Лекція 5. Методологія наукового дослідження

1. Методи і прийоми наукового дослідження

Діяльність людей у будь-якій її формі (наукова, практична тощо) визначається цілим рядом чинників. Кінцевий її результат залежить не тільки від того, хто «діє» (суб’єкт) або на що спрямована (об'єкт), а й від того, як здійснюється даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються. Це є проблеми методу.

Метод – у найширшому сенсі слова – «шлях до чого-небудь», спосіб діяльності суб'єкта в будь-якій її формі. Поняття «методологія» має два основні значення: система певних способів і прийомів, що використовуються в певній сфері діяльності (у науці, політиці, мистецтві і т. п.); вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія у дії.

Основна функція методу – внутрішня організація і регулювання процесу пізнання або практичне перетворення певного об’єкта. Відтак метод (у тій або іншій своїй формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою приписів, принципів, вимог, які повинні орієнтувати вирішення конкретного завдання, досягнення певного результату в тій або іншій сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє (якщо правильний) економити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом. Дійсний метод служить своєрідним компасом, по якому суб'єкт пізнання і дії прокладає свій шлях, дозволяє уникати помилок.

Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, що в ній застосовуються.

Методологія, таким чином, є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності. Методологія також вказує на те, що метод може бути вироблений та обґрунтований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод - це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знань та наукового самоосмислення.

На відміну від методології методика постає зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обґрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного виховання за системою В. Сухомлинського).

Сучасна методологія виділяє основні складові методу та проводить класифікації методів пізнання.

Кожний метод включає в себе три основні складові:

·           описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити;

·           операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії;

·           концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обґрунтування самої можливості певним чином будувати метод.

Класифікації методів може проводитися за різними ознаками. Наприклад, за широтою застосування методи поділяються на:

·           специфічно-наукові, які притаманні певній окремій науці;

·           частково-наукові, що використовуються у частині наук;

·           загальнонаукові, що застосовуються у більшості наук;

·           всезагальні методи, тобто такі методи, які лежать в основі самого процесу пізнання та обґрунтування будь-яких методів.

У сучасній науці досить успішно «працює» багаторівнева концепція методологічного знання. У цьому плані всі методи наукового пізнання можуть бути розділені на наступні основні групи (за ступеней спільності і широті застосування).

І. Філософські методи – найбільш загальні та універсальні методи пізнання і діяльності; це спеціальні засоби за допомогою яких здійснюється філософський аналіз дослідження. Серед них виділяють: метод емпіричного пізнання, метафізичний метод, герменевтичний метод, метод моделювання в філософії, матеріалістичний метод у філософії, критичний метод, метод дедукції, формально-логічний метод, прагматичний метод, аксіоматичний метод, догматичний метод.

II. Загальнонаукові підходи і методи дослідження – це методи, що використовуються в окремих галузях науки та на окремих етапах дослідження. Вони поділяються на теоретичні, емпіричні, емпірико-теоретичні. Такий поділ загальних методів дослідження пов´язаний з існуванням двох рівнів пізнання світу: емпіричного, пов´язаного з чуттєвим знанням людини (через відчуття, сприйняття, уявлення), і теоретичного, пов´язаного з науковим знанням теорії (через вивчення теоретичних надбань у різних галузях науки).

III.  Конкретнонаукові методи – сукупність способів, принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються в певній науці. Це методи механіки, фізики, хімії, біології і соціально-гуманітарних наук.

IV.  Дисциплінарні методи – система прийомів, що застосовуються в певній науковій дисципліні, яка входить в яку-небудь галузь науки чи виникла на стиках наук. Кожна фундаментальна наука є комплексом дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої специфічні методи дослідження.

V.   Методи міждисциплінарного дослідження – це сукупність синтетичних, інтегративних способів (що виникли як результат поєднання елементів різних рівнів методології) переважно на стику наукових дисциплін. Широке застосування ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових програм.

2. Проблема методу та методології у філософії

Філософія втративши статус „науки всіх наук”, відмовилася і від претензії на вироблення єдиного та універсального „методу здобування найперших істин всіма бажаючими”, внаслідок чого, тут спостерігається методологічний плюралізм. Для філософії є характерною також тенденція вписування певних методів у найбільш поширені та впливові парадигми філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів в межах вирішування тих чи інших конкретних проблем.

Основними філософськими парадигмами сьогодні є:

Сцієнтистська парадигма, згідно якої найпершим завданням філософії постає методологічне обслуговування науки. В межах даної парадигми використовуються: а) методи логічного та лінгвістичного аналізу, методи системно-структурного аналізу, а також такі методи як інструменталізм та конструктивізм.

Антропологічна парадигма (спрямування філософського пізнання на людину як на перший предмет дослідження в усіх її властивостях та проявах), в межах якої широко представлені метод феноменологічного аналізу, герменевтики та герменевтичного дискурсу, структуралізму та деконструкції тощо;

Онтологічна парадигма (намагання окреслювати явища дійсності та людського буття і позиції їх найперших засад та як елементів цілісного універсуму): методи категоріального аналізу, феноменології та трансцендентальної аналітики.

Культурологічна та соціологічна парадигми (осмислення дійсності крізь позицію, згідно якої всі феномени людського буття пов'язані виключно із соціальними та культурними процесами): метод системно-структурного та статистичного аналізу, методи структуралізму та феноменології, а також методи семіотики, психолінгвістики, дескрипції, герменевтики тощо.

Інтелектуалістська парадигма (філософському дослідженню підлягають перш за всі процеси людської інтелектуальної діяльності, такі як мислення та пізнання: методи логічного та категоріального аналізу, трансцендентальної аналітики та феноменології, герменевтики, структуралізму, лінгвістичного аналізу тощо.

Парадигма релігійної філософії більш-менш послідовно слідує методологічним вирішенням середньовічної філософії і використовує методи екзегетики, апофатики та катафатики, а також методи логічного аналізу. В наш час релігійна філософія використовує також і інші філософські методи.

Коротко розглянемо найавторитетніші з названих методів:

Феноменологічний метод. Засновник цього методу Е. Гуссерль, який не вважав феноменологію методом, лише певним філософським світобаченням. За Е. Гуссерлем, феноменологія – ретельне описування того, що і як ми маємо у свідомості.

Сутність феноменологічного методу:

·           визнання того, що людина завжди та всюди має справу лише із феноменами;

·           хоча традиційно феномен розуміється як з'явлення, проте насправді він не являє нічого, окрім себе самого, тобто весь зміст феномену поданий у ньому самому;

·           феномен не можна поділити на матеріальне та духовне, він є надане, те, що є в нашому сприйнятті;

·           у феномені важливо розрізняти інтенціональне переживання та інтенціональний предмет: інтенціональне переживання – це чуттєве, тобто червоне, овальне, приємне та ін., а інтенціональний предмет – це центр, фокус переживань та їх носій;

·           переживання мінливі, нюансовані, а інтенціональний предмет являє собою граничну межу, до якої може бути віднесене все, що переживається; поза предметом переживання втрачають зміст та навіть не ідентифікуються;

·           предметність свідомості постає в ідеалізованих вимірах, тобто стабільною, незмінною;

Тобто, феноменологічний метод передбачає проведення аналізу того, що і як постає в людській свідомості при, наприклад, сприйнятті певних суспільних, мистецьких, культурних або політичних явищ. Звідси і випливає широке застосування феноменології у різних напрямах філософії та у різних філософських науках (соціології, естетиці, політології, культурології).

Сам Е. Гуссерль наполягав на тому, що застосування його філософії допоможе кожній галузі пізнання знайти остаточні, а тому й вічні предметні окреслення своїх об'єктів, і, отже, перейти від проблематичного пізнання до надійного, незмінного та продуктивного.

Методи логічного аналізу. Ці методи застосовуються для дослідження текстів, висловлювань, суджень. Вони досить численні і можуть стосуватися як окремих понять, так і наукових теорій. Основне в цих методах полягає в тому, що поняття, судження, тексти перевіряються за ступенем їх відповідності нормам логіки, тобто таким нормам, які були виведені із самоспостережень людської думки та постали обов'язковими задля того, щоби остання була правильно вибудуваною, не спотворювала свій зміст та ін.

Методи категоріального аналізу, застосовують для дослідження засобів та результатів наукової та дослідницької діяльності. Він передбачає, по-перше, виділення категорій даної галузі знання чи пізнання; по-друге, встановлення типів зв'язків між ними, по-третє, системний розгляд співвідношення категорій, оскільки останні виправдовують себе лише в системі. Відсутність системних зв'язків між категоріями свідчить або про те, що наше пізнання непевне, фрагментарне, або ж просто помилкове. Методи категоріального аналізу можна використовувати у будь-яких науках.

Діалектико-логічний метод (або метод діалектики). Засновником діалектики є Геракліт Ефеський, проте найбільш детально вона розроблена у філософській концепції Гегеля. Діалектика – це світоглядна позиція і відповідний їй метод пізнання та практичної дії, що ґрунтуються на визнанні об’єктивної взаємодоповнюваності і внутрішньої суперечливості явищ природи, суспільства та духовного життя людей (внаслідок чого їм притаманна здатність до розвитку).

Основними принципами діалектики є: принцип зв’язку, розвитку, єдності, суперечності, гармонії, тотожності мислення та буття, діяльності тощо. Ці принципи мають статус аксіом, і становлять фундамент діалектики.

У законах діалектики формулюється сутність її принципів. Закони діалектики універсальні і мають необмежену сферу дії:

·           Закон боротьби протилежностей, відображає джерело розвитку: внутрішня суперечність як багатогранний процес взаємовідносин протилежностей стає основою саморуху, збудником зміни.

·           Закон заперечення заперечення, характеризує напрям і форму розвитку. Він будується на діалектичному запереченні, яке не просто розділяє певні стани розвитку, але й створює між ними послідовний зв’язок (збереження та подолання, що виражається через поняття зняття).

·           Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Сутність закону полягає в тому, що поступові кількісні зміни, що постійно відбуваються в об’єктах та предметах при досягненні певних меж міри призводять до якісних змін.

Метод системно-структурного аналізу, має досить широке застосування, адже вимагає розглядати будь-що як цілісне утворення (систему), яке складається із певних складових (елементи), що включені в цілком певні сталі зв'язки між собою (структура). Такому підходу підлягає будь-що, а особливо ті явища, які, наприклад, не можна піддати математичному обчисленню (соціальні, психічні та ін.).

Метод системно-структурного аналізу мав і має численні деталізації та окремі розробки, серед них:

·           системні дослідження (тут наголос падає на системність, системну якість та ін.);

·           функціональний аналіз (тут на перший план виходять ті функції, які можуть виконувати системні об'єкти);

·    метод комплексного підходу (що вимагає залучати до аналізу всі елементи певного цілого).

Метод герменевтики та герменевтичного дискурсу. Згідно із герменевтикою основним завданням людини постає внутрішнє прояснення, розтлумачення ситуацій власного життя. Найпершою умовою такого підходу є прийняття подібних ситуацій як таких, що виводять у відкритість, доступність дещо неочевидне. Герменевтика передбачає: а) проведення співвідношень між текстом, підтекстом та контекстом; б) виявлення людського змісту у будь-яких текстових утвореннях; в) здійснення процедур розуміння на основі первинного прийняття того змісту, з яким стикається людина в своїх спілкуваннях із дійсністю.

3. Методи емпіричного і теоретичного рівня наукового пізнання

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження, опис, вимірювання та експеримент.

Спостереження – це цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності, в ході якого фіксуються дані про їх властивості і стосунки.

Наукове спостереження є не пасивним спогляданням світу, а спеціальною діяльністю, в яку включені спостерігач, об'єкт спостереження і засоби спостереження.

Найважливішою особливістю спостереження є його цілеспрямований характер. Ця цілеспрямованість обумовлена попередніми ідеями, гіпотезами, які ставлять завдання спостереженню, зумовлюють, що спостерігати і як спостерігати.

Спостереження як метод емпіричного дослідження пов'язане з описом, який фіксує результати спостереження за допомогою певних знакових засобів.

Емпіричний опис – це фіксація засобами природної або штучної мови відомостей про спостережувані явища.

За допомогою опису чуттєва інформація перекладається мовою понять, знаків, схем, малюнків, графіків і цифр, набуваючи форми, зручної для подальшої раціональної обробки.

Опис поділяється на якісний і кількісний. Кількісний опис здійснюється із застосуванням мови математики і припускає проведення вимірювальних процедур. Його можна розглядати як фіксацію даних вимірювання.

Вимірювання – це визначення відношення однієї вимірюваної величини, що характеризує об'єкт, до іншої однорідної величини, прийнятої за одиницю. Кількісний опис може включати також знаходження емпіричних залежностей між результатами вимірювань. Лише з введенням методу вимірювання природознавство перетворюється на точну науку.

Експеримент, як і спостереження, є засадничим методом емпіричного пізнання. Він включає елементи методу спостереження, але не тотожний йому. Експеримент – більш активний метод вивчення об’єкта, ніж спостереження.

Експеримент – це активне, цілеспрямоване вивчення явищ у точно фіксованих умовах їх протікання; останні можуть відтворюватися і контролюватися самим дослідником.

Із становленням експериментального методу учений перетворюється зі спостерігача природи в природодослідника. За допомогою цього методу учений знаходить можливість «ставити природі питання, а відтак і отримувати відповіді на них».

Експеримент має ряд переваг перед спостереженням:

Ø  в ході експерименту досліджуване явище може не тільки спостерігатися, а й відтворюватися за бажанням дослідника;

Ø  в умовах експерименту можливе виявлення таких властивостей явищ, які не можна спостерігати в природних умовах;

Ø  експеримент дозволяє ізолювати певне явище від ускладнюючих обставин і вивчати явище в «чистому вигляді»;

Ø  в умовах експерименту різко розширюється арсенал використовуваних приладів, інструментів і апаратів.

Експеримент завжди обумовлений попереднім теоретичним знанням: він замислюється на підставі відповідних теоретичних знань, і його метою часто є підтвердження або спростування наукової теорії або гіпотези.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найчастіше розрізняють формалізацію, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація – це відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного виразу думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Вона може проводитись із різною мірою вичерпності, але, як зазначав К. Гьодель, у теорії завжди залишається останок, який не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізованою.

Аксіоматичний метод – це спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням). Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних формул з інших) є спеціальні правила.

Гіпотетико-дедуктивний метод – спосіб теоретичного дослідження, який за своєю сутністю передбачає створення системи, дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких у кінцевому підсумку виводяться твердження про емпіричні факти. Тобто цей метод заснований на виведенні висновків – дедукції – з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. Іншими словами, висновки, отримані за даним методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер.

У науковому дослідженні застосовуються так звані загальнологічні методи та засоби дослідження, зокрема аналіз – реальний чи мислений поділ об'єкта на складові та синтез – їхнє поєднання у ціле, абстрагування – процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей, ідеалізація – мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, реальне здійснення яких є принципово неможливим («абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо). Ідеалізація тісно пов'язана з абстрагуванням та мисленим експериментом, індукція – це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів – до їхнього узагальнення та висновків, і дедукція – сходження у пізнанні від загального до одиничного, аналогія – встановлення подібності, відповідності в певних сторонах, властивостях та відношеннях між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості робиться відповідний висновок – умовивід за аналогією. Загальна схема такого умовиводу така: об'єкт А має ознаки а, в, с, д; об'єкт В має ознаки в, с, д; отже, об'єкт В, можливо, має ознаку а. Таким чином, аналогія надає не достовірне, а вірогідне знання; моделювання – це метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті – моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Між моделлю та об'єктом, який цікавить дослідника, повинна існувати необхідна подібність, відповідність – у фізичних характеристиках, структурі, функціях тощо. Прикладами моделювання можуть бути: речове (предметне) моделювання; знакове моделювання.

У свою чергу, прикладом знакового моделювання є математичне, комп'ютерне моделювання. Системний підхід – сукупність загальнонаукових методологічних принципів, що ґрунтуються на дослідженні об'єктів як систем. Цими принципами є: необхідність виявлення залежності кожного елемента від його місця та функцій у системі, зважаючи на те, що властивості цілого не тотожні сумі властивостей його складових; аналіз ступеня зумовленості поведінки системи особливостями її окремих елементів та властивостями її структури; необхідність дослідження механізму взаємодії системи й середовища; розуміння характеру ієрархічності даної системи; забезпечення всебічного багатовимірного змалювання системи тощо.

Щодо сучасного, постнекласичного етапу розвитку науки, то тут можна вказати на такі методологічні новації: зміна характеру дослідження та підсилення значення міждисциплінарних, комплексних програм у дослідженні відкритих складних людино-вимірних систем, що само розвиваються (у цьому зв'язку змінюється й ідеал ціннісно-нейтрального дослідження); зміцнення цілісності та прагнення її, тобто усвідомлення необхідності глобального всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигми мислення, раціональності та ірраціональності, методологічний плюралізм); впровадження в науки ідей та методів синергетики – теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції, відкритих несталих природних, соціальних чи когнітивних систем (для останніх є кілька альтернативних шляхів розвитку, а хаос тут може бути креативною засадою і навіть конструктивним механізмом еволюції, при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній стан); висування на перший план понять невизначеності, вірогідності, хаосу, нелінійності, біфуркації та флуктуації, які відображають характеристики нашого несталого світу (актуалізація в сучасній науці категорій випадковості, можливості, причинності, розвитку та суперечності).

У сучасній науці зростають роль і значення діалектичного філософського методу, намагання вченими поєднати (за допомогою часу) буття та становлення. Відбувається поєднання макро- та мікросвітів; руйнується жорстка дихотомія природничих та соціальних наук, зближуються та взаємодіють їхні методи; підсилюється значення «антропного принципу», який передбачає встановлення зв'язку між Всесвітом та життям людини на Землі. У цьому контексті необхідно розглядати Всесвіт як складну систему, що самоорганізовується. Найважливішим її елементом є людина. Отже, згідно з антропним принципом формуються погляди на Всесвіт як на людиновимірний об'єкт. Тим самим долається відокремлення об'єкта від суб'єкта, які стають лише відносно автономними компонентами особливої цілісної системи, що розвивається.

Зростаюча математизація наукових теорій, їх рівень абстрактності й складності тісно пов'язані з підсиленням значення і ролі філософських методів, без яких нині не може обійтись жодна з наук. Йдеться також про все більшу значущість апарату герменевтики, «особистісних методів» (біографічного), ціннісного та інформаційного підходів, методу соціально-гуманітарних експертиз, семіотичних методів, кількісних та статистично-імовірнісних засобів пізнання. А філософський гносеологічний аналіз і аргументація, у свою чергу, дедалі ширше залучають певним чином опрацьовані й усвідомлені результати і методи спеціальних наук, культурологічних набутків.

4. Розуміння і пояснення

Проблема розуміння (і пояснення) та його співвідношення з пізнанням незважаючи на тривале обговорення, є актуальною і дискусійною. Так, якщо у В. Дільтея розуміння представлене як проникнення в духовний світ автора тексту, нерозривно пов’язане з реконструкцією культурного контексту його створення, то у М. Хайдеггера це специфічно людське ставлення до дійсності, спосіб буття людини в світі. За Г. Гадамером, розуміння минулої культури невід'ємне від саморозуміння інтерпретатора. Тому предметом розуміння є не сенс, закладений автором у текст, а предметний зміст («суть справи»), з осмисленням якого пов'язаний даний текст. При цьому Г. Гадамер переконаний, що розуміння є проблемою мовною: досягається (або не досягається) в «медіумові мовності» і доведення не потребує.

Ключовим у розв’язанні проблеми розуміння є поняття «сенс» – складне та багатогранне явище. Так, М. Хайдеггер вважає, що, по-перше, під сенсом необхідно мати на увазі «до чого» і «заради чого» будь-який вчинок, поведінка, звершення. По-друге, у сенсу є направленість, точніше, він сам є спрямованість до певної мети, тобто він постає як призначення чи кінцева мета (сенс життя, сенс історії тощо).

Що стосується процесів сенсоутворення, то об'єктивно вони виникають у межах традицій, звичаїв, ритуалів, символіки і знаходять своє віддзеркалення в мові. Відповідно до трактування традиції у Г. Гадамера вона пронизує нас, оскільки присутня у нашому нинішньому світі. Традиція, що забезпечує безперервність культурної спадковості, робить реальним всеосяжний смисловий універсум.

Окрім внутрішніх, існують і зовнішні причини сенсоутворення – взаємодія і спілкування самобутніх культур, практичне і духовне зіставлення їх смислових фондів тощо. Відтак розуміння – це завжди підключення до сенсів людської діяльності, воно виступає формою взаємодії між предметною даністю розуміння (тексту) та інтерпретатором. Результатом такої взаємодії є формування сенсу.

Повсякденність розуміння, ілюзія легкого, майже автоматичного його досягнення довгий час затемнювали його складність і комплексний характер. Відтак дослідники дуже часто залишають поза увагою визначення зазаначеного поняття або обмежуються вказівкою на те, що воно є основним для герменевтики. Остання частіше за все представляється як теорія і практика тлумачення (інтерпретації) текстів – від тексту літературного й іншого джерела до всесвітньої історії як тексту.

У цьому сенсі поняття тексту універсальне: воно охоплює як суспільні результати духовної діяльності людини, так і переробку, розпредметнення історичної дійсності людського буття у вигляді визначеної соціальної інформації.

Перш за все слід мати на увазі, що процедуру розуміння варто кваліфікувати як виключно ірраціональний акт, «емфатичне осягнення – вживання». Ірраціональний момент тут хоча і присутній, але у жодному випадку не є головним, тим більше вичерпним. Але не можна і принижувати значення цього моменту, а тим більше повністю відкидати його «присутність» у міркуваннях герменевтики. Останні тісно пов’язані з «нераціональним», немислимі без нього, і це важлива особливість вказаних міркувань. Розуміння не можна ототожнювати з «осяянням», «інсайтом», інтуїцією, хоча це є в процесі розуміння.

Процес розуміння органічно пов'язаний з процесом пізнання людиною навколишнього світу, проте не зводиться цілком і повністю тільки до пізнавальної діяльності. Проблематика розуміння не може витіснити питання теорії пізнання, а повинна аналізуватися на основі діалектичної єдності пізнання і предметно-практичної діяльності в широкому соціокультурному контексті.

Разом з описом, поясненням, тлумаченням (інтерпретацією) розуміння належить до основних процедур функціонування наукового знання. Численні підходи до проходження розуміння показують, що процес цей має власну специфіку, яка відрізняє його від інших інтелектуальних процесів і гносеологічних операцій.

Розуміння не слід ототожнювати з пізнанням (зрозуміти – означає виразити в логіці понять) або плутати з процедурою пояснення, хоча вони і пов'язані між собою. Проте найчастіше процес розуміння пов'язується з осмисленням, тобто виявленням того, що має для людини певний сенс. Ось чому слід погодитися з висновком про те, що «розуміння як реальний рух у сенсах, практичне володіння цим сенсом супроводжує всю конструктивну пізнавальну діяльність», є її необхідним моментом.

Причому розуміння може виступати у двох ракурсах: як залучення до сенсів людської діяльності і як сенсоутворення. Розуміння якраз і пов'язане із зануренням у «світ сенсу» іншої людини, осягненням і тлумаченням її думок і переживань. Розуміння – це пошук сенсу: зрозуміти можна тільки те, що має сенс. Цей процес відбувається в ході спілкування, комунікації і діалогу. Розуміння невід’ємне від саморозуміння і відбувається в стихії мови.

Тим самим сенс – це те, до чого ми апелюємо, коли передбачаємо адекватність розуміння у співрозмовника або читача інформації, яка йому передається. Сенс може мати не тільки слово, речення, текст і т. п., а й те, що відбувається навколо нас.

Представник сучасної французької герменевтики П. Рікер вважає, що розуміння ніколи не відривається від пізнання, а є певним його «етапом у роботі з привласненню сенсу», це виявлення мисленням сенсу, прихованого в символі. При цьому П. Рікер виходить з того, що:

Ø  герменевтика – це послідовне здійснення інтерпретацій;

Ø  суть герменевтики – багатогранність інтерпретацій (аж до їх конфлікту – що дуже добре);

Ø  розуміння – мистецтво осягнення значення знаків, що передаються від однієї свідомості і сприймаються іншою свідомістю через їх зовнішні вирази;

Ø  один і той самий текст має декілька сенсів, і ці сенси нашаровуються один на одного.

Важлива методологічна проблема соціально-гуманітарного пізнання полягає в тому, щоб виходячи з розуміння тексту як матеріалізованого виразу духовної культури, розпредметнити суб'єктивні сенси, що об'єктивувалися в текстах, «почути через них людські голоси» і з їх допомогою проникнути у «дух» минулих епох та чужих культур.

Таким чином, по-перше, будь-який текст – джерело багатоманіття його розумінь і тлумачень. І розуміння його автором – тільки одне з них. Твір містить у собі одночасно декілька сенсів. Саме у цьому полягає його символічність: символ – це не образ, це сама множинність сенсів. Відтак розуміння тексту не може обмежитися лише тим сенсом, який вклав у нього автор твору (тексту, витвору мистецтва і т. п.), йдеться і про його розуміння інтерпретатором. А це означає, що розуміння носить активний творчий характер. Проте залежність розуміння тексту від конкретних історичних умов його інтерпретації зовсім не перетворює його у виключно психологічний і суб'єктивний процес, хоча особисті пристрасті і досвід інтерпретатора відіграють тут далеко не останню роль.

По-друге, ця множинність сенсів розкривається не раптом і не відразу, бо смислові явища можуть існувати у прихованому вигляді, потенційно, і розкриватися тільки в сприятливих для цього розвитку смислових культурних контекстах наступних епох.

По-третє, сенс тексту в процесі історичного розвитку змінюється. Кожна епоха відкриває – особливо у великих витворах – щось нове, своє. Нове розуміння «знімає» старий сенс, переоцінює його.

По-четверте, розуміння тексту – це не готовий результат, а діалектичний процес, діалог різних культурних світів, результат зіткнення сенсів «своє – чуже», діалог текстів, осіб, культур.

По-п'яте, зрозуміти текст чужої культури – значить уміти знаходити відповіді на питання, які виникають в нашій сучасній культурі.

Культура – це не збірка готових речей або цінностей, а процес їх освоєння, використання, участі в процесі людської життєтворчості. У свою чергу, пізнання соціокультурної реальності припускає не стільки відображення безпосередньо даного світу готових продуктів, скільки відтворення того, що стоїть за ними, тобто світу людських значень і сенсів.

У сучасній літературі існують різні класифікації видів, типів і рівнів розуміння. Так, Г. Рузавін виділяє три основні типи розуміння:

Ø  розуміння, що виникає в процесі мовної комунікації, яка відбувається в діалозі. Результат розуміння чи нерозуміння тут залежить від того, які значення вкладають співбесідники в свої слова;

Ø  розуміння, пов'язане з перекладом з однієї мови на іншу. Тут мають справу з передачею і збереженням сенсу, вираженого чужою мовою за допомогою слів і речень рідної мови;

Ø  розуміння, пов'язане з інтерпретацією текстів, творів художньої літератури і мистецтва, а також вчинків і дій людей в різних ситуаціях. Тут недостатньо обмежитися інтуїтивним збагненням сенсу (інтуїція, уява, співпереживання й ін. психологічні чинники). Це перший рівень розуміння. Другий рівень розуміння вимагає залучення інших засобів і методів дослідження: логіко-методологічних, аксіологічних (ціннісних), культурологічних і т. п.

Говорячи про розуміння, слід звернути увагу ще на те, що його наріжним каменем є принцип герменевтичного кола, що виражає циклічний характер розуміння. Цей принцип пов'язує пояснення і розуміння: для того, щоб щось зрозуміти, його потрібно пояснити, і навпаки. Цей взаємозв'язок виражається як коло цілого і частини: для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, а для розуміння окремих частин вже необхідно мати уявлення про сенс цілого. Наприклад, слово – частина речення, речення – частина тексту, текст – елемент культури.

Початком процесу розуміння є передрозуміння, яке часто пов'язують з інтуїтивним розумінням цілого, з дорефлексивним змістом свідомості. Передрозуміння звичайно задане традицією, духовним досвідом відповідної епохи, особистими особливостями індивіда.

Герменевтичне коло – це не «білка в колесі», не гріховне коло, бо поворот мислення відбувається в ньому від частин не до колишнього цілого, а до цілого, збагаченого знанням його частин, тобто до іншого цілого. Тому слід говорити про герменевтичну спіраль розуміння, про його діалектичний характер як рух від менш повного і глибокого розуміння до повнішого і глибшого, в процесі якого розкриваються ширші горизонти розуміння:

Ø  чи потрібно співвідносити розуміння з сучасною епохою?

З цього питання існують дві основні позиції:

а)    не потрібно. Відповідно до цієї точки зору адекватне розуміння тексту зводиться до розкриття того сенсу, який вклав у нього автор. Тобто необхідно виявити авторський сенс у найбільш чистому вигляді, не допускаючи спотворення та зміни. Проте це фактично не відбувається, і кожна епоха підходить до текстів (наприклад до витвору мистецтва) зі своїми критеріями;

б)    процес розуміння неминуче пов'язаний з додаванням додаткового сенсу тому, що намагаються зрозуміти. Відтак розуміти текст, як його розумів автор, недостатньо. Це значить, що розуміння є творчим і не зводиться до простого відтворення авторського сенсу, а обов'язково включає критичну його оцінку, зберігає позитивне, збагачує його сенсом сучасних реалій і органічно пов'язане із сенсом авторської позиції.

Таким чином, розуміння і є осягнення сенсу того чи іншого явища, його місця в світі, його функції в системі цілого. Воно допомагає розкрити нескінченні смислові глибини буття. Для того, щоб процес розуміння відбувся, необхідні:

Ø  предмет, виражений в тексті будь-якої природи; наявність у ньому сенсу;

Ø  передрозуміння – початкове, попереднє уявлення про цей сенс;

Ø  інтерпретація – тлумачення текстів, спрямоване на розуміння їх смислового змісту;

Ø  наявність саморозуміння в інтерпретатора;

Ø  спілкування, комунікація, вміння підтримувати діалог;

Ø  прагнення дати своє слово і дати слово іншому, вміти почути його;

Ø  з'ясування того, що один і той самий текст має декілька сенсів (окрім авторського);

Ø  співвіднесення предметного змісту тексту («суть справи») з культурним інтелектуальним досвідом сучасності.

Разом з розумінням існує і така важлива пізнавальна процедура, як пояснення. Її головна мета – виявлення сутності предмета, що вивчається, підведення його під закон виявлення причин і умов, джерел його розвитку і механізмів їх дії. Пояснення тісно пов'язане з описом і становить основу для наукового передбачення. Тому в загальному вигляді поясненням можна назвати підведення конкретного факту або явища під певне узагальнення (закон і причину перш за все). Розкриваючи суть об’єкта, пояснення сприяє уточненню і розвитку знань, які використовуються як підстава пояснення. Таким чином, вирішення пояснювальних завдань – найважливіший стимул розвитку наукового знання і його концептуального апарату.

У сучасній методології наукового пізнання найбільшою популярністю і визнанням користується дедуктивно-номологічна модель наукового пояснення. Ця модель (схема) підводить пояснюване явище під певний закон – в цьому полягає її особливість. У цій моделі пояснення зводиться до дедукції явищ із законів. Як закони в цій моделі розглядаються не тільки причинні, а й функціональні, структурні та інші види регулярних і необхідних відношень. Слід звернути увагу на те, що дедуктивно-номологічна модель пояснення описує лише кінцевий результат, а не реальний процес пояснення в науці, який зовсім не зводиться до дедукції факту із закону або емпіричного закону з теорії, а завжди пов'язаний з вельми трудомістким дослідженням і творчим пошуком.

В галузі гуманітарних, соціальних наук використовується так зване раціональне пояснення. Його сутність полягає в тому, що при поясненні вчинку деякої історичної особи дослідник прагне розкрити ті мотиви, якими керувалася певна особистість, і показати, що в світлі цих мотивів вчинок був раціональним (розумним).

Набагато ширшу сферу охоплює телеологічне, або інтенціональне пояснення. Воно вказує не на раціональність дії, а просто на його інтенцію (прагнення), на мету, яку становить індивід, що здійснює дію, на наміри учасників історичних подій. Телеологічне пояснення, на думку визначного сучасного філософа і логіка Р. Врігта, «є тією моделлю пояснення, яка так довго була відсутня в методології наук про людину і яка є істинною альтернативою моделі пояснення через закон».

Слід мати на увазі, що, по-перше, дедуктивно-номологічна модель (схема) іноді проголошується єдиною науковою формою пояснення, що невірно (особливо для гуманітарних наук). По-друге, для пояснення поведінки окремих осіб ця модель не придатна, тут «працюють» раціональна та інтенціональна схеми.

Обидві ці схеми в соціальному пізнанні є пріоритетними стосовно дедуктивно-номологічного пояснення, яке, звичайно ж, застосовується і в гуманітарних науках, але займає тут скромніше місце, ніж у природознавстві.

Що стосується наукового пізнання загалом, то тут необхідно поєднувати (а не протиставляти один одному) різні види пояснення для глибшого осягнення природи соціального життя.

Розуміння і пояснення тісно пов'язані. Проте треба мати на увазі, що розуміння не зводиться до пояснення, тобто підведення явища, що вивчається, під закон і причину, оскільки – особливо у соціальному пізнанні – неможливо відвернутися від конкретних осіб, їх діяльності, від їх думок і відчуттів, цілей і бажань. Крім того, розуміння не можна протиставляти поясненню, а тим більше відривати одну від одної ці дві дослідницькі процедури, які доповнюють одна одну і діють у всіх сферах людського пізнання.

5. Мова науки. Визначення та їх роль у формуванні наукової термінології.

Мова науки – система понять, знаків, символів, створювана і використовувана в науці для отримання, обробки, зберігання і застосування знань. Основою мови конкретних наук є природна мова, доповнена спеціальними термінами, знаками і символами.

Мова науки прагне до точності і однозначності виразів. У мові науки намагаються уникати недоліків природної мови: багатозначності слів, розпливчастість і невизначеність їх змісту, двозначності виразів, семантичної замкнутості тощо. Навіть слова, запозичені наукою з повсякденної мови, наприклад «сила», «швидкість», «тяжіння», «зірка», «вартість» і тощо, отримують більш чітке значення. У міру розвитку науки вводяться нові терміни, пов'язані з абстрактним, ідеалізованим об'єктам, до знову виявленим об'єктам і новим областям реальності.

Мова науки робить зворотний вплив на повсякденний, природна мова. Наприклад, слова «електрику», «вірус» були науковими термінами перш ніж увійшли в повсякденну мову.

Мова науки в деякому сенсі езотерична, вона недоступна для сприйняття без спеціальної підготовки. Не розуміють мови один одного навіть вчені, які працюють в різних галузях. Тому є необхідність в науково-популярній літературі, яка прагне через уникати великої кількості спеціальних термінів, нерідко замінює їх образними описами, метафорами, аналогіями.

Наявність термінів – неодмінна ознака мови науки.

Термін (лат. Terminus – межа, межа, кінець) в науці – слово або словосполучення, що використовується для позначення предметів в межах тієї чи іншої науки, наукової теорії. У цьому випадку термін відрізняється однозначністю. Терміни встановлюються за допомогою визначень.

Визначення (лат. Definitio) – логічна операція, в якій розкривається зміст поняття.

Визначення вирішує два завдання:

1) воно відрізняє і відмежовує визначуваний предмет від всіх інших;

2) воно розкриває сутність визначуваних предметів, розкриває їхні необхідні ознаки.

Форми визначення різноманітні. Розрізняються реальні і номінальні визначення. Перші постають описом визначених предметів і можуть бути істинними або помилковими. Другі є приписами (нормами), що говорять про те, яке значення слід надавати поняттям, що вводяться і не мають істинного значення.

Основним прийомом визначення поняття є визначення через найближчий рід і видову відмінність. Використовують також генетичне визначення (вказується спосіб походження предмета).

Розрізняють визначення явні і неявні.

Явні визначення – це визначення, що має форму рівності двох понять. Напр.: «Стіл – це вид меблів». У явному визначенні ототожнюються, прирівнюються один до одного два поняття. Одне з них – це те, що визначається, інше – визначальне поняття, тобто те, за допомогою якого розкривається зміст означуваного поняття.

Неявне визначення – визначення, яке не має форми рівності двох понять. До неявним визначень відносяться контекстуальне, остенсивне тощо.

Про контекстуальне визначення мова йде у випадах, коли зміст поняття чи терміну випливає з контексті.

Визначення остенсивне (лат. Ostentus – показування, виставляння напоказ) – неявне визначення – це різновид визначення, яке здійснюється шляхом прямої і безпосередньої демонстрації чи показу предмету або явища, котре потребує визначення.

У науці й практиці користуються також і номінальними (від лат. слова nomina – ім'я) визначеннями. Номінальним є таке визначення, за допомогою якого визначається не сам предмет, а його ім'я. Номінальне визначення не розкриває змісту поняття, тому воно не є визначенням у власному розумінні слова. За допомогою номінальних визначень дається найменування предметам і явищам, які вивчаються, уводяться нові терміни в науковий обсяг, з'ясовується значення вживаних термінів і т. д.

Щоб краще з'ясувати відмінність номінальних визначень від реальних, порівняємо номінальне й реальне визначення юридичної особи:

1)        «Кількісні утворення як суб'єкти цивільного права іменуються юридичними особами».

2)        «Юридичними особами визнаються організації, які володіють відособленим майном, можуть від свого імені придбати майнові й особисті немайнові права і нести відповідальність, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третійному суді».

Перше визначення є номінальним, а друге – реальним.

6. Правила визначення і помилки, можливі при визначенні

Щоб визначення було правильним, необхідно дотримуватися таких правил:

Визначення має бути сумірним, тобто обсяг визначуваного має дорівнювати обсягу визначального (А = В). Порушення цього правила викликає подвійні помилки: визначення може бути або надто широким, або надто вузьким. Надто широке визначення – це таке визначення, у якому обсяг визначального поняття ширше від обсягу визначуваного (А < В).

Приклад надто широкого визначення: «Купівля-продаж є договір про перехід права власності». У цьому визначенні обсяг визначуваного становить лише частину обсягу визначального поняття, оскільки «договором про перехід права власності» є не тільки купівля-продаж, а й, наприклад, дарування.

Визначення буде надто широким, якщо під визначальне поняття підвести не тільки визначуване, а й ще якесь поняття. Найпоширенішим прикладом таких визначень є визначення, в яких названі лише родові ознаки предмета і не названі специфічні, тобто не названо ознаки, що становлять видову відмінність.

Надто вузьке визначення – це таке визначення, у якому обсяг визначального вужчий (менший) від обсягу визначуваного поняття (А > В).

Надто вузькими є, наприклад, такі визначення: «Домашня тварина – це тварина, яка приручена людиною і використовується нею для сільськогосподарських робіт»; «Адвокат – особа, яка виступає в суді захисником у кримінальних справах» тощо.

2. Визначення не має робити кола, тобто визначуване поняття не може визначатися через себе самого.

При порушенні цього правила можливі такі дві помилки: коло у визначенні і тавтологія.

Коло у визначенні буде в тому випадку, коли визначуване поняття визначається через друге поняття, котре, у свою чергу, пояснюється через перше.

Наприклад, «Цивільне право регулює відносини, передбачені цивільним законом». Тут має місце коло у визначенні: визначальне поняття («відносини, передбачені цивільним законом») не розкриває змісту визначуваного («цивільне право»), а просто повертає нас до нього. Із визначення нам так і не зрозуміло, які відносини регулюють цивільне право.  Або, ціна товару – це вартість товару, чи управління державою – це державне управління.

Тавтологіє називається таке визначення, в якому визначальне поняття лише повторює визначуване, хоч іноді й іншими словами (idem per idem – те ж через те саме).

Приклади тавтології: «Побічним доведенням називається таке доведення, в якому теза доводиться побічно»; «Цивільне право – це наука про цивільне право» тощо.

Тавтологія – це також коло у визначенні, тільки більш виражене; тут визначальне поняття буквально повторює те, що сказане у визначуваному. Зміст поняття тавтологія не розкриває, тому вона не виконує функцій визначення.

Із тавтологією не слід сплутувати такі вирази, як «закон є закон», «факт є факт», «злочин є злочин», «війна є війна», «життя є життя» тощо. Наприклад, висловлювання «закон є закон» не є визначенням, він є виразом, за допомогою якого стверджується думка про те, що закон є закон і тому до закону слід підходити як до закону, брати закон в усіх суттєвих його ознаках, і поза цими ознаками поняття «закон» мислити не можна.

3. Визначення має бути чітким, виразним, вільним від двозначності. Визначення буде виразним, якщо поняття, посередництвом яких розкривається зміст визначуваного поняття, є визначеними, такими, що мають одиничне значення. У визначенні не може бути понять двозначних, таких, які можна розуміти по-різному: так і отак. Якщо ж при визначенні користуються поняттями невизначеними (неоднозначними), такими, зміст яких точно не встановлено, то визначення стає нечітким і невиразним. Вимога виразності, чіткості визначень у науці має виняткове значення. Відсутність чіткого визначення будь-якого поняття приводить до різнобою у розумінні суті теорії та зумовлює складнощі роботи з нею. Нечіткі визначення для аспірантів є запорукою різкої критики з боку наукової спліьноти під час публічної репрезентації їхніх напрацювань.

Визначення понять не можна змішувати з різноманітними засобами, схожими з визначеннями, такими як опис, характеристика, порівняння, показ.

Опис предмета полягає в зазначенні ряду якихось особливих зовнішніх ознак, на основі котрих описуваний предмет відрізняють від інших предметів. Описуються звичайно індивідуальні предмети і явища, наприклад природні умови, місце проведення експерименту абощо.

Опис не дає відповіді на запитання про те, що таке даний предмет, не розкриває його суті, але дає змогу виділити предмет із навколишніх предметів і впізнати його. Тому опис досить широко використовується у науковій діяльності.

Опис не є визначенням, тому там, де є потреба дати визначення поняття, не можна обмежитися описом предмета.

Характеристика – це перелік найважливіших у певному відношенні ознак предмета, явища, особи. Наприклад: «Політика є концентроване вираження економіки». У цьому судженні не розкривається зміст поняття «політика», не перелічуються зміст поняття як соціального явища, але вказана ознака, котра найточніше виражає відношення, що існують між політикою та економікою. Характеристики нерідко використовують у науці при висвітлення певних умов.

Порівняння – наочне роз'яснення предмета або явища за допомогою порівняння його з чимось іншим. Наприклад: «Діти - квіти життя» тощо.

Показ – це демонстрація предмета, унаслідок якої відбувається ознайомлення з предметом за допомогою безпосереднього його сприймання, або з'ясування класу (роду), до якого належить предмет, котрий нас цікавить. Наприклад: «Це – кафедра»; «Цей колір – синій»; «Кібернетика – наука» тощо.