Лекція 10 Гносеологія. Особливості методології пізнання в біологічних науках

1. Пізнання як предмет філософського аналізу

Теорія пізнання (гносеологія) – розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини.

 Пізнання – процес здобуття, переробки, передавання та використання знань про навколишній світ.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Можливі три основні підходи до вирішення цієї проблеми:

Гносеологічний оптимізм стверджує можливість об’єктивного пізнання світу таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю.

Агностицизм (І. Кант, Д. Юм) повністю або частково заперечує пізнаваність світу.

Скептицизм – висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

Структура процесу пізнання. Структуру процесу пізнання становлять суб’єкт та об’єкт пізнання, його результати (знання) та умови.

Суб’єкт пізнання – це той, хто пізнає. У ролі суб’єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому.

Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб’єкта.

Суттєвий коригувальний вплив на результати пізнання справляють також умови пізнавальної діяльності.

Об’єктом пізнання стають не лише феномени природи, але й суспільні явища, стосунки між людьми; урешті-решт, сама свідомість, пам’ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж можуть бути об’єктом пізнання. Пізнання може спрямовуватися на дослідження не лише об’єктивного світу, але й ідеальних об’єктів: числа, площини і т. ін. в математиці; абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; тієї чи іншої цивілізації в суспільствознавстві тощо. Навіть сама людина може опинитися в ролі об’єкта пізнання. Учений, який винаходить нові ліки, виступає як суб’єкт пізнання. Коли той самий учений, як це неодноразово траплялося в історії медицини, бажає випробувати свій винахід на собі, він переходить у статус одночасно й об’єкта пізнання.

Рівні та форми пізнання. Отже, суб’єкт пізнає об’єкт, і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому й абстрактно-логічному рівнях. Згідно з класичним поділом кожному з цих рівнів відповідають по три форми.

Форми чуттєвого рівня пізнання такі:

• відчуття – відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття. Відчуття можна розділити на зорові, слухові, дотичні, смакові, нюхові;

• сприйняття – постають поєднанням відчуттів, цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін;

• уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю; узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. До уявлень відносять образи пам’яті, уяви тощо.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції. Це раціонально-логічне (або абстрактне) пізнання, яке найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення – це активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Виділяють два основні рівні мислення:

1) розсудок – початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти;

2) розум – вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання. На цьому рівні легше осягнути сутності речей, їх законів та суперечностей.

Вичленовують такі форми раціональної стадії пізнання:

• поняття – вузлова форма думки, в якій відображаються загальні, найістотніші властивості предмета чи явища, зв’язки і відношення дійсності;

• судження фіксує зв’язок предмета з його суттєвою ознакою. Судження граматично виражається розповідним реченням,наприклад: «Троянда червона»;

• умовивід – форма думки у вигляді міркування, коли з одного чи кількох вихідних суджень висновуються нові знання, причому без звернення до органів чуття. Наприклад, уже у стародавні часи люди знали, що Земля має форму кулі, і до цього знання вони прийшли за допомогою такого умовиводу: тільки кулеподібні тіла відкидають тінь у формі диска.

Інтуїція. Інтуїція – форма пізнання, яка характеризується тим, що суб’єкт не усвідомлює шляху власної думки, але при цьому здобуває нове істинне знання про світ. Шляхом інтуїтивного осяяння зроблено багато наукових відкриттів. Відомо, приміром, що французький математик А. Пуанкаре знайшов оригінальне розв’язання, сідаючи в поштову карету.

Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу: всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього існували осібно, раптом поєднуються в єдину систему. Інтуїція характеризується такими ознаками, як безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів здобуття нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність – як результат.

Про значення інтуїції для пізнавальної діяльності було відомо філософам здавна. Про це міркували і Платон, і Декарт. Однак з точки зору сучасної психології в інтуїтивному акті немає нічого надзвичайного. Як правило, інтуїтивне осяяння відбувається після того, як людина тривалий час мізкувала над певною проблемою, зібрала всю необхідну інформацію, перебрала всі можливі варіанти розв’язання. Перехід пізнавальної діяльності в інтуїтивну фазу означає, що для напрацювання правильного розв’язання задіюються додаткові ресурси головного мозку, які вивільняються за рахунок економії на процесі його усвідомлення.

2. Істина і знання

Під істиною розуміється відповідність певного твердження до реального стану справ. Приміром, істиною може вважатися твердження, що молекула води складається з одного атома кисню і атома водню. Вище вже згадувалося про прагматичну теорію істини (Ч. Пірс, В. Джемс), згідно з якою істинним уважається те, що дає найбільшу користь. Основних ознак істини три:

1. Об’єктивність. Об’єктивне знання не залежить ні від людини, ні від людства, а тільки від специфіки предметів і процесів, тобто об’єкта.

2. Обґрунтованість. Це означає, що істинність будь-якого твердження має бути певним чином засвідчено. Як правило, застосовують два способи такого доведення: дослідну перевірку на істинність або логічну аргументацію.

3. Конкретність. Принцип конкретності істини наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожен постулат наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

Абсолютна і відносна істина. Істина поділяється на відносну та абсолютну.

Абсолютна істина – досконале повне, точне, вичерпне знання про яке-небудь явище. Абсолютну істину доречно розуміти як межу, мету, до якої прагне людське пізнання.

Відносна істина – форма вираження об’єктивної істини, певна міра її точності, чіткості і повноти, досягнута на конкретному, перехідному етапі пізнання.

Таким чином, процес пізнання являє собою постійну зміну одних відносних істин на інші, які дедалі повніше, точніше виражають об’єктивну істину. Кожна відносна істина – це сходинка, крок, що наближає до істини абсолютної.

Знання та його класифікація. Синонімом поняття істина виступає поняття знання. Знання відрізняється від віри – переконання, що базується не на раціональних аргументах, а на емоційно-вольових поштовхах.

Існують різні класифікації знань. Відповідно до однієї з них знання буває:

• перцептивне (дане в чуттях), первинне у значенні очевидності й достовірності. Воно відображає контакт людини з реальністю. Результати психологічних досліджень свідчать, що зі словами, які називають первинні ознаки об’єкта (колір, форму, розмір), із літерними й цифровими позначеннями, а також із дієсловами пов’язане підвищене збудження в головному мозку людини, яке спонукає до першочергової обробки цієї інформації. Так відбувається тому, що саме цими словами передається первинне, чуттєве сприйняття дійсності. Інакше кажучи, такі сполуки слів, як «жовтий листок», «прямокутний аркуш», «вісім яблук», «дитина вмивається», ми розуміємо швидше й легше, ніж такі абстрактні позначення, як, приміром, «трансцендентальний ідеалізм» чи «ісламська експансія»;

• повсякденне або знання на рівні здорового глузду. Знання на рівні здорового глузду є первинним у концептуальному аспекті – саме в середовищі об’єктів звичайного практичного досвіду склалася наша мова, сформувалися наші основні поняття, які широко використовуються в тому числі і в науці;

• навколонаукове, яке містить певні елементи науковості, однак не є науковим у повному розумінні (астрологія);

• наукове знання, первинне в онтологічному плані. Ми вважаємо, і не без підстав, що наукове знання дає найповнішу, найбільш узгоджену з дійсністю інформацію. Саме наукове знання може дати остаточне (принаймні на сьогодні) пояснення, чому у світі існують і об’єкти повсякденного людського досвіду, і сам суб’єкт – людина з її органами чуття.

Існує також мовна класифікація знання:

• знання-знайомство («я знаю когось»);

• знання-майстерність («я вмію (знаю як) щось робити»);

• знання-інформація, тобто прості відомості про щось.

Істина (знання) є кінцевим результатом і метою процесу пізнання. Є також і побічні результати пізнання: помилка і брехня. Помилка – ненавмисний хибний продукт пізнавальної діяльності, брехня – навмисне спотворення істинної інформації.

3. Наука і наукове пізнання

Поняття «наука». Як уже зазначалося в перших темах, на ранніх стадіях розвитку світової цивілізації, до давньогрецького мислителя Арістотеля, наука і філософія були сполучені в єдине ціле. Бурхливий розвиток наукової діяльності від Нового часу призвів до того, що з XX ст. наука є головним рушієм прогресу людського суспільства. Тому наразі наука являє собою соціальний інститут із дуже складною структурою.

Наука – це специфічна сфера діяльності людини, яка спрямована на виробництво нових об'єктивних знань про природу, суспільство і про саму людину.

Наука включає в себе:

• учених, які володіють кваліфікацією і досвідом згідно з розділенням науки на окремі дисципліни;

• наукові установи та устаткування;

• методи наукового пізнання;

• понятійно-категоріальний апарат і узагальнення наукових даних;

• систему збереження, відтворення і систематизації наукової інформації;

• всю сукупність накопичених на сьогодні наукових знань, які виступають одночасно як результат, умова і передумова наукового пізнання.

Наукове пізнання. Наукова діяльність являє собою особливий тип пізнавальної активності, яка зветься науковим пізнанням. Особливості наукового пізнання такі:

1. Об’єктивність. Принцип об’єктивності вимагає звільнення наукового знання від усього суб’єктивного та «надприродного». Об’єктивність означає реальність, узгодженість із фактами дійсності, незалежність від суб’єкта, абстрагування від нього.

2. Теоретичність. Це здатність науки не пов’язувати здобуті результати безпосередньо з виробничою діяльністю та практикою. Дуже часто наука займається об’єктами, які не будуть використані людством навіть й у далекому майбутньому («чорні діри» в космосі). Проте така непрактичність науки є удаваною. Таким чином, наукою розширюються межі нашого знання про світ і самих себе і створюється необхідний підмурівок для їх подальшого опанування.

3. Раціональність (аргументованість). У загальному розумінні це означає ненастанну апеляцію до розуму та здорового глузду, максимальне виключення емоцій, пристрастей, особистих уподобань з процесу здобуття пізнавальних тверджень.

4. Системність і послідовність наукового знання. Кожен наступний крок у науці спирається на попередній, кожне нове наукове відкриття стає науковою істиною, коли входить як складовий елемент до певної системи, впорядковується у формі теорії та численних наукових понять.

Проблема розмежування (демаркації) науки та ненауки є однією з центральних проблем філософи науки – дисципліни, яка досліджує побудову наукового знання, механізми та форми його розвитку.

Методи наукового пізнання можна поділити на 3 групи: спеціальні, загальнонаукові та універсальні.

Спеціальні методи використовуються в межах окремих наук. Зокрема, у філософії застосовується історико-філософський метод досліджень.

Загальнонаукові методи характеризують процес пізнання у всіх науках. Їх об’єктивною основою є загальнометодологічні закономірності пізнання: методи експерименту та спостереження, метод моделювання, гіпотетичний метод та ін.

Універсальні методи характеризують людське мислення в цілому та використовуються у всіх сферах пізнавальної діяльності людини. До цих методів належать філософські методи і принципи мислення. До загальних методів належать, наприклад:

• історичний – вивчення часової послідовності станів об’єкта;

• порівняльний – зіставлення властивостей декількох об’єктів, які мають загальні ознаки, виявлення їх схожості, й відмінності;

• системний – цілісний розгляд, встановлення взаємодії складових частин певної сукупності, незводимість властивостей загального до властивостей його окремих елементів.

Особливо важливу роль у науковому пізнанні відіграє останнім часом моделювання – відтворення властивостей одного об’єкта за допомогою іншого, спеціально створеного об’єкта – моделі. Якщо модель має однакову фізичну природу з модельованим об’єктом (наприклад, лабораторні тварини в медицині), говорять про фізичну модель. Якщо ж подібність моделі й модельованого об’єкта полягає в однакових математичних рівняннях, що описують їх поведінку, то йдеться про математичну модель.

Виявлення та розробка норм, правил, методів та прийомів, що регулюють цілеспрямовану діяльність щодо формування та розвитку наукового знання, складає предмет логіки та методології наукового пізнання.

Класифікація наук. У розвитку науки починаючи з XVII ст. можна виокремити три основні типи раціональності:

• класична (XVII – початок XX ст.);

• некласична (перша половина XX ст.);

• постнекласична (кінець XX – початок XXI ст.).

У сучасній постнекласичній науці дедалі більше місця посідають складні системи, такі, що історично розвиваються та включають у свої розрахунки людину. Тут можна згадати об’єкти сучасних біотехнологій, вивчення великих екосистем та біосфери в цілому, дослідження соціальних об’єктів.

Ще однією ознакою сучасної науки є її розвинена дисциплінарність. Наука складається з різноманітних наукових галузей (дисциплін), що взаємодіють між собою і разом з тим мають відносну самостійність. У кожній галузі науки – фізиці, біології, економіці, соціології тощо – можна, у свою чергу, знайти різні форми знання: емпіричні факти, закони, гіпотези різного рівня.

Відповідно до можливості практичного використання науки поділяють на:

• фундаментальні – які не ставлять за мету негайне використання отриманих результатів;

• прикладні – спрямовані на втілення результатів дослідження у ті чи інші технологічні розробки.

За предметом дослідження виділяють дві сфери наукового знання:

Природознавство (природничі науки), предметом дослідження яких є всі природні (матеріальні) явища і процеси, які існують поза свідомістю людини незалежно від нього (фізика, хімія, біологія, астрономія та інші).

Соціогуманітарні науки, які досліджують різні прояви людської діяльності (економіка, соціологія, історія, культурологія та інші).

У XXI ст. настає епоха синтезу гуманітарних наук – наук про людину і природничих – наук про природу. Усе це отримало назву гуманізації сучасного природознавства.

Структура наукового знання. У структурі наукового знання виокремлюють два рівні: емпіричний і теоретичний.

Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об’єкт, що вивчається. Воно реалізується за допомогою методів: спостереження (безпосереднє, опосередковане), порівняння, вимірювання (пряме, непряме), описування (описування як класифікація зібраних даних, описування теоретичних положень) та експерименту (пошуковий, перевірочний, здійснюючий).

Теоретичне дослідження концентрується навколо узагальнених ідей, гіпотез, законів, принципів. Серед наукових методів частіше за все виділяють: формалізацію (відображення змістового значення у знаковому формалізмі, тобто формалізованій мові); аксіоматичний метод (спосіб побудови наукової теорії, за яким в її основу закладаються деякі вихідні положення – аксіоми (постулати), із яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом, завдяки доказу.); гіпотетико-дедуктивний метод (спосіб теоретичного дослідження, сутність якого полягає в створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти.

До структури наукового знання, окрім емпіричного та теоретичного рівнів, зазвичай належать:

• наукова картина світу, яка складається як результат синтезу знань, здобутих різними науками та вміщує загальні уявлення про світ, що продукуються на відповідних стадіях історичного розвитку науки;

• філософські підвалини науки, які включають філософські ідеї та принципи, що обґрунтовують як ідеали та норми науки, так і змістовні уявлення щодо наукової картини світу, а також забезпечують включення наукового знання в культурний контекст;

• ідеали і норми пізнання, які відображають цінності та цільові настанови науки. Найбільшою чеснотою завжди вважалися правдивість і точність при описувані результатів наукового дослідження. На стадії класичної та некласичної раціональності найбільш поширеними були орієнтації на самоцінність знання і пріоритет отримання все нової і нової інформації про людину і світ.

До форм організації наукового знання зазвичай належать: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, закон, наукова картина світу. Найфундаментальнішими серед них є поняття «закон» і «теорія».

Закон – це зв’язок, який характеризується основними ознаками істотного відношення: всезагальністю, необхідністю, повторюваністю, стійкістю. Для філософії науки принципове значення має поділ законів за ступенем їх загальності. За цим критерієм закони поділяються на часткові (специфічні), загальні та всезагальні. Головним завданням наукового дослідження завжди вважається відкриття законів.

Теорія – упорядковане знання про закономірності того чи іншого аспекту дійсності. Ознаки теорії як логічного способу пізнання світу: а) системність; б) узагальненість; в) узгодженість: теорія завжди формулює стійкий, повторюваний зв’язок між предметами або явищами.

4. Діалектика як теорія і як метод

Поняття діалектика. Діалектика – це особливий стиль мислення і особливе світосприйняття, побудовані на уявленнях про розвиток і взаємодію всього існуючого. Діалектичне світосприйняття має свою альтернативу – метафізику – метод, що заперечує якісний саморозвиток буття через протиріччя і тяжіє до побудови однозначної статичної картини світу

Діалектика вважається також особливим, переважно філософським методом пізнання світу, хоча загалом цей метод універсальний, придатний також і для науки, а подекуди і повсякденного вжитку.

Діалектика розглядає дійсність як:

• таку, що перебуває у процесі безперервного розвитку «по спіралі», коли кожен новий етап містить у концентрованому вигляді найзначніші досягнення попередніх етапів;

• суперечливу, що складається з різних, частіше за все протилежних, аспектів;

• цілісну і взаємопов’язану при всій своїй суперечливості (наприклад, пов’язані між собою світло і тінь).

Етапи історії діалектики. Виділяють три етапи в історії діалектики:

1. Антична суб’єктивна (Геракліт, Зенон, софісти, Сократ). Головний зміст – використання діалектичних прийомів для обґрунтування своєї філософської позиції; діалектика як мистецтво дискусії.

2. Класична об’єктивна (Ґ. В. Ф. Геґель, Ф. Енгельс). Головний зміст – розробка форм і методів логічного мислення, що дозволяють відтворити світ таким, яким він є насправді;

3. Сучасна нелінійна (герменевтика, П. Рікьор). Головний зміст – розкриття і тлумачення множинності сенсів, прихованих у навколишньому світі.

Закони діалектики. Класичний діалектичний метод спирався на певну теоретичну основу. Теорія діалектики (діалектика як теорія) визнавала в природі, суспільстві і людському мисленні наявність трьох фундаментальних законів: закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, закону єдності та боротьби протилежностей і закону заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, оскільки, по-перше, притаманні всім сферам дійсності, тобто діють у природі; суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні підвалини руху та розвитку, їх джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового зі старим, відношення і заперечення до заперечуваного.

Згідно з Законом взаємного переходу кількісних змін у якісні: якщо кількісні зміни перевищують певну міру, відбувається різкий якісний стрибок. Наприклад, нагріта до 100 °С вода перетворюється на пару, хоча за нижчої температури залишається просто гарячою водою.

Згідно із Законом єдності та боротьби протилежностей, усе у світі має свою протилежність. Виникнення, розвиток, нарешті розв’язання протилежностей є джерелом і причиною будь-якого руху.

Закон заперечення заперечення проголошує: нове з’являється шляхом заперечення старого. Водночас воно є поверненням до цього старого на значно вищому рівні. Наприклад, зернина породжує колос, у якому згодом дозріє велика кількість таких самих зернин.

Категорії діалектики. Категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності. У категоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, у яких знаходять своє відображення і втілення результати пізнання, саме пізнання було б неможливим.

Головна категорія класичної гегелівської діалектики – «зняття», тобто збереження явища чи поняття у видозміненому вигляді. Кожен наступний етап акумулює в собі досягнення попередніх. Це означає, що у процесі розвитку не відбувається розривів: навпаки, на перший погляд непорівнянні явища можуть бути синтезовані, «зняті».