Лекція 2-1 Філософія Давнього світу. Частина 1 Філофія стародавньої Індії та Китаю

1. Світовий історико-філософський процес. Східна та західна парадигми філософування

Цікавою особливістю зародження філософії стало те, що виникла вона приблизно в один і той самий час в трьох різних куточках світу: в стародавній Греції, давній Індії та в стародавньому Китаї. Час появи філософії та перших філософів – 6 ст. до н.е. Цей період дослідники вважають ледь не магічним, німецький філософ 20 ст. Карл Ясперс назвав його осьовим часом, порівнявши з точкою перетину декартівських координат, з якої почався висхідний рух філософії. Появу філософії оцінюють настільки високо через те, що саме в цей час людство зробило якісний стрибок у своєму розвиткові – перехід від практичного до теоретичного мислення, що став можливим завдяки філософії. Не зважаючи на те, що теорія безпосередньо не змінює практичне життя, однак вплив теорії на практику беззаперечний: завдяки теорії стала можлива наука, люди навчились узагальнювати свій досвід та використовувати його для вирішення інших проблем, відкрилась можливість для закріплення попереднього досвіду в теорії та його подальшого опрацювання, обробки, вдосконалення тощо. Поява теоретичного мислення була на стільки важлива для людства, що деякі дослідники навіть апелюють до іншопланетного розуму – інакше з якого б дива людям було так радикально мінятись? Тим більше, що 6 ст. до н.е. не відзначилось якимись особливими викликами – як відомо, саме зовнішній примус найефективніше змушує людей змінюватись. Однак саме в 6 ст. до н.е. жили і творили такі всесвітньо відомі мудреці як Сократ, Конфуцій, Лао-Цзи, вчення яких з часом переросли в релігії – на стільки важливими, значимими вони виявились для людства.

Ще одним визначальним фактом, яким відзначився початок філософування у світі, є спорідненість філософських проблем, яка поєднала три різні центри філософствування. І давніх греків, і індійців, і китайців хвилювали питання світоустрою, мети існування всього, в тому числі і людини, осмислювалась онтологічна, гносеологічна, етична, соціальна проблематика. Це вказує на справжню цінність та значущість філософських проблем для всього людства. І хоча варіанти вирішення цих проблем в різних філософських традиціях пропонувались різні, але свобода філософського мислення дивним чином скерувала мудреців замислитись над схожими проблемами.

Оцінюючи стародавню філософію в цілому, можемо констатувати, що цей період філософування характеризується рядом рис, спільних для всіх трьох центрів філософування, при тому, що в кожному з них можна виокремити й оригінальні та неповторні риси.

Окрім вище зазначених – теоретичність філософування та спорідненість філософської проблематики – варто вказати ще й на інші спільні характеристики. В першу чергу те, що основою для формування філософського світогляду став міфологічний. У різних народів були різні міфи, однак саме вони стали відправною точкою для переходу людства до нового типу мислення – теоретичного. Поступово в надрах міфотворчості формувались потенційні можливості для набуття здатностей узагальнення, абстрагування, теоретизування.

Іншим об’єднавчим фактором, характерним для стародавньої філософії в цілому, стало те, що морально-етичні проблеми, порушувані філософами різних традицій, мали споріднені варіанти вирішення. Йдеться про те, що спільним для всього людства в цілому є правило: не роби іншому того, чого не бажаєш для себе. Це правило отримало назву «золотого правила моральності», його суть зрозуміла та прийнятна для всіх людей світу – з давних часів до сьогоднішнього дня. Далеко не кожна людина дотримується цього правила у власному житті, проте воно являється ціннісним орієнтиром, до якого апелюють різні релігійні, культурно-етичні та філософські концепції. Воно стало ґрунтом для формування гуманістичної ідеології сьогодення.

Ще одна спільна характеристика давньої філософії, яка є актуальною для нас, полягає в тому, що попри всі відмінності між філософією давніх греків, індійців та китайців, вони завжди зберігатимуть для нас цінність як історико-культурні пам’ятки світової стародавньої спадщини. Це те, що формує духовний код людства, не залежно від місця проживання та особливостей світосприйняття окремих його представників, що відкриває можливості для порозуміння між окремими людьми та різними народами.

Виявивши спільні характеристики, далі переходимо до встановлення відмінностей між західною (давньогрецькою) та східною (давньою індійською та китайською) парадигмами або традиціями філософствування. Відмінності доволі суттєві й визначаються психологічно-світоглядними налаштуваннями різних народів та культур. Зокрема, культуру Заходу умовно позначають як екстравертну. Це означає активну відкритість західних людей до світу, його пізнання та перетворення для створення оптимальних життєвих умов. Східну ж культуру позначають як інтровертну з характерними для такого психотипу рисами: закритість, втеча від світу, самозаглиблення, споглядання, не втручання в перебіг подій. Якщо західна людина традиційно відчувала себе господарем долі, «царем природи», вершителем доль, то східна людина переважно налаштована на очікування: справжній мудрець ладен годинами сидіти на березі річки в очікуванні, поки повз нього пропливе труп його ворога. Іншими словами, східна культура базується на переконанні, що світ від початку влаштований гармонічно й досконало, людина ж, не маючи можливості зрозуміти світову гармонію, своїми діями здатна лише зруйнувати її. Такі налаштування в різних культурах з’явились не випадково, а під впливом місцевих традицій та релігійно-міфологічних комплексів. Зокрема, на Заході релігія традиційно відділена від інших сфер життя («Віддай Богу богове, а кесарю – кесареве), що відкривало можливості для формування ідеології атеїзму й свободомислення. До того ж саме Давня Греція стала батьківщиною демократії – суспільно-політичного устрою, який спирається на діалогічні традиції, повагу до думки іншого, толерантність і терпимість до інакомислення. Для культури Сходу ж властива нерозділеність релігії та решти сфер соціокультурного життя, явище так і позначається – культурно-релігійні комплекси. Це означає тотальний релігійний контроль над усіма сферами життєдіяльності людини, яка позбавлена можливості бодай щось вирішувати самостійно – вже все вирішено до неї й за неї вищою божественною мудрістю. Про східну людину не можна говорити як про віруючу, тому що для неї релігійність – не віра, а спосіб існування, вже самим фактом свого народження людина включається в божественний коловорот життя, вийти з якого за бажанням вона не може. Таким чином, якщо західна людина націлювалась на активне вивчення, перетворення, підлаштування світу під свої потреби, то східна людина, не маючи можливості вплинути на зовнішній світ, заглиблювалась всередину себе, прилаштовуючи себе до світу.

Описані вихідні світоглядні налаштування вплинули на формування рис філософії на Заході:

ž Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки тощо);

ž Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє;

ž Активізм, прагнення змінити, вдосконалити дійсність;

ž Домінування індивідуального над загальним;

ž Раціональне, аналітичне, логічне послідовне мислення;

ž В цілому стиль філософування ґрунтується на засадах науковідповідності.

Та на Сході:

·     Східна філософія була значно тісніше переплетена із міфологією, релігією, магією, певними традиціями і обрядами, тому тут краще прослідковується філософська рефлексія.

·     Філософська думка Стародавнього Сходу спиралась на попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, тому сягала своїм корінням значно глибше, ніж антична.

·     Незацікавлене духовне самозаглиблення, прагнення самовдосконалення;

·     Повне розчинення індивідуального в загальному;

·     Перебування в полоні чистих сенсів;

·     В цілому стиль філософування ґрунтується на засадах правдоподібності.

На думку Р. Кіплінга, знаменитого автора «Книги джунглів» та історій про Мауглі: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох. Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів, як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!» У цій сентенції відображено й головну характеристику сучасного світу: при всій різноманітності культур та традицій в глобальному світі відбувається процес зближення та діалогу культур для пошуку порозуміння між людьми та вирішення спільних глобальних проблем, спричинених людською діяльністю, які потребують спільних колективних зусиль для їхнього вирішення.

2. Давньоіндійська філософія.

Світоглядний менталітет давньоіндійського етносу формує сприйняття реального речово-предметного світу як химерної фікції, омани, примхливої тіні. Така ілюзорна примара реальності в індійській філософській традиції позначається категорією „Майя”. В цьому, в цілому, виявляється особливість індійської філософії як „філософської міфології”. На особливості індійської філософії вплинуло те, що суспільство країни було жорстко поділене на касти, світогляд базувався на ведійській міфології, на текстах стародавнього епосу „Махабхарата” та „Рамаяна”, що стали основою для виникнення релігії давньої Індії – брахманізму (від назви касти індійських жерців – брахманів). Суспільство зорієнтовувалось на містичному переживанні одухотвореності буття, лишаючись практично байдужим до об’єктивно-раціоналістичних методів осягнення реальності.

У сер. І тис.до н.е., коли найбільший вплив у суспільстві належав кшатріям – касті воїнів, як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, проти складності його обрядів - виникли нові релігійні течії – джайнізм та буддизм, що стали більш прийнятними для простих людей.

Філософія в Індії виникає у зв’язку з кризою міфології, творцями більшості філософських шкіл стали жерці-аскети, що вплинуло на загальну природу індійської філософії – вона проповідувала аскетизм, споглядання, пасивність, самозаглиблення. Такий вибір напрямків філософських роздумів зумовлений соціальними умовами розвитку індійського суспільства.

Серед індійських філософських шкіл виділяють ортодоксальні (даршан) та неортодоксальні (настіка) напрямки. Ортодоксальні – ті, що визнавали авторитет Вед, неортодоксальні – запозичуючи з Вед певні ідеї, не визнавали їх святості. До ортодоксальних відносяться веданта, міманса, вайшешика, санкх’я, ньяя, йога. 

Основою світу проголошували Брахмана – Бога і духовну субстанцію, що вважалась безособовим началом. Тоді як носієм принципу індивідуальності для брахманів виступав атман. Людське життя уявлялось у вигляді низки перевтілень – майже безкінечних, які утворювали сансару. Сансара породжувалась кармою або відплатою за попереднє життя. Перервати ланцюг таких безкінечних перевтілень можна за допомогою особливої практики – медитації та досягнення стану нірвани. Такою постає картина людського життя у веданті й мімансі. Вайшешика виділяє 9 субстанцій, що утворюють увесь світсанкх’я вважає основою світу матерію – пракриті й атман. Ньяя та йога відомі більше методами, які використовуються для досягнення нірвани. 

Неортодоксальні школи – буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм – 

світова релігія із значними філософськими вкрапленнями. Основу її складає переконання у тому, що життя є стражданням, причина якого – сама людина. Це переконання відображене у чотирьох благородних істинах Будди, який для подолання цього страждання пропонував людям восьмерічний шлях спасіння, що є процесом опанування людиною своїх бажань:

1 праведне знання або правильне бачення, що полягає в розумінні життя як поєднання смутку і страждань, тверда віра в Будду;

2 праведне прагнення, бажання, що полягає в прагненні до нірвани та співчутті до всіх живих істот;

3 праведне слово або мова – не брехати, не лжесвідчити, не грубіянити, не зводити наклепи;

4 праведна поведінка, яка включає 5 принципів: - не шкодити живим істотам;

- не брати чужого;

- утримуватись від заборонених статевих контактів;

не брехати;

не пиячити;

5 праведний спосіб життя на принципах безкорисливості;

6 праведні зусилля, устремління – спрямованість до добра, протидія злу;

7 правильна концентрація або мислення;

8 правильне самозаглиблення або техніка медитації, що є вінцем всієї поведінки й означає оволодіння тілом і диханням.

Онтологічна основа буддизму представляє суще як процес, становлення, ланцюг переходу від буття до небуття.

Джайнізм, перегукуючись із буддизмом та виникши майже одночасно з ним, вважає, що подолати сансари можна через аскетичний спосіб життя.

Чарвака-локаята – єдина матеріалістична індійська школа, що основою світу вважає елементи: воду, вогонь, землю, повітря й ефір (іноді). Назва походить від „лок” – світ у значенні „люди”, що вказує на відхід від безособової орієнтації її вчення; чарвака – від „чар” – чотири і „вак” – слово, що пов’язане з визнанням школою чотирьох елементів, з яких складається світ.

В цілому, індійське суспільство являло собою східну деспотію, де життя окремої людини важило небагато. Тому й в індійських філософських школах мало уваги приділялось питанням держави, права, тоді як провідне місце посідала етична проблематика. Вчення здебільшого відображали міфологізовану аскетичну свідомість й містили дві провідні думки: життя – це страждання; подолання страждання можливе через втечу від світу.

3. Давня китайська філософія

Давня китайська філософія засновувалась на міфологічних текстах, зафіксованих у „П’ятикнижжі”(„У-цзин”). Для китайської етнічної світоглядної ментальності характерна „історизація” міфів – витлумачення міфічних героїв як ніби-то реальних осіб. Тому для китайського варіанту східної філософії характерна більш реалістична увага до питань управління державою, виявлення стосунків між вищими і нижчими, між батьками й дітьми, старшими й молодшими. Виникла китайська філософія у 6-3 ст.до н.е., що стало золотим віком китайської філософії, коли зародились й розквітли її найвпливовіші течії – конфуціанство й даосизм. Як і для індійської філософії, для китайської так само характерним є зневажливе ставлення до природничих знань.

В цей період була створена так звана Сотня Шкіл, які відрізняючись одна від одної назвами, відрізнялися ще й основними напрямками та принципами. Ці школи складались переважно з мандрівних філософів. Вони переходили від одного імператорського двору до іншого, даючи поради з різних питань, покликані покращити управління державою. Правителі не могли довго терпіти таких „радників”, тому незабаром мудрець знову був змушений вирушати в дорогу. Такі філософські вчення, що створювались мудрецями цих шкіл, не являлись філософіями в західноєвропейському розумінні цього слова, вони рідко володіли логічними методами доведення вчення, були більш близькими, з одного боку, до політичних рекомендацій, з іншого – до релігійних побудов.

Найвідоміші китайські мудреці – Конфуцій й Лао-цзи (6 ст.до н.е.). Проблематика їх філософії була переважно соціально-політичною (у Конфуція) та етичною (у Лао-цзи). Вони розглядали у своїх вченнях проблеми державного устрою, міжособистісні відносини – як між представниками різних соціальних прошарків, так і внутрішньо сімейні стосунки, відносини батьків і дітей, відносини із навколишнім світом.

Основні китайські філософські школи – конфуціанство й даосизм. Ще відомі моїзм, легізм, натурфілософи.

Конфуціанство – етична філософсько-релігійна доктрина, яка проголошує верховенство добра у світі, захищає усталеність та непорушність встановлених небом суспільних норм. Її засновник – Конфуцій – створив ідеальну філософію державних службовців, адже він не хотів, аби його учні ставали жебраками й не мали зиску від своєї освіченості. Навпроти, він прагнув зробити з них відмінних державних чиновників, вказуючи правила поведінки, які були б корисними. Його вчення – це така собі філософія, світогляд конформізму, що сформувались під впливом життєвих обставин самого філософа, котрий більшу частину життя був безробітним й потерпав від нестачі коштів. Власне, до кінця свого життя Конфуцій вважав, що намічених цілей він не досяг, й потерпав від розчарування.

Конфуцій (Кон фу цзи) нар.в 6 ст.до н.е. Це був найбільш значний час в історії людства після того, як людина навчилась здобувати вогонь. В цей час жили Будда, виникла грецька філософія – тобто, за невеликий історичний проміжок часу людство пережило небачений ні до, ні після цього сплеск творчого людського генію, який деякі вчені пояснюють навіть впливом інопланетян. Конфуцій був вихідцем з давнього й знатного, але збіднілого роду. Його батькові було 70, коли він народився і через 3 роки він помер. Конфуція виховала мати, прищепивши прагнення до знань, яке мислитель проніс крізь усе життя, бачачи в цьому головний сенс.

За життя Конфуція 600-літня династія Чжоу стала занепадати, суспільство переживало кризу, коли верхи розкошували, влаштовували оргії, розкішні видовища, а народ, перебуваючи в убогості, „старанно розмножувався”, прагнучи високою народжуваністю заповнити зростаючу смертність населення. Таке життя вплинуло на Конфуція, розвинувши в ньому стійкість та практичність, він зрозумів, що суспільство повинно існувати для блага усіх його членів, а не бути джерелом надприбутків лише верхівки. Конфуцій першим сформулював цей принцип.

У 18 років Конфуцій одружився, мав сина – Лі (що означає великий короп, вказуючи на сподівання батька, що син стане „великою рибою”), але син, здається, не виправдав батьківських сподівань. За життя філософ був бідним, багато працював, прагнучи попасти на державну службу й приносити користь державі, вивчав історія, музику, богослужіння. Але його не приймали на службу, вважаючи зарозумілим та надто честолюбним. Відтак, Конфуцій став учителем, створивши власну школу, де проводив бесіди з учнями, викладав їм власні повчання. Наприклад: „Если ты ведешь в бой необученную армию, ты уничтожаешь её”; „Начальствующий скуп на слова, но не на дела”; „Если ты не справиш сови недостатки, то станеш ещё болем несовершенным”; „Тот, кто не знает цену словам, никогда не поймет людей”; „Полная жизнь хочет того, что нужно ей самой, пустая жизнь хочет того, что появляется у других”.

В цілому, вчення Конфуція характеризується тим, що видима логіка в ньому відсутня, тому його неправдивість довести неможливо. Це стало джерелом життєстійкості конфуціанства, звівши його до рівня релігії. Конфуцій – вчитель моральності, його мета – навчити учнів правильно себе поводить, контролювати вчинки. Адже якщо вони хочуть керувати іншими, то спочатку повинні навчитись управляти собою.

Ключовий момент вчення Конфуція складає китайський ієрогліф Жень, який втілює великодушність, доброчесність, любов до людства. Поряд із Жень у конфуціанстві підкреслюється значення таких якостей, як Те (доброчесність) та Ий (справедливість). Те означає, що дотримуючись Дао – Шляху, будеш отримувати доброчесність. Те за своєю гуманістичною сутністю відігравало роль зразка для суспільного наслідування. Це поняття стало еволюційним кроком вперед порівняно зі світом первинної дикості Китаю того часу, коли країна була роздрібнена, керована диктаторами та військовими вождями, перебувала у вихорі постійних змін, що не сприяли покращанню життя народу. Саме тоді виник крилатий вислів: „Щоб ти жив в епоху змін!”, вказуючи на труднощі таких періодів. Без такого гуманістичного елементу, як Те, що сформувався в умовах дикої міжусобної боротьби, людської цивілізації, можливо, ніколи й не було б.

Ієрогліф Жень складається з двох елементів: „людина” і „два”, що означає Людина + два = людина для людства. Таким чином, Жень не зосереджується на індивідуальній духовній моральності людини, але спрямовує її до соціальної поведінки. Філософський твір Конфуція – „Висловлювання” або „Лунь Юй”, їх ще називають „Судження та бесіди”. У ньому філософ так пояснив значення Жень: „Це означає любов до оточуючих людських істот”. Конфуцій також розглядав Жень як частину освіти, якій людину легше навчити, аніж вона здобуватиме це знання власним досвідом.

Важливе місце у вченні Конфуція посідало також поняття „лі” – у розумінні правило, норма, ритуал, церемоніал. Саме неухильного дотримання усталеного лі вимагало конфуціанство від своїх послідовників, виявляючи цим прихильність вчителя традиціям свого народу. Без „лі” не зможе існувати держава, „лі” забезпечує державний порядок.

Таким чином, моральна концепція Конфуція передбачала участь у суспільному житті, він вірив у моральне призначення людини. Конфуцій був переконаний, що людина отримує з неба особисту здатність до доброчесності. Він казав: „Нездатність зрощувати доброчесність, нездатність роздумувати над тим, про що дізнався, неможливість стояти на тому, в чому точно переконаний, неможливість виправляти свої недоліки – все це турбує мене”. Тобто, самовдосконалення для Конфуція було метою в собі, вищим призначенням людини, яке не потребує ще якихось додаткових винагород. Переслідувати добрі цілі потрібно було заради них самих, заради добра як такого. Ці принципи Конфуція й стали основою для створення його релігії, що мала світський характер, адже вона не спрямовувалась у потойбіччя, а пропагувала добро для добра уже в цьому світі. Крилатий вислів Конфуція: „Не роби іншому того, чого не бажаєш собі”, - передував аналогічному біблійному вислову, у ньому сконцентрована сутність релігії конфуціанства.

При цьому Конфуцій у своєму ставленні до класового суспільства Китаю вважав, що кожен повинен виконувати ту справу, для якої був народжений: правитель – правити, слуга – прислужувати. Його етика – це етика класової належності. Однак, він вказував й на те, що люди, які реалізують свій моральний потенціал, стають Жень, це кращі люди країни. Їхня моральність повинна бути взірцем для інших. Таким чином, Конфуцій сформулював основи універсальної етики, що задовольняла потреби усіх класів на всі часи. Характерно, що головним принципом конфуціанської етики була любов, що знов-таки споріднює її з християнством.

В цілому, конфуціанство, яке через кілька століть після смерті засновника стало національною релігією, відображало китайський спосіб життя, стало його синонімом, проповідуючи зразкову мораль та любов до ближнього. Звичайно, що поступово воно видозмінювалось й через 2 тис.років після створення його автор навряд чи впізнав би своє творіння.

Закінчуючи розгляд конфуціанства слід зазначити, що вчителюванням Конфуцій не обмежився. Він набирав до своєї школи учнів з різних суспільних верств – як з нижчих, що інакше б не змогли отримати освіти, так і з вищих, навіть з нащадків правлячих династій. Навчання в школі Конфуція сприяло тому, що багато з них були запрошені на державну службу, стали успішними адміністраторами. Один з його учнів – принц Янь Хуей, прийнявши владу, запросив і Конфуція зайняти посаду міністра внутрішніх справ. Філософ отримав давно очікувану можливість застосувати свої знання на практиці. Він був успішним міністром, організував переслідування місцевих злочинців, грабителів в землі Лу не стало, ввів смертну кару за „винайдення незвичайного одягу”; упорядкував суспільний устрій – чоловіки ходили по правому боці дороги, жінки – по лівому. Але ці його старання врешті-решт набридли іншим придворним, проти нього склали змову й Конфуція зняли з посади, перевівши на іншу – більш почесну й більш оплачувану, але він не міг вже впливати на державну політику. Зрозумівши це, філософ відмовився від посади й, згуртувавши учнів навколо себе, вирушив у мандри країною, шукаючи нагоди застосувати свої знання в іншому місці, отримати іншу службову посаду. Його мандри тривали близько 10 років, але так й не завершились успіхом. Конфуцій повернувся додому й останні свої роки прожив у смуткові та відчаї, кажучи, що немає нікого, хто його б зрозумів. У віці 72 років мислитель помер. На місці його поховання збудували храм, що став оберігатись як святиня, до нього протягом 2 тисячоліть тягнувся нескінченний потік паломників, який був перерваний лише роками комуністичного правління Мао.

Двома століттями після смерті Конфуція китайська династія Хань вчинила першу велику революцію в китайській культурі, керуючись принципами вчення Конфуція. Їхня дієвість була доведена, адже результатом проведених реформ стало 400-сотлітнє процвітання династії.

Крім конфуціанства в традиціях китайської моралі популярною була концепція Дао. Дао перекладається як „Шлях” у значенні, яке йому надавав Христос, кажучи, що „Я – Світло й Шлях”. Ще одним західним значенням Дао могло б стати „Істина”, поєднана із елементом руху. Вважалось, що для духовного здоров’я особистості життєво важливо додержуватись Шляху. Так само й держава в цілому також має дотримуватись Шляху. На основі цієї концепції утворилась інша китайська релігія – даосизм. Вона передбачала погляд в середину людини, самозаглиблення, заклик до усамітнення, до віддалення від суспільства та спорідненість із природою, дотримання давніх традицій моралі.

Засновується філософія даосизму на ідеях китайського мудреця на ім’я Лао-цзи, який жив у 6 ст.до н.е. Про його життя лишилось мало відомостей. Переказують, що він був істориком й радником з питань релігії при дворі імператорів Чжоу. Кажуть, що він зустрічався з Конфуцієм, але їхня зустріч не принесла порозуміння й примирення між мудрецями. Пізніш казали, що він мав намір відбути на захід, однак наглядач за перевалом відмовився випустити його з Китаю, доки Лао-цзи не запише все своє вчення про дао в книзі. Така книга була написана, вона називалась „Дао-де-Цзин” й стала священним текстом даосизму. Після цього мудрець вирушив на захід, де його сліди загубилися.

Цікаво, що багато мудреців із Сотні Шкіл вважали Лао-цзи святим й, навіть, божеством. По відношенню до конфуціанства даосизм, на погляд одних, не мав нічого спільного, розглядаючи зовсім інші проблеми. На погляд інших, Конфуцій і Лао-цзи суперечать один одному, адже там, де Конфуцій говорить про „Шлях Людини”, Лао-цзи стверджує про „Шлях Природи”, людинолюбство і вченість конфуціанства протиставляються бездіяльності дао. Лао-цзи був впевнений в тому, що з подоланням вченості народ буде набагато щасливішим.

 При цьому, як описано в його книжці „Дао де цзін”, його „Шлях” – це метафізичне, навіть містичне поняття, вічна й абсолютна сила, яка керує природою, але лишається при цьому поза часом і простором. Її тяжко охарактеризувати з  точки зору західної логіки, але цікаво, що стоїцизм і філософія кініків розуміли світ близько до того, як це відбувалось у даосизмі. Дао перебуває в безперервному русі, воно є і субстанцією, і несубстанцією. Ще однією ознакою дао є його невловимість. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним, він звеличений спогляданням й аскетичним способом життя.

У книжці Лао-цзи містяться також зародки наївної діалектики, зокрема щодо наявності й місця протилежностей у світі: „Коли всі в Піднебесній дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з’являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...” Так само і всі живі істоти мають в собі протилежні частки, які символізують жіноче та чоловіче начало „інь” та „янь”.

Згідно із Лао-цзи, люди мають бути співзвучними дао, гармонувати з ним. Для цього слід звільнитися від пустих турбот, присвятити життя простоті й безпосередності, залишаючись в той же час незворушними.

Вчення Лао-цзи мало великий вплив й велику силу серед послідовників даосизму. Але щоб залишатись життєздатним для нащадків, воно мало вдосконалюватись. Таким вдосконаленням займався послідовник Лао-цзи – Чжуан-Цзи, який народився через 200 років після вчителя. Про нього так само мало відомостей, відомо що він написав книжку, названу його ім’ям – Чжуан-Цзи, в якій він нападав на конфуціанство.

Згідно вчення Чжуан-Цзи, дао трансформує невпорядковану й суперечливу природу в гармонійну єдність Шляху Природи. Це відбувається тоді, коли природа слідує Природі й досягається нами тоді, коли ми також слідуємо Шляхом Природи, а не Шляхом Людини, як вчив Конфуцій. Дао – це трансцендентний стан, в якому не існує добра і зла й усе перебуває в гармонійній єдності. Дао всюди й присутнє у всьому, навіть в огидному. На підтвердження незвичності філософії даосизму є останні дні Чжуан-Цзи, котрий помираючи, заборонив своїм учням ховати себе, сказавши, що віддає перевагу бути розтерзаним воронами, ніж бути похованим і з’їденим червами.

Подальший розвиток китайської філософії зводився, по суті, до примноження різноманітностей, але не сприяв її виходу на вищий рівень. Такий стан був зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не набула теоретичного рівня.

Висновки. Процес формування східної філософської традиції був досить тривалим, упродовж нього філософська думка поступово відокремлювалась від міфологічного контексту. Більш чіткої форми ця тенденція набуває в китайському різновиді східної філософії. Щодо індійської філософії, то її єдність з міфологією так і не була розірвана, лишаючись на рівні початкового філософського знання.