Лекція № 7. Правове регулювання тваринництва та рослинництва

Тваринництво є провідною галуззю сільського господарства, основним постачальником повноцінного харчового білка й сировини для переробної промисловості АПК. Під час переходу країни до рин- кових методів господарювання криза охопила, насамперед, сільське господарство, найбільшого ж спаду зазнало тваринництво.

Тваринництво - це галузь сільського господарства, пов'язана з діяльністю по утриманню і розведенню сільськогосподарських тварин для одержання продуктів харчування і сировини для промисловості. Харчові продукти тваринного походження — це продукти, що вжива- ються людиною в натуральному вигляді чи після відповідної обробки продовольчої сировини тваринного походження: консерви м'ясні, м'я- со-рослинні та рибні, сири, молоко та молочні продукти, продукти дитячого харчування, маргарин, жири, ковбасні вироби, м'ясні конце- нтрати тощо.

Виробництво продукції тваринництва забезпечують закони України «Про молоко та молочні продукти» від 24 червня 2004 р.,

«Про бджільництво» від 22 лютого 2000 р., «Про рибу, інші водні жи- ві ресурси та харчову продукцію з них» від 6 лютого 2003 р. Розве- дення тварин здійснюється на основі законів України «Про племінну справу у тваринництві», «Про внесення змін до деяких законів Украї- ни щодо запровадження ліцензування певних видів господарської дія- льності у племінній справі в тваринництві» від 20 лютого 2003 р. За- ходи з розвитку селекції у тваринництві і адаптації законодавства України у сфері племінної справи у тваринництві до законодавства Європейського Союзу здійснюється на основі «Загальнодержавної програми селекції у тваринництві на період до 2010 року», затвердже- ної Законом України від 19 лютого 2004 р. Крім зазначених законів, правовому врегулюванню аграрних відносин з виробництва продукції тваринництва присвячено значну кількість підзаконних актів.

Програмне значення має постанова  Кабінету Міністрів України

«Про заходи щодо активізації роботи з розвитку тваринництва» від 20 серпня 2008 р. № 729, у якій визначено цілу низку заходів спеціальних державних  органів  з  розвитку тваринництва.  Розвиток ринкових від-

Як свідчить світова практика, зростання продуктивності тварин і підвищення якісних характеристик продукції тваринництва можливе лише за рахунок сталого розвитку селекції й племінної справи. Не останнє місце у забезпеченні ефективності селекційних процесів віді- грає їх юридичне закріплення у відповідних нормативно-правових ак- тах.

Племінна справа — це система зоотехнічних, селекційних та ор- ганізаційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення пле- мінних і продуктивних якостей тварин.

Господарська діяльність у племінній справі в тваринництві, по- в'язана з виробництвом, зберіганням і реалізацією племінних (генети- чних) ресурсів, проведенням генетичної експертизи походження та аномалій тварин, підлягає ліцензуванню відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо запрова- дження ліцензування певних видів господарської діяльності у племін- ній справі в тваринництві» від 20 лютого 2003 р. Ліцензування здійс- нюється ліцензійною комісією Міністерства аграрної політики Украї- ни на підставі Положення про ліцензійну комісію з ліцензування про- вадження господарської діяльності з виробництва, зберігання, реаліза- ції племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експерти- зи походження та аномалій тварин, затвердженого наказом Мінагро- політики від 15 серпня 2005 р. № 380.

Об'єктами племінної справи у тваринництві відповідно до Зако- ну України «Про племінну справу у тваринництві» є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, ху- трові звірі, яких розводять з метою одержання від них певної продук- ції. Суб'єктами племінної справи у тваринництві є: 1) власники пле- мінних (генетичних) ресурсів; 2) підприємства (об'єднання) з племін- ної справи, селекційні, селекційно-технологічні та селекційно-гібридні центри, іподроми, станції оцінки племінних тварин; 3) підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, та фізичні осо- би—суб'єкти підприємницької діяльності, які надають відповідні по- слуги та беруть участь у створенні та використанні племінних (гене- тичних) ресурсів; 4) власники неплемінних тварин — споживачі пле- мінних (генетичних) ресурсів та замовники послуг з племінної справи у тваринництві.

Суб'єктам племінної справи у тваринництві, які здійснюють свою діяльність у межах прийнятих загальнодержавних програм селе- кції у тваринництві, Міністерством аграрної політики України залеж- но від напряму їх діяльності та якості племінних (генетичних) ресур- сів присвоюється відповідний статус на основі Положення про при- своєння відповідних статусів суб'єктам племінної справи у тваринниц- тві, затвердженого спільним наказом Мінагрополітики та УААН  від 17 липня 2001 р. № 215/66, зареєстрованого в Мін'юсті України 20 серпня 2001 р. за №721/5912.

Під статусом розуміється певний стан суб'єкта племінної справи у тваринництві, який визначається видом і напрямом його діяльності, якістю наявних племінних (генетичних) ресурсів та рівнем ведення селекційно-племінної роботи. Відповідний статус суб'єкта племінної справи у тваринництві визначається за результатами проведення дер- жавної атестації та переатестації на основі Положення про відповід- ність суб'єктів племінної справи у тваринництві статусу племінного заводу, племінного репродуктора і племінного птахорепродуктора, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України і Української академії аграрних наук від 17 липня 2001 р. № 215/66, за- реєстрованого в Міністерстві юстиції України 20 серпня 2001 р. за № 722/5913, а у бджільництві — на основі Технологічних вимог до про- ведення селекційно-племінної роботи в галузі бджільництва, прове- дення атестації пасік і видачі племінних свідоцтв (сертифікатів), за- тверджених наказом Мінагрополітики України від 20 вересня 2000 р.

№ 185/83, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 23 жовтня 2000 р. за № 739/4960.

Ефективність племінної справи прямо залежить від стану пле- мінного обліку на підприємствах, які використовують племінних тва- рин або інші племінні (генетичні) ресурси. Племінний облік застосо- вується з метою організації точного, систематичного обліку похо- дження кожної тварини, її селекційних ознак для проведення селек- ційно-племінної роботи, удосконалення існуючих та розробки нових ефективних методів практичної селекції, визначення більш раціональ- них методів добору та підбору тварин у конкретних умовах вирощу- вання.

Племінний облік — це визначення та внесення до документів з племінної справи (племінної документації) суб'єктами племінного тва- ринництва даних про походження, продуктивність, тип, характер спа- дковості і наслідування господарсько-корисних ознак та інші індиві- дуальні якості тварин з метою одержання систематизованих відомос- тей, необхідних для ведення племінної справи. Племінний облік має бути чітким, своєчасним і не громіздким. Він узгоджується з первин- ним зоотехнічним та бухгалтерським обліком і складається з таких елементів: ідентифікації (присвоєння клички та ідентифікаційного но- мера), зважування, промірів, запису інформації про тварину у відпові- дні форми племінного обліку.

Необхідною складовою племінного обліку є ідентифікація і ре- єстрація племінних тварин. Обов'язковість проведення цих операцій встановлюється законом. Так, у ст. 10 Закону України «Про племінну справу у тваринництві» встановлюються обов'язкові вимоги щодо іде- нтифікації, а у ст. 11 цього Закону — щодо державної реєстрації пле- мінних тварин і племінних стад. Ідентифікації і реєстрації підлягають усі тварини, які перебувають, розводяться або утримуються на тери- торії України.

Ідентифікація тварин — це процес їх нумерації, присвоєння кличок, фотографування тощо, що забезпечує можливість формування інформації про кожну тварину зокрема та встановлення відповідності цієї інформації даній тварині. Тварині присвоюється індивідуальний ідентифікаційний номер, який не змінюється протягом її життя та є унікальним у межах одного виду тварин.

Державна реєстрація племінних тварин і племінних стад —

це внесення даних про племінних тварин  і племінні  стада  відповідно

до державних книг племінних тварин і Державного племінного реєст- ру з метою формування відповідної бази даних про племінні ресурси. Державні книги племінних тварин представляють інформаційні бази даних про племінних тварин, а Державний племінний реєстр — це ін- формаційна база даних про племінні стада. Процедура ведення Дер- жавного племінного реєстру здійснюється відповідно до Положення про Державний племінний реєстр, затвердженого наказом Мінагропо- літики України і УААН від 20 травня 2002 р.

У зв'язку з прийняттям 4 червня 2009 р. Закону України «Про ідентифікацію та реєстрацію тварин» з 1 січня 2010 р.мало бути вве- дено Єдиний державний реєстр тварин, який є електронною базою даних про ідентифікованих тварин, їх власників, господарства, пере- міщення, забій, утилізацію, загибель, падіж таких тварин. Водночас введення єдиної електронної системи обліку племінних тварин потре- буватиме не лише значних матеріальних витрат у набутті електронних носіїв усіма племінними господарствами і об'єднання їх у єдину сис- тему, а й створення нових або внесення відповідних змін до цілої низ- ки існуючих підзаконних актів, які нині деталізують загальні вимоги до ідентифікації й деталізації племінних тварин.

Процедура ідентифікації і державної реєстрації має свої особли- вості залежно від виду сільськогосподарських тварин. Ці особливості виокремлено у низці відповідних положень, які у своїй сукупності охоплюють правову регламентацію цілісного процесу ідентифікації і державної реєстрації племінних тварин: 1) Положення про ідентифі- кацію і реєстрацію великої рогатої худоби, затверджене наказом Мі- нагрополітики України від 17 вересня 2003 р. № 342 (у редакції наказу Мінагрополітики від 29 червня 2005 р. № 289), зареєстроване в Мініс- терстві юстиції України 9 жовтня 2003 р. за № 909/8230; 2) Положен- ня про ідентифікацію та реєстрацію свиней, затверджене наказом Мі- нагрополітики України від 31 грудня 2004 р. № 497, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 26 січня 2005 р. за № 103/10383; 3) По- ложення про ідентифікацію та реєстрацію коней, затверджене наказом Мінагрополітики України від 31 грудня 2004 р. № 496 (у редакції на- казу Мінагрополітики від 1 лютого 2005 р. № 49), зареєстроване в Мі- ністерстві юстиції України 6 квітня 2005 р. за № 362/10642; 4) Поло- ження про ідентифікацію та реєстрацію овець і кіз, затверджене нака- зом Мінагрополітики України від 31 грудня 2004 р. №_498, зареєстро- ване в Міністерстві юстиції України 26 січня 2005 р. за № 102/10382.

На жаль,не розроблено положень про ідентифікацію і реєстрацію ін- ших видів тварин, зокрема кролів і хутряних звірів, сільськогосподар- ської птиці.

Слід зазначити, що в Україні функціонує спеціальний держав- ний орган, який координує роботу з ідентифікації і реєстрації тварин,

—     Державне підприємство «Агентство з ідентифікації і реєстрації тварин», створене наказом Міністерства аграрної політики України від 29 липня 2002 р. № 213. Цей орган постачає племінні господарства відповідними формами обліку тварин та використаних і знятих з тва- рин бирок, паспортів великої рогатої худоби і ветеринарних карток тощо.

Для окремих видів сільськогосподарських тварин (великої рога- тої худоби) встановлено необхідність мати паспорти і ветеринарні ка- ртки до паспорта, процедуру одержання яких врегульовують Поло- ження про паспорт великої рогатої худоби, затверджене наказом Мі- нагрополітики України від 17 вересня 2003 р. № 342, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 9 жовтня 2003 р. за № 910/8231, а також Положення про ветеринарну картку до паспорта великої рогатої худо- би, затверджене зазначеним наказом Мінагрополітики України від 17 вересня 2003 р. № 342, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 9 жовтня 2003 р. за №911/8232.

Паспорт великої рогатої худоби — це документ, виданий Аге- нтством з ідентифікації і реєстрації тварин, що містить дані стосовно тварини, її переміщення, власників або утримувачів, місцезнаходжен- ня і реєстрації в Реєстрі тварин та є супровідним документом при будь-якому переміщенні тварини.

Загалом забороняється переміщення тварини з господарства в інше господарство (за винятком переміщення тварин на ветсанзавод чи інше місце утилізації) без наявності паспорта великої рогатої худо- би з ветеринарною карткою. Ветеринарна картка до паспорта вели- кої рогатої худоби — документ, що засвідчує дані щодо ветеринарно- санітарного стану господарства, де перебуває тварина, та стану здоро- в'я тварини, факт проведення вакцинацій, діагностичних досліджень і профілактичних обробок та є додатком до паспорта великої рогатої худоби.

Ветеринарні картки бувають двох кольорів: зеленого і жовтого. Ветеринарна картка зеленого кольору видається тільки на здорову тварину, тоді як ветеринарна картка жовтого кольору видається на

тварин, які є не придатними для подальшого розведення і направля- ються на забійні підприємства. Забороняється використання тварин для відтворення та приймання і продаж молока, молочної сировини від тварин, на яких видана ветеринарна картка жовтого кольору.

Відповідність племінних (генетичних) ресурсів установленим вимогам засвідчується племінним свідоцтвом (сертифікатом), видача якого регламентується Положенням про племінне свідоцтво (сертифі- кат), затвердженим наказом Мінагрополітики України від 29 грудня 2002 р. № 426, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 24 січ- ня 2003 р. за № 55/7376.

Племінне свідоцтво (сертифікат) — документ установленої форми про походження, продуктивність, тип та інші якості племінних (генетичних) ресурсів, складений на основі даних офіційного обліку продуктивності, імуногенетичного контролю та офіційної класифікації (оцінки) за типом. Зразки свідоцтв затверджуються Міністерством аг- рарної політики України. Наявність свідоцтва на племінні (генетичні) ресурси обов'язкова у таких випадках: 1) при реалізації для відтворен- ня на внутрішньому і зовнішньому ринках; 2) при переміщеннях ко- ней з метою проведення їх випробування, участі у змаганнях та пару- вальній кампанії. Свідоцтво заповнюється та видається на замовлення власника племінних (генетичних) ресурсів держплемінспектором ра- йону. Контроль за оборотом племінних сертифікатів здійснює Головна державна племінна інспекція Міністерства аграрної політики України, керівником якої одночасно є начальник Департаменту ринків продук- ції тваринництва Мінагрополітики. Правовою основою обороту пле- мінних свідоцтв виступає Інструкція з порядку обліку, видачі, збері- гання та витрачання бланків племінних свідоцтв (сертифікатів), за- тверджена наказом Мінагрополітики України від 20 травня 2004 р. № 171, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 26 травня 2004 р. за

№ 667/9266.

Ведення племінної справи у тваринництві неможливе без існу- вання оцінки індивідуальних продуктивних і племінних якостей тва- рин, яка здійснюється шляхом процедури бонітування племінних тва- рин. Бонітування — це індивідуальна комплексна оцінка тварин за племінними і продуктивними якостями, яка проводиться в усіх госпо- дарствах, що мають племінних тварин, незалежно від форми власнос- ті. Метою бонітування є визначення комплексного класу тварин, за- лежно від якого визначається їх племінне та виробниче призначення і

Правові засади виробництва, переробки і реалізації продукції молочного тваринництва встановлюються Законом України «Про молоко та молочні продукти» від 24 червня 2004 р. № 1870-ІУ.

Встановлюються правові засади державної підтримки виробни- ків молока, молочної сировини і молочних продуктів, яка здійснюєть- ся виходячи з пріоритетності розвитку молочної галузі агропромисло- вого комплексу, зокрема шляхом фінансування з Державного бюдже- ту України: 1) програм розвитку селекційно-племінної роботи в моло- чному скотарстві, протиепізоотичних заходів, що мають загальнодер- жавне значення; 2) дотацій на молоко незбиране вищого, першого та другого ґатунку і вершки незгущені; 3) підтримки виробництва про- дукції дитячого харчування; 4) надання пільгових короткострокових і довгострокових кредитних ресурсів; 5) лізингових послуг щодо при- дбання обладнання вітчизняного та зарубіжного виробництва для тех- нічного переоснащення і запровадження сучасних технологій вироб- ництва та переробки молока і молочних продуктів; 6) стимулювання підвищення якості молока, що відповідає вимогам державного станда- рту України, через доплати у відсотках до закупівельної ціни: для мо- лока вищого ґатунку — 25 відсотків; для молока першого ґатунку — 20 відсотків.

Для забезпечення рентабельного ведення м'ясного скотарства було прийнято цільову програму «М'ясне скотарство», затверджену наказом Мінагрополітики України і УААН від 21 жовтня 2003 р. №

Рибне господарство - це галузь економіки, завданнями якої є вивчення, охорона, відтворення, вирощування, використання риби та інших водних живих ресурсів, їх вилучення (вилов, добування, зби- рання) та переробка з метою одержання харчової, технічної, кормової, медичної та іншої продукції для задоволення потреб населення.

Законодавчою основою виробництва рибної продукції є спеціа- льний Закон України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» від 6 лютого 2003 р. Цей закон спрямовано на вста- новлення загальних засад регулювання якості й безпечності вироще-

ної рибної продукції і вироблених з неї продуктів харчування для життя і здоров'я населення та запобігання негативному впливу на до- вкілля.

Рибальством визнається промисел риби та інших водних живих ресурсів у рибогосподарських водних об'єктах. Рибництвом є розве- дення і вирощування риби та інших водних живих ресурсів у спеціа- льно створених штучних умовах або визначених для цього рибогоспо- дарських водних об'єктах.

Вилов вирощеної у внутрішніх водоймах риби належить до сфе- ри безпосереднього аграрно-правового регулювання. Промислове ри- бальство дикоростучих біоресурсів не є сільськогосподарською діяль- ністю, але підпадає під сферу дії права агропромислового комплексу, бо є складовою агропромислового комплексу у частині рибоперероб- ної харчової промисловості.

Основні вимоги щодо ведення рибного господарства та здійс- нення рибальства висуває Тимчасовий порядок ведення рибного гос- подарства і здійснення рибальства, затверджений постановою Кабіне- ту Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1192. Ведення рибного господарства та рибальство повинні здійснюватися з додержанням таких основних вимог: 1) недопущення погіршення умов існування водних живих ресурсів; 2) забезпечення охорони водних живих ресур- сів від браконьєрського та іншого використання, що проводиться з порушенням правил; 3) сприяння природному відтворенню водних живих ресурсів шляхом проведення біотехнічних та рибницько- меліоративних робіт, спрямованих на поліпшення умов їх існування, здійснення заходів щодо штучного відтворення водних живих ресур- сів; 4) виконання встановлених норм, лімітів (квот), термінів і правил використання водних живих ресурсів; 5) забезпечення управління і контролю у галузі охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів та збереження середовища їх перебування; 6)  виконання норм і вимог міжнародного права щодо здійснення рибальства; 7) за- безпечення науково обґрунтованого раціонального використання вод- них живих ресурсів.

Порядок здійснення рибництва встановлює Інструкція про по- рядок здійснення штучного розведення, вирощування риби, інших во- дних живих ресурсів та їх використання в спеціальних товарних риб- них господарствах, затверджена наказом Державного комітету рибно- го господарства України від 15 січня 2008 р. № 4, зареєстрована в Мі-

Програма розвитку галузі бджільництва в Україні, затверджена спільним наказом Мінагрополітики України та УААН від 13 липня 2006 р. № 374/62, розроблена на виконання Закону України «Про бджільництво» з метою створення конкурентоспроможної галузі. То- му в програмі враховані й дістали розвитку положення відповідних статей зазначеного Закону щодо удосконалення державного управлін- ня в галузі бджільництва, здійснення контролю за ефективністю запи- лення ентомофільних рослин, підготовки спеціалістів із бджільництва у професійно-технічних і вищих сільськогосподарських закладах осві- ти, координації підготовки та перепідготовки спеціалістів із бджіль- ництва, організації державної підтримки бджільництва, охорони бджіл у разі застосування в сільському і лісовому господарстві засобів захи- сту рослин тощо.

За виробничим напрямом розрізняють пасіки: 1) медотоварні —

призначені для одержання продуктів бджільництва (товарного меду, воску бджолиного, прополісу, маточного молочка, бджолиної отрути, збору пилку); 2) запилювально-медові, де бджоли використовуються для запилення садів, ягідників та ентомофільних сільськогосподарсь- ких культур і для виробництва меду; 3) запилювальні — призначені для запилення бджолами культур закритого грунту (в теплицях, пар- никах тощо); 4) репродукторні (розплідники) — для відтворення  бджіл (виведення бджоломаток, виробництва пакетів бджіл і збору маточного молочка); 5) племінні — для розмноження, поліпшення і виведення бджіл певної породи, зберігання генофонду бджіл, що іс- нує, виведення племінних бджоломаток, виробництва пакетів бджіл і збору маточного молочка; 6) карантинні — для витримування бджіл у карантині.

На розвиток нормативно-правової бази було прийнято спільний наказ Мінагрополітики України і УААН «Про затвердження нормати- вно-правових актів з питань розвитку бджільництва» від 20 вересня 2000 р. № 184/82, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 23 жовтня 2000 р. за № 736/4957. Цим наказом було затверджено цілу низку нормативних документів: План породного районування бджіл; Порядок видачі ветеринарно-санітарного паспорта пасіки; Порядок реєстрації пасік; Правила ввезення в Україну та вивезення за її межі бджіл і продуктів бджільництва.

Згідно з Планом породного районування в Україні розводять три породи бджіл: українську степову, карпатську та поліську (попу- ляцію середньоросійських бджіл), ареал розміщення яких адаптовано до їхніх породних особливостей. Породне районування бджіл є осно- вою раціонального розміщення і використання племінних ресурсів держави, це науково обґрунтований відбір для розведення і господар- ського використання в конкретних регіонах таких порід бджіл, біоло- гічні особливості яких найкращим чином відповідають типовим умо- вам клімату і медозбору цих регіонів, дозволяють їм виробляти в цих умовах значно більше продукції в порівнянні з іншими породами на фоні достатньої зимостійкості бджіл.

У ст. 13 Закону України «Про бджільництво» визначено, що з метою обліку пасік та здійснення лікувально-профілактичних заходів на кожну пасіку видається ветеринарно-санітарний паспорт. Ветери- нарно-санітарний паспорт пасіки видається районним (міським) управлінням державної ветеринарної медицини на пасіку незалежно

Дедалі більшої ринкової привабливості і поширення з кожним роком набуває продукція утримання хутрових тварин. Нормативні ви- моги до утримання таких тварин визначають Методичні рекомендації з утримання хутрових тварин, затверджені наказом Міністерства агра- рної політики України від 20 червня 2008 р. № 379. Зазначені рекоме-

ндації містять, насамперед, загальні біологічні характеристики хутро- вих тварин різних видів, оскільки хутрові тварини, що утримуються на фермі, зберігають характеристики диких тварин. До таких тварин належать: норка, тхір чорний, руда лисиця, песець, єнотовидний соба- ка, нутрія та шиншила.

За хутровими тваринами повинна доглядати достатня кількість персоналу з відповідними знаннями видів хутрових тварин, що утри- муються. Зокрема доглядач повинен уміти: розпізнавати стан здоров'я тварин, розуміти значні зміни у поведінці, оцінювати придатність за- гального середовища для здоров'я та благополуччя хутрових тварин.

При побудові нових огорож, житла та обладнання або при мо- дифікації існуючих необхідно дотримуватися норм щодо здоров'я та благополуччя тварин при їх клітковому утриманні. Необхідний прос- тір для хутрових тварин розраховується відповідно до потреб конкре- тного виду щодо навколишнього середовища, віку, статі, живої маси та біологічних потреб тварин, враховуючи розмір групи. Слід уникати нестачі простору (перевантаження), які призводять до поведінкових або інших порушень. Технологічні вимоги до розміщення кожного виду хутрових тварин містяться у додатках 1 — 6 Методичних реко- мендацій з утримання хутрових тварин. З метою дотримання вимог Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» ви- значає методи забою хутрових тварин, які диференційовані залежно від виду тварин.

Вимоги до хутрової і шкіряної продукції містить Інструкція з порядку ветеринарного клеймування шкіряної та хутрової сировини, затверджена наказом Головного державного інспектора ветеринарної медицини України від 3 липня 2001 р. № 52, зареєстрована в Мініс- терстві юстиції України 3 жовтня 2001 р. за № 855/6046. Загальною вимогою є те, що суб'єкт господарювання реалізовує лише ту шкіряну та хутрову сировину, яка пройшла ветеринарно-санітарну оцінку, за- клеймована спеціалістами державної служби ветеринарної медицини з оформленням відповідних документів (ветеринарні свідоцтва, довідки тощо).

Ветеринарно-санітарні вимоги при виробництві, заготівлі, при- йманні, зберіганні, транспортуванні й реалізації яєць свійської птиці, ветеринарно-санітарні норми якості і безпеки яєць, порядок проведен- ня ветеринарно-санітарної експертизи, лабораторних досліджень, а також використання продукції, яка підлягає промисловій переробці та

знезараженню встановлюють Правила ветеринарно-санітарної експер- тизи яєць свійської птиці, затверджені наказом Головного державного інспектора ветеринарної медицини України від 7 вересня 2001 р. № 70, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 27 вересня 2001 р. за

№850/6041.

Безпека яєць свійської птиці — відсутність токсичної, канцеро- генної, мутагенної, алергенної чи іншої несприятливої для організму людини дії харчових яєць при їх споживанні у загальноприйнятих кі- лькостях, межі яких встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Для харчових цілей використовують доброякісні яйця курей, це- сарок, перепілок, індиків, качок та гусей. Реалізація яєць свійської птиці на ринках, за прямими зв'язками та у вільному продажі, а також заготівля і використання качиних та гусячих яєць дозволяються після проведення ветеринарно-санітарної експертизи. Ветеринарно- санітарній експертизі підлягає вся кількість відібраних яєць. Прово- диться зовнішній огляд, визначення маси та овоскопія (визначення якості яєць шляхом просвічування їх овоскопом). При сумнівних ре- зультатах яйця розбивають і досліджують їх вміст.

Харчові яйця (промислового виробництва) сортують не пізніше 1 доби після знесення. Яйця, які заготовляються суб'єктами господа- рювання, доставляються до пункту сортування протягом 1 доби і сор- туються не пізніше ніж через 2 доби як столові. До реалізації допус- каються яйця птиці без механічних пошкоджень, з висотою повітряної камери не більше 9 мм (для курячих яєць), з щільним, що просвітлю- ється, білком і щільним малопомітним, який займає центральне поло- ження, або трохи рухомим жовтком та з незакінченим терміном збері- гання.

Найпоширенішим продуктом у роздрібній торгівлі є яйця курей. Курячі харчові яйця залежно від термінів зберігання та якості поділя- ють на дієтичні та столові. До дієтичних відносять яйця, термін збері- гання яких не перевищує 7 діб, не враховуючи дня знесення, при тем- пературі не вище +20 °С і не нижче 0 °С. До столових відносять яйця, термін зберігання яких не перевищує 25 діб, не враховуючи дня зне- сення, при температурі не вище +20 °С, а також яйця, які зберігались у холодильниках не більше 120 діб при температурі від 0 до -2 °С і від- носній вологості 85—88%. Дієтичні яйця маркуються червоною, а столові — синьою фарбою, яка дозволена Міністерством охорони здо-

Рослинництво — це галузь сільськогосподарського виробницт- ва, яка ґрунтується на вирощуванні культурних сільськогосподарських рослин з метою одержання продуктів харчування і сировини для пере- робної промисловості. Рослинництво поділяється на підгалузі, основ- ними з яких є: зернове господарство, цукробуряківництво, картопляр- ство, льонарство, овочівництво, плодівництво, кормовиробництво та ін.

Виробництво окремих видів продукції рослинництва врегульо- ване на законодавчому рівні. Прийнято закони України «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 р., «Про виноград та виногра- дне вино» від 16 червня 2005 р.

Закони України попри свою значимість у механізмі правового регулювання все ж закладають лише найзагальніші засади правового регулювання. Конкретизація законодавчих положень повинна здійс- нюватися на підзаконному рівні, зокрема за рахунок державних цільо- вих програм розвитку рослинництва за окремими видами рослин.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про збір на розвиток виногра- дарства, садівництва і хмелярства» від 9 квітня 1999 р. Кабінет Мініс- трів України затвердив своєю постановою «Порядок справляння збору та використання коштів на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» від 15 липня 2005 р. № 587. На розвиток галузі хмелярст- ва у вигляді 1% відрахувань від реалізації алкогольних напоїв та пива надходять кошти у сумі 15-16 млн грн. на рік.

Важливим законодавчим актом в системі охорони прав на сорти рослин є Закон України «Про охорону прав на сорти рослин».

Згідно зі ст. 1 Закону «Про охорону прав на сорти рослин», сорт рослин визначається як окрема група рослин (клон, лінія, гібрид пер- шого покоління, популяція) в рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, незалежно від того, відповідає вона цілком або ні умо- вам надання правової охорони:

-    може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результа- том діяльності даного генотипу або комбінації генотипів;

-   може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступе- нем прояву принаймні однієї з цих ознак;

-    може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Закон регулює охорону особистих немайнових і майнових прав на сорт. Особисте немайнове право на сорт підтверджується Держав- ним реєстром сортів рослин, придатних для поширення в Україні, Державним реєстром прав власників сортів рослин, свідоцтвом про авторство на сорт рослин і патентом. Майнове право власника сорту підтверджується Державним реєстром прав власників сортів рослин і патентом.

Патент — це охоронний документ, що засвідчує авторство на винахід та виключне право на використання його протягом певного строку. Термін «патент» походить від латинського слова «patere», що означає «класти на огляд».

Єдину державну систему органів охорони прав на сорти рослин становлять Державна служба з охорони прав на сорти рослин (Держ- сортслужба) та підпорядковані їй Український інститут експертизи сортів рослин, Державна інспекція з охорони прав на сорти рослин, Державний центр Автономної Республіки Крим з державною інспек- цією з охорони прав на сорти рослин Автономної Республіки Крим, обласні державні центри експертизи сортів рослин з державними ін- спекціями з охорони прав на сорти рослин областей, державні сорто- дослідні станції, лабораторії та інші заклади експертизи, підприємст- ва. Держсортслужба є урядовим органом державного управління у складі Мінагрополітики України і діє на основі Положення, затвер- дженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р.

№ 1182.

В Україні існують три реєстри, за допомогою яких здійснюється державна реєстрація і правова охорона сортів рослин. Це Реєстр за- явок (Державний реєстр заявок на сорти рослин), Реєстр патентів (Державний реєстр прав інтелектуальної власності на сорти рослин) і Реєстр сортів (Державний реєстр сортів рослин, придатних для по- ширення в Україні). Усі Реєстри є прошнурованими, пронумеровани- ми книгами, які ведуться Державною службою з охорони прав на сор- ти рослин. Відомості, що містяться у реєстрах, крім фіксації на папе- рових носіях, постійно зберігаються на електронних носіях у порядку, затвердженому Держсортслужбою.

Реєстр заявок є офіційним документом, призначеним для дер- жавної реєстрації заявок на сорти рослин. Здійснюється процедура

заявок на основі Положення про Державний реєстр заявок на сорти рослин, затвердженого наказом Мінагрополітики від 26 лютого 2003 р. № 42, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 березня 2003 р. за № 220/7541. Відомості про заявку заносяться до Реєстру за- явок після визначення дати, на яку заявка вважається поданою. Внесе- ні до Реєстру заявок відомості про сорт, заявлений з метою набуття майнового права власника сорту, дають заявнику право на тимчасову правову охорону в межах наданого із заявкою опису сорту від дати подання заявки. Після публікації інформації з Реєстру заявок в офі- ційному бюлетені Держсортслужби будь-яка особа має право одержа- ти витяг з Реєстру заявок.

Реєстр патентів є документом, який призначений для держав- ної реєстрації майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин в Україні та містить відомості щодо майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин та прав, пов'язаних з цим правом. Норматив- но-правовою основою ведення Реєстру патентів виступає вже згадува- не Положення про Державний реєстр прав інтелектуальної власності на сорти рослин та про видачу патентів України на сорти рослин.

Реєстр сортів є офіційним документом, який містить відомості про сорти рослин, а також щодо державної реєстрації майнового права інтелектуальної власності. Відомості постійно зберігаються на елект- ронному та паперовому носіях у порядку, затвердженому Держсортс- лужбою. Занесення до Реєстру сортів відомостей про сорт та змін до них здійснюється за наказом Держсортслужби. Здійснюється ведення Реєстру сортів відповідно до вищезгадуваного Положення про Держа- вний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні, за- твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 р. № 686. За сортами родів і видів, які не віднесені до переліку родів і видів, сорти яких проходять експертизу на придатність для поширення, що затверджується Держсортслужбою, рішення про дер- жавну реєстрацію прав на сорт є одночасно рішенням про державну реєстрацію сорту.

Нещодавно набув чинності ще один реєстр сортів рослин — Державний реєстр генетично модифікованих організмів сортів сільськогосподарських рослин у відкритій системі, введений Поряд- ком державної реєстрації генетично модифікованих організмів сортів сільськогосподарських рослин у відкритій системі, затвердженим по- становою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2009 р. № 808. Че-

рез новизну цього реєстру процедура його ведення є ще не досить від- працьованою. Обов'язок його ведення покладено безпосередньо на Мінагрополітики України. Права на новостворений сорт набуваються в Україні шляхом подання до Держсортслужби заявки, експертизи за- явки та державної реєстрації прав. Правила складання та подання за- явки на сорт рослин затверджені наказом Мінагрополітики від 26 кві- тня 2007 р. № 287 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України ЗО травня 2007 р. за № 553/13820.

Складання, подання і супроводження заявки можуть здійснюва- тися заінтересованою особою як особисто, так і за допомогою фахів- ців-посередників відповідно до Положення про представників з пи- тань інтелектуальної власності на сорти рослин, затверджене постано- вою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1183. Пред- ставник надає фізичним і юридичним особам, які він представляє, до- помогу та послуги, пов'язані з охороною прав на сорти рослин, пред- ставляє інтереси зазначених осіб в органах виконавчої влади, судах, банках, а також у відносинах з іншими фізичними і юридичними осо- бами.

Державна реєстрація сорту можлива лише після проведення від- повідних формальної і кваліфікаційної експертиз у експертному за- кладі, вимоги до якого висуває Порядок визначення уповноваженого закладу експертизи сортів рослин, затверджений наказом Державної служби з охорони прав на сорти рослин 20 червня 2003 р. № 159, заре- єстрований в Міністерстві юстиції України 7 липня 2003 р. за № 553/7804.

Заявка на сорт рослин — це сукупність документів, необхідних для реєстрації сорту і отримання охоронних документів, що посвідчу- ють права на сорт. Форма заяви має 11 розділів, окремі з яких містять пункти. У процесі проведення формальної експертизи визначається відповідність формальних ознак заявки на сорт рослин вимогам, вста- новленим патентно-селекційним законодавством. За своєю сутністю формальна експертиза — це експертиза документів, з яких складають- ся заявки.

Подані заявником документи заявки, а саме: опис сорту та пока- зники для визначення придатності сорту до поширення в Україні, є основою для прийняття рішення про проведення кваліфікаційної екс- пертизи. Кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті) — експерти- за, що встановлює відповідність винаходу умовам патентоздатності

Закон України «Про насіння і садивний матеріал» від 26 грудня 2002 р. визначає насінництво та розсадництво як галузь рослинництва, що займається розмноженням насіння і садивного матеріалу, збере- женням і поліпшенням їх сортових, посівних і врожайних якостей (властивостей), а також здійснює сортовий та насіннєвий контроль. Відповідно до ст. З зазначеного Закону до суб'єктів насінництва та розсадництва належать фізичні та юридичні особи, яким надано право займатися виробництвом, реалізацією та використанням насіння і са- дивного матеріалу відповідно до законодавства України.

Для впорядкування відносин з насінництва та уточнення перелі- ку суб'єктів насінництва і розсадництва дані про них вносяться до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу, який ведеться на основі Положення, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України від 29 травня 2003 р. № 152, зареєстрова- ного в Міністерстві юстиції України 15 липня 2003 р. за № 595/7916.

Державний реєстр виробників насіння і садивного матеріалу (далі

—    Реєстр) — це перелік суб'єктів насінництва та розсадництва, яким надано право виробляти та реалізовувати насіння і садивний матеріал. Реєстрація суб'єктів насінництва і розсадництва проводиться на під- ставі наказу Міністерства аграрної політики України про видачу пас- порта на виробництво та реалізацію насіння і садивного матеріалу та занесення його до Реєстру. Суб'єкти насінництва і розсадництва, не занесені до Реєстру, не мають права виробляти насіння та садивний матеріал для реалізації. Реєстр за дорученням Міністерства аграрної політики України веде Державна служба з охорони прав на сорти рос- лин.

Одержання статусу суб'єкта насінництва врегульовує Порядок проведення атестації суб'єктів господарювання на право виробництва та реалізації насіння і садивного матеріалу, затверджений наказом Мі- ністерства аграрної політики України від 29 травня 2003 р. № 152, за- реєстрований в Міністерстві юстиції України 15 липня 2003 р. за № 594/7915. Атестацію суб'єктів господарювання на право виробництва та реалізацію насіння і садивного матеріалу проводять атестаційні ко- місії.

Об'єктами насінництва та розсадництва згідно зі ст. 2 Закону України «Про насіння і садивний матеріал» є: 1) сорт рослин (клон, лінія, гібрид, популяція, сортосуміш); 2) насіння і садивний матеріал;

3) насінницькі посіви та насадження.

Сутність таких різновидів сорту рослин, як клон, лінія і гібрид, було розкрито вище. Популяцією є сукупність рослин одного виду, поширених у певній місцевості. Щодо сорту, то це переважаюче по- ширення якогось сорту рослин у межах певної місцевості. Сортосу- міш одержується внаслідок цілеспрямованого або ненавмисного (при обробці, зберіганні чи перевезенні) змішуванні різних сортів рослин одного виду. Внаслідок різних властивостей змішаних сортів сорто- суміш як насіння використовується одноразово.

Під насінням розуміються органи рослин, які використовуються для розмноження. Садивний (посадковий) матеріал — це рослини та їх частини, що вважаються придатними для відтворення цілісних рос- лин.

Насінницькі посіви — це ділянки ріллі, призначені для розмно- ження посівних сортів рослин. Насадження призначаються для роз- множення багаторічних рослин, які відтворюються за допомогою са-

дивного (посадкового) матеріалу.

Залежно від можливості передати сортові якості насіння поді- ляють на категорії:

— оригінальне — це насіння первинних ланок насінництва, ви- роблене оригінатором сорту, тобто особою, яка створила, вивела, ви- явила сорт та (або) забезпечує його збереження. На оригінатора по- кладається обов'язок забезпечувати підтримку сорту таким чином, щоб зберігалися ознаки, вказані у описі сорту, складеному на час його реєстрації у Державному реєстрі сортів рослин, придатних для поши- рення в Україні;

— елітним є насіння, отримане від послідовного розмноження оригінального насіння в елітно-насінницьких та інших господарствах, занесених до Державного реєстру виробників насіння і садивного ма- теріалу. Кількість поколінь елітного насіння визначає оригінатор сор- ту, але, як правило, їх є два, тобто суперелітне та елітне;

— репродукційне насіння — усі наступні покоління елітного насіння, тобто насіння першої та наступних репродукцій. Репродукці- єю є період одноразового розмноження насіння внаслідок його висіву  і збирання врожаю. Через природно-кліматичні особливості продук- цію рослинництва можна одержати лише один раз на рік. Тому репро- дукцією є порядковий номер року розмноження елітного насіння. На- приклад, вираз «насіння другої репродукції» означає, що таке насіння одержано на другий рік розмноження елітного насіння. Залежно від видових особливостей рослин може бути декілька репродукцій. Як правило, після четвертої репродукції насіння втрачає свої сортові яко- сті і потребує сортооновлення. Сортооновленням є періодична заміна сортового насіння сільськогосподарських культур високоякісним на- сінням цього самого сорту. При цьому бажано, щоб насіння було ори- гінальним, елітним або хоча б не нижче першої репродукції.

Реалізація насіння і садивного матеріалу здійснюється шляхом оптової та роздрібної торгівлі. Аграрно-правовому регулюванню під- порядковується саме оптова реалізація насіння і садивного матеріалу, чому присвячено низку аграрних нормативно-правових актів.

Прийняття Закону України «Про оптові ринки сільськогоспо- дарської продукції» від 25 червня 2009 р. дає змогу розглядати оптову торгівлю насінням і садивним матеріалом одночасно як частину опто- вого ринку сільськогосподарської продукції і як спеціалізований на- сінницький ринок оптової торгівлі.

Спеціальним нормативно-правовим актом у сфері захисту рослин є Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998 р., згід- но з яким захист рослин — це комплекс заходів, спрямованих на зме- ншення втрат урожаю та запобігання погіршенню стану рослин сіль- ськогосподарського та іншого призначення, багаторічних і лісових насаджень, дерев, чагарників, рослинності закритого ґрунту, продукції рослинного походження через шкідників, хвороби і бур'яни. Проте це широке визначення захисту рослин, що охоплює всі галузі економіки, які використовують у своїй виробничо-господарській діяльності рос- лини. Тому прийнятнішим є поняття захисту саме сільськогосподар- ських рослин, яке надає Закон України «Про пестициди і агрохіміка- ти» від 2 березня 1995 р. Отже, захист сільськогосподарських рослин— це комплекс заходів щодо попередження і зменшення втрат врожаю сільськогосподарських культур від шкідників, хвороб і бур'янів.

Шкідниками є види тварин (комахи, кліщі, мікроорганізми),здатні заподіяти шкоду рослинам, чагарникам, деревам, продукції ро- слинного походження, збитки від якої економічно доцільно відверну- ти. Під хворобами розуміють порушення нормального обміну речовин у рослині під впливом фітопатогенів (віруси, бактерії, гриби) або не- сприятливих умов середовища. До бур'янів належить небажана рос- линність в угіддях, посівах, насадженнях культурних рослин, яка кон- курує з ними за світло, воду, поживні речовини, а також сприяє поши- ренню шкідників та хвороб.

Посівам сільськогосподарських культур, плодово-ягідним, лісо- вим та лісопарковим насадженням, продукції рослинництва завдають шкоду понад 400 видів шкідників, рослини уражують 200 збудників небезпечних хвороб, а поля засмічують близько 300 видів бур'янів. Всі вони мають свої біологічні особливості життєвого циклу, а для боро- тьби з ними застосовуються, поряд з комплексом агротехнічних та організаційних заходів, понад 300 хімічних і біологічних засобів захи- сту рослин. Таким чином, слід відзначити комплексний інтегрований характер захисту сільськогосподарських рослин, який складається із застосування організаційно-господарських, агротехнічних, селекцій- них, фізичних, хімічних, біологічних та інших методів.

До організаційно-господарських методів належить своєчасне за- безпечення матеріальними і трудовими ресурсами у їх оптимальному співвідношенні. Агротехнічні методи включають дотримання схеми сівозмін, технологічних вимог тощо, що дозволяє випереджати або заглушувати розвиток шкідливих організмів. Селекційні методи дають змогу одержати рослини, стійкі проти певних шкідливих організмів. Фізичні методи спрямовані на фізичне знищення шкідників шляхом їх ручного збирання, виполювання бур'янів тощо. Зазначені методи є досить обмеженими через вплив на одного зі шкідливих організмів або високі затрати ручної праці. Тому найприйнятнішими нині все ж є засоби боротьби проти шкідливих організмів, які містять токсичні ре- човини.

Такі засоби об'єднуються під загальною назвою пестицидів, ви- значення яких містить ст. 1 Закону України «Про пестициди і агрохі- мікати». Пестицидами є токсичні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для зни- щення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, вна- слідок діяльності яких вражаються рослини, тварини, люди і завдаєть- ся шкода матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, дерев-

Серед заходів захисту рослин слід виділити особливий каран- тинний режим, спрямований на запобігання занесенню та поширенню відсутніх на території України регульованих шкідливих організмів. Як правило, такі організми заносяться в Україну із-за кордону і виявля- ються шляхом проведення фітосанітарного контролю на митному ко- рдоні. Таким чином, карантинний режим належить до митних техніч- них бар'єрів у зовнішньоекономічній діяльності. Взагалі за своїм зна- ченням карантинний режим є особливим режимом захисту рослин.

Врегульовує відносини з карантинного захисту рослин Закон

України «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р. (у редакції За- кону від 19 січня 2006 р. № 3369-ІУ). Карантином є утримання об'єк- тів регулювання у визначених місцях для проведення їх моніторингу або подальшого інспектування, фітосанітарної експертизи та обробки.

При цьому фітосанітарною експертизою є перевірка та аналіз об'єктів регулювання в лабораторних умовах на предмет наявності або відсутності регульованих шкідливих організмів, а інспектуванням — візуальна перевірка об'єктів регулювання для визначення наявності регульованих шкідливих організмів та/або відповідності фітосанітар- ним правилам. До шкідливих організмів належать будь-який вид, штам або біотип рослин, тварин, патогенний агент, шкідливий для ро- слин чи продуктів рослинного походження, у тому числі комахи, клі- щі, грибки, бактерії, віруси, нематоди та бур'яни.

Державне управління у сфері карантину рослин здійснюється Кабінетом Міністрів України, Міністерством аграрної політики Укра- їни, органами Державної служби з карантину рослин України, яка діє на основі Положення, затвердженого наказом Мінагрополітики Украї- ни від 8 травня 2007 р. № 310, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24 травня 2007 р. за № 532/13799.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про карантин рослин», а також п. 67 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» проведення знезараження підкарантинних матеріалів та об'єктів підлягає ліцензуванню. Згідно із п. 1 Переліку органів ліцензування, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698, органом ліцензування ви- значено Мінагрополітики України.

Загальні засади процедури проведення фумігації (знезараження) встановлює відповідний Порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 р. № 705. Поряд із цим існують акти, що врегульовують процедуру фумігації окремих культур, напри- клад Інструкція із знезараження плодів цитрусових від середземно- морської плодової мухи методом рефрижерації, затверджена наказом Головної державної інспекції з карантину рослин України від 18 бере- зня 2003 р. № 40, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 2 кві- тня 2003 р. за №250/7571.

Важливе значення у боротьбі з карантинними організмами віді- грає фітосанітарний контроль за переміщенням рослинницької проду- кції як із-за кордону, так і всередині країни. Правовою основою такого

У сільському господарстві України вирощується досить доступ- на для споживачів наркосировина — мак снотворний і коноплі, з яких виготовляють наркотичні засоби. Найбільш поширене незаконне вирощування маку снотворного має місце в західних, а конопель — у південних областях. Такий стан висуває об'єктивну необхідність вста- новлення особливого режиму виробництва продукції рослинного по- ходження, що містить наркотичні речовини.

Правовий режим виробництва і обігу наркотичних засобів і ре- човин в Україні встановлено на законодавчому рівні Законом України

«Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» від 22 грудня 2006 р. При цьому наркотичні засоби визначаються як речови- ни природні чи синтетичні, препарати, рослини, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердже- ного постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. за № 770 (далі — Перелік). Прекурсорами є речовини, які використовуются для виробництва і виготовлення наркотичних засобів.

Відповідно до п. 23 ст. 9 Закону України «Про ліцензування пе- вних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. діяльність, пов'язана з культивуванням та використанням чи реалізацією рослин, включених до таблиці №1 Переліку, підлягає ліцензуванню. Згідно зі списком № 3 таблиці №1 зазначеного Переліку такими рослинами, що містять наркотичні речовини, є «мак опійний, снотворний» (у тому числі олійний та інші, що містять опій) та «коноплі» будь-якого виду.

При цьому культивування рослин виду мак снотворний для ви- робництва насіння допускається лише за умови використання насіння, зібраного із сортів рослин, у висушеній соломі яких вміст морфіну не перевищував 0,15 відсотка. Щодо коноплі існує вимога, щоб вміст те-