Лекція 5 Німецька класична філософія

1. Критична філософія І. Канта

  Класична німецька філософія є найвищим досягненням західноєвропейської філософської думки, і хоча вона охоплює порівняно короткий проміжок часу – з 80-х рр. XVIII до середини ХІХ ст., за цей період часу у творчості її найбільших представників удалося підбити певний теоретичний підсумок розв’язанню тих проблем, які стояли перед філософією Нового часу. У зв’язку з цим німецьку класичну філософію варто вважати її останнім, завершальним етапом. Крім того, за охопленням філософських проблем навряд чи можна знайти в історіі філософії період, який би відрізняла подібна, фундаментальність та енциклопедичність. І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. В. Ф. Геґель, Л. Фейєрбах та інші мислителі, що створили цілісні філософські системи, стали символом не тільки німецької класичної філософії, а й усієї класичної філософії взагалі.

2. Філософська система Ґ. Геґеля

Філософська система Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831) – 

найрозлогіша система в історії західної філософії. Виходячи з єдиного принципу Геґель зробив спробу пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Геґель написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Енциклопедію філософських наук».

Філософська система Ґ. Геґеля одержала назву абсолютного ідеалізму. Вона була ідеалістичною, адже вихідне начало в Геґеля – розум – є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям, тому доречно називати це розумне начало абсолютним.

Спершу сама по собі Абсолютна ідея – це лише невизначена інтуїтивна думка: «Усе розумне – дійсне; все дійсне – розумне». Ця думка потребує подальшого пояснення і обґрунтування. Самопізнання Абсолютної ідеї, за Геґелем, здійснюється у три етапи: 1) етап Логіки; 2) етап філософії Природи; 3) етап філософії Духу.

Логіка. Логіка тут розуміється як наука про розвиток чистого мислення. Це система категорій мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Система логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра. Сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність тощо. Поняття включає в себе перехід від суб’єктивного поняття (судження, умовивід) до об’єктивного (механізм, хімізм); перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея). Отже, ступенями розвитку мислення в логіці є: буття, сутність і поняття, завершенням – ідея.

Філософія Природи. Другий етап розвитку абсолютної ідеї Гегель вважає Природу, яка є її породженням та її інобуттям. Головними формами природного буття виступають механіка, фізика та органіка. Механіку Гегель розглядає через простір, час, матерію та рух. У фізиці розглядає небесні тіла, світло, теплоту. Розкриваючи зв’язок між ними, показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує. Органіка присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу. Отже, натурфілософія – це наука про ідею в її природному інобутті.

Філософія Духу. На цьому етапі абсолютна ідея підіймається на вищий щабель саморозвитку – рівень Абсолютного духу. Філософія духу включає в себе суб’єктивний дух – це індивідуальна людська свідомість, що включає антропологію, феноменологію та психологію. Об’єктивний дух – людське суспільство та його форми: право, мораль, держава. Абсолютний дух – включає мистецтво, релігію, філософію. Отже, філософія духу – це ідея, що повертається до себе із інобуття, тобто стає абсолютним духом.

Зміни та рух Абсолютної ідеї відбуваються згідно із законами діалектики – одного з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, в основі якого лежить взаємодія (боротьба) протилежностей (Геракліт, Гегель, Маркс).

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи Геґеля є тріада: теза – антитеза – синтез. Думка (теза) у своєму розвитку переходить у свою протилежність (антитезу), що на наступному етапі, у свою чергу, змінюється своєю протилежністю, завдяки чому об’єднує в собі два попередні етапи (синтез).

Гегель формує основні принципи діалектики: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроникнення протилежностей і заперечення заперечення (друге заперечення (синтез), знімає протилежності тези і антитези).

Викладену загально метафізичну концепцію надалі Гегель прикладає до різних сфер суспільного знання, зокрема до права. У передмові до «Основи філософії права» міститься таке сумнозвісне висловлювання: «Що є розумним, то є дійсним, а що є дійсним, те – розумним».

Завданням філософії Гегель бачить у тому, «щоб схопити свій час в ідеях», тобто за допомогою категорій заднім числом осмислити (але не змінити) історію: «…сова Мінерви починає свій політ лише з настанням сутінок».

В основу філософії історії Гегеля покладено принцип: все у світовій історії – розумне, світовий рух прямує до наперед визначеної мети – до самоусвідомлення і об’єктивації. «Всесвітньо-історичні особи» – видатні особистості – лише знаряддя світового духа, через які він так чи інакше добудеться до кінцевої мети (в цьому – «хитрість розуму»). Щастя окремих особистостей при цьому не має жодного значення.

Отже, Гегель показав, що пізнання – процес історичний. Недоліком діалектичної логіки Гегеля є те, що вона будь-якому предметові накидає схему загальних понять. Гегель абсолютизував логіку (панлогізм). Концепція Гегеля проголошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конкретне як несуттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.

Наприкінці XIX у першій третині XX ст. існувало неогегельянство. У центрі уваги цієї течії філософської думки опинилися питання філософії історії, культури, держави і права. Представники неогеґельянства – Б. Кроче (Італія), Р. Коллінґвуд (Велика Британія), В. Кожев (Франція), О. Ільїн (Росія) намагалися вирішувати ці питання через відродження цілісного світогляду на основі вчення Геґеля та його діалектичного методу. Декілька разів у 1930-х рр. Міжнародний «Геґелівський союз» збирав конгреси неогеґельянців.

3. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

Філософська система Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804-1872)  

закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.

У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють 2 періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Критиці релігії присвячена основна праця мислителя «Сутність християнства». На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретного визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим.

Отже, на першому етапі своєї творчості, Фейєрбах прийшов до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: «Таємниця та істинний смисл теології є антропологія». Антропологія (від грец. людина та вчення), гадав Фейєрбах, є прихованим смислом релігії. Адже, по-перше, релігія викликана такими почуттями та переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. Сутність релігії прихована в людському серці, яке відрізняється від тверезого та холодного розсудку і прагне вірити та любити. По-друге, об’єкт релігії, її образи створюються фантазією. Без цього людина не змогла б створити уявлення про Бога. Таким чином, свою філософію Фейєрбах називає антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії.

Така своєрідна критика релігії (протиставлення релігійному наперед визначенню та смиренню практичної активності людини) переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. В розумінні природи він був послідовним матеріалістом. Розглядав її як цілісний організм. Фейєрбах вчив, що у світі немає нічого. Окрім матерії, яка рухається, природи, породженням якої і є людина. На відміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії людину і природу. «Нова філософія», на його думку, перетворює людину, включно з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет філософії. Філософська система Л.Фейєрбаха стала висхідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.

4. Марксизм

Карл Маркс (1818-1883) – німецький філософ, видатний економіст, радикальний громадсько-політичний діяч. Він створив філософську систему, побудовану на матеріалістичних засадах.

Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Марксистська філософія продовжує традиції філософської класики, вона спирається на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунтування закономірностей соціального прогресу. Водночас вона виходить за межі класичної традиції. Це виявляється передусім у принципово новому баченні взаємовідносин між людиною і світом. Класична новочасна філософія бачила в людині природну істоту, завдяки розуму здатну раціонально пізнавати зовнішній світ. Для марксистів людина у першу чергу – суспільна, практично діюча істота, яка не пасивно споглядає зовнішнє середовище, навпаки, освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому своє власне єство.

Учення про людину. Основним для К. Маркса є твердження про соціальну сутність людини, яке виявлялося відвертим протиставленням поширеним від часів Просвітництва уявленням про людину як «природний автомат».

Погляди К. Маркса на людину можуть бути зведені до чотирьох основних положень:

1. Природа – неорганічне тіло людини. Хоч людина й народжується у природі, живе у ній, використовує її, біологічне існування не вичерпує людських прагнень.

2. Предметно-практична діяльність є справжньою сутністю людини. Тварина щось робить (мураха будує мурашник), аби задовольнити свої природні потреби, без усякої вищої мети. Людина здатна працювати просто так, для самозадоволення, або орієнтуючись на певні цілі, які не мають наочної господарської мети.

3. Саме праця зробила з мавпи людину. Спершу випадково, потім дедалі більш усвідомлено на певному етапі еволюції мавпа працювала, розвинула таким чином мовлення, прямоходіння, абстрактне мислення – зробилася людиною у справжньому розумінні слова. Тепер людина, знову ж таки за допомогою праці, може виходити за межі власної природи, створювати «другу природу» – культуру. К. Маркс пропонує таке співвідношення: практика – теорія – практика.

4. У капіталістичному суспільстві вповні реалізувати себе у праці людині заважає феномен відчуження. Що означає відчуження працівника від результатів його праці? Вироблений продукт не є власністю найманого робітника – він мусить віддати його роботодавцеві в обмін на платню, тобто на можливість вижити. Отже, коли людина працює не задля втіхи, а щоб заробити собі на хліб, вона не може реалізувати своєї істинної сутності.

Учення про суспільство. Маркс досліджував історичний розвиток суспільства, прагнучи відкрити основні закони, які цим розвитком керують. Знаючи ці закони, вважав учений, можна правильно обрати стратегію перетворення капіталістичного суспільства, утвердити такий суспільний лад, в якому людина вже не буде відчужена від свого єства.

На думку К. Маркса, суспільство складається з базису та надбудови. Надбудова – політичний лад і соціальний устрій суспільства, а також сукупність усіх форм його культурного життя. Базис – економічна основа суспільства. Базис, за Марксом, – це спосіб виробництва матеріальних благ, що панує у певний історичний період. У базисі К. Маркс виділяв виробничі сили (власне людей, що працюють) та виробничі відносини, які склалися при розподілі виробленого продукту.

Згідно з Марксом, базис визначає надбудову, а суспільне буття – суспільну свідомість. Отже, матеріальні чинники, згідно з Марксом, є первинними, а духовні – вторинними, похідними.

К. Маркс стверджував, що суспільство розвивається завдяки соціальним революціям. Відносно до прогресу техніки зростає продуктивність праці та рівень кваліфікації тих, хто працює (виробничих сил). Виробничі сили (точніше, самі робітники) починають вимагати від власників засобів виробництва дедалі більшої частки від заробленого. Зрештою це призводить до соціальної революції, передусім в економічних відносинах. Оскільки базис визначає надбудову, така економічна революція призводить до змін у суспільному ладі.

Маркс є автором теорії формацій, згідно з якою він виділяв три основні історичні типи суспільства: 1) докласове (архаїчне); 2) класове; 3) комуністичне.

Теорія формацій стала загальноприйнятою в радянській філософії і набула такого вигляду: а) первісне суспільство; б) рабовласницьке суспільство; в) феодальне суспільство; г) капіталістичне суспільство; д) комуністичне суспільство та соціалізм як його перший етап. Під комунізмом фундатори марксистської філософії розуміли такий суспільний устрій, за якого наявність надлишку матеріальних благ дасть людині змогу працювати лише, щоб реалізувати свою внутрішню творчу сутність.

Найбільшою мірою зацікавлення філософією К. Маркса відобразилося в неомарксизмі. У цій течії йшлося не про нові дослідження праць К. Маркса і не про оригінальне їх тлумачення. Радше її слід розглядати як теоретичну спробу знайти за допомогою К. Маркса відповіді на деякі пекучі питання сучасності, зокрема, проблему знецінення капіталістичною цивілізацією людської духовності. Найбільшого розмаху неомарксистські студії досягли у 1950-1960 рр. в діяльності так званої Франкфуртської школи (Г. Маркузе, Т. Хоркхаймер, Т. Адорно).