Лекція 3 Філософія Середньовіччя та Відродження

1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (V-ХІV ст.). її головною особливістю є те, що вона тісно пов’язана з релігією, адже основні засади християнського віровчення були водночас і базовими принципами філософії. Залежність філософії від релігії добре відбило поширене середньовічне уявлення про філософію як про «служницю теології». Справді, у середньовічній ієрархії знань найвищий щабель посідала теологія, тобто «наука про Бога», – систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення; за нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і поширювати їх у доступному вигляді серед віруючих. Найнижчий щабель у цій ієрархії посідали точні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика).

Основний  принцип  середньовічної філософії – принцип теоцентризму, відповідно до якого центром і основою світу є Бог. На відміну від античних уявлень про численних богів як невід’ємну частину космічного ладу, Бог єдиний, він перебуває над світом (трансцендентний щодо нього) і відкривається віруючому з найбільшою повнотою в акті містичного осяяння, а не раціонального пізнання.

У сфері вчення про першопричини та буття світу виходячи з принципу теоцентризму формувалася теорія креаціонізму – викладена у книзі Буття на перших сторінках Біблії. Згідно із засадами креаціонізму Бог створив світ з нічого і понині в кожен момент часу підтримує його існування, розділяючи зі створеним світом Свій божественний атрибут – Буття.

У межах дослідження пізнавальної проблематики було висунуто теорію Одкровення, відповідно до якої всю можливу істину про світ Бог уже явив у Своїх творіннях, а людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину.

Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип гармонії розуму та віри, співіснування та взаємодоповнення тих істин, які можна осягнути розумом, і тих істин, у які можна тільки увірувати.

Згідно із середньовічним ученням про людину, вона створена Богом за Його власним образом і подобою (персоналiзм).

Історію людського суспільства середньовічна філософія пояснювала теорією провіденціалізму, згідно з якою Бог наперед зумовив кінцеву долю світу, і світова історія розгортається відповідно до заздалегідь розробленого божественного плану.

2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії

Середньовічна філософія почалася з так званої апологетики (І-ІІІ ст.), представники якої (Філон Александрійський, Оріґен, Тертулліан) виступали з обґрунтуванням християнства, яке на той час тільки-но утверджувалося, та його захистом від тісно пов’язаної з «язичницьким» політеїзмом античної філософії. Цей захист часто включав у себе пошук в античній інтелектуальній спадщині таких ідей, які можна було б пристосувати до нового – християнського – світогляду.

У добу патристики (II-VIII ст.) так звані отці церкви – найавторитетніші християнські мислителі – формували у своїх творах визначальні принципи середньовічної християнсько-філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів цього періоду і найвідомішим з «отців церкви» був Аврелій Августин (також відомий як Августин Блаженний) (354-430). 

Наступний період розвитку середньовічної релігійної філософії дістав назву схоластики (VIII-XIV ст.) Основна ідея схоластики – раціональне обґрунтування релігійних догм логічними методами доведення. Найвидатнішим представником схоластики, безсумнівно, є Фома Аквінський (1225-1274), який у величезних за обсягом працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» виступив як систематизатор теоретичної думки не тільки свого часу, але й західноєвропейського середньовіччя в цілому. 

Кілька слів про найважливіші проблеми, над якими працювало не одне покоління середньовічних схоластів:

1. Проблема універсалій – співвідношення одиничного і загального, окремих речей і загальних понять про ці речі.

У спробах розв’язання цієї проблеми середньовічні мислителі поділилися на номіналістів та реалістів. Номіналісти вважали, що насправді існують лише окремі предмети (стіл, кінь, дерево), а загальні поняття – це тільки назви, породжені людським мисленням. Реалісти дотримувалися думки, що саме поняттям притаманна первинна реальність, і вони поширюють свої властивості на ті речі, які позначають.

2. Проблема доведення буття Божого.

У середні віки було сформульовано шість основних доведень буття Божого: перше належало теологові Ансельму Кентерберійському (XII ст.), решта – Фомі Аквінському.

Онтологічне доведення Ансельма Кентерберійського таке: Бог існує, оскільки в нашій душі існує поняття про Бога як про абсолютну істоту, тож це поняття мусило звідкись узятися. Німецький філософ І. Кант через кілька століть спростував це доведення, дотепно зазначивши: скільки б ми не уявляли сотню талерів у гаманці, наші фінансові статки від того анітрохи не збільшаться.

Доведення Фоми Аквінського:

• усе, що рухається, зрушується чимось іншим, такий ряд неможливо продовжувати до нескінченності, отже, першорушієм є Бог;

• неможливо, щоб щось було причиною самого себе, тож першопричиною є Бог;

• випадкове завжди залежить від необхідного, неодмінного, яке має, у свою чергу, свою неодмінність; перша неодмінність – це Бог;

• міри якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усьому, що існує, мусять передбачати і найвищу міру досконалості, якою є Бог;

• усе, що існує (навіть і те, що на перший погляд здається випадковим, некорисним) має свій сенс, мету і користь; отже, є істота, яка спрямовує всі природні речі до мети; цією істотою і є Бог.

Сучасна наука спростовує ці докази, стверджуючи, що причини всіх природних явищ треба шукати не зовні, а в них самих. Тому в сучасній мові слово «схоласт» стало ототожнюватися з безплідними, беззмістовними спекуляціями, формальним знанням, відірваним від життя.

3. Філософія доби Відродження

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження або Ренесансу (від фр. – відродження). Цей термін вживається для означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Філософія епохи Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. Вона, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Антропоцентризм. 

Філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження – епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва замальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і замальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм (від. лат. людяний) – принцип, відповідно до якого людина, її вільний творчий розвиток є вищою цінністю світобудови.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

Значну роль в утвердженні нового погляду відіграли мислителі Відродження, що називалися в Італії гуманістами (Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Калюччо Салютаті, Поджо Браччоліні, Лоренцо Валла, Джаноццо Манетті).  

Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатства чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (від грец. все та бог; всебожжя): Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Звідси походить назва принципу розумінні Бога – пантеїзм. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось поза природним, трансцендентним. Пантеїстичні ідеї притаманні Николi Кузанському, Джордано Бруно. 

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Ніколая Коперніка та Джордано Бруно. Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона розкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів. Він сформулював основний принцип природознавства: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла , які є складовими часками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Н. Кузанському (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Д. Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі).

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство, державотворення. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави. Розробляються перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов, природного права (Гуго Гроцій).

У поглядах на державотворення виділяються дві протилежні концепції: 1) наділення вищим суверенітетом і розпорядчою владою абсолютного монарха; обґрунтованість необхідності сильної монархічної влади, абсолютизму (Жан Боден, Нікколо Макіавеллі); 2) наділення таким суверенітетом народу (Ла Боесі, Йоган Альтузій).

В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора «Утопія» 

 та Томазо Кампанелли «Місто Сонця». Їм властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних «природних» засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні тощо.

Таким чином, перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити суперечливий, неоднозначний характер епохи. Характерними рисами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, гуманізм. Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму до натурфілософії. Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.