Лекція 2-2 Філософія Давнього світу. Антична філософія

1. Проблема виникнення філософії

    Виникнення філософії. Іноді зустрічається точка зору, що поява філософії є своєрідним дивом – настільки неочікувано вона виникає і настільки разюче відрізняється від панівного на той час релігійно-міфологічного світогляду. Можливо, людям давньої епохи філософське знання про світ і справді уявлялося як священне і надприродне. Проте, згідно з сучасними підходами, треба казати, що виникнення філософії було закономірним явищем і мало низку передумов:

• духовні передумови: зростання рівня розвитку людини, насамперед рівня її мислення;

• політичні передумови: встановлення демократичного суспільного устрою, що дозволив людині усвідомити себе як особистість (ідеться зокрема про Стародавню Грецію);

• соціально-економічні передумови: 1) відокремлення розумової праці від фізичної, поява вільного часу для філософських роздумів; 2) класова боротьба і поява нових суспільних сил, що протистояли тим верствам населення, які обґрунтовували своє привілейоване соціальне становище походженням від богів або героїв.

Щоб детальніше висвітлити проблему виникнення філософії, треба відповісти на кілька уточнюючих запитань:

Коли виникла філософія? Антична філософія, яку більшість дослідників розглядають як праматір усієї європейської філософії, виникла приблизно в середині І тисячоліття до н. е. Перша відома нам давньогрецька філософська школа утворилася в місті Мілеті у VI ст. до н. е. Те, що існувало раніше, прийнято називати протофілософією або передфілософією.

Де виникла філософія? Хоча, говорячи про початки філософії, найчастіше згадують передусім Давню Грецію, на момент виникнення видатні філософські вчення вже з’явилися й у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Чому виникла філософія? Тому що людське мислення і культура підносяться на вищий щабель.

Навіщо виникла філософія? Нове суспільство потребує нову картину світу, і філософія виникає, щоб задовольнити цю потребу.

З чого виникає філософія? Найчастіше кажуть, що філософія виникає на основі міфології та зачатків наук. Згідно з деякими підрахунками, 90 % усіх міфів за змістом були пов’язані з релігією, розкривали ті чи інші релігійні уявлення і лише 10 % пояснювали походження тих чи інших явищ у природний спосіб.

Як виникла філософія? Філософія виникає як своєрідне «розчаклування світу». На зміну конкретно-чуттєвому сприйняттю світу приходить абстрактно-логічне мислення. Надприродні пояснення заміщуються пошуком природних причин явищ та подій. Місце голослівних категоричних тверджень чи простих описів заступають теоретичні міркування про першооснову всього існуючого, при цьому необхідною стає аргументація, доведення авторської точки зору.

Способи філософування. Оскільки західна й східна культурні традиції суттєво різняться між собою, доречно казати про різницю між західним і східним способами філософування. Пропонуємо щодо цього невеличку порівняльну таблицю:

2. Філософія античного світу

Періодизація. В античній філософії поєднується філософська думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму – від VI ст. до н. е. до VI ст. н.е. У Європі панує думка, що саме антична філософія є колискою європейського мислення, джерелом усієї європейської філософської культури.

У розвитку античної філософії традиційно виділяють такі основні етапи:

I етап (до V ст. до н. е.) – натурфілософський, або рання класика досократівський. Найяскравіші представники – мислителі Мілетської (Талес, Анаксімандр, Анаксімен) та Елейської шкіл (Ксенофан, Парменід та Зенон), Піфагор, Геракліт, Емпедокл, Анаксагор, давньогрецькі атомісти (Левкіпп та Демокріт);

II етап (V-VI ст. до н. е.) – класичний. З ним пов’язана діяльність Сократа, Платона, Арістотеля;

III етап (IV-II ст. до н. е.-VI ст. н. е.) – елліністично-римський. У цей час засновується багато філософських шкіл, серед яких значне місце посідають стоїцизм та скептицизм, поширюється також учення Епікура. Римська філософія здебільшого продовжує традиції грецької: вчення Епікура розвиває Лукрецій, вчення стоїків – Сенека, Марк Аврелій, Ціцерон. Набуває поширення неоплатонізм і містичні культи.

Космоцентризм. На будь-якому етапі свого розвитку, і в процесі вирішення будь-якої проблеми антична філософія являлася космоцентричною. Увесь світ вона називала Космосом, упорядкованою єдністю природи, людей і богів. Своє завдання бачила в тому, щоб проникнути розумом у внутрішній лад Космосу і відповідно до здобутого знання правильно побудувати людське життя, зробити його так само гармонійним і щасливим.

2.1. І етап. Досократична філософія.

Учення перших античних філософів були пов’язані з пошуком першооснови світу.

Мілетська школа (Талес, Анаксімандр, Анаксімен) – одна з найперших у Стародавній Греції філософських шкіл. Її представники здебільшого уявляли першооснову буття у конкретно-речовій формі. Для Талеса 

такою першоречовиною була вода, для Анаксімена – повітря. Що ж до Анаксімандра, то він позначив первісний стан буття абстрактним поняттям апейрон: Апейрон Анаксімандра означає безмежжя, сповнене творчої сили, яка далі реалізується у створенні світу.

Піфагорійський союз – релігійно-філософська група, на чолі якої стояв Піфагор, автор відомої теореми. Піфагорійці вважали, що в основі усього сущого лежить число. Число в піфагорійців постає у двох іпостасях: це і конкретний матеріальний елемент, який, наче цеглина, є складовою буття, й ідеальне вираження певних математичних та геометричних пропорцій, притаманних Космосу.

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв’язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора – Геракліт Ефеський  використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю. Світ для нього був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним універсальним законом – Логосом, образом і символом якого є вогонь. На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: «Усе тече, усе змінюється»  або «У ту саму річку не можна ввійти двічі». Дійсно, річка постійно тече, і людина, що знову входить у її води, застає щось інше.

Елейська школа (Парменід, Зенон Елейський) характеризується суто абстрактним мисленням, запереченням чуттєво-просторового сприйняття дійсності. Буття і мислення тотожні – ось одна з головних ідей філософії Парменіда. Проблему буття і небуття він вирішував на користь буття: буття є, небуття немає, адже його неможливо помислити. Учень Парменіда Зенон Елейський є автором знаменитих апорій – парадоксальних тверджень, які дуже важко спростувати. Найвідомішою з них є апорія про стрілу: нам здається, що стріла летить, але насправді стверджував Зенон, вона перебуває у спокої, оскільки її політ є лише сумою точок, в яких стріла знаходиться по відношенню до самої себе в нерухомому стані, завжди займає однакове за розмірами місце в просторі.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор, на думку якого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, – із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму – Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого.

Атомісти (Левкіпп, Демокріт). Згідно з ученням атомістів і світ, і людина (її душа і тіло) складаються з атомів та порожнечі, причому порожнеча існує сама по собі, вона також потрібна для того, щоб бути ареною для взаємодії атомів. Атом дослівно означає «неподільний»; за Демокрітом, атоми – це найдрібніші матеріальні частинки, вони існують, але настільки малі, що ми не можемо їх бачити.

2.2. Антична класика

ІІ етап. Софісти. У IV ст. до н. е. софісти (Протагор, Горгій) і Сократ перенесли центр уваги з природи на людину. Тим самим вони здійснили так званий антропологічний поворот у філософії. Центр філософської уваги було перенесено з космосу (макрокосм) на людину (мікрокосм). Тому головною рисою цього періоду стає антропоцентризм – принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Сократ. Зовсім в іншій площині знаходилися підвалини етичних принципів великого античного мудреця Сократа (приблизно 470-399 до н. е.). Головною цінністю Сократ проголошував знання, а своїм головним завданням – навчити людину правильно жити.

Для досягнення своєї мети Сократ користувався діалектикою в античному розумінні цього слова – вмінням вести бесіду, логічно дискутувати. Сократ уважав: перш ніж пізнати щось, треба збагнути, що нічого не знаєш. «Я знаю, що нічого не знаю. Тому я мудріший за тих, які вважають, що знають усе», – заявляв Сократ. Далі Сократ пропонував універсальну пораду: «Пізнай самого себе!» й уточнював цю свою наріжну думку: «...знання себе дає людям дуже багато благ, а омана щодо себе – дуже приносить нещастя. Хто знає себе, той знає, що для нього корисно, і ясно розуміє, що він може й чого не може. Займаючись тим, що знає, він задовольняє свої потреби й живе щасливо, а не беручись за те, чого не знає, не робить помилок і уникає нещасть».

Платон. Великий давньогрецький мудрець Платон  (428-347 рр. до н. е.) був учнем Сократа. Можливо, під враженням від трагічної долі свого наставника Платон обстоював думку про те, що ідея є первинною відносно світу речей. Ідеї – це безтілесні сутності, що перебувають поза матеріальним світом, незалежні від нього, об’єктивні; ідеї становлять свій власний світ – світ ідеального буття. Ідея постає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої групи конкретних матеріальних речей. Матерія є позбавленою самостійних якостей, пасивною основою речей. І самі речі навколишнього світу, оскільки вони втілені в матерії, є ніби «спрощеними», недосконалими; вони, за Платоном, – лише бліді копії своїх ідей, лише тіні ідеальної, справжньої реальності. Оскільки ідеї перебувають поза матеріальним світом, людський зір змушений завжди споглядати лише їх проекції, тобто тіні. Тому в знаменитому діалозі «Держава» античний мислитель порівнював звичайний земний світ із печерою, а людей – із його бранцями. У Платоновій ієрархії ідей вище над усе стоїть ідея краси та добра – досконала, незмінна, вічна.

Платон – автор оригінальної соціальної утопії, за якою теорія ідеальної держави узгоджується з його вченням про душу. Держава, за Платоном, має складатися з трьох ключових класів: 1) виробники матеріальних благ, тобто ремісники та селяни (відповідає спраглий компонент душі); 2) воїни – захисники держави (відповідає запеклий компонент душі); 3) правителі-філософи, які єдині мають право управляти державою (відповідає розумний компонент душі). Декілька разів Платон намагався через правителя Сіракуз у Сицилії втілити свої ідеї в життя, але марно – його навіть продали в рабство, звідки викупили учні.

Арістотель. Інший великий давньогрецький філософ Арістотель (384-322 до н. е.) усупереч Платонові стверджував, що основою буття є перша матерія, яка принципово не може бути визначена. Найпростішим визначенням цієї першої матерії постають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей. Утім, жодна матеріальна річ не може існувати без форми. Отже, усі матеріальні речі – оформлені, тобто є результатом взаємодії матерії та форми. Саме форма є тим рушієм, який обертає потенційне, можливе буття на буття актуальне, тобто реально існуюче.

Матерія та форма, за Арістотелем, складають (1) матеріальну та (2) формальну причини існування природних речей. До них він додає (3) рушійну, те, звідки бере свій початок річ, те, що її створює (наприклад, батько є причиною власної дитини); а також (4) цільову, те, задля чого річ існує (приміром, мета прогулянки – покращання здоров’я). Арістотель розмірковував і про Першодвигун, єдиний, вічний, неподільний, який спричинює рух усього на світі, залишаючись при цьому нерухомим.

Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому належить формування закону протиріччя (неможливо, щоб водночас були істинними і певне висловлювання, і його заперечення) та закону виключеного третього (з двох взаємо-протилежних суджень істинним може бути тільки одне).

Суперечка про те, хто має рацію – Платон чи Арістотель, – є вічною. Арістотеля вважають батьком західної науки, а Платона – фундатором ідеалізму, найвпливовішого напряму в історії західної філософії.

2.3. Філософія доби еллінізму та Римської імперії

ІІІ етап. Еллінізм.  Поняття «еллінізм» походить від грецького слова «Еллада» – так древні греки називали свою батьківщину. Під еллінізмом розуміють період поширення грецької культури в районі Середземномор’я. Епоха еллінізму починається з походу Олександра Македонського на Схід, який широко розсунув межі еллінської культури. Олександр Македонський був учнем Арістотеля. Вважається, що саме він пробудив у ньому бажання досягти меж Ойкумени (у розумінні греків – населеного людьми Всесвіту). Після смерті Олександра Македонського його імперія розпалася на кілька царств, культура яких становила собою синтез грецької і місцевих східних культур. Згодом ці царства були захоплені Римом, тому пізній еллінізм виступив потрійним з’єднанням – грецького, римського і східного начал. Згодом до цього синтезу прилучається ще й християнство.

Можна виділити чотири головні течії філософії епохи еллінізму: скептицизм, стоїцизм, епікурейство, неоплатонізм.

Епікурейці. Засновник школи епікуреців Епікур жив у 341-270 рр. до н.е. стверджували, що метою людського життя є атараксія, тобто безтурботний стан духу, свобода від душевних тривог і тілесних страждань. Досягнення цього стану вони бачили на шляхах вироблення раціональної життєвої позиції. Вона мала полягати в додержанні правильного ставлення до смерті, долі і богів, себто трьох найбільших бід, здатних відвернути людину від атараксії, а також розумного розмежування задоволень і втіх.

Перш за все, повчав Епікур, не слід боятися смерті: адже вона є тоді, коли нас нема, а ми є тоді, коли немає її. Певною мірою цей афористичний вислів справедливий: фізично людині неможливо перетнутися зі смертю, але здолати свій душевний страх перед нею важко, навіть за порадою Епікура. До богів Епікур радив ставитися підкреслено нейтрально. Спираючись на власне оригінальне бачення фізичного устрою Всесвіту, близьке до атомізму Демокріта, він повчав, що боги не мають такого вирішального впливу на перебіг світових подій, який їм приписують, тому їх легко задовольнити звичайними, традиційними жертвопринесеннями. Так само Епікур закликав не бути рабом Долі: і закономірність, і випадковість існують, але вони діють самі по собі, незалежно від того, поганою чи доброю власне є людина.

Стоїки. Представники впливової філософської школи стоіків (Зенон із Кітіона,Сенека, Епіктет і Марк Аврелій у Римі) вважали, що у світі панує безумовна необхідність, доля, фатум: час людського життя – мить; його сутність – довічна плинність; все, що належить тілу – потік, душі – видіння і дим. Від долі все одно не сховаєшся, адже великий лікар Гіпократ, хоча й вилікував незліченну кількість хворих, сам таки помер, Олександр Македонський і Гай Юлій Цезар знищили десятки тисяч своїх воїнів, зруйнували десятки міст, але й самі знайшли свою смерть. Тому треба «жити згідно з природою», тобто сприймати все, як є. Колись відомому стоїку Епіктету (ІІ ст. н. е.) хтось поскаржився на перехожого, який його облаяв. «Подякуй йому за те, що він тебе не побив», – розрадив філософ. «Та він ще й побив і поранив мене», – наполягав співрозмовник. Епіктет відразу відповів: «Подякуй долі, що він тебе не вбив!»

Скептики (грек Піррон із Еліди , римлянин Секст Емпірик) стверджують взаємозв’язок між утриманням від судження (епохеґ) і незворушністю (атараксією). А утримання від судження зумовлене можливістю мислити будь-яке протиріччя, марністю всяких зусиль пізнавати речі і досягати догматичної віри у благо або зло. Неможливість достовірного пізнання випливає з відносності людських органів чуття, з нашої суб’єктивної позиції, з необхідності вдаватися до безкінечного регресу в пошуку причин або до порочного кола тощо.

Неоплатонізм. Остання велика система античності – неоплатонізм, що поєднав космогонічні положення Платона з арістотелівськими та стоїчними. Провідна фігура – Плотін. Суть його філософії – сходження і спускання всього сущого до єдиного і від нього. Це єдине називається благом і повнотою, від нього виходить усяке буття і всяка краса (як світло від сонця). Через свою надповноту єдине виливається із себе самого, що Плотін називає «витіканням» (еманацією). Вищі в ієрархії буття рівні відбиваються в нижчих, єдність і повнота поступово втрачаються, аж поки не утворюється світ матеріальних тіл.