. А відтак будь-яка істина є відносною. Вона є змінною відносної істини на абсолютну і навпаки.

Певний об’єкт пізнання (приміром, держава) може бути розглянутий з точки зору загальних, сутнісних ознак, на відміну від конкретної держави, яка має власні, притаманні тільки їй, історично зумовлені риси. Як бачимо, загальне положення є істинним лише у певних просторових і часових межах, за якими воно, як певна абсолютна істина, стає хибним знанням. Приміром, судження про «температуру води, за якої вона перетворюється на пару, дорівнює 100 ^оС» є істинним лише тоді, коли атмосферний тиск дорівнює 760 мм ртутного стовпчика.

Отже, зв’язок істини з певними конкретними умовами місця й часу, з певною системою координат (точкою відліку) зумовлює конкретність істини. Разом з тим, варто пам’ятати, що в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні позиції можуть суттєво впливати на результати його пізнання. У зв’язку з цим поряд з поняттям істини в оцінці пізнання використовують поняття правди. Правда – це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне окреслення того, що є, то правда завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів. Саме тому мистецьке пізнання та творчість узагалі, прийнято оцінювати через правду, а не через істину.

7. Діалектика розвитку науки. Возвиток науки як єдність процесів дифференціації й інтеграції наукового знання

Динаміка науки обумовлена суспільною практикою та її потребами, але в той же час наука розвивається і за своїми власними законами. Вона має відносну самостійність і внутрішньою логікою свого розвитку.

Нові ступені в розвитку науки виникають на основі передуючих ступенів. Відбувається діалектичне заперечення колишніх теорій, тобто відкидання, або говорячи словами Г. Гегеля, зняття. Діалектичне відношення нової і старої теорії в науці висловлено в принципі відповідності, вперше сформульованому Нільсом Бором. Згідно з цим принципом, нова теорія завжди повинна мати більш широку область застосовності, ніж стара, а тому вона має включати в себе стару як окремий випадок. У конкретному, тобто одиничному випадку, результати квантової механіки при великих квантових числах повинні збігатися з результатами класичної механіки; тобто релятивістська механіка при малих швидкостях переходить в класичну механіку Ньютона. Це, своєю чергою, дало можливість В. Гейзенбергу стверджувати, що «і сьогодні ми визнаємо істинність ньютонівської механіки, навіть її строгість і загальнозначимість, але ... вказуємо, що область її застосування є обмеженою». Узагальнюючи, можна сказати, що нова теорія повинна переходити в попередню менш загальну теорію в тих умовах, в яких ця попередня була встановлена.

Наступність наукового пізнання не є рівномірним, монотонним процесом. У розвитку науки бувають періоди відносної стабільності, тобто час, коли відбуваються кількісні зміни науки, поступово накопичуються нові факти в рамках існуючих концепцій, йде розширення, уточнення вже існуючих теорій, понять, принципів. І бувають періоди криз, коли під тиском нових фактів ставляться під сумнів принципи, що здавалися непорушними. Це – періоди якісних змін, стрибків, наукових революцій. Періоди спокійного розвитку і революційних потрясінь чергуються один з одним. Так у розвитку науки проявляється діалектичний закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.

У розвитку науки діалектично поєднуються два протилежні процеси: диференціація (виділення нових наукових дисциплін) й інтеграція (синтез знання, об'єднання ряду наук). В одні періоди переважає диференціація, в інші – інтеграція наук, котра, до речі характерною ознакою сучасної науки.

Диференціація наук пов'язана з множенням і ускладненням знань, спеціалізацією і розподілом наукової праці. Диференціація вимагає від вчених більшого професіоналізму, але разом з тим звужує їх кругозір. А. Ейнштейн відзначав, що в ході розвитку науки діяльність окремих дослідників неминуче стягується до деякої обмеженої ділянки загального знання. Така спеціалізація незмінно призводить до того, що діяльність науковців починає нагадувати діяльність ремісників.

Поряд з диференціацією відбувається інтеграція – об'єднання, взаємопроникнення, синтез наук, поєднання їх методів та ідей. Це особливо характерно для сучасної науки, коли зусилля різних наук з'єднуються для вирішення великих завдань і глобальних проблем, наприклад, екологічної проблеми.

Загалом лля наукового пізнання характерна тенденція до постійного розвитку. Наука не претендує на абсолютну істину, але прагне наближатися до істини. Цим вона відрізняється від міфології, релігії, езотерики. З питання про динаміку наукового знання існують два крайніх підходу кумулятівізм і антикумулятівізм.

Кумулятівізм (від лат. Cumula – збільшення, скупчення) вважає, що розвиток знання відбувається шляхом поступового додавання нових положень до накопиченої сумі знань. При цьому не враховується можливість якісних змін, переривчастості в розвитку науки, наукових революцій. Розвиток наукового знання в такому випадку постає простим і поступовим накопиченням фактів і відомостей.

Антикумулятівізм вважає, що в розвитку знання немає незмінних компонентів. Перехід від одного етапу розвитку науки до другого пов'язаний з переглядом фундаментальних ідей і методів. Історія науки представляється як боротьба і зміна теорій і методів, між якими немає ні логічної, ні змістовної наступності. Як приклад, можна згадати вчення П. Фейєрабенда, який стверджує, що науку як ідеологію наукової еліти потрібно позбавити домінуючого положення в суспільстві і зрівняти її з релігією, міфом, магією. Така позиція зумовлена тим, що вчений у своїх роботах незмінно відстоював ідею про те, що немає методологічних правил, які завжди використовуються вченими. Він виступав проти єдиного, заснованого на традиції, наукового методу, обґрунтовуючи це тим, що будь-який такий метод ставить деякі межі в діяльності вчених, і, таким чином, обмежує прогрес. Згідно з його точкою зору, наука виграла б найбільше від деякої «дози» анархізму в науковій теорії. Він також вважав, що анархізм у теорії бажаний, тому що це більш гуманістичний підхід, ніж інші наукові системи, оскільки він не нав'язує вченим жорстких правил.

В історії та філософії науки щодо факторів, що обумовлюють динаміку науки, склалися два протилежні підходи. З точки зору екстерналізму, поява науки зумовлено зовнішніми факторами – соціальними, економічними та ін. Тому основним завданням є реконструкція соціокультурних умов і орієнтирів науково-пізнавальної діяльності («соціальних замовлень», «соціоекономічних умов», «культурно історичних контекстів» тощо).

Інтерналізм, навпаки, основною рушійною силою розвитку науки вважає чинники, пов'язані з внутрішньою природою наукового знання: логіка вирішення наукових проблем, співвідношення традицій і новацій тощо. З огляду на це, прихильники інтерналізм при вивченні науки головну увагу направляють на опис власне пізнавальних процесів. Соціокультурним чинникам надається другорядне значення: залежно від ситуації вони можуть лише гальмувати або прискорювати внутрішній хід наукового пізнання.

В даний час співіснують три моделі історичної реконструкції науки:

1) історія науки як кумулятивний, поступальний, прогресивний процес;

2) історія науки як розвиток через наукові революції;

3) історія науки як сукупність індивідуальних, приватних ситуацій (кейс стадіс).

8. Природа наукової революції. Типи наукових революцій

У розвитку будь-якої наукової дисципліни розрізняють інтенсивні та екстенсивні етапи. Екстенсивний розвиток відбувається в рамках вже усталеної теорії за рахунок виведення з неї нових наслідків і накопичення нових фактів, які передбачаються даною теорією і пояснених нею. Розвиток йде по екстенсивному шляху поки прийнята в даній дисципліні теорія не вступає в зіткнення з фактами, які вона не здатна пояснити. Це свідчить про кризовий стан наукової дисципліни. У зв'язку з цим ведуться пошуки нових способів пояснення, а це означає, що наукова дисципліна вступає в інтенсивний вибухобезпечний період свого розвитку, який, ймовірно, призведе до виникнення нової теорії, здатної пояснити аномальні явища. Таким чином, екстенсивний етап розвитку знань характеризується використанням існуючої теорії, а інтенсивний –виробленням нової теорії.

З 60-х років XX століття в філософії науки видну роль відіграє теорія наукових революцій Томаса Куна. Він виділив в історії науки періоди «нормальної науки» і періоди наукової революції.

У період «нормальної науки» дослідження визначені парадигмою. У цей час учені прагнуть не стільки до нових теорій і відкриттів, як до наведення порядку в теорії і емпіричних даних. Їхня діяльність схожа на «втиснення» природи в парадигму, як у заради неї збиту і досить тісну коробку. Парадигми (грец. Παράδειγμα – зразок, модель, приклад) – це «визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому у співтовариству модель постановки проблем і їх вирішень». «Парадигма – це те, що об'єднує членів наукового співтовариства, і, навпаки, вона складається з людей, які визнають парадигму». У період «нормальної науки» члени наукового співтовариства займаються вирішенням головоломок на основі парадигми, але не ставлять під сумнів саму парадигму.

Коли зустрічаються аномальні факти, це означає, що «природа якимось чином порушила навіяні парадигмою очікування, напрям розвитку нормальної науки». «Коли ... аномалія виявляється чимось більшим, ніж просто ще однією головоломкою нормальної науки, починається перехід до кризового стану, до періоду екстраординарної науки».

Виняткові ситуації, в яких відбувається зміна професійних норм – це наукові революції. «... Наукові революції ... такі некумулятивні епізоди розвитку науки, під час яких стара парадигма заміщується цілком або частково новою парадигмою, несумісною зі старою». Відбувається зміна понятійної сітки, через яку вчені розглядають світ. «Хоча світ не змінюється зі зміною парадигми, вчений після цього зміни працює в іншому світі». Образ світу змінюється стрибкоподібно, немає поступовості в переході до нового бачення світу. Тому Кун говорить про неспівмірність наукових теорій. Теза неспівмірності теорій стверджує, що фундаментальні теорії, що змінюють одна одну, не пов'язані логічними відношеннями, вони використовують різні поняття, методи і способи бачення світу.

В результаті наукової революції встановлюється нова парадигма і знову починається період нормальної науки.

Т. Кун виступає проти кумулятивної моделі розвитку науки, котра роглядає останню як послідовне накопичення наукових досягнень (фактів, теорій, методів).

У Т. Куна немає типології наукових революцій, хоча він відзначав, «що революції в науці можуть бути великими і малими, що деякі революції зачіпають тільки членів вузької професійної підгрупи і, що для таких підгруп навіть відкриття нового і несподіваного явища може бути революційним».

Натомість в роботах відомого російського філософа науки В. С. Стьопіна мова йде про «глобальні революції», а це, своєю чергу дає підстави стверджувати, що революції можуть бути і не глобальними, а локальними або конкретно-науковими.