Лекція 6 Некласична та постнекласична філософія ХІХ-ХХІ ст.

1. Розуміння сучасної світової філософії

Сьогодні філософія є засобом критичного аналізу, усвідомлення найзначніших, універсальних процесів і проблем, від яких залежить розвиток сучасної цивілізації. Все більшого значення в осмисленні світу набуває принцип єдності протилежностей. Їх гармонічного поєднання для усвідомлення загальнолюдських інтересів і цінностей.

В концепціях сучасної світової філософії знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини. культури, глобальні проблеми тощо. Тому основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль та ін.) в усьому їх різнобарв’ї та суперечливій взаємодії різних пластів.

Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець ХІХ ст., коли з’явилися «некласичні» форми філософування, що стали в Європі домінуючими на початку ХХ ст.

Класична філософія, чи «метафізика», як її іноді називають в сучасній літературі, з часів Античності до Гегеля – була «розумовою», спиралась на силу мислення та логіки і мала аналізувати визначене коло необхідного мінімуму традиційної для всієї філософії проблематики: онтологічні, гносеологічні, методологічні проблеми (аксіологічні також розглядались). Часом залучались логіка, етика й естетика. І все це – в контексті раціонального аналізу. Таким чином, характерною ознакою класичної філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ.

Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови. Класичні метафізичні схеми все частіше не задовольняли багатьох філософів ХІХ ст. саме тим, що, на їх погляд, в такій філософії була втрачена людина. Нові філософи вважали, що специфічність і багатовимірність суб’єктивних проявів людини не охоплюється методами розуму й науки. Вони брали за первинну реальність не світ, буття, Дух чи природу, а життя, існування людини. Тому увага зосереджується навколо проблем сенсу та долі людського буття, людської суб’єктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, на сферах історії та культури, мови та спілкування.

ХІХ ст. висуває нові (ірраціоналістичні) філософські ідеї, розробка яких триває і в наш час. Ці ідеї спричинені політичними процесами (націоналізм, лібералізм, соціалізм), а також потужним прогресом природничих наук і техніки. Їх загальне спрямування – критика ідеалізму, абстрактного раціоналізму, спекулятивного мислення.

Основні опозиційні напрямки ХІХ століття:

1. Ірраціоналістичний напрям: «філософія життя», християнський екзистенціалізм. Ірраціоналізм – вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання – інтуїція, почуття.

2. Раціоналістичний напрям: позитивізм (перша та друга хвилі розвитку). Раціоналізм (лат. розумний) – філософський напрям, який визначає центральну роль в аналізі розуму, мислення.

2. Позитивізм. Неопозитивізм і постпозитивізм

Позитивізм – це філософська течія, головним предметом якої стало наукове знання, яке називається «позитивним». У своєму історичному розвитку пройшов 4 етапи.

Термін «позитивізм» походить від «позитивного» (тобто фактичного, побудованого на досвіді) знання. Позитивізм – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальні цінність філософських знань, теоретичного мислення. Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному» або спекулятивному, яке виходить за рамки фактів.

Перший позитивізм виник у 30 – 40-х роках ХІХ ст. Його засновником був Огюст Конт (1798-1857).  

У своїй праці «Курс позитивної філософії». Тут він формулює т.зв. закон трьох стадій духовного розвитку людства.

1)    Теологічну, коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ.

2)    Метафізичну, коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями, так само далекими від реального стану справ, як і релігійні пояснення.

3)    Наукову або позитивну, коли пізнавальний інтерес звертається до реальних фактів, спостережень, виходячи з яких можна пізнати загальні закономірності. «Позитивне знання» у Конта має смисл: фактичного, корисного, вірогідного, точного, конструктивного, відносного.

Представниками були Джон Стюарт Міль (1806-1876) закладає основи єдиної методології для всіх наук – індуктивної логіки. Відома праця «Система логіки». Герберт Спенсер (1820-1903) створив концепцію еволюції. «Синтетична філософія».

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) виникає на межі ХІХ – ХХ ст. Його засновниками були австрійський фізик Ернст Мах (1838-1916) і швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896).

На першій план було висунуто проблеми теорії пізнання. Розв’язати ці проблеми можливо на підставі закону зайвої витрати пізнавальних зусиль та  «критики чистого досвіду». Замість того, щоб вигадувати якісь абстрактні сутності, справжнє пізнання має використовувати тільки ті поняття, що вкорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Наприклад, можна міркувати над рухом атомів, над взаємодією між ними, але не треба говорити про «матерію як об’єктивну реальність».                           

Третя хвиля позитивізму або неопозитивізм, аналітична філософія виникли у 20-40-х рр. ХХ ст. і розвивався як течії, що претендували на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Головним предметом їх дослідження стає мова – наукова і побутова. Обидві течії тісно взаємопов’язані, їх споріднює предмет дослідження – мова і прагнення вилучити філософію з наукового знання.

Неопозитивізм (грец. neos – новий і лат. positivus – умовний, позитивний) – один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрунтуються на фактах. Відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882-1936 рр.), німецько-американського філософа Рудольфа Карнапа (1891-1970 рр.), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884-1966 рр.) та інших.

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів.

Представники неопозитивізму зосередили зусилля на визначенні загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів (висловлювань) шляхом їх зіставлення з фактами, що піддаються спостереженню.

Аналітична філософія або лінгвістичний аналіз, набувши особливого поширення у 40-ві роки XX ст. в англомовних країнах, стає однією з найвпливовіших течій, що досліджує побутову мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Передумови її були закладені Бертраном Расселом (1872-1970 рр.) і Джорджем Муром (1873-1958 рр.), а наймогутніший поштовх був наданий Людвігом Вітгенштейном (1889-1951 рр.). До цієї течії також належать їх послідовники Гілберт Райл (1907-1976 рр.), Джон Остін (1911-1960 рр.) – представники так званої кембриджсько-оксфордської школи.

У 1960-1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера склалася четверта течія позитивізму або постпозитивізм. Постпозитивізм – це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну неопозитивізму; є етапом у розвитку філософії науки, який зосереджує увагу на проблемах ефективності наукового знання, механізмі його розвитку, сутності наукових революції, на зв’язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людини. Основні його представники: Томас Кун, Імре Лакатос, Стівен Тулмін, Пауль Фейєрабендт.

Впливовою частиною постпозитівізму є критичний раціоналізм К.Поппера – концепція, згідно з якою, наука розвивається тільки як процес здогадів і припущень, в яких міститься можливість їх спростування.

Замість процедури верифікації Поппер запропонував принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати.

У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної позитивістської проблематики – методології науки – сформувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої – Томас Кун (1922-1996 рр.), Імре Лакатос (1922-1974 рр.), Пауль Фейєрабенд (1924-1996 рр.), Стівен Тулмін (1922-1997 рр.) – досліджували історію науки.

Вони звернули увагу на дослідження ролі соціальних факторів у розвитку науки. Йдеться, зокрема, про вплив соціальних відносин (демократії та тоталітаризму), наукової спільноти, прийнятих вченими критеріїв і оцінок науковості на розвиток наукового знання.

Ці дослідження започаткувала праця Т. Куна «Структура наукових революцій» (1963). Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» тощо.

Інший представник історичної школи І. Лакатос запропонував модель розвитку науки, яка ґрунтується на змаганні «дослідницьких програм».

Серед інших концепцій осмислення історичного розвитку науки, можна виділити «анархічну епістемологію» П. Фейєрабенда, яка виступає проти універсальних методологічних принципів, норм. Загалом постпозитивізм відіграв значну роль у розвитку філософії науки ХХ ст.

Прагматизм. Близькими до позитивістської традиції є вчення прагматизму. Його засновниками були американські мислителі кінця XIX – початку XX ст. – Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Дж. Г. Мід.

Прагматизм доцільно розглядати як концептуальне (понятійно-теоретичне) оформлення такої риси американського менталітету, як практицизм, діловитість, прагнення до життєвого успіху, корисного ефекту від будь-якої діяльності. «Істинними» є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, «працюють», приносячи користь. Таким чином, прагматизм ставить знак рівності між істинністю та практичною користю: наприклад, релігія – істина, бо вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію.

3. «Філософія життя»

Філософія життя – філософська течія, представники якої проголосили життя (в біологічній чи психологічній формах) основним предметом філософії.

Ця течія склалась у 60 – 70-х роках ХІХ ст. головним чином у Німеччині та Франції як опозиція класичному раціоналізму. Вона звертається до життя як первинної реальності, яка не є досяжною ані чуттєвому пізнанню, ані раціоналістичному, але осягається інтуїтивно, в наслідок безпосередніх переживань.

Ідейним джерелом цієї філософії постає ірраціоналістичне, а водночас і волюнтаристське вчення німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860). Його головна праця «Світ як воля і уявлення».  

Філософ услід за Кантом розглядає світ як суму людських уявлень, апріорно упорядкованих простором, часом і причинністю. Але всі явища є по суті об’єктивізацією єдиної волі, трактованої як ірраціональний і сліпий натиск. Воля безпосередньо об’єктивується не в самих речах, а в їх моделях (ідеях) (спостерігаємо тут вплив Платона). Споглядання ідей є специфічною функцією мистецтва.

У відповідності до давньоіндійських уявлень, Шопенгауер вважав, що, оскільки воля ніколи до кінця не може бути реалізована, усяке життя є стражданням. Одним із засобів його подолання є заперечення волі, погашення волі до життя (це песимізм).

Таким чином, Шопенгауера вважають засновником волюнтаризму – філософської течії, яка проголошує основою світу волю, протиствляючи її розуму.

Волюнтаризм та ірраціоналізм Шопенгауера були сприйняті представниками «філософії життя» Фрідріхом Ніцше в Німеччині та Анрі Бергсоном у Франції.

Для знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900)  першочергове значення мало не абстрактне надіндивідуальне буття, а саме життя – як потік невловимих для розуму миттєвостей існування.  

У творчій діяльності німецького філософа (1844-1900) виділяють 3 періоди:

До першого періоду (1870-1876) відносяться роботи по грецькій культурі: «Народження трагедії із духа музики», «Філософія в трагічну епоху Греції», «Несвоєчасні роздуми». Ніцше возвеличує трагедійне начало в історії культури і критикує у цьому зв’язку грецьку раціоналістичну філософію (головним чино, Сократа). В цей період у пошуках ідеалу Ніцше звертається до міфології Давньої Греції. Він вводить поняття двох протилежних начал буття та культури: діонісійського – темного, хаотичного, ірраціоналістичного та аполлонівського – просвітленого, раціонального, гармонічного. Звеличує діонісівське начало в історії культури, як домінуюче.

В працях другого періоду (1876-1882) – «Людське, занадто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука» – Ніцше виступає як філософ-скептик, критик європейської культури, мистецтва, релігії.

Ніцше стверджував, що сучасна йому європейська цивілізація перебуває у ситуації «смерті Бога». Люди дедалі менше орієнтуються на цінності, проголошені християнською релігією, більше не вірять у те, що світом правлять істина, добро й краса. «Убивцею Бога» стала сама людина, яка прилюдно демонструє прихильність до релігії, відвідує церкву й не забуває принагідно молитися, а в житті майже завжди поводиться аморально. Ф. Ніцше бачив завдання європейської культури якраз у тому, щоби покласти край такому лицемірству. Для цього потрібна переоцінка цінностей. Дороговказом на цьому шляху мала стати генеалогія моралі – дослідження витоків європейських моральних критеріїв.

В третій період – з 1883 р. до кінця 1889 р. були написані основні філософські твори «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Генеалогія моралі», а також ряд творів, виданих після смерті, серед них «Воля до влади».

Генеалогія моралі, розроблена Ніцше, привела його самого до вражаючих висновків. Виявляється, у дохристиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність, притаманні тодішній аристократії як військово-політичній еліті. Усталена формула, згідно з якою «блаженними» проголошуються ниці та вбогі духом, народжується разом із християнством, яке таким чином здійснило «революцію рабів у моралі». Ф. Ніцше позиціонував свою переоцінку цінностей як повернення до ієрархії справжніх, природних цінностей, колись спотвореної християнством.

Природно, що носії цінностей життя мають запанувати у суспільстві, підкоривши собі простих людей зі слабким духом. Ці володарі уособлюватимуть новий тип людини – Надлюдину. Це образ канатоходця: для глядачів він – усього-на-всього блазень, створений, щоб їх розважати; але насправді саме він більше за них усіх знає про життя і його цінність, оскільки щодня ним ризикує.  

Яскравим представником «філософії життя», родоначальником інтуїтивізму (філософська течія, яка абсолютизує роль інтуїції у пізнанні) у Франції був Анрі Бергсон (1859-1941).          

У своєму головному творі «Творча еволюція» Бергсон критикує теорію еволюції та викладає розгорнуту філософію життя. Життя визначається Бергсоном як творчий процес, що триває у часі, ініціюється життєвим поривом і розгортається у все нових формах. Абстрагуючий, статичний розум не здатний осягнути динамізм, унікальність тривання потоку життя – причетність до творчого життєвого пориву можлива тільки завдяки інтуїтивному самозаглибленню свідомості. В інтуїції досягається єдність інстинкту та інтелекту.

Інтуїтивізм Бергсона мав вплив на подальший розвиток філософії, перш за все на екзистенціалізм. Його метод, заснований на потоці свідомості, був застосований у творчості багатьма представниками культури – письменниками, драматургами, діячами театру і кіно (М. Пруста, Б. Шоу, У. Фолкнера та Ф. Фелліні).

4. Фрейдизм та неофрейдизм

Фрейдизм та неофрейдизм. Однією з найвпливовіших ідейних течій ХХ ст. постало вчення Фрейда т.зв. фрейдизм (назва теорії та методу психоаналізу). Психоаналіз – один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Як лікар-психіатр Фрейд досліджував причини і методи лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.

                        З.Фрейд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка досі вважалася цілісною єдністю, насправді є складним, багаторівневим явищем. У структурі свідомості особистості Фрейд виділяв 3 елементи:

• Воно – неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки;

• Я – її свідомий рівень;

• над-Я – внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).

Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фрейд вважав сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник розвинув учення про два протилежні потяги – до життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Танатос – до руйнування.

Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається механізмом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщуються» – виявляють себе у сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають причиною неврозів, спричиняючи реальні психологічні проблеми.

На думку Фрейда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно:

1) сублімація – перенесення негативної енергії нереалізованого бажання на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей механізм діє в людській свідомості автоматично;

2) психоаналіз. Під час психоаналітичного сеансу пацієнт, зручно вмостившись на ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем-психоаналітиком. Завдання останнього полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього потягу з суспільної точки зори, тобто над-Я.

Його послідовники – фрейдисти і неофрейдисти вносили істотні корективи у теорію свого вчителя. Серед них: Карл Ґустав Юнґ (1875-1961) – засновник аналітичної психології. Розробив учення про колективне несвідоме, яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуальне несвідоме. У колективному несвідомому зберігаються архетипи – першообрази, які склалися ще в архаїчний період становлення людської культури; Альфред Адлер (індивідуальна психологія);

Вільгельм Райх (сексуально-економічна теорія); Еріх Фромм (1900-1980) досліджував взаємодію між психічними та соціальними чинниками, пропонував методи «соціальної терапії» для оздоровлення суспільства.

5. Екзистенціально-антропологічні напрямки

Християнський екзистенціалізм С. К’єркегора. Данський філософ С’єрен К’єркегор (1813-1855) дав оригінальний, релігійно забарвлений аналіз людського існування і спричинив розвиток філософії екзистенціалізму ХХ ст.      

К’єркегор відкидає гегелівське поняття абстрактного мислення (Абсолютного духу) і наполягає на врахуванні конкретного, часового, суб’єктивного існування, т.зв. екзистенції, що складає основу особи людини.

Отже, екзистенція – це спосіб буття людської особистості. Розглядаючи людину як «екзистенцію», К’єркегор аналізує її «буттєву, онтологічну структуру» через поняття страху, відчаю, відчайдушності тощо. При цьому К’єркегор встановлює три способи існування особистості, або 3 типи екзистенції: 1) естетичний (тобто чуттєвий), коли індивід перебуває в стані постійного жадання чуттєвих насолод, що заводить у глухий кут або до вибору іншої альтернативи, 2) етичний (заснований на розумі) – людина діє згідно з усвідомленою повинністю, прийнятими людськими моральними нормами (не вбий, не вкради тощо). На цьому рівні, на думку К’єркегора, людська індивідуальність повністю залежить від всезагального, а конкретна індивідуальність не береться до уваги. І лише 3) релігійний є виходом за межі етичного (і отже, розуму), є проривом до найвищого джерела моральності – Бога, а також типу існування.

Філософські ідеї К’єркегора були передчасним прозрінням, виявилися неспівзвучними духовній атмосфері Європи XIX ст. Тому їх не зрозуміли й невдовзі забули. Екзистенціалізм, який виник у міжвоєнний час, є прямим спадкоємцем філософії К’єркегора.

Екзистенціалізм (буквально – «філософія існування») – провідний напрям філософської думки XX ст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспектив свободи та відповідальності.

Цей напрям став породженням складного і трагічного XX ст. з його гострими протиріччями і конфліктами, катастрофічними війнами, широкомасштабним насильством над людьми, нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. У XX ст. було підірвано віру класичної філософії у «світовий розум» і розумний сенс історії, у прогрес, у традиційні моральні цінності, що зумовило потребу у новій системі світоглядних координат.

Відомі дві великі «хвилі» екзистенціалізму, в одній з яких провідну роль відіграли німці (М. Гайдеґґер, К. Ясперс), а в другій – французи (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Ґ. Марсель). Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм, який визнає Бога як основу буття світу та людини, та атеїстичний екзистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конструкціях не враховує.

Ідейними попередниками екзистенціалізму були С. К’єркегор, представники «філософії життя» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Берґсон), засновник феноменології Е. Гуссерль.

Основні ідеї екзистенціалізму можуть бути зведені до трьох основних тверджень:

1. Існування (екзистенція) передує сутності. На відміну від будь-якої матеріальної речі, виготовленої людськими руками за певним заздалегідь визначеним проектом, людина «закинута» – у світ: вона народжується, лише потім усвідомлює своє внутрішнє «Я» і до кінця свого життя переживає й сама творить своє справжнє, індивідуальне, єдине і неповторне існування.

2. Людина відповідає не тільки за себе, але й за всіх людей. Свобода вибору не означає, на думку екзистенціалістів, довільності людських дій і вчинків. Навпаки: кожен нібито вільний крок людини може мати досить масштабні наслідки. Тому, творячи себе, людина повинна усвідомлювати свою відповідальність перед іншими.

3. Людина приречена бути вільною. Немає нічого й нікого, що могло б виправдати людину чи виправити її помилки. Марні посилання на Бога, на зовнішні обставини, або навіть на інтриги власної підсвідомості.

Під впливом К’єркегора та Ніцше сформувалась екзистенціальна філософія Карла Ясперса (1883-1969 рр.). Німецький філософ вбачає завдання екзистенціалізму в тому, щоби вказати кожному на витоки його самобуття, які осягаються лише із середини, а не через зовнішнє дослідження. Самобуття не вичерпується емпіричним наявним буттям, а є свого роду завданням, яке людина повинна виконати задля реалізації своєї свободи. Самобуття (я сам, як екзистенція) є буттям, яке не є, а може бути, повинно бути і саме визначає, яким йому бути, незалежно від природних і культурних умов (в праці «Розум та екзистенція»).

До усвідомлення своєї екзистенції людину частіше підштовхують граничні ситуації: смерть, боротьба, страждання, провина. Саме в цих ситуаціях людина звільняється від своїх повсякденних турбот, від своїх ідеальних інтересів та наукових уявлень про дійсність. Тоді перед людиною відкривається світ її власного існування, істинної сутності та світ переживання бога (трансцендентного) (в праці «Філософія»).

Екзистенціалізм Жана Поля Сартра (1905-1980 рр.) сформувався під впливом феноменології , вчень Хайдеггера, Гегеля, Маркса. У своєму головному творі «Буття і ніщо» Сартр розрізняє в-собі-буття речей (цілком позитивне) і для-себе-буття – свідоме буття людини, в якому з’являється ніщо – заперечення буття. Людська екзистенція несе в самій собі заперечення: вона є те, що вона не є, і не є тим, чим вона є. Людина є проектом самої себе, тобто вона визначається своїми можливостями: вона є не тільки те, що вона є, а й те, що вона із себе робить. Так визначається свобода людини. Оскільки Сартр був атеїстом, він вважав, що людина сама визначає свою екзистенцію, цілком відповідальна за себе (хоча й може бути нещирою і уникати відповідальності). Сартр розкриває структуру буття-для-іншого, тобто відношення людини до Іншого. Для того, щоб взнати себе самого, потрібен Інший, але самобуття полягає у свідомому проектуванні себе згідно своїх можливостей, отже, в тому, щоб не бути Іншим.

У поглядах на суспільство Сартр прагне поєднати екзистенціалізм та марксизм. Він сприймає теорію відчуження, але вважає, що люди повинні здійснювати екзистенціальні проекти всупереч тиску соціальних обставин.

Французький письменник-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії Альбер Камю (1913-1960 рр.) розвиває свої ідеї у формі філософських, літературних та політичних есе. У «Міфі про Сізіфа» розкривається ситуація абсурду, що виявляється у прірві між Я і світом: «Абсурд народжується з протистояння людини, що ставить запитання, і світу, що мовчить і не дається розуму». Слід відмовитися від усяких філософських тлумачень світу, прийняти страждання, даність, позбавлену смислу і Бога. Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічного завершення розпочатий просвітниками рух до звільнення людини, а з іншого – демонструє, що свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною.

До течій сучасної філософії, у яких спеціально розглядалися проблеми людини і запропоновані власні оригінальні концептуальні бачення, належать також філософська антропологія (у спеціальному значенні терміна) й персоналізм.

Філософська антропологія – це течія, яка виникла у 20-х роках XX ст., тобто приблизно тоді ж, коли й екзистенціалізм, і подібно до останнього пов’язана ідейною наступністю з «філософією життя». Засновниками і представниками філософської антропології були Макс Шелер, Гельмут Плеснер, Арнольд Гелен та інші. Це вчення прагнуло до цілісного осягнення людини в усій специфіці її буття, її місця в Космосі, поєднуючи при цьому філософський підхід із конкретно-науковим. Проголошена Шелером програма цілісного вивчення людини залишалася нереалізованою. З самого початку філософська антропологія розпалася на ряд течій, кожна з яких виділяла яку-небудь одну із специфічних особливостей і властивостей людини – біологічну, психічну, культурну, релігійну тощо.

Персоналізм можна віднести до релігійно-антропологічних учень кінця XIX-XX ст. Серед авторів персоналістичних концепцій – американці У. Хокінг, Е. Брайтмен, Р. Т. Флюеллінг, французи Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Недонсель, П. Рікьор, росіяни М. Бердяєв, Л. Шестов, та інші.

Основна категорія цієї філософії – «персона», «особистість», яка визнається первинною стосовно матеріального буття. Світ уявляється як сукупність «персон», що нагадує монадологію Ляйбніца. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа людини співвіднесена з вищою особою – Богом-творцем. Особа (особистість) виявляє себе не тільки в пізнанні, а насамперед у вільному самовизначенні, в активній творчій діяльності, зокрема митців у мистецтві, до якого в персоналізмі особливий інтерес.

6. Герменевтика

Герменевтика (від імені грецького бога Гермеса, який був посередником між богами і людною – витлумачував волю богів людям і повідомляв бажання людей богам) – спосіб філософування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Найчастіше предметом дослідження виступає текст. Таким чином, провідна тема – проблема розуміння витлумачення, інтерпретації тексту.

Формування мови, виникнення писемності стимулювали розвиток герменевтики, актуалізували проблему розуміння з найдавніших часів. Цей процес набуває нового звучання у ХІХ ст. завдяки Фрідріха Шлейєрмахера. Основні твори: «Розмови про релігію», «Монологи», «Діалектика».

Сьогодні це напрям у філософії, що опрацьовує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння; герменевтика тлумачиться насамперед як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, «іншого», причому предметом герменевтики виступає навіть не зміст, а перш за все аспект виявлення, бо саме воно є втіленням індивідуальності. Провідними представниками філософської герменевтики ХХ ст. були Георґ Ґадамер, Поль Ріккер.

Основним питанням філософської герменевтики стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. Для Ґадамера розуміння не тільки науковий метод, а й спосіб буття самої людини, що відкриває їй світ. Процес розуміння йде по герменевтичному колу, в якому часткове пояснюється із цілого, а ціле – з часткового. Предметом розуміння, на думку Ґадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов’язаний даний текст. За Ґадамером, герменевтика є філософією «тлумачення»: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Якщо Ґадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то Поль Ріккер – гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Ріккер розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший – непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. Він трактує герменевтику як інтерпретацію вузьких, обмежених символів і пререходить до аналізу цілісних культурних текстів як об’єкта інтерпретації.

Отже, герменевтика як філософська течія відтворила ідею цілісності культури, філософії, суспільства, надала метод аналізу культурних явищ; визначила поворот до загальнолюдських цінностей.

7. Феноменологія

Розвиваючи суб’єктивістські традиції в нових історичних умовах, феноменологія заявила про себе однією з унікальніших течій у філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалась розв’язати основні філософські проблеми буття і пізнання. Феноменологія (грец. phainomenon – той, що з’явився; logos – вчення) – суб’єктивно-ідеалістична течія філософії ХХ ст., яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції. Творцем і відомим представником феноменології був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859-1938 рр.). Основні праці: «Логічні дослідження», «Криза європейських наук і трансцендентальна філософія», «Перша філософія».

Гуссерль висунув ідею розбудови філософії як «строгої науки», тобто такої, що виходить з аналізу феноменів. Ними, на думку Гуссерля, є акти свідомості (саме сприймання), що дається людині з очевидністю, не підлягає сумніву. У буденному житті і науковому пізнанні людина приймає існування світу як щось само собою зрозуміле. Таке прийняття світу Гуссерль називає природною настановою.

Аналіз актів свідомості свідчить, що їм, на думку Гуссерля, властива інтенціональність – властивість бути спрямованими на щось, завжди бути свідомістю чогось. На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості (свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості).

Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології, а методом вивчення свідомості є інтуїція. В сприйманні даються факти, в інтуїції – сутності, тобто не одиничне, а загальне.

8. Структуралізм

У середині ХХ ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: Клод Леві-Стросс, Жак Лакан, Мишель Фуко, Роберт Барт.

Це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні ХХ ст., пов’язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Об’єктом дослідження є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об’єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо покоряється людина.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів.

1) Характеризується становленням методу дослідження – т.зв. лінгвістичний структуралізм або структурна лінгвістика. Засновник Фердинанд де Соссюр. Він мову розуміє як самостійну систему взаємовідношень знаків, що задає значення окремих знаків і фактичне мовлення індивідів. Як упорядковані (автономні) знакові системи можна розглядати не лише мову, а й мистецтво, ритуали, форми співжиття.

2) Пов’язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності Клода Леві-Сторсса. Він застосовував структурний метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, магія, міфи є своєрідною мовою. Він формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втраченою сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. Це школа етнологічного структуралізму або етнологія.

3) Постструктуралізм, який не утворює організаційної єдності і не має спільної програми. Представлений концепціями Жака Дерріди (вченням про деконструктивізм, Жана Бодріяра (теорією історичного розвитку способу позначення), Жиля Дельоза («філософія становлення»), Х. Блума («теорія поезії»).

9. Філософія доби Постмодерну

Концепція та проект Модерну (буквально з латини – «сучасність») бере свій початок у філософії Просвітництва. Щоб стати «сучасним», суспільству необхідно було відповідати тим ідеалам, які підказував людині розум. Цілями модерного суспільства було загальне подолання бідності, вдосконалення медицини, освіти, соціальної сфери, звільнення від надмірних форм державного примусу й експлуатації людини людиною.

Понад два сторіччя в європейській цивілізації здійснювалася доволі послідовна реалізація проекту Модерну. Суспільство зрозуміло: концепція Модерну багато в чому є обмеженою, хибує на ідеалізацію раціонального начала, на сліпу віру у прогрес. Трагічна історія XX ст. показала всю однобічність таких уявлень. Унаслідок цього в останній чверті XX ст. світ опиняється в ситуації Постмодерну. Виходить, що Постмодерн – це Модерн, зреалізований зовсім не так, як уявлялось.

Відлік Постмодерну починається з моменту появи і розповсюдження американської контркультури, філософського постструктуралізму, впровадження нових форм мас-медіа. 

Статус філософського поняття постмодернізм здобуває у 80-ті рр. XX ст. перш за все завдяки ідеям французького мислителя Жана-Франсуа Ліотара (1924-1998). Найвідоміші представники цього напряму – французькі мислителі Жак Дерріда (1930-2004), Жан Бодріяр, американський дослідник Річард Рорті.

Філософи-постмодерністи своєрідно трактують сучасну соціокультурну ситуацію в західному світі і на підставі цього аналізу роблять досить несподівані висновки щодо ролі та місця філософії в культурі.

Вони вважають, що в добу модерну людина надміру покладалася на науково-технічний прогрес (НТП). Це зрештою призвело до того, що процес вийшов з-під раціонального контролю. Науково-технічний розвиток триває, але людина більше не в змозі встигнути за його досягненнями; у міру прогресу наше життя не стільки полегшується, скільки ускладнюється. Тому науково-технічний прогрес більше не є ідеалом епохи.

Філософи-постмодерністи наголошують на ігровому характері життя і культури. Індивідуальні цінності всіх людей надто численні і надто відносні, щоб можна було проголошувати їх серйозно. Серйозність у Постмодерні – поганий тон. Людина постмодерну втілює в життя свої проекти у формі гри, при цьому процес виявляється значно цікавішим і важливішим за кінцевий результат:

Філософія, на думку постмодерністів, довела свою неспроможність як єдина світоглядно-теоретична і жанрова система. Притаманним класичній філософській традиції спробам створити всеохопну філософську систему протиставляється деконструкція наявного філософського здобутку, що розуміється як розклад його на певні смислові блоки та їх нове сполучення у нестандартних комбінаціях.

Процес філософування стає утвердженням культурних значень, які запроваджує той, хто філософує. Той, хто філософує, визначає і жанрові межі (вони, до речі, можуть бути досить умовними), в яких здійснює своє «дослідження». Постмодерн руйнує межі між видами, родами, формами культурної діяльності. В еклектичній єдності постають наука і мистецтво, філософія і релігія.