Лекція №4. Суб’єкти аграрного права

1. Поняття суб'єктів аграрного права та їх класифікація

У теорії права під суб'єктом права розуміється абстрактна особа (фізична чи юридична), передбачена правовими нормами, які мають правосуб'єктність та використовують її у конкретних правовідноси- нах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'я- зків, повноважень і юридичної відповідальності.

Правосуб'єктність надає правову можливість виробникам аграрного сектора брати участь в агарних правовідносинах, тобто бути їх суб'єктами. Вона є комплексною, аграрною, її зміст становить спроможність до володіння й реалізації сукупністю прав та обов’язків, які виникають при веденні сільськогосподарської діяльності.

Таким чином, суб'єкти аграрного права – це визначені законодавством та наділені спеціальною правоздатністю і дієздатністю (правосуб'єктністю) особи, господарська діяльність яких здійснюється при використанні землі як основного засобу виробництва для забезпечення населення міста і села необхідними продуктами харчування, сировиною і продовольством рослинного і тваринного походження.

Cуб'єкти аграрного права поділяють на фізичних і юридичних осіб. До фізичних осіб – суб'єктів аграрного права належать члени особистих селянських господарств, автори селекційних досягнень (сорту рослин чи породи тварин), суб'єкти насінництва і розсадництва, садівництва, бджолярі-пасічники тощо.

Юридичними особами як суб'єктами аграрного права є сільськогосподарські підприємства, організації й установи. Крім сільськогосподарських підприємств, які безпосередньо здійснюють виробництво, переробку й реалізацію сільськогосподарської продукції, суб'єктами аграрного права є організації та установи, які здійснюють функції організаційно-управлінського та матеріально-технічного забезпечення аграрної політики.

Крім зазначеного поділу суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями: залежно від форм власності; залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду; залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції.

1.    Залежно від форм власності в Україні виділяють сільськогосподарські підприємства таких видів:

– приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

– комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власно- сті територіальної громади;

– державне підприємство, що діє на основі державної власності;

– підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності);

– іноземне підприємство, внески до статутного капіталу якого становлять сто відсотків. Якщо іноземні внески становлять не менше десяти відсотків, таке сільськогосподарське підприємство визнається підприємством з іноземними інвестиціями.

2.    Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного (складеного) капіталу в Україні діють підприємства кооперативні, корпоративні та унітарні.

До кооперативних належить сільськогосподарський виробничий кооператив.

Корпоративними сільськогосподарськими підприємствами визнаються господарські товариства. Сільськогосподарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Унітарне сільськогосподарське підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Унітарними є підприємства державні, комунальні та підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Діяльність державних унітарних сільськогосподарських підприємств базується на положеннях ст. 73 Господарського клодексу України, а комунальних – ст. 78 Господарського кодексу України.

Приватними унітарними сільськогосподарськими підприємствами є приватні сільськогосподарські підприємства (ПСП).

За своєю правовою природою фермерське господарство є унітарним підприємством. Так, фермерське господарство може бути створене одним громадянином України, засновник є, як правило, головою фермерського господарства, який представляє його перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями відповідно до закону, а також укладає від імені господарства угоди та вчиняє інші юридично значимі дії.

2. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції підприємства можуть бути віднесені до малих, середніх або великих. Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 млн. гривень, а великими, відповідно, – якщо перевищує 250 осіб та 100 млн. гривень. Усі інші підприємства визнаються середніми.

Слід відзначити, що у чинному законодавстві існують визначення малих сільськогосподарських підприємств у тваринництві, віднесення яких саме до малих підприємств ставиться у пряму залежність від величини наявного в них поголів'я тварин.

Ферми, які входять до складу сільськогосподарських підприємств та фермерських господарств, уважаються малими, якщо вони мають обмежену кількість поголів'я:  1) птахоферми – до 700 голів птиці; 2) великої рогатої худоби – до 200 голів із приплодом; 3) свиноферми – до 200 голів із приплодом; 4) вівцеферми – до 400 голів із приплодом; 5) кролеферми – до 400 голів.

Ще одним суб'єктом аграрних правовідносин є сільськогосподарські дорадчі служби, які здійснюють свою діяльність на основі Закону України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність» від 17 червня 2004 р. Сільськогосподарською дорадчою діяльністю є сукупність дій та заходів, спрямованих на задоволення потреб особистих селянських та фермерських господарств, господарських товариств, інших сільськогосподарських підприємств усіх форм власності і господарювання, а також сільського населення у підвищенні рівня знань та вдосконаленні практичних навичок прибуткового ведення господарства.

2. Особисте селянське господарство як суб’єкт господарювання в АПК

– використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі відповідно до закону;

– на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

– вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподарською продукцією та продуктами її переробки;

– отримувати дорадчі послуги;

– брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загальнодержавних і регіональних програм;

– об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо відповідно до законодавства України.

– проводити в установленому законом порядку зовнішньоекономічну діяльність.

Обов’язки членів особистого селянського господарства:

– дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля;

– забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням;

– підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні вла- стивості землі;

– не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

– дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

– своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

– дотримуватися діючих нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог відповідно до законодавства;

– надавати сільським, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку.

Члени особистих селянських господарств є особами, які забезпечують себе роботою самостійно і відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» належать до зайнятого населення за умови, що робота в цьому господарстві для них є основною.

3. Фермерське господарство як суб’єкт господарювання

В залежності від типу організації виробництва фермерські господарства поділяються на такі категорії:

– сімейні (один двір), власники яких разом із своїми сім’ями займаються господарською діяльністю, вкладають необхідні засоби і виконують всі виробничі операції;

– сумісні, утворені із декількох сімей рідних або шляхом об’єднання власності двох і більше осіб.

Основними видами діяльності фермерського господарства є виробництво і переробка сільськогосподарської продукції, транспортування (перевезення), зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції власного виробництва, а також сільський туризм (агротуризм).

4. Сільськогосподарські товариства як суб’єкти господарювання в АПК

учасників. Установчим документом СТОВ є статут. До моменту ре- єстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного капіталу не менше 50 відсотків вка- заного в установчих документах вкладу. Учаснику товариства з обме- женою відповідальністю, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства.

Учасник сільськогосподарського товариства з обмеженою від- повідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку або її частину в статутному капіталі одному або кільком учас- никам цього товариства. Відчуження учасником СТОВ своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено ста- тутом товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасни- ками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом про- тягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка учасника може бути від- чужена третій особі.

Сільськогосподарське акціонерне товариство може бути створе- не юридичними та фізичними особами. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим документом това- риства. Договір про створення САТ укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Особи, що створюють сільськогосподарське акціонерне товари- ство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виник- ли до державної реєстрації товариства. Акціонерне товариство відпо- відає за зобов'язаннями учасників, пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціоне- рів. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню.

Сільськогосподарське товариство набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб- підприємців» від 15 травня 2003 р. № 755 державною реєстрацією є засвідчення факту створення або припинення юридичної особи а та- кож вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Сільськогосподарське товариство може відкривати рахунки в банках, а також укладати договори та інші угоди лише після держав- ної реєстрації. Угоди, укладені засновниками товариства до дня його реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки за умови їх подальшого схвалення товариством у порядку, визначеному законом та установчими документами. Сільськогосподарські товарис- тва можуть набувати майнових та особистих немайнових прав, всту- пати в зобов'язання, виступати в суді від свого імені. Зміни, які стали- ся в установчих документах товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають державній реєстрації за тими самими правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства. Товариство зо- бов'язане у п'ятиденний строк повідомити орган, що провів реєстра- цію, про зміни, які сталися в установчих документах, для внесення необхідних змін до державного реєстру.

В Україні облік сільськогосподарських товариств здійснюється в декількох реєстрах: Єдиному державному реєстрі, що створюється і ведеться спеціально уповноваженим органом з питань державної ре- єстрації і Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, який ведеться Державним комітетом статистики України.

Учасники сільськогосподарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:

·   брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

·   брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);

·   вийти у встановленому порядку з товариства;

·   здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капі- талі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

·   одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.

Учасники сільськогосподарського товариства зобов'язані:

·   додержуватися установчого документа товариства та викону- вати рішення загальних зборів;

·   виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачува- ти акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;

·   не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну ін- формацію про діяльність товариства.

Учасники сільськогосподарського товариства можуть також мати інші обов'язки, встановлені установчим документом товариства.

5. Сільськогосподарський кооператив як суб’єкт господарювання в АПК

Діяльність сільськогосподарських кооперативів регулюється Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. Кооперативи створюються і здійснюють свою діяльність за такими принципами: добровільність членства фізичних і юридичних осіб в кооперативі та безперешкодний вихід з нього; обов'язкова трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу; обов'язкова участь членів у господарській діяльності обслуговуючого кооперативу; відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає користуватися послугами цього кооперативу та у разі потреби погоджується брати участь у фінансуванні його на умовах, встановлених статутом кооперативу; демократичний характер управління, рівні права у прийнятті рішень за правилом «один член кооперативу – один голос»; обмеження виплат часток доходу на паї; розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в діяльності кооперативу; контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, передбаченому статутом цього кооперативу (ст. 3 вищезазначеного Закону).

Згідно із Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію», сільськогосподарський кооператив – це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу (ст. 1). Це визначення включає такі важливі ознаки сільськогосподарського кооперативу, як добровільність об'єднання; членський характер відносин; пайовий характер майна кооперативу; участь у спільній сільськогосподарській діяльності; обслуговування потреб переважно членів кооперативу.

Слід звернути увагу, що в такі кооперативи можуть об'єднуватися лише сільськогосподарські товаровиробники, якими за законом визнаються фізичні або юридичні особи незалежно від форми власності та господарювання, в якої валовий дохід, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75 відсотків загальної суми валовою доходу (ст. 1). Ці обмеження не поширюються на осіб, які ведуть особисте селянське господарство.

За цілями, завданнями і характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі та обслуговуючі.

Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу.

Обслуговуючі кооперативи спрямовують свою діяльність на обслуговування сільськогосподарського та іншого виробництва учасників кооперації. Такі кооперативи створюються для надання комплексу послуг, пов'язаних з виробництвом, переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва і рибництва. Обслуговуючі кооперативи, здійснюючи обслуговування членів кооперативу, не ставлять за мету отримання прибутку.

Залежно від виду діяльності вони поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші.

Статут кооперативу є основним правовим документом, що регулює його діяльність. Він приймається засновниками на установчих зборах, зміни та доповнення до нього вносяться загальними зборами членів кооперативу. Повідомлення про зміни та доповнення до статуту надсилаються до органу, що зареєстрував кооператив, у тижневий термін з часу їх внесення.

Основними правами членів кооперативу є:

– користування послугами кооперативу;

– одержання кооперативних виплат (частини доходу кооперативу, що підлягає розподілу між його членами);

– одержання частки доходу на пай (додатковий пай);

– одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і термін, визначені статутом кооперативу.

Основними обов'язками членів кооперативу є: дотримання статуту та виконання рішень загальних зборів і правління кооперативу.

Статутом кооперативу може бути передбачено додаткові права та обов'язки членів кооперативу.

Вищим органом управління кооперативу є загальні збори. До органів управління належить правління кооперативу. У разі потреби кооператив наймає виконавчого директора, утворює спостережну раду.

Для підготовки окремих питань загальні збори, а в період між ними – правління кооперативу або спостережна рада можуть утворювати спеціальні комісії з членів кооперативу із залученням як консультантів найманих працівників.

Кооператив є власником будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

Право власності на землю може набуватися кооперативом шляхом внесення до пайового фонду земельних ділянок його засновниками та членами, а також придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами відповідно до Земельного кодексу України.

Кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним йому майном. Члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу тільки в межах пайового майнового внеску.

Доход кооперативу (об'єднання) формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат та витрат на оплату праці найманого персоналу.

6. Державне сільськогосподарське підприємство як суб’єкт господарювання в АПК

Державне сільськогосподарське підприємство являє собою під- приємство, яке не є власником закріпленого за ним майна. Воно пере- буває в державній власності і надається йому на праві повного госпо- дарського відання або оперативного управління не тільки для вироб- ництва найважливіших видів сільськогосподарської продукції, а й спеціальних видів рослин, наприклад, для потреб медичної, парфуме- рної та інших галузей народного господарства.

Державне сільськогосподарське підприємство — це заснова- ний на державній власності самостійний статутний суб'єкт господа- рювання, який має статус юридичної особи публічного права і здійс- нює виробничу (виробляє продукти харчування, продовольство та си- ровину рослинного і тваринного походження) та підприємницьку дія- льність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Таке під- приємство має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в уста- новах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Державні сільськогосподарські підприємства залежно від спосо- бу утворення (заснування) та формування статутного капіталу поді- ляються на унітарні та корпоративні.

Зі змісту ст. 73 Господарського кодексу України можна зробити висновок, що державне унітарне сільськогосподарське підприємст- во створюється компетентним органом державної влади в розпоряд- чому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери управління цього

органу. Воно також може бути створене внаслідок адміністративного поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законо- давства України. Створення державного унітарного сільськогосподар- ського підприємства шляхом відокремлення здійснюється зі збере- женням за новими підприємствами взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.

Державне унітарне сільськогосподарське підприємство згідно з ч. 7 ст. 74 Господарського кодексу України може бути перетворене у випадках та порядку, передбачених чинним законодавством, на кор- поратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності таких державних акціонерних товариств, яки- ми є ДАК «Хліб України» та НАК «Украгролізинг», визначаються їх статутами. Управління корпоративними правами цих акціонерних компаній здійснює Кабінет Міністрів України відповідно до постано- ви Кабінету Міністрів України «Про управління корпоративними пра- вами держави в агропромисловому комплексі» від 25 жовтня 2006 р.

№ 1473.

Спеціального закону про державні сільськогосподарські підпри- ємства досі не прийнято.

Обсяг прав та обов'язків державних сільськогосподарських під- приємств залежить, передусім, від правового режиму майна, закріпле- ного за ними. Так, майно державного унітарного сільськогосподарсь- кого підприємства перебуває в державній власності й закріплюється за ним на праві господарського відання.

На сьогодні до державних унітарних сільськогосподарських підприємств належать: машино-випробувальні станції, дослідні заводи сільськогосподарського машинобудування, насінницькі та племінні заводи й підприємства, кінні заводи, іподроми, державні заводські ко- нюшні, селекційно-гібридні центри, дослідно-селекційні станції, сор- товипробувальні станції, звірорадгоспи, тваринницькі комплекси, пта- хофабрики, парниково-тепличні комбінати, підприємства з відтворен- ня цінних та анадромних видів риб (рибокомбінати, рибоводно- меліоративні станції, нерестововиросні господарства), підприємства, які вирощують ефіроолійні та лікарські рослини і культури, що міс- тять наркотичні та отруйні речовини, а також підсобні господарства несільськогосподарських державних (комунальних) підприємств, які мають відокремлене майно і наділені правами юридичної особи.

На сьогодні в Україні не існує сільськогосподарських казенних підприємств (хоча теоретично зберігається можливість їх створення). Таким чином, державне унітарне сільськогосподарське підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту та на за- садах господарської автономії, самофінансування, комерційного роз- рахунку і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім на- лежним йому на праві господарського відання майном.

Виходячи із правосуб'єктності державного сільськогосподарсь- кого підприємства, воно має на праві господарського відання майно та на праві постійного користування земельні ділянки, на яких здійснює сільськогосподарську діяльність. Майно державного сільськогоспо- дарського підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Статутний фонд державного підприємства утворюється упов- новаженим органом, до сфери управління якого воно входить, до ре- єстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання.

Державні сільськогосподарські підприємства не мають права передавати безоплатно закріплене за ним майно іншим підприємст- вам, організаціям, установам і громадянам, крім випадків, передбаче- них законодавством; відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних засобів, закріплених за підприємством. Від- повідно до свого правового становища державні унітарні комерційні сільськогосподарські підприємства можуть створювати дочірні під- приємства здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних підрозділів підприємство може лише за згодою органу державної ви- конавчої влади, до сфери управління якого воно належить. Державні сільськогосподарські підприємства формують виробничі програми, визначають перспективи свого економічного і соціального розвитку, вибирають постачальників і споживачів з урахуванням доведених до них в установленому порядку державних замовлень і державних конт- рактів. Прийняття і виконання таких замовлень і контрактів для дер- жавного підприємства є обов'язковим.

Правовою основою для здійснення господарської діяльності державними сільськогосподарськими підприємствами є статут під- приємства та чинне законодавство, яке регламентує його діяльність. Державне сільськогосподарське підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством по- рядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні виробни- чої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Керівництво державним сільськогосподарським підприємством здійснює його директор — переможець конкурсного відбору, який здійснює поточне керівництво підприємством, організовує його виро- бничо-господарську, соціально-побутову та іншу діяльність, забезпе- чує виконання завдань підприємства, передбачених законодавством, статутом підприємства та контрактом. Керівник зобов'язується забез- печити виконання показників ефективності використання державного майна і прибутку, а також майнового стану підприємства.

7. Особливості припинення сільськогосподарських підприємств

За характером волевиявлення припинення буває двох видів: добровільне або примусове.

Добровільне припинення відбувається за рішенням власників сільськогосподарських підприємств або уповноважених ними осіб чи правонаступників. Для цього достатньо зазначеним особам проявити ініціативу.

Примусовим є припинення, рішення про яке прийняв вищестоячий за галузевим підпорядкуванням державний орган, або орган місцевого самоврядування (щодо державних і комунальних сільськогосподарських підприємств), спеціальний центральний орган державної виконавчої влади або відповідний судовий орган. Спеціальним центральним органом державної виконавчої влади є Міністерство аграрної політики та продовольства України. Державними органами з аналогічними повноваженнями є також Державний комітет рибного господарства України, Фонд держмайна України та ін.

Рішення окремих державних органів щодо припинення підприємства, наприклад, Антимонопольного комітету України, потребує дублювання відповідним рішенням суду. Підставами для постановлення судового рішення щодо припинення підприємства є: 1) визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні підприємства, які не можна усунути; 2) провадження підприємством діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; 3) невідповідність мінімального розміру статутного фонду підприємства вимогам закону; 4) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; 5) наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність підприємства за вказаним його місцезнаходженням. Нарешті, виключно на підставі судового вердикту здійснюється процедура банкрутства сільськогосподарських підприємств.

Підставами добровільного припинення сільськогосподарського підприємства є:

– ініціатива власника (власників);

– закінчення строку, на який створювалося підприємство;

– досягнення мети, для якої створювалося підприємство.

Так само можна визначити й підстави примусового припинення сільськогосподарського підприємства:

– порушення антимонопольного законодавства;

– прийняття рішення про приватизацію;

– визнання підприємства банкрутом;

– скасування державної реєстрації.

Припинення може відбуватися з правонаступництвом (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або без правонаступництва (ліквідація). Слід зазначити, що злиття, приєднання і поділ сільськогосподарських підприємств не мають значних відмінностей від підприємств у інших сферах економіки. Специфіка, належна суб'єктам аграрного права, проявляється при перетворенні сільськогосподарських підприємств. Перетворення – це зміна організаційно- правової форми підприємства, при якій до нового підприємства переходять усе майно, усі права та обов'язки попереднього сільськогосподарського підприємства.

Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. перетворення колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) здійснювалося шляхом паювання їхнього майна та створення  на їх основі приватних підприємств, фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів та інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. При цьому процес розпаювання супроводжувався запровадженням обов'язкового укладання новоствореними підприємствами договорів оренди земельної частки (паю) та майнового паю з їх власниками, тобто створення приватних сільськогосподарських підприємств на орендній основі.

Існують також особливості припинення сільськогосподарських підприємств шляхом банкрутства. Ці особливості виокремлено у ст. 44 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р.:

1.     У разі продажу об'єктів нерухомості, які використовуються для цілей сільськогосподарського виробництва та є у власності сільськогосподарського підприємства, що визнане банкрутом, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначених об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фермерським господарствам, розташованим у даній місцевості. Такий підхід є результатом реалізації загального правила цільового й раціонального використання майна сільськогосподарського призначення. Справа в тому, що жоден з учасників торгів з приводу продажу майна аграрного підприємства-банкрута, не може ефективніше, ніж сільськогосподарські товаровиробники, використати таке майно.

2.    У разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв'язку з визнанням його банкрутом рішення щодо земельних ділянок, які є у власності такого підприємства, надані йому в постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, приймається відповідно до Земельного кодексу України. Так, п. ґ) ст. 141 ЗК України підставою примусового припинення прав на земельну ділянку передбачає примусове звернення стягнень на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника. Така земельна ділянка підлягає продажу на земельних торгах, що проводяться у формі аукціону. Звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки.

3.     При введенні процедури розпорядження майном боржника аналіз фінансового становища сільськогосподарського підприємства повинен здійснюватися з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва та його залежності від природнокліматичних умов,  а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт. Згадаємо, що розпорядження майном боржника – це система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища. Розпорядником майна виступає фізична особа, на яку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство. Таким чином, проведення найпростіших аналітичних розрахунків, здійснення яких належить до завдань розпорядника майном, показує, що сезонність грає у товарності сільськогосподарської продукції, особливо рослинницької, найзначнішу роль. Товарність прямо пов'язана з можливістю одержувати додаткові доходи. Такий порядок дає шанс не тільки погасити заборгованість, а й зберегти майновий комплекс підприємства-банкрута.

4.     Наступною особливістю є те, що рішення про звернення з клопотанням до господарського суду про санацію сільськогосподарських підприємств приймається комітетом кредиторів за участю представника органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади. Така процесуальна особливість пояснюється необхідністю представництва суспільних інтересів у збереженні функціонуючого сільськогосподарського підприємства на території села. У переважній більшості сільських населених пунктів будь-яке крупне сільськогосподарське підприємство є «містоутворюючим», ліквідація якого має несприятливі соціально-економічні наслідки. Це, насамперед, зменшення фіскальних надходжень до бюджету відповідної сільської громади, підвищення рівня безробіття сільського населення, зростання рівня злочинності, погіршення матеріальної підтримки соціальної інфраструктури села тощо. Усе разом це висуває завдання збереження діючих сільськогосподарських підприємств на території кожної з сільських рад для підтримання балансу приватних, суспільних і державних інтересів.

5.     Санація сільськогосподарського підприємства вводиться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, необхідного для реалізації вирощеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Санацією є система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою: 1) запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації; 2) оздоровлення фінансово-господарського становища боржника; 3) задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Наведена особливість є логічним продовженням критерію сезонності робіт і свідчить про реальну можливість за рахунок відстрочення процедури санації до моменту одержання найбільших грошових надходжень від реалізації продукції припинити процедуру банкрутства взагалі. Ще однією особливістю є те, що строк санації не може перевищувати п'ятнадцяти місяців. Це при тому, що для підприємств іншої галузевої належності санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців.

6.  За умови, якщо протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку зі стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, загальний строк санації, вказаний вище, може бути продовжений на один рік. Для всіх несільськогосподарських підприємств існує правило, що за клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено. Таким чином, максимально можливим для сільськогосподарських підприємств є строк санації розміром у 2 роки й 3 місяці проти півторарічного строку для несільськогосподарських підприємств.

Поряд із наявністю нібито суттєво збільшеного для сільськогосподарських підприємств (супроти інших підприємств) строку санації слід зазначити, що для містоутворюючого підприємства існує можливість значно збільшеного строку санації. Так, за клопотанням органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови укладення ними договору поруки за зобов'язаннями боржника, строк процедури санації містоутворюючого підприємства може бути продовжений господарським судом до десяти років. Боржник і його поручитель в цьому разі зобов'язані розрахуватися з кредиторами протягом трьох років. Щодо сільськогосподарських підприємств, які фактично виступають «містоутворюючими» підприємствами для села, такі преференції не передбачені.

Окремо чинне законодавство визначає особливості банкрутства фермерського господарства, які виокремлює ст. 50 Закону України «Про  відновлення  платоспроможності  боржника  або  визнання його банкрутом». Аналіз положень зазначеної статті дає змогу дійти висновку про існування специфічного механізму захисту фермерських господарств від банкрутства порівняно з іншими формами підприємств, зокрема й сільськогосподарських. Наприклад, підставою для визнання будь-якого підприємства банкрутом є неспроможність виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати, тоді як для фермерського господарства підставою є його неспроможність задовольнити вимоги кредиторів протягом шести місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.

Заява про порушення справи про банкрутство подається підприємством-боржником будь-якої галузевої належності у письмовій формі і підписується керівником боржника чи іншою уповноваженою особою. Заява фермерського господарства також підписується його головою, але потребує наявності письмової згоди всіх членів фермерського господарства.

До заяви голови фермерського господарства про порушення справи про банкрутство, крім загальнообов'язкових для процедури банкрутства документів, додаються документи, які містять відомості: 1) про склад і вартість майна фермерського господарства; 2) про склад і вартість майна, яке належить членам фермерського господарства на праві власності; 3) про розмір доходів, які можуть бути одержані фермерським господарством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.

За загальним правилом, розпорядник майна призначається на строк не більше шести місяців. У той самий час для фермерського господарства процедура розпорядження майном вводиться на строк закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, необхідного для реалізації виробленої сільськогосподарської продукції. Зазначений строк не може перевищувати п'ятнадцяти місяців. У разі якщо після введення процедури розпорядження майном погіршилося фінансове становище фермерського господарства у зв'язку зі стихійним лихом, епізоотіями та іншими несприятливими умовами, строк процедури розпорядження майном може бути продовжено на один рік. Таке положення існує лише для фермерського господарства. Інші підприємства, включаючи сільськогосподарські, таких привілеїв не мають.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» розпорядником майна може бути призначено лише таку особу, яка має ліцензію арбітражного керуючого. Для здійснення процедури розпорядження майном фермерського господарства господарським судом призначається розпорядник майна, який може й не мати ліцензії розпорядника майна. Закон навіть надає можливість здійснювати повноваження розпорядника майна голові фермерського господарства за погодженням з призначеним розпорядником майна.

За загальним правилом продаж будь-якого майна банкрута здійснюється на відкритих торгах і лише у разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Щодо нерухомого майна, включеного до ліквідаційної маси фермерського господарства, діє вимога продажу тільки за конкурсом, обов'язковими умовами якого є збереження цільового призначення сільськогосподарських об'єктів, що продаються. Така вимога є логічним продовженням застосування правила цільового і раціонального використання майна сільськогосподарського призначення.

Важливою відмінністю є також те, що господарський суд направляє копію постанови про визнання фермерського господарства банкрутом не лише до органу, який здійснив його державну реєстрацію, а й до органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням фермерського господарства.

Слід зазначити, що держава здійснює відповідні заходи щодо запобігання неплатоспроможності та банкрутству державних сільськогосподарських підприємств, надаючи при цьому пріоритет саме правовим заходам. Так, наказом Мінагрополітики України «Про деякі заходи запобігання банкрутству підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України» від 28 березня 2007 р. № 222 зобов'язано Департамент правової та законопроектної роботи здійснити такі заходи: взяти під контроль розрахунки за договорами, сума яких перевищує сто мінімальних розмірів заробітної плати; забезпечити реєстрацію зазначеної категорії договорів згідно з додатком до наказу; організувати моніторинг договірної роботи підприємств; здійснювати узагальнення практики та доцільності укладання відповідних договорів.