Лекція 4 Філософія Нового часу та Просвітництва

1. Емпіричний напрям у філософії Нового часу

Новий час розпочався від XVI ст., став часу епохою революційних перетворень у всіх сферах громадського життя, які спричинили також і зміни у світоглядних настановах людини.

У Новий час відбувається професіоналізація філософії, перетворення її у виокремлену сферу інтелектуальної діяльності – з особливою термінологічною мовою, окремою групою фахівців, об’єднаних у професійне співтовариство зі своїми періодичними виданнями, вона стає обов’язковим предметом викладання й напрямом досліджень у рамках університетів.

Зростання технічних і наукових можливостей людини позначилося на докорінній зміні світоглядних орієнтирів. Людина не просто перестала бути пасивною часткою світу. Навпаки, в основі новочасного погляду на людину лежав поділ всієї дійсності на суб’єкт і об’єкт. Суб’єкт – носій пізнавальної діяльності, той, хто пізнає; об’єкт – те, на що спрямовані пізнавальні зусилля суб’єкта. Новий спосіб філософування припускав, що людина (як одиничний представник людського роду) має розум і, усвідомлюючи своє «Я», здатна пізнавати закони й закономірності правильно упорядкованого зовнішнього об’єктивного світу, аби в остаточному підсумку перетворювати його відповідно до власних запитів і потреб. У новій картині світу для Бога вже не знаходилося чільного місця. Філософія Нового часу не тільки продовжила лінію ренесансного мислення на пантеїзм, ототожнення Бога і світу, але й поглибила її. Була також запропонована концепція деїзму – вчення про те, що Бог створив світ, дав йому закони й привів до руху, але більше в справи свого творіння не втручається. Таким чином, у філософії відбилася загальнокультурна тенденція до секуляризації, виштовхування релігії на манівці суспільного життя.

Отже, пошук оптимальних методів пізнання є головною проблемою філософії Нового часу. Учені прагнули до такого знання, яке б дозволило побудувати цілісну картину світу, щоб надалі мати змогу перетворювати цей світ, ставити його на службу людині.

Чи може існувати таке знання, що завжди, всюди і для всіх було б однаково достовірним? У розв’язанні цього завдання мислителі Нового часу поділилися на емпіриків і раціоналістів.

Представники емпіричного напряму (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм) стверджували, що в основі людського пізнання лежить людський досвід, який ґрунтується на даних органів чуття. 

Принципи емпіризму започаткував англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626), автор трактату «Новий Органон». Саме Беконові належить вислів «знання – сила», який згодом став девізом надмірного звеличення науки в останні два століття європейської історії. Бекон розмірковував про «велике відродження наук»; для досягнення цієї мети слід було пройти два етапи: критичний і позитивний.

Спершу, на думку філософа, треба усунути перешкоди на шляху до істини. Бекон називає їх ідолами, або примарами, маючи на увазі наші хибні уявлення і той спотворений образ світу, який з їх вини виникає в нашій свідомості. Учений розрізняє 4 типи подібних ідолів:

• ідоли роду – хибні уявлення про світ, властиві всьому родові людському і пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуттів, тобто з фізіологією людини як біологічної істоти;

• ідоли печери – хибні уявлення, пов’язані із суб’єктивністю сприйняття світу (суб’єктивність властива кожній людині. І це накладає відбиток на всі її судження);

• ідоли ринку (або площі), які породжуються спілкування людей, унаслідок чого відбувається перекручення інформації, неправильного вживання слова, одні люди накидають свої помилкові уявлення іншим;

• ідоли театру, про яких можна сказати, що вони виникають з помилкових теорій і філософських вчень. Бекон вбачає у багатьох філософських системах минулого нібито театральні комедії про вигадані світи, що не відповідають істинному стану справ, і своє завдання вбачає у зриванні театральних масок.

Ідоли роду і печери належать до природних властивостей індивіда, їх викорінення можливе на шляху самовиховання і самоосвіти. Боротьба з ідолами ринку і театру мусить здійснюватися через перетворення свідомості всіх людей, суспільства в цілому.

Якщо критичний етап оновлення науки полягав для Бекона в очищенні розуму від ідолів, то позитивний – у пошукові відповідного методу пізнання. Досліджуючи попередній досвід філософ доходить висновку, що існують 3 можливі шляхи пізнання, які уподібнені до:

• «шлях павука» – це спроба вивести всі істини із теоретичної, умоглядної сфери свідомості. Науковець подібно павуку вимотує із себе павутиння – наукове знання;

• «шлях мурашки» – це шлях, яким рухалися прибічники накопичення виключно відчуттєво-досвідного матеріалу. Такий науковець подібно мурахи безладно тягне (в мурашник) усі факти, що трапляються на його шляху, але не здатний ні на які узагальнення;

• «шлях бджоли» – полягає в розумовій переробці матеріалів, які нагромаджуються з досвідом, подібно до бджоли, що збирає з квітів солодкі соки і переробляє їх на мед. Він є дійсно науковим.

Отже, Ф.Бекон обстоював експериментально-дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він розробив метод наукової індукції. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них, від одиничного до загального.

Інший англійський філософ-емпірик і громадський діяч Джон Локк (1632-1704) мав на меті всебічно обґрунтувати постулат про те, що джерелом усього людського знання є досвід. Він уславився своєю теорією первинних і вторинних якостей речей. Локк категорично заперечував твердження про «вроджені ідеї», відомі з часів Платона і наразі популярні серед філософів-раціоналістів. На його думку, розум – це чиста дошка (tаbula rasa), на якій пише досвід. Ніяких вроджених ідей у людському розумі, стверджував Локк, не існує: приміром, «найпоширеніша ідея Бога не відома ані дітям, ані дурням, ані дикунам», такий приклад наводив Локк у своїй основній праці «Дослідження людського розуміння».

Усі ідеї (знання) приходять до мозку від органів чуття (така позиція дістала назву сенсуалізму, від лат. sensus – відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття). Органи чуття відбивають ознаки предметів. Частину цих ознак Локк називає первинними (вони об’єктивні: йдеться про форму, об’єм тощо), інші – вторинними (наприклад, колір, звук, смак). В цілому філософію Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза «в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта» дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

Англійський філософ Джордж Берклі (1685-1753) критикуючи філософську позицію Локка, стверджує, що не лише вторинні, а й первинні якості речей мають суб’єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей вторинні тому, що їх сприймає людина. Він стверджував також, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза «бути – значить бути сприйнятим». Берклі визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає «я»; коли його сприймає «хтось»; коли він існує у розумі Бога як сукупність «ідей», що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття. Це є позиція радикального сенсуалізму.

Шотландський філософ, історик, економіст Девід Юм (1711-1776) розробив теорію асоціації ідей. Його головний твір – «Трактат про людську природу».

Учений уважав, що ідеї утворюються в розумі шляхом асоціації наявного явища з минулим досвідом. Якби не було досвіду, не могло би бути й асоціацій, отже, нічого вродженого у людській свідомості тут немає. Одним з типів асоціацій Юм проголошує асоціації за причиновістю, і це вчення стало найбільшим досягненням філософа. Отже, ідею причини та дії Юм вважає лише стійкою звичкою нашої свідомості, яка виробилася внаслідок того, що за явищем А зазвичай іде явище В. Унаслідок такого стійкого сполучення двох явищ у часі в людей виникає сподівання, що так завжди буде і в майбутньому. Тим самим люди припускаються логічної помилки: адже «щось сталося після чогось» іще не означає «щось сталося внаслідок чогось». Правдиві, об’єктивні причини всіх процесів природи залишаються для людей непізнавані. Таке суперечливе ставлення до можливостей об’єктивного наукового пізнання відоме в історії філософії під назвою скептицизму.

Позицію ще одного англійського філософа Томаса Гоббса (1588-1679) часто відносять до емпіризму, проте його теорія пізнання постає синтезом раціоналізму й емпіризму. Ніхто окрім нього не зміг у XVII ст. так глибоко поставити проблему єдності цих двох методів. Головні твори «Філософські елементи вчення про громадянина» та «Левіафан».

Як і Ф.Бекон, Гоббс вбачає у знанні силу. Він розглядає філософію як дослідження причин і пояснення всіх процесів на основі законів механіки. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні). На думку Гоббса, такі знання пов’язані із чуттям тим, що вони постають особливим – точним і фіксованим використанням знаків мови.

У сфері етики Гоббс вважає найвищою цінністю самозбереження та егоїзм. Природа людей – це сукупність потреб, пристрастей, здібностей і сил. За здібностями, потребами і пристрастями, вважає філософ, усі люди рівні, ніякої вродженої ознаки станів на людях немає. Але саме це рівне право усіх на все і робить «людину людині вовком», «людям неприємне чуже щастя і, навпаки, приємне нещастя своїх побратимів».

Цю ідею він переносить у вчення про державу, стверджуючи, що в природному стані люди прагнуть власної вигоди на шкоду всім іншим («війна всіх проти всіх»). Тому заради самозбереження вони укладають між собою суспільний договір і утворюють державу. Смисл цього договору полягає у тому, щоби люди відмовились від права всіх на все, підкорили свою волю волі одного, і саме ця необмежена і неподільна воля одної людини або групи осіб вважається волею всіх інших людей. Таку державу Гоббс називає Левіафаном (біблійне страховисько) або смертним богом, якому ми зобов’язані нашою безпекою і захистом.

Загалом, гносеологічні пошуки розглянутих філософів (Ф. Бекона, Т. Гобса, Дж. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма) мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву, те що 1) пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, 2) що воно передбачає певну інтелектуальну активність, 3) що пов’язане із досвідом та діяльністю. Певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них. 

2. Раціоналістичний напрям у філософії Нового часу

Раціоналісти, розробляючи проблему оптимального методу пізнання, визнавали пріоритет розуму над чуттями. Вони не відкидали інформативності чуттів, але вважали, що:

• чуття дають недостовірну інформацію (наприклад, зірки на небі здаються нам дуже малими, тоді як насправді вони більші за Землю);

• щоб претендувати на всезагальність, дані органів чуття мають бути проаналізовані нашим розумом.

Знаменитий французький філософ Рене Декарт (1596-1650) основу основ убачав у мисленні. Суть раціоналістичного методу Декарта полягала у двох постулатах.

По-перше, головним методологічним засобом у нього постає так звана інтелектуальна інтуїція. За Декартом – це тверде й виразне уявлення, що народжується у здоровому розумі шляхом розумного споглядання; це уявлення настільки просте й чітке, що не викликає жодних сумнівів. Таким чином, ми здобуваємо певні основоположення, відштовхуючись від яких можемо пояснити що завгодно. Так, вихідним пунктом інтелектуальної інтуїції в Декарта проголошується сумнів: саме за допомогою сумніву можна очистити розум від забобонів та упереджень. Єдиним беззаперечним фактом на початку пізнавальної діяльності є лише факт існування самого суб’єкта, який мислить («Я мислю, отже я існую»).

По-друге, з цих інтуїтивних споглядань розум має зробити всі потрібні висновки, і робити їх слід на засадах дедукції – руху думки від загального до конкретного, одиничного.

У своїй знаменитій праці «Міркування про метод» Декарт викладає правила дедуктивного методу:

• дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно починати з простого й очевидного;

• складніші судження здобуваються за допомогою виведення одиничного із загального;

• необхідно зберігати безперервний ланцюжок висновків;

• якщо проблема досить складна, її необхідно поділити на складові частини і досліджувати за допомогою дедукції кожну частину окремо. 

Раціоналіст Декарт, на відміну від емпіриків, наполягав на існуванні вроджених ідей (ідею Бога, духовної та тілесної субстанції), які створювалися шляхом логічного виведення. Вони наче зразки, безумовні, очевидні й ясні для розуму, який пізнає навколишній світ.

У вченнях про першооснову світу (субстанцію) та людину Декарт стоїть на позиціях дуалізму. Його дуалізм спонукає до висновку про позадуховність фізичного світу і про свободу як унікальну характеристику людського духу.

Нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) також виходив з переконання, що за допомогою раціональної дедукції можливе повне і всебічне пізнання навколишнього світу. Його основний твір «Етика, доведена в геометричному порядку»; у цьому трактаті постулюються аксіоми, розвиваються доведення, робляться висновки тощо.

«Етика» Спінози розпочинається з визначення Бога як субстанції, що оформляється безкінечною кількістю модусів (тіл та ідей), розподілених між двома атрибутами (протяжністю і мисленням). Отже, Бог є єдиною субстанцією (це монізм), а все, що є, є в Бозі, через нього. Бог не має якостей, які б відрізнялися від законів природи. Бог Спінози – це світ у його єдності (це пантеїзм).

Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня:

Чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. За приклад може слугувати безладний хаотичний досвід: солдат, наприклад, побачивши сліди коня на піску, негайно переходить від думки про коня до думки про вершника, далі – до думки про війну.

Судження розуму і отримання думок. На цій стадії можливе достовірне знання. За допомогою розуму ми мислимо на рівні не конкретних предметів або явищ, а абстрактних понять, що узагальнюють істотні властивості великих груп таких явищ. Загальні поняття, на думку Спінози, відбивають об’єктивні властивості речей.

Інтуїтивне і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду дає людині, безумовно, правильні відомості про навколишній світ. Його ми успішно демонструємо під час виконання математичних операцій.

Тою мірою, якою розум пізнає адекватно, він звільняється від афектів, наближається до самореалізації; людина, що пізнала необхідне існування всього в Бозі, досягає правдивої свободи («Свобода – пізнана необхідність»).

Готфрід Ляйбніц (1646-1716) – німецький філософ і математик, який був переконаний в тому, що в навколишньому світі панує гармонія, привнесена у світ Богом. З цієї причини, вважає Ляйбніц, людина, яка володіє найбільш розвиненим – після Бога – розумом, виявляється здатною висновувати з власного інтелекту всі найбільш загальні і достовірні істини про навколишній світ – істини розуму. Ту інформацію про світ навколо нас, яку постачає нам безпосередній почуттєвий досвід, Ляйбніц називає істинами факту. На відміну від істин розуму, вони носять імовірний, а тому менш достовірний характер. Отже, необхідне і достовірне знання може дати лише розум, а не фіксація фактів у досвіді.

У вченні про субстанцію (монадологія) Ляйбніц стоїть на позиціях плюралізму, визнаючи множинність субстанції, що її складають своєрідні силові атоми – монади. Кожна монада є єдністю духовного та тілесного; вона динамічна і змінна. Взаємодія між монадами можлива лише як наперед визначена гармонія, що базується на заданій Богом програмі налаштування монад одна на одну.

В цілому раціоналістичний напрям виявився так само однобічним, як і протилежний до нього емпіричний. У сучасній теорії пізнання панує думка, що пізнавальна діяльність відбувається водночас як на емпіричному, так і на раціональному рівнях.

3. Філософія доби Просвітництва

Під Просвітництвом розуміють широкий громадсько-політичний рух XVIII ст. за перетворення людини і суспільства на розумних засадах шляхом розвитку освіти і наук. Цей ідейний рух охопив передові країни Західної Європи – Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, включаючи Польщу, Україну і Росію.

Ідеологічна орієнтація. Як ідеологія Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні – матеріалістичні та атеїстичні – позиції.

Філософія просвітництва звертається до суспільних гуманітарних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності, братерства. Предметом особливої уваги стає проблема людини, її історичної діяльності, її прав та політичних свобод, проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, моральні та правові аспекти людського буття.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Діяльність французьких просвітників була спрямована на боротьбу з релігійними утисками, які чинилися у франції XVII-XVIII століть. Окрім цієї боротьби з панівним становищем релігії та церковних інституцій просвітництво у Франції визначалося також спрямуванням на розповсюдження знань серед населення (Енциклопедія у 28 томах, яку з 1751 по 1772 р. видавали спочатку Жан Лерон Д’Аламбер, а згодом Дені Дідро) та активною політичною діяльністю (розвиток політичних теорій). Найбільш відомими французькими просвітниками є філософи-деїсти Франсуа Марі Аруе (Вольтер), Шарль Луї Монтеск’є, Жан-Жак Руссо, Етьєн Бонно де Кондільяк, і представники матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Офре де Ламетрі, Клод Андріан Гельвецій, Поль Гольбах та інші.

Найпотужнішим мотивом усього Німецького Просвітництва був пошук національної єдності. Доволі часто німецьке просвітництво визначають як «академічне просвітництво» (з одного боку, спекулятивність, самовпевненість та сухість; з іншого – унікальний синтез просвітницької філософії з поетичним рухом). В Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф, Ґотґольд Ефраїм Лессінґ та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Д.Толанд, А.Шефтсбері, А.Колінз, Б.Мандевіль та ін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. В цьому відношенні вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Р.Декарта і Г.Ляйбніца. Однак вони тлумачать розум дещо по-іншому. Якщо для Декарта і його послідовників розум – це пасивне вмістилище вічних ідей, то в просвітників розум набуває рис активності, він постає як прагнення до істини і як знаряддя перетворення буття.

Звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ, що наука і технічний прогрес створять рай на землі.

Існує іще одна відмінність в підході до розуму між просвітниками і їхніми попередниками. Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютного вихідного принципу, просвітники сам розум інтерпретують швидше в дусі Локка. Опора на факти, чуттєві дані виступає необхідною передумовою розуму. Так, Даламбер твердить, що філософія повинна опиратись на факти, інакше вона перетворюється на химеру. На цьому локківському підході до розуму ґрунтується боротьба просвітників з попереднім раціоналізмом як метафізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під собою фактів. При цьому за взірець науки вони приймали фізику Ньютона, теорію, що ґрунтувалась на фактах.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто і зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітників і визнає ідею Бога, але тлумачить її в дусі деїзму – філософського вчення, згідно з яким Бог визнається творцем світу, суддею за моральні вчинки, але заперечується його безпосереднє втручання в хід подій. Таку релігію просвітники називають раціональною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Монтеск’є, Вольтер. Разом з цим просвітники заперечували існуючу так звану позитивну релігію – релігію Одкровення. Позитивну релігію вони вважали сукупністю суєвір’я і невігластва. Звідси нехтування обрядами і заперечення церковних історій. Гольбах як найбільш відомий атеїст, який написав ряд праць, спрямованих проти релігії, вважав, що релігія є плодом невігластва і обману. Більшість просвітників наївно вірили, що світло розуму розвіє сутінки релігії.

У поглядах просвітників на світ панує механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, Д. Дідро заявляє, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ – це матерія, що рухається в просторі та часі і має причинні зв’язки. При цьому причинність в рамках механіцизму набуває рис фаталізму, заперечення будь-яких випадковостей. Ж. Ламетрі навіть людину зводив до машини. Оскільки всі здатності душі, на його думку, залежать виключно від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина і є не що інше, як високоінтелектуальна машина (механізм). Таким чином, просвітителям в розумінні світу притаманний натуралізм механістичної форми. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини.

В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти. Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки, слідом за Локком, повторює Гельвецій). Звідси сподівання на розумних правителів і вчителів, які через виховання нових людей перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні права (тобто права, виведені розумом з природи людини). Це право на життя, на свободу і на приватну власність як основу добробуту.

Слідом за англійськими філософами (Т.Гоббс, Дж.Локк) французькі просвітники (зокрема Ж.-Ж. Руссо) захищають концепцію суспільного договору як джерела держави. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих; в ній пробивалась думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то і держава має певні обов’язки перед громадянином, адже контракт має двосторонній характер.

Вчення про природні права людини лягло в основу концепції демократичної правової держави, яка була проголошена в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789). В цих деклараціях вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності і статі), народ проголошувався джерелом влади. Після християнства, яке затвердило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.