Лекція 1. Філософська пропедевтика. Біоцентризм як сучасне світобачення

1. Світогляд. Структура і функції.

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного та духовного начал. Вона живе свідомо, мотивує свої вчинки, організовує власне життя в часі, у просторі, враховує причинно-наслідкові зв’язки тощо. Свідомість духовно укорінює людину в життя, надає смисл її життю. Тому духовний вимір людини є таким само суттєвим, як і біологічний, природний. Суспільство витворило певні форми, в яких культивується людська духовність, це мистецтво, релігія, мораль, філософію. Їх гармонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд.

Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Суттєвою рисою світогляду є певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем. Центральна проблема світогляду – відношення людини до світу. Людина тільки частково вкорінена у світ, вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певні відношення, але між людиною і світом завжди існує дистанція. Вона усвідомлює світ, як щось зовнішнє.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практичний. Пізнавальне відношення охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему людину. Воно має відповідати дійсності, щоб бути істинним.

Світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ. У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи інакше.

Структура світогляду органічно зумовлює його функції:

1. Функція тлумачення, розуміння світу покликана розтлумачити людині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. Адже світогляд – це світорозуміння. А людина може безпечно жити тільки в тому середовищі, яке розуміє. Людина нерідко може задовольнитись навіть надуманим, неточним поясненням світу, але втрачає впевненість і рівновагу, коли стикається з незрозумілими явищами. Проте, людині притаманне й прагнення до дива, чогось незвичайного. Багатьом людям нецікаво жити в достеменно зрозумілому світі. Цим породжена віра в екстрасенсорику, в диво. Тобто, світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним (або таким, що визнає всевладдя розуму) або ірраціоналістичним, який вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму – воля, несвідоме тощо.

2. Оцінювальна (аксіологічні) функція світогляду покликана допомогти людині орієнтуватись у світі з точки зору оцінки його цінностей. Зрозуміти, яким світ є для людини і чи варто в ньому жити. Людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, як то добро-зло, справедливе-несправедливе, прекрасне-потворне тощо. Світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

3. Праксеологічна функція світогляду виявляється у відповідях на питання, як жити людині в світі, містить певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практично-активні та споглядальні світогляди.

Типи світоглядів.

Залежно від специфіки формування та функціонування розрізняють буденний та інституалізований світогляди.

Буденний – сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувались у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонують стихійно, без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується.

Інституалізований світогляд підтримується певними соціальними інституціями.

Буденний світогляд є своєрідною життєвою філософією, правильніше було б його назвати у сенсі світорозуміння не світоглядом, а світосприйманням, оскільки такі погляди виражаються в чуттєвих образах. Фіксується він у фольклорі. Світосприймання є стихійним, несистематизованим.

Світогляд же постає цілісною системою поглядів, яка свідомо формується і підтримується. Він є світорозумінням, інституалізованим утворенням й передбачає наявність певних соціальних груп, які свідомо його поширюють в суспільстві.

Опираючись на вищенаведене, ви можете самі сформулювати, який тип світогляду характерний саме для вас.

У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи. Виділяють три історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський. Для повноцінного уявлення про філософію як тип світогляду, слід з’ясувати особливості кожного з історичних типів.

Міфологічний світогляд історично передує релігійному та філософському. Міфологія є світоглядом роду, нерозвинутого класового суспільства. Носієм його виступає рід, особа не виокремилась з нього як цілісна особистість. Міфологія є синкретичною, цілісною формою свідомості, що поєднує зародки релігії, філософії, моралі, права, філософії, естетичних канонів, навіть, науки. Але у міфології людина ще не знала трансцендентного Бога, потойбічного світу. Сила міфу – це сила родової тотальної спільноти над індивідом. Це насамперед, засіб зовнішнього контролю над поведінкою особи.

Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась із роду. Родові зв’язки ослабли, вже кожен сам мав відповідати за свої вчинки, сам нести свій хрест. Релігія постулювала потойбічне життя як відплату за земне життя. Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль за індивідом виявляється недостатнім, тому виникає потреба у внутрішньому контролі. З’являється мораль. Бог – з одного боку і совість як соціальний контролер – з іншого, створюють силове поле, здатне утримувати особи в межах норм суспільства.

Виникнувши, релігія морально зрівняла всіх людей. Як особи, що є носіями моральної свідомості, усі люди рівні між собою, рівноцінні та рівноправні.

Якщо серцевиною міфу є страх та зовнішній контроль над особою, то в релігії головне – віра і мораль, моральне регулювання життя.

Філософський світогляд. Філософія виникає одночасно з релігією. Носієм філософського світогляду є особа. Принципова відмінність його попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, це теоретичний тип світогляду, тоді як релігія – на вірі, міфологія – на страхові. Крім того, міфологія і релігія оперують чуттєвими образами, філософія – абстрактними поняттями, вона цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю за поведінкою особи. Філософія є справою особи й ґрунтується на засадах свободи.

2. Поняття філософії

Слово філософія походить з грецької, означає те саме, що любов до мудрості, відповідно філософ – друг мудрості. (Філос – друг, або філео – любов; софія – мудрість, тобто той, кому властиве прагнення до пізнання в будь-якій формі).

Уже Платон і Аристотель ставлять питання про спонуку в людині, яка стає витоком до філософування і вбачають його в здивуванні. Аристотель писав: „Адже тепер, як і від початку, здивування спонукало людей філософствувати... Але хто не може пояснити щось і дивується, той вважає себе невігласом... Отже, щоб позбавитись від невігластва, почали філософствувати...”

Людина не просто приймає чуттєво осяжний світ таким, який він є, а дивуючись, запитує про причину: „Чому світ існує?; Що стоїть за видимим світом?; Чому люди живуть?” Завдяки цим питання буденна само зрозумілість уперше підпала під сумнів. Стало очевидним, що з накопиченням поодиноких знань сутність і зміст цілого залишаються прихованими. Т.ч., до причин, які дають поштовх у філософствуванні і потім підтримують цей процес, належить і сумнів. Під його критику підпадають джерела нашого пізнання, значимість традиційних та суспільних норм.

Витоки філософії вбачали також у тому, що людина живе, усвідомлюючи власну смертність. Постійна загроза кінця життя перешкоджає бездумному існуванню без будь-яких питань, спонукає людину до роздумів про саму себе і до вибору, що в житті найголовніше. Страждання і смерть – пограничні досвіди, які долають поверхове відчуття захищеності й змушують задаватись питаннями про сенс життя.

Біологічно людині притаманне обмеження її природних інстинктів. У неї виникає необхідність замінити властиві від природи форми поведінки на продиктовані розумом. Це ж стосується і свободи її самовизначення. Але поставлена в такі умови, людина потребує постійної рефлексії над основами свого буття та поведінки. „Людина – це істота, яка постійно бажає більше, ніж це можливо, і здатна на більше, ніж це необхідно”. (В.Віклер)

Філософські питання постають перед кожною людиною. Філософування – це одвічна природна потреба, властива свідомо-відповідальному людському буттю. Тому будь-яка філософія є просвітою у тому розумінні, що, як писав Кант, „просвіта – це вихід людини зі стану незрілості, в якому винна вона сама. Незрілість – це нездатність послуговуватися власним розсудком без керування з боку інших”.

Сутність філософії неможливо охопити якимось одним однозначним поняттям. Сама себе вона визначає кожного разу заново реалізуючись у мисленні. Спробуємо визначити її сутність через низку спроб описати філософію:

„Біля витоків філософії стоїть людина, яка хоче зорієнтуватись у загадках свого внутрішнього та зовнішнього світу, ...яка намагається в калейдоскопі особливостей віднайти основну лінію спільного і всезагального”. (Леппле А.)

Філософію можна визначити як „методичну й наполегливу спробу принести в світ здоровий розум” (М.Хоркхаймер).

„Під філософією сьогодні розуміють наукове дослідження загальних питань пізнання світу і поглядів на життя” (В.Віндельбанд).

„Бути філософом – це не специфічна професія – це не сформований ідеал, відповідно до якого людина могла б формувати себе, намагаючись стати цим ідеалом; буття філософа – це прагнення до само становлення, яке забезпечує для себе в широких межах філософствування простір, можливість і спосіб вираження” (К.Ясперс).

Основними питаннями філософії Платон визначає Істину – Благо – Красу. У них відображаються властивості усього існуючого.

В Новий час Кант сформулював ці питання так:

- Що я можу знати? (метафізика)

- Що я повинен робити? (мораль)

- На що я можу сподіватися? (релігія)

- Що є людина? (антропологія)

При цьому останнє питання по суті включає усі попередні, оскільки людина є центром філософських роздумів.

На відміну від інших окремих і конкретних наук, філософія розглядає не певний не певний обмежений залежно від обставин фрагмент дійсності, як біологія – життя, хімія – склад матеріальних тіл і т.п., а суще в цілому з метою розкрити його сутність та пов’язаність усього буття і наділити людину сенсом і цінностями її існування. Інакше, ніж окремі науки, що виходять з особливих передумов, за межі яких вони не в змозі вийти, філософія прагне до максимально можливої безпередумовленості. Її метод і предмет не є строго задані – вона завжди заново вивчає їх сама. Процес філософствування, в якому людина дістає виразне уявлення про себе саму та даний світ, - нескінченний і тому є завданням для будь-якої епохи. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, її можна трактувати як осягнення загального розумом чи інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого – час, причинність, сенс життя, істина, - з яких конструюється світ, складають предмет філософії.

3. Філософські дисципліни.

Відповідно до особливої проблематики і предметної сфери у філософії розрізняють самостійні складові (дисципліни).

-         Антропологія.

Намагання пізнати природу людини належить до основних завдань філософії. Спроба розмежування загального і людського служить само осмисленню людини, з’ясуванню її особистого місця у світі, порівняно з іншими представниками живої природи. Вона (спроба) набуває практичного значення як у розумінні осмисленого само здійснення, так і в формуванні гідного людини суспільства.

-         Етика.

Основні питання етики стосуються блага, яке має визначати манеру триматися і вчинки людини. Завдання етики – методично обґрунтовано розкривати основи справедливих, розсудливих, осмислених дій і життя, в тому числі суспільного. Принципи і мотивація етики мають сприйматися як загально значимі та резонні без посилання на зовнішні авторитети і умовності, завдяки чому, на противагу панівній моралі, вона стає на вищу, критичну позицію. Завдання, мета етики полягає у зверненні до питання про мовні форми і функції етичних висловлювань.

-         Естетика.

Естетика дає загальне визначення прекрасного і форм його прояву в мистецтві та природі, а також його дії на реципієнтів. Залежно від напряму вона робить це суто функціонально – або описово, або нормативно. Поряд із теорією мистецтв у ній розглядаються питання естетичних суджень і форм естетичного сприйняття та переживання. У сучасній естетиці помітні також форми інформаційно-теоретичні та мовно-аналітичні тенденції.

-         Метафізика й онтологія.

Ці дисципліни беруть свій початок від Аристотеля, який розумів їх як „першу філософію”, оскільки вони задаються питанням про першооснови і витоки сущого як такого; темами та сферами їхніх досліджень є:

-         саме буття (онтологія),

-         божественне буття (філософські проблеми теології)

-         душа (психологія)

-         взаємозв’язок усього сущого в цілому (космологія).

-         Логіка.

Це вчення про послідовне і впорядковане мислення. Формальна, класична логіка поділяється на елементарну логіку (поняття, судження, висновок) і методологію (способи дослідження і доведення).

Сучасна логістика прагне до максимальної формалізації і математизації. Вона працює з логічними обчисленнями, які слід розуміти як системи знаків (символів), і правилами оперування ними. Крім цього, вона вивчає багатозначні системи, в яких висловлювання можуть набувати інших значень і істинності, ніж значення „істинне-хибне”.

-         Теорія пізнання (гносеологія) і теорія науки.

Це вчення про умови, сутність і межі пізнання. Воно розглядає відношення між суб’єктом, об’єктом і змістом пізнання. Теорія науки займається передумовами й основами пізнання в окремих науках. При цьому з’ясовуються і піддаються критичній перевірці їхні методи, принципи, поняття і завдання.

-         Філософія мови.

Розглядає питання виникнення, розвитку, значення і функції мови. Мовний аналіз, який склався під впливом Вітгенштейна і домінує в наш час, поділяється на два напрями:

Ідеально-мовний намагається створити за допомогою мовної критики і формалізації мову високої логічної точності, що відповідає вимогам точної науки.

У „філософії повсякденної мови”, навпаки, мова аналізується з погляду її споконвічного, повсякденного вживання і значення.

Крім того, є ще ряд спеціальних дисциплін. Філософії історії намагається осмислити й пояснити сутність, зміст і перебіг історії, а також зрозуміти людину в її історичності.

У філософії релігії досліджується феномен релігії і з’ясовується її значення для людини і суспільства. А в разі необхідності, вона періодично піддається критиці.

Тлумаченням і поясненням природи в цілому займається філософія природи, яка проводить також історичні й природничо-наукові дослідження.

Філософія права досліджує проблему обґрунтування права, особливо питання про те, чи є загальна норма, з якої можна вивести яке-небудь конкретне право (наприклад, природне).

Соціальна і політична філософія розглядають структуру, функції і зміст держави й суспільства. Людина розуміється як соціальна істота, само здійснення якої відбувається в суспільстві. Особливо на теперішньому етапі вона все частіше вдається до критики життєвих умов людини в сучасному індустріальному суспільстві.

4. Функції філософії, філософські дисципліни та етапи історії філософії

Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції. Серед них:

-         світоглядна, пов’язана з абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

-         загально методологічна, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань та їх координації та інтеграції;

-         пізнавальна (гносеологічна) полягає в поясненні загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

-         прогностична, яка розкриває загальні тенденції розвитку людини і світу;

-         критична, що виконує антидогматичну роль у розвитку знання;

-         аксіологічна, що вимагає досліджувати об’єкт з точки зору найрізноманітніших цінностей;

-         соціальна, завдяки якій соціальне життя одержує необхідну інтерпретацію і може зазнати змін;

-         гуманістична, що через узгодження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів, виконує роль інтелектуальної терапії;

-         освітня, пов’язана з впливом філософії на свідомість людей, на працю людської думки.

Т.ч., філософія виникає разом з людиною, покладається на розум людини та відіграє важливу роль у її існуванні, в духовній культурі людства, в пізнанні людиною першооснов світу. Тобто, філософія – закономірний продукт людського розуму і вища форма його вияву.

Світовий філософський процес характеризується основними етапами розвитку:

Давня філософія, 7 ст.до н.е. – 5 ст.н.е.- це давньоіндійська,                  -китайська та –грецька філософії.

Середньовічна філософія, 6 ст.н.е. -15 ст.н.е.

Філософія Нового часу 16-перша Пол.19 ст., яка поділяється на:

- добу Відродження;

- Просвітництво і бароко

- німецьку класичну філософію.

Некласична філософія, др..пол.19-20 ст. з її течіями:

позитивізм;

екзистенціалізм;

філософія життя;

філософія науки;

філософська антропологія;

неотомізм;

феноменологія;

герменевтика;

структуралізм;

прагматизм.

 Постнекласична філософія: кін. 20 ст. - по теперішній час; течії:

постмодернізм

постпозитивізм

постструктуралізм тощо.