Лекція 7 Українська філософія

1. Особливості та основні етапи розвитку української філософії

Українська філософія – один з національних різновидів філософії, поряд із французькою, англійською, німецькою тощо.

Її головна риса – кордоцентризм (від латинського кордос – «серце»), сприйняття людиною навколишнього світу, свого місця в ньому не стільки «головою» (мисленням), скільки «серцем» – емоціями, почуттями. У XIX ст.

Водночас кордоцентричність по-українськи означала не заперечення раціоналізму, який виступав наріжною рисою класичної західноєвропейської філософії, а лише зміну пріоритетів у співвідношенні між «головою» та «серцем». За твердженням П. Юркевича, голова, людський розум, – то лише верхівка духовного життя людини, тоді як серце – це його основа.

Іншими специфічними рисами української філософії, які формувалися на основі українського національного характеру («української душі»), є:

1. Антропоцентричність, або людиновимірність – безпосередня спрямованість на людину, осмислення її сутності, шансів на самореалізацію та щастя в житті.

2. Екзистенційність – гостро-емоційне переживання кожного конкретного моменту існування, життя взагалі. Людина шукає не абстрактну об’єктивну Істину, єдину для всіх, а свою особисту «правду» – сенс, мету власного життя. Загальноприйняті цінності пропускаються крізь особистий життєвий досвід і навпаки – особистий життєвий шлях пропонується іншим як один із можливих способів буття.

3. Толерантність і діалогічність. Українську філософську думку характеризують терпимість, шанобливе ставлення до виявів незгоди з її ідеями, прагнення вести коректну дискусію.

В історії української філософії виділяються чотири основні етапи:

I етап – філософська культура Київської Русі (ХІ-ХУ ст.). Він розпочинається з появи першої оригінальної пам’ятки філософської думки – «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона Київського, а закінчується з переходом українських земель під владу Литовсько-Польської держави. На цьому етапі в українській філософії переважали проблеми, пов’язані із взаєминами між Богом і світом, Богом і людиною.

II етап – філософська культура українського бароко (XVI-XVIII ст.) – час національно-культурного відродження, початок тривалої боротьби українського народу за відтворення власної державності. У цей період українській філософії було властиве переміщення центру уваги на взаємовідносини «людина-світ».

III етап – етап самобутньої національної філософії, формування якої припадає на XIX – початок XX ст. Цей етап характеризується постановкою проблеми «людина-нація» і формуванням філософії національної ідеї.

IV етап – українська філософія XX ст. (до здобуття Україною незалежності у 1991 р.). Вона представлена у двох основних різновидах:

• філософія в Радянській Україні. Головною особливістю радянської філософії є її ідеологічний характер. Наприкінці 1920-х років вона набула вигляду «діалектичного та історичного матеріалізму»;

• філософія української діаспори. Вона відома перш за все своїми оригінальними концепціями української національної ідеї (В. Липинський, Д. Донцов, І. Лисяк-Рудницький). Крім того, саме представники української діаспори (Д. Чижевський) розпочали фундаментальні дослідження історії української філософії та її специфіки. їх результатами ми користуємось досі.

Протягом усіх періодів українська філософська думка часто існувала не у вигляді цілісних філософських систем, а у вигляді філософського масштабу ідей. Вони викладалися не в особливих трактатах за допомогою спеціалізованих понять і категорій, а в літературі, поезії, публіцистиці відповідними засобами художньої виразності.

2. Філософська культура Давньої Русі.

Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки українського народу, датуються кінцем X – серединою XI ст. На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана «Промова філософа» і включена до складу «Повісті временних літ», де лаконічно відтворюється відповідно до християнського віровчення історія створення світу. У середині XI ст. створюється «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава» (1073 та 1076 рр.) та низка інших пам’яток, що насичені глибинним філософським змістом.

Істотне значення для розвитку тогочасної філософської думки мало запровадження на Русі християнства. Завдяки цьому Київська Русь одержала можливість прилучитися до досягнень світової культури.

Погляди на світ і пізнання. Світ земний розуміється не як осереддя «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному, творящому й абсолютно доброму началу, а як співпричетний до добра, що з’єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам’яткам давньоукраїнської культури захоплення розмаїттям світу, чудового в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й досконалості його Творця.

Зосереджуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мислителі не заперечують і значення чуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, спрямованої на спілкування з божественною істиною. У зв’язку з цим особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до Божої істини. Таким органом вважалося серце. Якщо місце людини у світі розумілося як своєрідна точка перетину між світом благодаті, світла й безоднею темряви, то в самій людині центром зіткнення і взаємодії сил, що протистоять одна одній, вважається серце.

Учення про людину. Києворуська культура не шанувала людську індивідуальність. Неформальна, не обмежена нормативними настановами поведінка не притаманна середньовічному суспільству. Вона не становить для цього суспільства позитивної цінності і, якщо й не засуджується, то принаймні ігнорується ним. Кожна людина повинна була діяти згідно з канонізованим, наперед визначеним, навіть у дрібних деталях, сценарієм: селянин – працювати на землі, воїни – боронити від ворогів, священик – молитися.

Відповідно до цих уявлень основними чеснотами вважалися «честь і слава». Для воїна «чесною», високоморальною була мужня і хоробра поведінка в бою. Не випадково чи не найзначнішою якістю, що вирізняє з-поміж інших головних персонажів «Слова о полку Ігоревім» князів Ігоря та Всеволода, вважається «буйство». Одночасно, за словами «Повісті минулих літ», під 993 роком «перейняв славу» простий селянин, який у двобою здолав печенізького витязя, чим відвернув кочівницький напад на Русь, себто зробив значно більше, ніж просто дотримався селянської «чесності».

3. Філософська культура українського бароко

Українська філософська культура цієї доби позначена зміною центрів інтелектуальних впливів. Замість Візантійської імперії тут починається поширення новітніх ідей із країн Західної Європи. Значною мірою це пов’язано з перебуванням українських земель у складі об’єднаної Польсько-Литовської держави – Речі Посполитої. Найбільш значущими постають ідеї гуманізму та Реформації. Гуманізм, нагадаємо, це загальна назва спрямування культури західноєвропейського Ренесансу на всебічне вивищення людини. Реформація – широкий релігійний і суспільно-політичний рух за оновлення Християнської церкви в Західній Європі.

Носіями гуманістичної традиції були українці, які здійснювали освітні подорожі за кордон і своє життя присвятили науці та освіті (С. Оріховський-Роксолан, Юрій Дрогобич, Павло Русин).

Теоретичне осмислення і розробка комплексу ідей, співзвучних реформаційними поглядами, здійснюються наприкінці XVI – на початку XVII ст. українськими книжниками, що переважно групувалися навколо культурно-освітніх центрів. Серед таких осередків, створюваних у маєтках українських магнатів, найбільшим і найвпливовішим був центр, заснований 1576 року в м. Острог на Волині князем Костянтином Острозьким (Острозький культурний центр). Значну роль відіграли також братські школи, створені для навчання дітей членів братств – об’єднань ремісників і міщан великих міст (Львів, Луцьк, Київ) – і покликані обстоювати їх станові інтереси та задовольнити релігійні потреби.

Проте в умовах наступу правлячої еліти Речі Посполитої на православну релігію в Україні й укладання Брестської церковної унії 1596 р., яка означала підпорядкування Православної церкви в Україні Папі Римському, сприйняття реформаційних ідей обернулося радикальним протестом проти будь-яких проявів західноєвропейської культури.

Полемічна література. Особливо виразно лунали вони від представників полемічної літератури (І. Вишенський, І. Копинський, М. Смотрицький). Українські полемісти, спираючись на послання другого за значенням після Ісуса Христа теоретика раннього християнства – апостола Павла, заперечували взагалі необхідність набуття світської мудрості, адже вона ніяк не зарадить головній меті людського життя – порятунку своєї душі. Хоча крайнощі полемічного запалу не одержали значного поширення в українській культурі, вони надихали на послідовне обстоювання інтересів православ’я як традиційної релігії українського народу, один із символів його самобутності.

Києво-Могилянська академія. Розвиток філософської думки в Україні на ґрунті взаємодії із культурою Західної Європи, започаткований у XVI ст., одержує своє завершення становленням в українському духовному житті професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов’язаний із діяльністю першого вищого навчального закладу на землях східних і більшості південних слов’ян – Києво-Могилянської академії. Діяльність цієї видатної наукової і навчальної установи припадає на козацьку добу в історії нашого народу.

Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, була заснована 1632 р. завдяки об’єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила (1596/97 – 1647 рр.). У часи її розквіту тут навчалося понад 1000 «спудеїв».

У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчалися латинська, грецька, старослов’янська, книжна українська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладались арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів розпочали до вивчення поетики – один рік, риторики – один рік, філософії – два роки і теології – чотири роки.

Філософський курс у Києво-Могилянській академії складався з трьох і частин: (1) логіки, або розумової філософії, де розглядались загальні закони і форми людського мислення; (2) фізики, або природної філософії, предмет якої складали – матерія, форма, природа, мистецтво, нескінченне, неперервне; космологія, або вчення про небеса; астрологія, або вчення про зірки; психологія і методологія. Закінчувався філософський курс (3) метафізикою. Викладання здійснювалося на ґрунті осмислення здобутків античної філософії, патристики та її рецепції в літературі києво-руської доби, європейської схоластики, філософії Ренесансу, Реформації і доби раннього Просвітництва.

Протягом свого існування (Києво-Могилянська академія була закрита за наказом царського уряду 1817 р.) філософська традиція, що склалась у стінах Академії, була репрезентована плеядою видатних мислителів, серед яких С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Й. Кононович-Горбацький, Г. Щербацький та багато інших, хто здійснив істотний внесок у розвиток філософії України.

Водночас розмежування філософії і теології, поступова переорієнтація від богопізнання до пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів, себто зародження типу мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософії, відбувалось у Академії вкрай повільно. Найбільшим досягненням філософської культури України доби бароко стала творчість вихованця Києво-Могилянської академії Григорія Сковороди.

4. Філософська система Г. С. Сковороди

Видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.) створив масштабну філософську систему, центральною проблемою якої є проблема людського щастя. Тим самим він до певної міри підсумував розміркування всієї барокової філософської культури над наріжною для неї проблемою – визначення місця людини у світі, який після низки наукових і географічних відкриттів безмежно розсунув свої обрії.

Основні ідеї своєї філософії Сковорода виклав у кількох десятках творів, побудованих на зразок античних філософських діалогів. У цих творах найбільш наочно розкрилися такі особливості творчого стилю Сковороди, як діалогізм та символізм.

Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі за часів Київської Русі, Сковорода розробляв і своє розуміння філософії, яка усвідомлюється ним як любов до мудрості. Мудрість є невіддільною від життя, яке, у свою чергу, має відповідати пізнаній істині. Результатом філософування є не знання, а життя-в-істині, можливо, без великих матеріальних статків, але сповнене відчуттям внутрішньої наповненості та втіхи.

Погляди на світ. Свої погляди на світ Г. Сковорода виклав в оригінальному вченні про дві натури та три світи.

Усе існуюче, на думку Сковороди, поділяється на три специфічні види («світи»): 1) великий (макрокосм) – це світ речей, Всесвіт; 2) малий (мікрокосм) – це людина; 3) символічний світ – це Біблія. Вона постає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Саме людина, мікрокосм, є центром, у якому сходяться і набувають свого значення всі символи макрокосму й Біблії.

У кожному із трьох світів існують водночас дві натури: «видима» і «невидима». Для великого світу – це зовнішній вигляд речей та їх внутрішня прихована сутність; для людини – це тіло і душа; для символічного світу Біблії – відповідно текст і прихований у ньому Божественний сенс.

Проблема пізнання. Гносеологічну компоненту філософського вчення Сковороди посідає принцип самопізнання. Філософ, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а перетворення людини, її уподібнення до Бога.

На думку Сковороди, самопізнання – це шлях до щастя. Тільки заглибившись у себе, пізнавши власну «невидиму» натуру, людина може розпізнати свою «спорідненість» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя. З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як рушія душевного життя людини, як сили, що визначає шлях усіх життєвих перетворень. Серце тут розглядається як джерело людського у людині, воно є «органом самопізнання», саме тією силою, яка веде людину шляхом самовдосконалення.

Учення про людину і суспільство. Розвиваючи вчення про споріднену працю та «нерівну рівність», Сковорода вказував, що для кожної людини існує «споріднена праця» – заняття до душі. Це призначення визначається Богом, але тільки сама людина може його розкрити. На думку Г. Сковороди, у цій «спорідненості» легко пересвідчитись: якщо праця дає задоволення під час її виконання – це і є «спорідненість». Традиційні ж суспільні критерії – матеріальні статки, високий статус – тут не діють.

Отже, всі люди рівні в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної людини. А нерівні вони в тому, що ця «спорідненість» у кожного своя, в кожного вона має свою специфіку і по-різному розцінюється з точки зору інших людей.

Учення про щастя. Сковорода вважав, що щастя є «необхідною необхідністю». Щастя, на думку філософа, насправді дуже легко знайти. Для цього треба тільки відкинути поширені уявлення про щастя як славу і багатство, а розуміти щастя перш за все як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна в першу чергу через заняття «спорідненою працею». Відповідно до своїх філософських переконань Г. Сковорода провадив мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.

5. Класична українська філософія

Цей період розвитку української філософської думки характеризувався зростанням рівня фаховості. До середини XIX ст. провідним її центром була Київська духовна академія, відкрита 1819 року замість Києво-Могилянської академії. Вихованцями цієї Академії (О. Новицький, С. Гогоцький, П. Авсенєв) було створено школу Київської релігійної філософії, сферою наукових досліджень якою була проблематика поєднання розуму та віри.

Вершинним досягненням цього проміжку часу стала творчість Памфіла Юркевича (1826 – 1874 рр.), професора Київської духовної академії, згодом – Московського університету. Саме завдяки йому відбулася концептуалізація засадничої риси української філософської думки – кордоцентризму.

У другій половині століття головну роль відігравали університети – Харківський (1804), Київський (1834), Новоросійський (в Одесі, 1865). Одночасно традицію релігійно-теїстичної філософії продовжували викладачі Київської духовної академії: П. Ліницький, П. Кудрявцев, Д. Богдашевський.

Академічна філософія України не просто віддзеркалила магістральні тенденції розвитку світового філософського знання, зокрема кризу раціоналістичної філософії. Вона піднялася на професійний рівень, достатній для створення власних філософських систем: «панпсихізм» О. Козлова, «синехологічний спіритуалізм» О. Гілярова, «монодуалізм» М. Грота. Авторам усіх цих філософських систем було властиве бажання творчо переосмислити запропоновані західноєвропейською філософією підходи до розв’язання граничних філософських проблем. Щоправда, часто давалася взнаки запізнілість і недостатня просунутість процесів професіоналізації української філософської думки.

Більш за все класична українська і філософія знаменна розробкою української національної ідеї. З одного боку, студії в цьому напрямку вписувалися в загальноєвропейські процеси пробудження національної свідомості «малих» народів, які безправно входили до складу великих багатонаціональних імперій. З іншого – вони знаменували собою процес концептуального оформлення історіософії вітчизняної історії, розпочатий, як зазначалося вище, філософською культурою Київської Русі.

На першому етапі становлення української національної ідеї – академічному – відомим діячам української культури романтичного спрямування – М. Гоголю, П. Кулішеві, Т. Шевченку, М. Костомарову, об’єднаним у Кирило-Мефодіївське братство, вдалося у низці своїх художніх і почасти наукових творів привернути інтерес тогочасного суспільства до власного минулого. У той час воно ще живилося спогадами про напівдержавну добу Гетьманщини, але все більше піддавалося загальноімперській уніфікації. Тільки на другому, культурно-освітньому етапі, в науковій і суспільно-політичній діяльності М. Грушевського було доведено, що історія українського народу є безперервною і самобутньою від початків історичного життя в Україні в IV ст. Боротьба за повне її усамостійнення є віддзеркаленням об’єктивних тенденцій розвитку світової цивілізації. Вищим щаблем її поступу є якраз звільнення поневолених народів.

На політичному етапі ця теза стала засадничою для ідеологічної платформи українського визвольного руху. Першим і найбільш радикальним її виголошенням стала невеличка програмна книжка М. Міхновського «Самостійна Україна». Її автор заявив, що «через увесь час свого історичного існування нація наша здебільшим зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної».

6. Філософія в радянській Україні

Разом із ствердженням в Україні принципово нового суспільно-політичного устрою – радянської влади – сформувався принципово новий образ філософії. Відтепер, по-перше, філософія мала бути повністю професійною, по-друге, змістовно тожною комуністичній ідеології правлячого режиму. З 1920-х рр. філософські дисципліни як обов’язкові викладалися у всіх вищих навчальних закладах. Безпосередньо наукові дослідження філософської проблематики були зосереджені в спеціально створених інститутах системи Академії наук СРСР.

Єдиною допустимою філософською системою в 1934 р. після виходу у світ «Короткого курсу історії ВКП(б)» було названо діалектичний та історичний матеріалізм. Цю систему за безпосередньої участі Й. Сталіна було сформульовано на основі спрощення ідей марксистської філософії. Таким чином, керівники Радянської держави сподівалися зробити її загальноприйнятною для всього населення власної країни. Діалектичний та історичний матеріалізм виходив із матеріалістичного бачення світу, переважання матеріальних, передусім економічних факторів над духовними, суворої підпорядкованості розвитку і природи, і суспільства декільком загальним законам (законам діалектики). Відповідно до цих законів об’єктивно мала відбутися перемога комуністичної соціально-економічної формації як найбільш досконалої форми суспільного устрою.

Дискусії з теоретичних питань були можливі лише в 1920-ті рр. Під час таких дискусій, які збіглися в часі з національно-культурним відродженням, видатним українським літератором Миколою Хвильовим (Микола Іванович Фітільов, 1893 – 1933 рр.) була висунута концепція «азіатського ренесансу».

Саме Україні, вважав Хвильовий, судилося стати «оазисом азіатського ренесансу», який започатковує вищу і останню епоху в історії людства – пролетарську. Це зумовлено перше за все її розташуванням на межі Європи й Азії, що дає можливість сполучити енергію обох культурних регіонів. Концепція «азіатського ренесансу» викликала величезне обурення в Москві, яка тільки себе бачила втіленням прогресу для всього людства. Зацькований письменник наклав на себе руки.

Поновлення оригінальної філософської думки стало можливим в Україні тільки в 1960-1980-ті рр., коли на зміну репресивному сталінському тоталітаризмові прийшов ліберальніший партійно-бюрократичний режим. Воно тісно пов’язане з особистістю талановитого філософа, здібного організатора у сфері науки, П. Копніна (1922-1971 рр.), який з 1962 по 1968 р. був директором Інституту філософії АН УРСР. Копнін є фундатором школи «логіки наукового пізнання»: Діяльність цієї школи була закцентована на гуманістичній спрямованості філософії.

Новий етап розвитку української філософії розпочався із поновленням 1991 року української державності. Проте підсумовування проблем і перспектив цього розвитку має відбутися в майбутньому, коли вони набудуть впізнаваніших рис.

7. Філософія в українській діаспорі у 1920-1980-ті рр.

Поза межами радянської України українознавчі дослідження, в тому числі у сфері філософії, провадилися в численних культурно-громадських, освітніх, науково-дослідницьких осередках. Одним із найзначніших центрів такої діяльності була Прага, де від 1921 р. розпочав діяльність Український вільний університет. Українські наукові інститути діяли у Варшаві й Берліні. Після Другої світової війни 1945 р. в Аугзбурзі (Німеччина) було засновано Українську вільну академію наук. У Мюнхені відновив свою діяльність Український вільний університет та Наукове товариство імені Т. Шевченка. У США починаючи з 1970-х рр. діє Гарвардський український дослідний інститут, у Канаді – Інститут українських студій, у Римі – Український католицький університет. Ці установи створюють інституціональну базу для досліджень, у тому числі у галузі розробки філософії української ідеї.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї є наростання, починаючи з 1920-х рр., особливо в колі емігрантської молоді, спроб розв’язати її з позицій крайньої радикальної форми націоналізму – інтегрального націоналізму. Спробу теоретично обґрунтувати цю програму здійснив Дмитро Донцов (1883-1973 рр.). Його найголовніші праці: «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини». Він висував такі постулати:

1. Національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмат, предмет віри. Тому вона вимагає від справжнього українця беззастережної відданості нації та підпорядкування всього життя справі незалежної державності.

2. У життя ідею впроваджує не «народ», який с лише чинником для всякої ідеї, а «активна, відважна, спрагнена влади меншість».

3. Національна ідея має бути зреалізована за будь-яку ціну і будь-якими засобами.

Політична доктрина В’ячеслава Липинського (1882-1931 рр.), викладена ним у «Листах до братів-хліборобів», ґрунтувалася на переконанні у тому, що «без власної Української держави не може бути Української нації, а без Української нації не може бути на Українській землі громадського життя». Вихідним постулатом для Липинського є земля. Спільнота людей, що мешкає на певній території й просякнута певними традиціями, складає націю. Виразником національної ідеї є «аристократія».

Своїми студіями минувшини філософської культури України уславився Дмитро Чижевський (1894-1977 рр.). Він є автором перших узагальнюючих праць з історії української філософії, зокрема у виданих у Празі 1926 р. «Філософії на Україні (спроба історіографії)» та «Нарисах з історії філософії на Україні» – 1931 р. Йому належить честь визначення її засадничих рис і основних етапів розвитку. Започаткована Д. Чижевським методологічна лінія знайшла своє продовження в науковій школі «української філософської культури» завідувача кафедри філософії та релігієзнавства поновленої Києво-Могилянської академії Вілена Горського (1931-2007 рр.) і нині є провідною для історико-філософського українознавства. Представники цієї школи виходять із необхідності вивчати не боротьбу філософських теорій, а осмислювати філософську думку минулого у контексті історії національної культури. Такий підхід дозволяє суттєво розширити дослідницькі обрії.