Лекція 9 Свідомість. Екологічна свідомість

1. Поняття «свідомість»

Термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості (це означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного).

Неправильним є також зведення свідомості лише до знань, бо це звужує параметри самої свідомості, що включає і предметну свідомість, як і ототожнення свідомості із самосвідомістю, що увінчує свідомість, але щоб усвідомлювати щось, треба мати те, чим усвідомлювати.

Отже, 1) Свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об’єктом вивчення (його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об’єктивних даних). 2) Свідомість наявна в кожному образі сприйняття, вона пов’язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв’язку, оскільки поза ним вона не існує.

З огляду на це навіть у сучасній філософії побутують різні підходи до визначення змісту свідомості, а також сумніви щодо можливості з’ясування її природи.

Родоначальник феноменології Е. Гуссерль зазначав, що приписувати свідомості природу, шукати реальні чинники її визначення є безглуздям, натуралізацією, оскільки «трансцендентальна суб’єктивність, або чиста свідомість, не підвладні силі нашої свідомості».

Його точку зору поділяли представники екзистенціалізму М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, які вважали свідомість чистою суб’єктивністю. Сартр вважав, що досліджуючи свідомість, ми залишаємося в рамках свідомості, бо вона не може вийти за власні межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це означає, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це — сфера буття, екзистенції та свідомості. Необ’єктивована свідомість, за Сартром, не може бути описана в термінах суб’єктно-об’єктних відношень.

У філософії структуралізму, зокрема в творчості К. Леві-Строса, базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, що не є свідомістю, але визначає її. Філософ намагається дослідити специфіку свідомості через мову, що виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова постає базисом, який є провідником впливу свідомості на життя людини.

Для філософського аналізу свідомості плідною є точка зору сучасної антропосоціогенетики. Згідно з нею проблему природи свідомості слід розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства. З позиції антропогенезу логічним є висновок, що свідомість постала з формуванням людини.

Для конкретного розгляду проблеми необхідно визначитися в поняттях, близьких за змістом до поняття свідомості. Часто для означення здатностей людини, що вирізняють її з тваринного світу, користуються поняттями: психіка, свідомість, мислення, розум.

Психіка – це здатність живої істоти чуттєво сприймати світ і емоційно реагувати на нього. Вона притаманна як людині, так і тварині, але тварині властиві лише нижчі, несвідомі вияви психіки. Психіка тварини базується на біологічній доцільності. Вона забезпечує виживання організму. Тварина сприймає світ тілом, крізь призму своїх біологічних потреб.

Свідомість людини – нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання тощо. Розрізняють три види актів свідомості – мислення, воління та емоційні переживання.

Мислення – один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (наприклад, розв’язування математичної задачі). Поділяють на розсудкове і розумне.

Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього: розум – це лише певний тип мислення, мислення – один із видів актів свідомості, свідомість – певний рівень розвитку психіки.

2. Проблема свідомості в історії філософії

Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість, зміст якого значною мірою залежить від домінуючого світогляду.

Так, в архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав поділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями. Люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею.

В античному світі, де визначальним був космоцентричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвір зовнішнього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини. Демокріт вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному «витіканню» з кожної речі найтонших атомів. Платон пояснював буття речей через існування до них ідей.

У середньовічну епоху, коли домінувало теоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем – нерефлективним блаженством, або неусвідомленим життям нашого «Я» в Богові, та нижчим рівнем – мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини.

У Новий час з його антропоцентричним світоглядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади надприродного й була проголошена початком і причиною всього, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р. Декартом термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість – це інтелектуальна діяльність суб’єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості. Свідомість Декарт подав у формі «я мислю», тобто фактично звів її до мислення, або до когнітивних актів. Соліпсизм.

Ця традиція, яка зводила свідомість до мислення і в кінцевому підсумку до розуму, в формі раціоналізму запанувала в усій класичній філософії. Так, у Гегеля свідомість людини – це суб’єктивна форма існування духу, культури, яку він звів до знання. Різні форми культури (мистецтво, релігія, наука) постають у нього лише як форми вияву істини, тобто фактично зводяться до знання. Отже, він не вийшов за рамки когнітивної інтерпретації свідомості.

Філософи-матеріалісти акцентували на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні й функціонуванні свідомості. Згідно з їхнім вченням свідомість виникла природним шляхом: матерія, розвиваючись від нижчих до вищих форм, витворила живі істоти, а з ними і психіку, на основі якої пізніше сформувалася свідомість людини. Французькі матеріалісти, зокрема, трактували свідомість як відображення людиною навколишньої дійсності.

Сучасна філософія. Для Маркса свідомість людини – це засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь. Він наголошував на суспільному та історичному характері свідомості.

Вирішальний крок у подоланні когнітивної інтерпретації свідомості зробив Ф. Ніцше. Декартівське «я мислю» він замінив на «я хочу (волію)». Хоча філософ спеціально не досліджував проблему свідомості, однак він вплинув на інших мислителів, що займалися нею. В руслі філософії життя оригінальну концепцію з креном у біологізм створив З. Фрейд. В ній він розглянув механізм взаємодії свідомого і несвідомого.

3. Феноменологічна концепція свідомості Гуссерля.

Найбільш плідно у XX ст. досліджував проблему свідомості Е. Гуссерль. Він схилявся до когнітивної інтерпретації свідомості, але піддав аналізу всі її акти, в тому числі й не когнітивні. На відміну від попередньої філософії, яка вивчала тільки об'єктивну свідомість (тобто свідомість, якою вона закарбувалась у формах науки, культури — згадаймо Канта і Гегеля), Гуссерль розробив філософську методологію аналізу живої, діючої свідомості. Він долає той об'єктивізм, за який так гостро Керкегор критикував усю попередню філософію.

На сучасному етапі феноменолого-екзистенціалістська концепція світу є найбільш впливовою суб'єктивістською концепцією. Вихідним в онтологічному вченні феноменологів є не світ, а потік переживань свідомості, в якому набувають буття різні сфери сущого. Щоб розкрити активну діяльність нашої свідомості в конституюванні смислу і буття сущого, необхідно, на думку Гуссерля, виключити природну настанову на світ, згідно з якою світ завжди наявний як щось суще. Ця настанова приховує діяльність свідомості, що конституює суще, надає йому смислу і буття. Згідно з феноменологією в різних актах свідомості (сприйманні, вірі, фантазуванні) даються різні види сущого (матеріальний предмет, цінність, фантастичні образи). Кожному типові актів свідомості притаманні свої "правила" (апріорні схеми), за якими даються (тобто конституюються) саме їхні предмети.

Відповідно до різних способів даності свідомості феноменологи виділяють такі сфери сущого, як:

- матеріально-просторовий світ,

- живі істоти,

- людина і соціальний світ,

- свідомість (психіка),

- предмети культури;        

- формально-логічні предмети, матеріально-змістовні поняття, цінності, світ фантастичних утворень і т. ін.

Всі вони разом утворюють мій світ як горизонт, в якому дається будь-який предмет. Усі вони мають буття для мене. Розглянемо кожну з цих сфер:

1)Вихідним для конституювання всіх сфер сущого є сприймання. У сприйманні даються матеріально-просторові тіла. Предмет сприймання включається в певний горизонт, аж до горизонту всього мого попереднього життя, завдяки якому я надаю предмету сприймання значення матеріально-просторової речі. Якщо я, наприклад, бачу, що по даху далекого будинку йде слон, то горизонт мого попереднього досвіду не дозволить приписати цьому сприйманню реальність, і я буду шукати іншої інтерпретації свого чуттєвого враження.

2)Живі істоти також даються у сприйманні, однак для конституювання їх буття одного зовнішнього сприймання недостатньо. Необхідно іще внутрішнє сприймання (симпатія). Іншими словами, тварині ми надаємо буття саме як тварині (на відміну, скажімо, від каміння) завдяки тому, що ми самі є живими істотами і можемо відчувати (моделювати) їх біль і радість. Живе дане нам як живе завдяки тому, що ми самі є живі істоти. Так, на думку феноменології, конституюється сфера живого буття.

3)По-іншому конституюється буття людини і соціального світу. Інша людина саме як людина дається нам не просто в зовнішньому сприйманні чи симпатії, як це має місце у випадку сприймання тварини. В зовнішньому сприйманні мені не даний внутрішній світ іншої людини, переживання іншої людини. Однак я можу їх відтворити, опираючись на свій внутрішній світ, на свої переживання. Я можу відчути, сприйняти глибину горя і радості іншої людини, тому що я переживав ці відчуття і знаю, яка міміка, тембр голосу і т. ін. їх супроводить. Таким чином, я приписую буття іншої людини з її внутрішнім світом на основі досить складної сукупності актів — зовнішнього сприймання, симпатії і „чуття”, в якому я моделюю духовний світ іншої людини на основі власного духовного світу. Звідси зрозуміла залежність сприймання інших людей від багатства мого внутрішнього світу. Людина з примітивним внутрішнім світом не може змоделювати складний і суперечливий світ генія, він для неї не зрозумілий. Тільки душа, яка страждала, може "змоделювати" страждання (чи інші відчуття) іншого. Мистецтво тим і привабливе, що, співпереживаючи героям драми чи трагедії, ми розбудовуємо власний духовний світ, який є запорукою кращого розуміння інших людей. Звідси зрозуміле і таке явище, як конгеніальність (співгеніальність). Перекладач чи режисер-екранізатор художнього твору, режисер театру повинні сягати рівня автора. В іншому випадку ми матимемо примітивізацію, спрощення.

4)Особливий шар буття утворюють наші переживання, акти свідомості (те, що у філософії традиційно називалось душею). Наші переживання — це, на думку феноменології, єдине, що нам дано безпосередньо. Сприймання, пригадування, міркування, мріяння є моїми актами свідомості, я не можу мати в них сумніву. Я можу сумніватись у тому, що дерево, яке я сприймаю, є насправді деревом, оскільки чуття нас іноді обманюють. Але в самому акті сприймання, в тому, що я сприймаю щось, що мені видається за дерево, я сумніватись не можу. Очевидність для мене моїх переживань є основою ідентичності моєї особистості. Саме завдяки цій очевидності я знаю, що це було зі мною, а не з кимсь іншим, що це саме я пережив.

Усвідомлення тотожності (ідентичності) Я в кожному з переживань є психічною передумовою особистості. Коли людина свої переживання приписує іншому (уявляє, що це траплялось з іншим), а до переживань іншого ставиться як до своїх (уявляє себе Наполеоном і т. ін. ) — це свідчення психічної хвороби, роздвоєння особистості. Я є я, я з очевидністю усвідомлюю себе в своїх діях і вчинках. Правда, це Я не слід мислити як якусь незмінну субстанцію, що перебуває поза часом і простором. Наше я існує в переживаннях, пов'язаних із ситуаціями, в бутті.

У метафізиці, починаючи з Декарта, психічні переживання пов'язувались з душею, яка уявлялась як мисляча субстанція, безсмертна за природою і принципово відмінна від просторового тіла. Кант переконливо довів, що аргументовано, опираючись на факти, говорити про душу як субстанцію не можна. Тут, як і у випадку з Богом, безсмертна душа є предметом віри, а не темою теоретичних дискусій.

5)Предмети культури утворюють свою сферу буття. Щось є предметом культури (витвором мистецтва, технічним приладом, предметом побуту і т. п. ) завдяки тому, що воно містить певний смисл, що воно є втіленням (опредметненням, матеріалізацією) думок людей. Статуетка з каменя відрізняється від каменя, з якого вона зроблена, тим, що люди надавали їй певний смисл (вона була символом родючості чи краси). Звідси випливає, що сприймання предмета культури відрізняється від сприймання предмета природи. Предмет культури я повинен зрозуміти, проникнути в сенс, який надавався йому. Відмінність сприймання і розуміння добре видно у випадку іноземної мови, яку ми сприймаємо, але не розуміємо. Таким чином, щось постає для мене як предмет культури, коли я проникаю в його смисл, осягаю, що цим хотіла сказати інша людина.

6)Ще одну сферу буття становлять ідеальні предмети. Сюди можна віднести поняття (формально-логічні і змістовні), цінності, казкові образи і т. ін. їх буття конституюється в різних актах свідомості. Так, цінності — добро, дружба, Бог дані нам через віру, у вірі. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями.

Математично-логічне знання існує в міркуваннях і через міркування. Русалки і домовики існують в актах фантазії і завдяки фантазії.

Таким чином, усе, чому людина надає буття, конституюється в певних актах свідомості. Іншими словами, його буття стверджується завдяки певним актам свідомості, а не є таким саме по собі.

Розглядаючи в цілому феноменолого-екзистенціалістську концепцію онтології, слід зазначити, що вона відійшла від субстанційного розуміння буття, яке приписувало справжнє буття тільки матеріальним предметам чи ідеальним сутностям. Феноменологи вважають: все, що має значення для людини, — речі природи, числа, інші люди, русалки і т. п. — має буття. Хоча вид буття, який надає їм людина, відмінний. Звідси різні шари буття — жива і нежива природа, суспільство, сфера психічного, ідеальні предмети і т. д. Світ постає як єдиний горизонт, в якому мають буття різні види сущого.

До здобутків цієї концепції варто віднести те, що вона розкриває приховану роботу нашої свідомості при сприйманні різних предметів. Так, у буденному житті ми не помічаємо, що наше сприймання неживої природи, живих істот, людей, предметів культури і т. п. поєднано з такою діяльністю нашої свідомості як вписування предмета в горизонт світу, як симпатія, відчуття, розуміння і т. ін.

Аналіз актів свідомості показує, що їм, на думку Гуссерля, властива інтенціональність, тобто націленість, спрямованість на предмет. Для подолання соліпсизму, який проявився в тому, що Я замкнуте в створеному ним світі, Гуссерль створює концепцію інтерсуб'єктивності. Сутність цієї концепції полягає в конституюванні "іншого Я" (alter Ego). Знаючи себе і свою ситуацію в бутті, я конституюю (тобто за аналогією із собою стверджую) існування іншої свідомості, іншого Я. Світ, створений нами двома, будується на нашій перспективі в бутті, це наш інтерсуб'єктивний світ. Коли певна нація чи культура розбудовує свій світ, то цей світ Гуссерль називає "життєвим світом".

"Просторовий" світ зумовлений "місцем" моєї свідомості серед сущого. Крім нього, Гуссерль вводить часовий горизонт. Будь-який акт свідомості ґрунтується на попередніх актах, визначається ними, тобто перебуває у "живому" зв'язку з попереднім досвідом і передбачає (визначає) наступні акти свідомості. Іншими словами, свідомість будується на основі живого зв'язку минулого, сучасного і майбутнього. І кожне сприймання відбувається, отже, в просторовому та часовому горизонті.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити також на два типи.

1)    Індивідуалістські – розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) – мораль, релігію, мистецтво, право – як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю.

2)    Колективістські – навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне.

4. Виникнення свідомості

Визначаючи питання про виникнення свідомості людини необхідно виділити 3 основні чинники цього процесу: працю, спілкування та мову.

Праця була тією формою пристосування до середовища, яка викликала появу нової форми відображення – свідомості. Праця сполучає у собі енергетичний обмін людини з середовищем і мовно-інформаційний обмін на рівні свідомості, логічного випереджаючого відображення дійсності. Таким чином, свідоме відношення людини до світу («технологічний вимір» свідомості) виявляється вмінням оперувати речами, або як об’єктивне знання речей.

Спілкування є однією з необхідних всезагальних передумов формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства в цілому. У спілкуванні людина не тільки одержує раціональну інформацію, формує способи діяльності, а й шляхом наслідування та переймання засвоює людські емоції, почуття, форми поведінки. Як правило, розрізняють міжособистісне і суспільне спілкування (шляхом засвоєння суспільної свідомості за допомогою літератури, сприйняття мистецьких творів, засобів масової комунікації).

Другий вимір свідомості («соціальний вимір») є вияв свідомості у ставленні людини до інших людей. На відміну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами – моральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомість постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає знати соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) і обирати між різними варіантами дій. Свідомість саме й полягає у знанні, вільному виборі та усвідомленні відповідальності за вибір. У відносинах між людьми свідомість можна визначити насамперед як відповідальність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Низький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності.

У «соціальному вимірі» свідомості дещо осібним є відношення людини до самої себе. Свідомість виявляє себе не лише у ставленні людини до інших людей, а й у її ставленні до самої себе. На відміну від тварини, в якої психіка органічно поєднана з тілом, у людини «Я» (свідомість) дистанціюється від тіла. «Я» усвідомлюю своє тіло як щось відмінне від моєї свідомості, усвідомлюю його біологічні потреби. При цьому «Я» не зливаюся з тілом, а ніби перебуваю «поруч» з ним. Це дає мені змогу контролювати свої біологічні потреби, задовольняти їх у межах культурних норм. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тілом (контролюю його потреби і спосіб їх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежність, деякі стани психіки – настрої, паніка) тіло панує над свідомістю.

У виникненні та розвитку свідомості важливу роль відіграла мова.

Мова – спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираження думки, мислення, свідомості.

У контексті проблеми свідомості мова виконує дві важливі функції:

1) є способом вияву ідеального змісту свідомості. І. Кант виділив 3 головні такі способи: слово (власне мовний, інтралінгвістичний чинник); жест (позамовний чинник); інтонація (екстралінгвістичний фактор). Згідно з цією логікою свідомість може реалізовуватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) у 3 мовних формах: вербальній (словесній), у формі зображення та музичній, які найчастіше переплітаються;

2) мова є специфічним буттям, що формує свідомість. Вона концентрує в собі ті смисли і значення, які віднаходить і стверджує у світі людина. Тому мова щодо свідомості є її безпосереднім оточенням, яке впливає на неї змістом, внутрішньою спрямованістю. У цьому аспекті важливе значення має національна мова.

5. Ознаки (властивості) свідомості та її структура

Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об’єктів спочатку без фізичної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби «пересаджуються» в голову людини, трансформуючись у ній: позбуваючись будь-яких предметних властивостей і набуваючи форми ідеального.

Головною ознакою свідомості є здатність людини відділяти себе від зовнішніх речей.

Процес усвідомлення – досить тривалий, можна умовно поділити на кілька етапів:

·                        самоусвідомлення, коли людина чітко відмежовує особистістне «Я» від не-Я, від усього навколишнього світу й осягає те, що надалі розумовий процес відбувається саме через внутрішній духовний універсум;

·                        «копіювання» зовнішніх обрисів предметів на основі даних органів чуття;

·                        розчленування (аналіз) цих образів;

·                        визначення внутрішньої сутності чуттєвих образів, які відображають реально існуючі матеріальні речі;

·        поєднання чуттєвих образів з усвідомленням їх внутрішньої сутності, внаслідок чого людина починає розуміти призначення матеріального предмета. Усвідомлювати крісло – означає не просто бачити чотири ніжки, спинку та сидіння, але знати, що перед нами предмет меблів, на який можна сісти.

Основні ознаки (властивості) свідомості

1) Ідеальність. Це – найзагальніша форма існування свідомості як суб’єктивної реальності. За своїм змістом свідомість – це буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза ідеальністю свідомості не існує.

2) Опосередкованість мовою. Як ідеальна, свідомість існує тільки в матеріальній формі свого вираження – мові. Наші знання, проекти майбутньої діяльності, різноманітна творчість неодмінно пройняті мовою. Свідомість і мова діалектично поєднані. Не існує мови без мислення, як і мислення без мови. Водночас структура мислення і структура мови є різними. Свідченням цього є те, що закони і форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя – національна, а отже, специфічна. Завдяки мові ідеальність має і матеріальну оболонку, оскільки об’єктивується в книгах, художніх полотнах, архітектурних будівлях, скульптурі, знаряддях праці та інших різновидах матеріальної та духовної культури, які щодо існування є матеріальними, а за суттю, походженням – ідеальними.

3) Інтенціональність (лат. intentio – прагнення). Свідомість завжди є усвідомленням чогось. Вона спрямована на певну предметність. У свідомості наявне те, що є її предметом. Тобто відображається не світ узагалі в його різноманітності, а лише те, що є предметом конкретної діяльності чи уваги людини. Цю властивість свідомості Е. Гуссерль назвав інтенціональністю.

4) Здатність творити і відтворювати ідеї. Передусім свідомість виробляє осмислений план поведінки людини як у світі природи, так і в суспільстві. Орієнтація тварини у певному середовищі детермінована інстинктами. За таких обставин свідомість не допомагала б, а заважала поведінці тварин.

Ідейні стосунки між індивідами виникають у співтоваристві, але за певної індивідуалізації суб’єкта від нього. З одного боку, людина є істотою соціальною, а з іншого – вона неповторна, незалежна у певних параметрах від соціуму. Тільки за таких умов і з’являється можливість продукувати ідеї. Тварина не має творчого змісту в своєму мозку.

Буттєвість свідомості започатковується з виникненням внутрішнього світу ідей. Людина має образи речей у своїй свідомості навіть тоді, коли ці речі безпосередньо не дані в чуттєвому сприйманні. Такі образи і є творчим змістом свідомості. На основі творчості ідей вперше стало можливим вироблення елементів мови, а володіння словом, у свою чергу, створює умови для різноманітних маніпуляцій думки.

Отже, основними властивостями (ознаками) свідомості є: її ідеальність, опосередкованість мовою, інтенціональність (цілеспрямована предметність), здатність творити і відтворювати ідеї.

Структура свідомості має два вияви: компонентний (змістовий) і рівневий.

Компонентний. Охоплює складові, необхідні для діяльності людини:

ü знання або когнітивну сферу свідомості (відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо);

ü цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність, або мотиваційна сфера свідомості;

ü програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості.

Рівнева структура свідомості. Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється.

Так, З. Фрейд у рівневій структурі виокремлює такі елементи:

·        несвідоме або «Воно» – інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу);

·        свідоме або «Я» – своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом;

·        несвідоме або «Над-Я» – сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі).

К.-Г. Юнг виділив, крім «особистісного несвідомого» як відображення в психіці індивідуального досвіду, ще глибший шар – «колективне несвідоме», яке є відображенням досвіду попередніх поколінь. Його змістом є, за Юнгом, загальнолюдські прообрази-архетипи, тобто образи, які однакові для всіх часів і народів.

Отже, структура свідомості охоплює індивідуальне і колективне несвідоме, які, поєднуючись, суттєво доповнюють одне одного.

Ще свідомість поділяють на індивідуальну та суспільну. Суспільна свідомість – сукупність найпоширеніших у суспільстві поглядів щодо різних сфер духовного життя. Суспільна свідомість виявляється на двох основних рівнях (повсякденному і теоретичному) і в кількох основних формах (право, мораль, політика, релігія, наука, філософія).

Індивідуальна свідомість вміщує внутрішній духовний світ однієї окремо взятої людини. Відомо, що в мозку людини наявні дві півкулі. Деякі дослідники, звертаючись до даних фізіології, наголошують на тому, що кожна з цих півкуль відповідає за певні функції свідомості. Люди, в яких переважає права півкуля, відзначаються розвиненим мисленням, спокоєм, розсудливістю. Ті ж, у яких домінує ліва півкуля головного мозку, характеризуються підвищеною чутливістю та емоційністю, схильністю до художнього, образного мислення.

Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах:

1)    як усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного «Я»;

2)    як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розуміння самосвідомості є взаємодоповнюючими.

Самосвідомість виконує такі функції:

— самопізнання – охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі);

— самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

— самооцінки – включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

— саморегуляції – передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

5. Штучний інтелект.

Людський мозок навіть порівнюють із комп’ютером, що має процесор із тактовою частотою 20 ГГц і жорстким диском місткістю до 100 ГБт. Однак способи, у які мозок людина і машина розв’язують завдання, принципово різняться між собою:

·                        мозок працює за цільовим планом задля досягнення певної мети, що ясно усвідомлюється. Машина ж діє за певними формальними правилами, вона не розуміє сутності самого завдання і наслідків своїх дій;

·                        кінцевим результатом дій людини є чуттєвий образ об’єкта, а машини – код із певною послідовністю чисел;

·                        людська пам’ять діє за принципом смислової системи, що дозволяє черпати потрібну інформацію з необхідного смислового контексту, тоді як машина мусить перебрати підряд всі можливі варіанти. Саме тому найважливішою характеристикою будь-якої машини залишається показник її швидкодії.

7. «Маніпуляції свідомості».

Останніми роками у зв’язку з прогресом науки постала проблема маніпуляції свідомістю. Маніпуляція свідомістю означає факт зовнішнього цілеспрямованого втручання в процес сприйняття людиною певної інформації. Парадоксальність згаданої проблеми полягає в тому, що маніпуляційні дії є цілковито усвідомленими з боку того, хто їх вчиняє, тоді як людина, яка є об’єктом маніпуляції, не усвідомлює факт втручання у власний духовний світ. Власне відбувається штучне створення змісту свідомості однієї людини в інтересах іншої. Переважно така підміна є абсолютно корисливою. Наприклад, в політиці, де маніпуляція свідомістю навіть виокремилася в особливу сферу професійної діяльності – «політтехнології», остання застосовується тим частіше, чим менше влада чи певна політична сила, яка претендує на владу, впевнена у своїх реальних силах.

Сьогодні найчастіше вживаними є суто технологічні прийоми маніпуляції свідомістю. Одним із найзастосовуваніших у ЗМІ прийомів є перекручування інформації. Крім замовчування «непотрібної» інформації й створення в такий спосіб «віртуальної» реальності замість відбиття дійсності, ЗМІ широко використовують принцип демократії шуму – затоплення повідомлення, якого неможливо уникнути, у хаотичному потоці безглуздої, пустопорожньої інформації. Водночас активно тривають пошуки медикаментозних засобів безпосередньої корекції людської свідомості, аж до повного її підкорення.

ВИСНОВКИ

Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий онтологічний статус. Зрозуміти повною мірою свідомість у всьому багатстві її функцій, у розмаїтті її виявів можна лише в контексті всієї культури людства, всієї його історії.