Лекція 12 ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА

1. Основні сфери і проблеми суспільного життя, ix характеристика

У сучасній філософії активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас – Німеччина; П. Фойєрабенд – США; Ф. Гайєк – Австрія тощо). Іноді уточнюється, що суспільство є відкритою динамічною системою. Суспільство є системою, оскільки складається з декількох сфер, невід’ємних одна від одною. Воно є динамічною системою, тому що постійно перебуває у процесі видозмін і розвитку. Цей процес зачіпає як певне, конкретне суспільство, так і людство в цілому, може носити як прогресивний, так і регресивний характер. Нарешті, суспільство є відкритим, оскільки відбувається постійний обмін людського суспільства з навколишнім природним середовищем речовиною, енергією та інформацією. Своєю цілісністю філософський підхід до суспільства відрізняється від спеціалізованого його дослідження з боку інших наукових дисциплін, у першу чергу соціології. У найзагальнішому визначенні:

Суспільство – гранично широка форма людської спільності, яка складається з усіх можливих зв’язків і відносин між людьми.

Матеріальна сфера суспільства. Суспільна система має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Матеріальна, або економічна сфера суспільного життя, – сфера спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей». її функції:

• матеріальне виробництво забезпечує вихідні умови для життєдіяльності всього суспільства, є головною причиною й умовою історичного процесу, оскільки люди потребують матеріальних умов і засобів для свого існування, розвитку продуктивних сил;

• матеріальне виробництво завжди має суспільний характер: суспільство впливає на природу з метою перетворення природних речовин на необхідні для людини матеріали і предмети;

• економічна сфера визначає принципи соціальної диференціації, розподіл людей за соціальними групами, зокрема за рівнем матеріального добробуту.

Соціальна сфера суспільства. Соціальна сфера суспільства включає в себе: а) безліч конкретних соціальних груп, що відрізняються одна від іншої і перебувають у певних відносинах між собою і суспільством у цілому; б) соціальні інституції, відповідальні за напрями функціонування суспільства (наприклад, інститут освіти). Головне призначення цієї сфери – соціальна диференціація, розподіл людей за щаблями соціальної піраміди. Як правило, у сучасному суспільстві виділяють: нижчі верстви; «середній клас», що має включати більшість членів суспільства; еліту.

Рух окремої людини соціальною пірамідою (соціальна мобільність) може відбуватися у двох напрямках: вертикальному (зі зміною соціального статусу, наприклад, з нижчих верств – у середній клас); горизонтальному (приміром, людина змінює фах, але обидві професії – і попередня, і нинішня – мають приблизно однаковий рівень престижності й матеріальної винагороди, тож на соціальний статус людини ця зміна не впливає).

Сучасне суспільство декларує рівність прав і стартових можливостей для всіх громадян і наполягає на тому, що соціальна мобільність відбувається відповідно до їх заслуг перед суспільством. Західні дослідники також називають п’ять основних суспільних інститутів, які забезпечують тим, хто в них зайнятий, гарантоване збереження, якщо не зростання суспільного статусу: 1) бізнес звичайний; 2) шоу-бізнес; 3) армія; 4) політика; 5) наука.

Політична сфера суспільства. Політична (організаційна) сфера суспільства – це сфера спеціалізованого продукування і підтримання влади в суспільстві. Головні інститути політичної сфери – держава та право. Політична сфера містить у собі також політичну свідомість, політичні відносини, політичні інститути і дії. її головні функції полягають у:

• забезпеченні внутрішнього правопорядку;

• забезпеченні зовнішніх національних інтересів конкретного державного утворення.

Духовна сфера суспільства. Духовна сфера – це сфера спеціалізованого духовного виробництва, інформації. Вона є найскладнішою зі всіх сфер суспільного життя, але водночас і найважливішою, оскільки саме тут виробляються, закріплюються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини предметні, смислові та ціннісні орієнтири.

До основних елементів духовного життя відносять сукупність думок, норм, ідей та принципів, пов’язаних із функціонуванням усіх сфер життя суспільного, тобто суспільну свідомість. Тут фігурують економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше – естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого. Орієнтуватися в духовному житті суспільства необхідно і всьому суспільству, й окремій людини, оскільки, по-перше, без цього неможливо свідомо впливати на різні сфери суспільного життя, а по-друге, орієнтація в духовному житті суспільства дозволяє і людині визначати перспективи свого особистісного духовного розвитку.

Усі сфери суспільного життя як складники суспільного цілого щільно взаємопов’язані. В основі їхньої єдності перебуває людина з її потребами, інтересами, цінностями – суб’єкті головна дійова особа суспільства взагалі.

Принципові проблеми функціонування суспільства – співвідношення матеріального і духовного начал, проблема рівності та нерівності, свободи та необхідності – привертають повсякчас увагу дослідників. Визначення цих проблем конче потрібне для вибору найефективнішої стратегії суспільного розвитку.

Суспільна рівність і нерівність. Значна частина мислителів схилялася до думки, що додержання рівності є найважливішим. По-перше, суспільна рівність забезпечує елементарний рівень соціальної захищеності, на яку кожна людина має право вже на тій підставі, що вона людина. По-друге, соціальна рівність є запорукою соціальної стабільності і злагоди в суспільстві.

Радше за все найбільш суспільно прийнятною є не абсолютна рівність, а «пропорційна рівність»: кожен має право і можливість отримання повноцінної частки суспільних благ, але насправді отримує їх тільки пропорційно до своїх власних заслуг перед суспільством. Тому в розвинених країнах держава стежить за рівністю перед законом усіх людей, однаковістю їх громадянських прав і обов’язків, намагається відкрити справедливу рівність можливостей.

Свобода та необхідність у суспільстві. Одні мислителі (наприклад, екзистеціалісти) обстоювали принципи суспільної свободи. Вони наголошували на тому, що свобода – основа успішної творчої самореалізації кожної людини, а також на тому, що свобода дає людині можливість здійснювати відповідальний вибір. Ця позиція може бути позначена як волюнтаризм. Інші (передусім, марксисти) схилялися до визнання суспільної необхідності. Адже, вказували вони, без підпорядкування людей суспільній моралі, праву, соціальному етикетові суспільство б розпалося. Навіть у демократичному суспільстві над людиною панує «анонімна влада»: громадська думка, реклама, засоби масової інформації тощо.

Як висновок можна зазначити таке: суспільство має прагнути до того, щоб якнайменшою мірою регулювати вчинки своїх громадян, щоб в усьому, що не регулюється суспільством, вони могли діяти вільно.

2. Людина в суспільній системі: індивід, індивідуальність, особистість

Індивід. Індивідуальність. Особистість. Людина – основа будь-якого суспільства. Можна сказати, що суспільство складається з людей, як будинок із цеглин. Однак форми і рівні взаємодії людини та суспільства можуть бути різними.

Індивід (від лат. «неподільне») – окремо взятий представник людської спільноти. У соціальному житті індивід виступає як клітинка соціальної групи чи суспільства в цілому. Кажучи про індивіда, мають на указі передусім біологічні властивості людини.

Індивідуальність – неповторна своєрідність людини, набір її унікальних властивостей. Це поняття вказує на незвичайність людської істоти.

Особистість – поняття, яке підкреслює духовність людини. Воно вбирає в себе самобутність людини, її соціальні якості, багатство душі, передбачає гармонійний, універсальний розвиток усіх її задатків. Поняття «особистість» підкреслює соціальний аспект людини як суб’єкта суспільних відносин.

Особистість – це індивід, який пройшов процес соціалізації – засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для успішного функціонування в суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. У сучасному суспільстві питома вага окремої людини зростає, особистість одночасно постає і як носій соціальних цінностей, і як ініціатор соціальних змін.

Становлення духовного світу особистості передбачає шлях у декілька етапів, які разом утворюють своєрідну ієрархію її соціокультурних потреб:

• Матеріальні потреби. Вони включають у себе як основні біологічні потреби (їжа, одяг, житло), так і елементарне прагнення до соціального облаштування. Особистість, для якої матеріальні потреби є головними, залишається здебільшого споживачем, байдужим до політичних змін у суспільстві, загальнонаціональних інтересів.

• Соціальні потреби. Вони включають потребу у пізнанні, праці, спілкуванні. Задоволення соціальних потреб означає необхідність у взаємодії з іншими людьми, спонукає особистість до збільшення масштабів своїх інтересів і своєї діяльності, яким буде дана зовнішня оцінка.

• Духовні потреби. Зреалізовуються у складних формах інтелектуальної (філософія, наука), мистецької і літературної діяльності. Задовольняючи духовні потреби, особистість одночасно вбирає в себе весь попередній соціокультурний спадок і додає власну унікальну новостворену частку.

Соціальний статус і соціальна роль. Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в певній соціальній системі.

Кожна людина посідає в соціальній системі кілька позицій; кожна з цих позицій передбачає певні права та обов’язки і називається статусом.

Залежно від статусу людина мусить відповідати певним вимогам, які висуває перед нею суспільство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі. Соціальна роль – сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній системі. Кожен статус, як правило, передбачає кілька соціальних ролей.

3. Філософія історії. основні теорії історико-культурного процесу

Предмет філософії історії. Як зазначалося на початку теми, однією із найважливіших ознак суспільної системи є її динамізм, здатність еволюціонувати, змінюватися в часі. За всіма цими процесами спостерігає, намагаючись дати конкретні теоретичні узагальнення, спеціальний розділ філософського знання – філософія історії.

Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера – онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга – гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX – на початку XX ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». З 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Уайта фокус дослідницької уваги зсунувся вбік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об’єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб’єктивної реконструкції.

Теорії історико-культурного процесу. Проте на сучасну філософську думку продовжують впливати класичні теорії історико-культурного процесу. Зазвичай їх поділяють на: лінійно-прогресивні, циклічні, цивілізаційно-хвильові.

1. Лінійно-прогресивні теорії (Ґ. Геґель, К. Маркс, К. Ясперс) спираються на переконання, що різні держави, народи і культури, вписані в русло єдиного всесвітньо-історичного процесу на шляху до остаточного торжества на Землі суспільства свободи, справедливості, рівності і загального матеріального добробуту, проходять через ряд однакових стадій.

Наприклад, великий філософ Геґель вважав, що всесвітня історія є духовним процесом усвідомлення свободи. У східних народів вільна одна людина (правитель), у греків і римлян вільні деякі (громадяни), у німецьких народів – всі люди, тут людина вільна вже тому, що вона – людина. Інший німецький філософ екзистенціального спрямування Карл Ясперс (1883-1969) висунув теорію «Осьового часу», відповідно до якої з середини першого тисячоліття до н. є. історія людства набуває духовної єдності, а з XVI-XVIII ст. – також і матеріальної.

2. Циклічні теорії (О. Шпенглер, А. Тойнбі) розглядають історико-культурний процес як зміну певної кількості унікальних і неповторних цивілізацій, культур тощо, кожна з яких проходить повний цикл періодів існування – від «народження» до «смерті». Витоки цього підходу знаходимо у міфологічній свідомості, яка в колообігу природних явищ бачила зразок процесів суспільного життя і жалкувала про золотий вік, що минув в історії людства.

Зокрема, німецький філософ Освальд Шпенглер (1880 – 1936) («Занепад Європи») стверджував, що всесвітня історія – це історія восьми культур, шість з яких – неєвропейські. Наприкінці періоду існування культура переходить у стан цивілізації. Тоді спостерігається зовнішній матеріальний блиск й одночасна вичерпність духовних джерел для розвитку. Цей стан притаманний і європейській цивілізації.

Англійський історик Арнольд Тойнбі (1889 – 1975) (12 томів «Дослідження історії») – нарахував 21 цивілізацію. Він уважав їх «одночасними», оскільки всі вони тривали досить короткий в історичній перспективі проміжок часу – 6 тис. років. Головним критерієм виокремлення цивілізацій Тойнбі вважав релігійний. Розвиток цивілізації він бачив як «відповідь» на певний зовнішній або внутрішній «виклик».

3. «Цивілізаційно-хвильові» теорії (І. Валлерстайн, Л. Гумільов), не мають загальноприйнятої схеми історії всесвітнього масштабу, однак сформулювали певні принципи узагальнення історико-культурного матеріалу. Вважається, що історія людства хоч і має певний напрям, однак нерівномірно охоплює різні народи, культури і держави, а тому являє собою низку «злетів» і «падінь» різних народів, культур та держав у різні епохи і в різних місцях.

В Україні сприйняті всі основні підходи до історико-культурного підходу. Лінійно-прогресивна концепція суспільно-економічних формацій прислужилася для ідеологічної доктрини неодмінної перемоги комунізму в Радянському Союзі. Циклічні концепції ствердилися в 1920-х рр. у діаспорі, їх речники так само використовували з ідеологічною метою: довести однакову самобутність української та російської культур, підсилити авторитетність розроблюваної ними концепції «інтегрального націоналізму» посиланням на передвічні духовні традиції України.