Теоретичний матеріал до теми 6: Державне регулювання розвитку біоекономіки

1. Необхідність державного регулювання біоекономіки

Необхідність державного регулювання розвитку біоекономіки обумовлена існуючими недоліками ринкового саморегулювання, пошуком неринкових ефективніших варіантів задоволення потреб у суспільних благ, усуненням зовнішніх ефектів.

Державне регулювання економіки - це вплив держави на діяльність суб’єктів господарювання та ринкову кон’юнктуру з метою забезпечення нормальних умов функціонування ринкового механізму. Це складний процес, до якого належить процедура розробки економічної політики, обґрунтування її положень, вибір засобів та методів її проведення.

На сьогодні метою державного регулювання економіки є сталий економічний розвиток. Економічні реформи, які здійснюються в Україні, покликані змінити особливості участі держави у господарських процесах, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності, забезпечити економічне зростання та соціальний розвиток. Проблема пошуку відповідей на питання щодо ефективності державного регулювання зумовлює подальший розвиток науково обґрунтованої теорії регулювання та дослідження еволюції наукових поглядів, пов’язаних із темою регулювання, що є підґрунтям для подальшого фундаментального теоретичного осмислення та дослідження даного питання в умовах розвитку біоекономіки.

Існуючі альтернативні теорії державного регулювання свідчать про складний механізм функціонування економіки. Кожна із концепцій стосовно ролі держави істотно відрізняється по рекомендованим масштабам державного втручання в економічне середовище держави. Сучасні концепції не формують єдиного уявлення про сутність, зміст, функції, методи, механізми державного регулювання. Це пояснюється розбіжністю в поглядах представників різних шкіл на роль державного регулювання і його необхідність в економіці. Аналіз точок зору провідних зарубіжних дослідників на роль держави дозволяє зробити висновок, що переважна більшість з них визнають за необхідне державне регулювання економіки. Відмінності у їх поглядах полягають у питанні визначення наскільки виправданим є державне втручання та наскільки обмеженою або наскільки активною повинна бути роль держави в економіці. Крім того, слід відмітити, що кожна концепція працювала в тій чи іншій системі економічних відносин, і при зміні певних елементів або додаванні нових факторів, концепція державного регулювання економіки змінюється. Оскільки біоекономіка встановлює нові принципи виробництва благ, нові відносини між суб’єктами економічної системи, то під час її формування також необхідне державне регулювання.

Аналіз концепцій державного регулювання показує, що основною причиною необхідності державного в регулювання є провали ринку, оскільки ринковий механізм неспроможний забезпечити ефективне розміщення ресурсів та досягти Паретоптимального розподілу. Як правило, такі провали досить часто супроводжуються появою надмірних витрат, які призводять до кризових явищ в економіці.

Прийнято виділяти декілька основних причин провалів ринку:

1. Зовнішні ефекти (екстерналії), тобто вигоди або витрати, одержувані економічними суб'єктами, які не знаходять відображення в ціні благ. Зовнішні ефекти можуть бути як позитивними, так і негативними.

2. Неможливість надання ринком суспільних благ.

3. Асиметричність інформації та неповнота ринків

4. Монопольна влада на ринках.

5. Макроекономічна нестабільність.

6. Нерівність у розподілі доходів

Кожен із провалів ринку може бути скоригований за рахунок застосування тих чи інших методів та інструментів державного регулювання.

Подолати асиметричність інформації можна за рахунок використання такого інструменту, як некомерційний маркетинг розвитку біоекономіки шляхом розповсюдження інформації про біоекономіку, переваги біотехнологічної продукції, здійснення контролю за якістю біотехнологічної продукції шляхом приведення національних стандартів до міжнародних, захист прав споживачів, надання інформації про пріоритетні проекти розвитку біоекономіки, ступінь ризику інвестування проектів біоекономіки, наявність державної підтримки (грантів) у сфері біоекономіки. Держава, надаючи таку інформацію створює тим самим суспільне благо, котрим користуються всі економічні суб’єкти.

Біоекономіка базується на знаннях, тому створення державою такого суспільного блага, як освіта сприятиме розвитку біоекономіки, оскільки лише високоосвічені люди вносять вклад у фундаментальні та прикладні наукові знання. Важливими суспільними благами, котрі може надати біоекономіка разом з державним регулюванням, це охорона здоров’я, сприятливе навколишнє середовище, вища якість продуктів харчування, збільшення тривалості життя тощо.

Державі належить важлива роль у стабілізації макроекономічних коливань, котрі зустрічаються в економіці і притаманні також процесу розвитку біоекономіки, які подолати ринковими способами не є можливим. Тому антициклічна політика є прерогативою держави. Діяльність сучасної економічної системи привела до появи негативних зовнішніх ефектів. Ними, зокрема, є вичерпність природніх ресурсів, кліматичні зміни, забруднення навколишнього природного середовища, зниження можливості наступних поколінь задовольняти свої потреби тощо. Зменшення негативного впливу цих зовнішніх ефектів під час розвитку біоекономіки можливе лише за рахунок державного регулювання. Держава також повинна забезпечити конкурентну ситуацію під час розвитку біоекономіки шляхом недопущення монополій на ринку, захисту національних виробників, зниження бар’єрів для вступу у галузі біоекономіки, стимулювання змішаного підприємництва для реалізації проектів розвитку біоекономіки.

Крім того, держава здійснює перерозподіл доходів та реалізовує політику соціального захисту населення. Під час розвитку біоекономіки за рахунок державного регулювання є можливим створити додаткові робочі місця, особливо в сільській місцевості за рахунок стимулювання розвитку аграрного сектору як базису виробництва біомаси та шляхом створення агробіокластерів.

На основі аналізу факторів впливу на розвиток біоекономіки та основних функцій державного регулювання, визначено основні причини включення держави в регулювання розвитку біоекономіки (рис.1.).

Рис. 1. Об’єктивні причини необхідності державного регулювання розвитку біоекономіки

Досить вагомими в сучасних умовах є необхідність регулювання сфери міжнародних зв’язків та економічних відносин, включаючи захист господарської діяльності вітчизняних товаровиробників на світовому ринку. Особливої актуальності це набуває в умовах сьогодення, коли на світовому ринку збільшується попит на біомасу, і перед багатьма країнами постає дилема «їжа - паливо».

З іншого боку необхідно відмітити, що Україна імпортує біотехнологічні товари, котрі при розвитку біоекономіки можуть виробляти національні товаровиробники (біопаливо, фармакологічні препарати, товари повсякденного попиту вироблені із застосуванням сучасних біотехнологій та інші).

Поступальний розвиток біоекономіки передбачає необхідність інституційного визначення мети й коригування диспропорцій, які виникають між фазами відтворення (виробництва, розподілу, обміну, споживання), між попитом і пропозицією. Особливо актуальним це є для виробництва біомаси та її транспортування до центрів переробки, оскільки вона має нетривалий термін зберігання.

Біоекономіки набуває важливості у всьому світі, у зв’язку з чим відбувається посилення конкуренції за доступ до сировинних ресурсів. Нові тенденції продовжать стимулювати зростання використання біомаси в хімічній, фармакологічній, харчовій та енергетичній галузях. Наприклад, на сьогоднішній день більше третини фінських підприємств хімічної промисловості застосовують у виробництві своєї продукції біосировину.

Важливим завданням також є формування пропорцій між попитом і пропозицією біотехнологічної продукції. Для вирішення цього завдання ми пропонуємо здійснювати інформаційну, просвітницьку роботу серед споживачів для покращення іміджу біотехнологічної продукції та формування «зеленого мислення» у населення за допомогою використання некомерційного маркетингу розвитку біоекономіки. Державне регулювання доцільно спрямувати на подолання накопичених диспропорцій у відтворенні, а також на створення більш дієвих механізмів щодо їх запобігання.

Існує необхідність постійного відтворення і підтримки економічного середовища, що визначає основні цілі розвитку країни і довгострокові інтереси суспільства. При формуванні державою загальнонаціональних цілей і інтересів повинні враховуватися ціннісні орієнтири суспільства, його фундаментальні духовно-соціальні параметри, екологічна складова та принципи сталого розвитку. Як показує досвід розвинутих країн, у разі підтримки бізнесом, цих цілей та інтересів, одержуються значні вигоди для суспільства. Сучасній економіці України доводиться мати справу з виснаженням та обмеженістю природних ресурсів, наслідками зміни навколишнього природного середовища та клімату, негативною демографічною ситуацією, в той же час необхідно забезпечити стійке економічне зростання і певний рівень та якість життя населення. Для цього необхідно розробити Державну стратегію розвитку біоекономіки, яка і визначить загальний вектор розвитку національної економіки, окресливши пріоритети як для бізнесу, так і для громадськості.

Виробивши пріоритети розвитку національної економіки, необхідно зосередити увагу на формуванні політики консолідації основних учасників економічних відносин. З цією метою доцільним є застосування такого інституту, який слід використовувати у якості інструменту державного регулювання, як соціальне партнерство. Для того, щоб люди стали активно брати участь у змінах на краще, їм необхідно відчувати згоду і довіру до Державної стратегії розвитку біоекономіки та знати про наявність можливостей і перспектив такої стратегії, сенсу власного життя, тобто слід враховувати поведінковий аспект. Тому, крім економічної стійкості, необхідною умовою розвитку біоекономіки є соціальна довіра і розуміння необхідності розвитку біоекономіки.

Успішний розвиток біоекономіки забезпечується функціонуванням певних територіальних структур та розвитком інфраструктури. Інтереси підприємців, домогосподарств, будь-яких суб'єктів економічних відносин у сфері біоекономіки реалізуються в результаті через кінцеве споживання як біомаси, так і біотехнологічної продукції. А воно прив'язується перш за все як до аграрного сектору, так і соціальної сфери проживання населення. Господарську діяльність в межах біоекономіки може забезпечити держава, а саме формування та підтримка розвитку біорегіонів та агробіокластерів з можливістю довгострокового економічного розвитку територій при збереженні природного середовища, забезпеченні зайнятості, зростання доходів та розвитку інфраструктури. Крім того, залучення органів місцевого самоврядування до даного процесу зможе стимулювати розвиток територіальних громад. Так як кожна територія має свої особливості і вимагає індивідуального вивчення і розуміння, у кожній територіальній громаді повинен бути розроблений власний підхід, пов'язаний з унікальними умовами. Локальні масштаби дозволяють людям і місцевим громадам спільно працювати, приймати власні рішення, а також використовувати переважно місцеві ресурси для розвитку біоекономіки.

Врахування загальносвітових тенденцій розвитку призводить до необхідності розробки власної Стратегії розвитку національної економіки. Здійснений аналіз свідчить про те, що розвинуті країни світу сьогодні орієнтується на розвиток біоекономіки. Зокрема, Європейський Союз реалізує стратегію «Європа 2020 - інновації для сталого зростання: біоекономіка для Європи». Стратегія визначає використання біоекономіки як ключового елементу для осмисленого і зеленого зростання в Європі. Досягнення в дослідженнях по секторах біоекономіки та розвиток інноваційної діяльності (зокрема – в напрямку розробки та використання біотехнологій) дозволять Європі поліпшити управління своїми поновлюваними біологічними ресурсами, відкрити нові ринки біотехнологій, продуктів харчування, біотехнологічної продукції.

Сприяючи розвитку біоекономіки, наша держава може стати власником нових біотехнологій і отримувати доходи від їх використання. У противному разі ми зможемо стати лише споживачами біотехнологічної продукції. Сучасна біоекономіка базується на впровадженні елементів нанонауки, нанотехнології, нових матеріалів і продуктивних біотехнологій, що використовуються при виробництві агрохарчової продукції, фармакологічних та медичних препаратів, що вимагає нового рівня знань, комунікаційних систем, а також узгоджених стандартів, технічних регламентів тощо. Це визначає необхідність розробки стандартів для біотехнологічної продукції, що є також дуже важливим напрямом державного регулювання розвитку біоекономіки.

Крім зазначеного, біоекономіка має специфічні риси, які потребують розробки механізмів державного регулювання, оскільки в сучасному світі державне регулювання економіки і в теорії і на практиці розглядається в нерозривному зв'язку з соціальним, а точніше, соціально-економічним регулюванням, метою якого є забезпечення безпеки громадян, їх здоров'я, трудової зайнятості, вирішення інших соціальних завдань та екологічних питань.

Існує ряд факторів, котрі здійснюють вплив на розвиток біоекономіки в Україні (рис. 2).

Рис. 2. Фактори впливу на розвиток біоекономіки в Україні

Перш за все необхідно зазначити, що на розвиток біоекономіки в Україні впливає цілий ряд зовнішніх факторів. До цих факторів наступ відносяться наступні:

політика розвитку біоекономіки в країнах Європейського Союзу та інших розвинутих країнах світу, яка має вплив також на загальний вектор розвитку національної економіки;

збільшення попиту на біомасу на світових ринках; завезення товарів критичного імпорту, в тому числі біотехнологічної продукції (в т.ч. біопалива, біологічних засобів захисту рослин, фармакологічної продукції, виробів із біопластика, медичних препаратів та ін.);

ресурсний експорт, оскільки наша країна експортує значну кількість сировини;

кліматичні зміни, які спостерігаються у світі, мають негативні наслідки для навколишнього середовища і стосуються кожної країни.

На біоекономіку також мають вплив фактори внутрішнього порядку, які умовно можна поділити на:

економічні: енергозалежність; висока енергомісткість вітчизняного виробництва, низький рівень розвитку національних інновацій; незадовільний рівень зв’язків науково-дослідних установ з виробничим сектором, що уповільнює розробку та втілення у виробничий процес біотехнологій; наявність сільськогосподарських угідь, що не обробляються;

соціальні: несформоване громадське суспільство; негативне ставлення споживачів до біотехнологічної продукції; недостатня підтримка принципів сталого розвитку суспільством; відсутність соціальної відповідальності як з боку бізнесу, так із боку споживачів (неефективне споживання); безробіття; незадовільний розвиток сільських територій;

політичні: незадовільний стан нормативно-правового забезпечення розвитку біоекономіки за рахунок неузгодженості між собою певних нормативно-правових актів; відсутність Державної стратегії розвитку біоекономіки; високий рівень корупції; незадовільне законодавче забезпечення розвитку біоекономіки; підпорядкування суспільних цілей вузькокорпоративним інтересам монополістичних утворень.

екологічні: незадовільний стан навколишнього середовища; недотримання сівозмін; недостатній контроль за якістю продукції, неефективне використання водних та земельних ресурсів.

Досвід економічного розвитку країн свідчить, що для забезпечення економічної стабільності та зростання необхідно спрямовувати дії держави не лише на вирішення поточних завдань, а й на стратегічні цілі. Стратегічним орієнтиром для України є біоекономіка, необхідність якої пов’язана з існуючими соціально-економічними та екологічними питаннями, котрі слід вирішити в процесі забезпечення сталого розвитку економіки. Біоекономіка базується на інтелектуальних ресурсах, інформаційно-комунікаційних та біотехнологіях, наукоємних виробництвах, біотехнологічній продукції, що створюють якісно новий технологічний рівень усього національного господарства, забезпечують ефективне використання природних ресурсів та сталий розвиток. Розвиток біоекономіки є основною запорукою забезпечення сталого та якісного економічного зростання.

2. Основні функції, завдання та інструменти державного регулювання розвитку біоекономіки

Сучасні реалії вимагають адаптації цілей та інструментів державного регулювання економіки до умов нового технологічного укладу та розвитку економіки знань. Державне регулювання завжди було необхідною умовою поступального розвитку країни, проте держава поряд із традиційними функціями підтримки порядку, законності, організації національної оборони сьогодні повинна, в першу чергу, забезпечувати умови для сталого розвитку економіки. У сучасних умовах будь-яка держава здійснює регулювання національної економіки, з різним ступенем втручання в її функціонування на інституційних засадах.

Причини державного регулювання розвитку біоекономіки випливають з його основних цілей, завдань і функцій (рис.3)

Рис. 3. Функції державного регулювання розвитку біоекономіки в Україні

Цільова функція передбачає визначення цілей та пріоритетів національного розвитку – держава формує стратегічні цілі розвитку біоекономіки, визначає потрібні ресурси, їх ефективність, а також соціальні, економічні наслідки цих дій шляхом розробки Державної стратегії розвитку біоекономіки до 2030 р.

Стимулююча функція визначає регулятори, здатні ефективно впливати на діяльність господарських суб'єктів і спрямовувати економічні процеси країни у напрямку розвитку біоекономіки. До таких регуляторів можна віднести сприятливу податкову політику; формування сприятливого інвестиційного клімату, необхідного для розвитку аграрного виробництва як бази виробництва біомаси, науково-дослідної сфери як джерела розробки біотехнологій, необхідних для виробництва біотехнологічної продукції.

Нормативна функція охоплює правові основи ефективного функціонування біоекономіки за рахунок прийняття відповідних законів та застосування інших нормативних та регулятивних засобів.

Коригуюча функція передбачає ряд заходів з метою перерозподілу ресурсів для зміни структури виробництва національного продукту у бік використання відновлюваних ресурсів, розвитку кругової економіки на основі використання сучасних біотехнологій.

Соціальна функція сприяє реалізації соціальних цінностей – держава забезпечує соціальний захист та соціальні гарантії, сприяє підвищенню якості життя, забезпечує збереження навколишнього середовища та сталий розвиток.

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки передбачає регулювання діяльності державного сектору економіки та вплив на суспільство з метою стимулювання розвитку біоекономіки. Для виконання цієї функції необхідно застосовувати фінансування фундаментальних досліджень у галузі біоекономіки за рахунок бюджетних платежів та кредитів, фінансування заходів соціальної та культурної політики задля формування нових суспільних норм, заснованих на необхідності розвитку біоекономіки, державну закупівлю біотехнологічної продукції тощо.

Контролююча функція вимагає розробки державних стандартів біотехнологічної продукції, нагляду і контролю за їх дотриманням, формування сприятливого середовища розвитку біоекономіки.

Зовнішньоекономічна функція держави щодо регулювання всіх напрямів зовнішньоекономічної діяльності держави з метою захисту національних інтересів у системі світового господарства. Засобами її реалізації є регулювання курсу національної валюти, стимулювання експорту, регулювання імпорту, митна політика, режим конвертованості, умови вивозу капіталу.

Слід наголосити, що основною функцією державного регулювання розвитку біоекономіки є організація життя в суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності та забезпечення можливості реалізації потреб майбутніх поколінь. Це потребує комплексного регулювання з урахуванням інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання, їх об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад держави, а також міжнародної спільноти. Комплексне та збалансоване врахування всіх цих інтересів можна забезпечити лише використовуючи такий інститут державного регулювання розвитку біоекономіки, як соціальне партнерство.

Доцільно розглянути завдання державного регулювання розвитку біоекономіки, виходячи із орієнтації на окремі складові розвитку сучасної економічної системи (рис.4).

Рис. 4. Завдання державного регулювання розвитку біоекономіки

Роль держави полягає у формуванні інституційного та макроекономічного середовища збалансованого розвитку біоекономіки. Основним завданням держави в період розвитку біоекономіки є визначення легітимних та ефективних норм та правил взаємодії між економіко-правовими суб’єктами та контролю за їх виконанням. На основі цього робимо висновок, який можна взяти за основу інституційної трансформації національної економіки в період розвитку біоекономіки, а саме: розвиток біоекономіки потребує інституційного забезпечення, а сама біоекономіка - це насамперед, усталені норми, принципи та правила взаємодії основних суб’єктів.

Теоретичні парадигми та концепції державного регулювання розвитку біоекономіки спрямовані на досягнення конструктивних відносин держави з приватним підприємництвом та громадянським суспільством, на пріоритети сталого розвитку суспільства, на забезпечення єдності економічної і соціальної ефективності розвитку біоекономіки.

Основним завданням держави в період розвитку біоекономіки є визначення легітимних та ефективних норм та правил взаємодії між економіко-правовими суб’єктами та контролю за їх виконанням.

Головна мета державного регулювання розвитку біоекономіки – довгострокове забезпечення добробуту населення, можливостей регенерації природної системи та підвищення конкурентоспроможності країни у світовому господарстві.

При цьому слід зазначити, що розвиток біоекономіки можуть забезпечити певні форми організації виробництва і ведення господарства: організаційні структури управління підприємствами біоекономіки, ефективні форми міжгалузевих взаємозв’язків (наприклад, між виробниками і переробниками біомаси, науково-дослідними структурами та біотехнологічними підприємствами), соціальне партнерство, територіальна організація виробництва (наприклад, агробіокластери).

Досліджуючи існуючі методичні підходи до визначення сутності державного регулювання визначено, що на сьогодні серед вчених немає єдності щодо розмежування форм і методів державного регулювання. Одні автори розрізняють його типи (короткотермінове і довготермінове), інші виокремлюють адміністративне і правове, пряме і опосередковане економічне регулювання, інші взагалі ці поняття часто ототожнюють.

Метод в самому загальному значенні - це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність з реалізації вибраних цільових установок. У науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів, прийомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного регулювання Розглядаючи методи державного регулювання, можна систематизувати їх за певними критеріями. Перш за все виділяють прямі та непрямі методи регулювання економіки.

До прямих методів відносяться:

визначення стратегічних цілей розвитку економіки та їх відображення в державних стратегіях, цільових програмах;

державні замовлення і контракти на виробництво та постачання окремих видів продукції, виконання робіт та надання послуг;

державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

нормативні вимоги до якості і сертифікації технологій і продукції;

правові і адміністративні обмеження і заборони стосовно випуску певних видів продукції;

ліцензування операцій по експорту та імпорту товарів.

Фактично, прямі методи державного регулювання включають себе способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елементи із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих методів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання останнього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.

Прямі методи державного регулювання здійснюються переважно в двох формах:

1) адміністративно-відомчий - у вигляді прямого дотаційного фінансування відповідно до спеціальних законів, що приймаються з метою безпосереднього сприяння розвитку бізнесу, до яких належать: дотації, субсидії, компенсації, виплати з фондів підтримки підприємництва, ліцензування, сертифікація, встановлення мит;

2) програмно-цільовий – у вигляді фінансування програм цільових, де держава виступає в ролі замовника.

Адміністративні методи широко використовуються у регулюванні національної економіки (ліміти, квоти, санкції, ліцензії, розподіл ринків, заморожування цін чи заробітної плати, державні замовлення і тощо.), а також у захисті національних інтересів у системі загальносвітових господарських зв'язків (ліцензування експорту чи державний контроль за імпортом капіталу та робочої сили).

Адміністративне регулювання спирається безпосередньо на силу державної влади і включає заходи заборони, дозволу, примушення. До адміністративних заходів відносяться:

корегування порогових (граничних) цін на ту чи іншу продукцію;

визначення пріоритетних напрямів дотацій і інвестицій; контроль за дотриманням стандартів на виготовлену продукцію;

встановлення квот, митного збору на імпорт або експорт сільськогосподарської продукції і продовольства в цілях захисту вітчизняних товаровиробників і продовольчого ринку;

переорієнтація органів державного управління відповідно до формування якісно нової структури, адекватній ринковій економіці; розвиток функцій місцевого самоврядування.

На думку науковців, в країнах з розвиненою ринковою економікою сфера адміністративних засобів обмежується головним чином охороною довкілля, забезпеченням мінімально допустимих умов життя малозабезпечених верств населення, а також припиненням розвитку тіньового бізнесу.

Непрямі методи державного регулювання націлені на стимулювання процесу розвитку підприємництва, створення сприятливого зовнішнього середовища для діяльності цього сектора економіки. Вони спираються в основному на економічні важелі і впливають на економічні інтереси суб’єктів господарської діяльності. До цієї групи методів належать:

оподаткування (рівень оподаткування та система податкових пільг);

регулювання цін, їх рівнів та співвідношень;

плата за ресурси, ставка відсотку за кредит, кредитні пільги;

митне регулювання експорту та імпорту, валютні курси та умови обміну валют;

кредитування.

Застосовуючи непрямі методи держава прямо не втручається в процес прийняття рішень економічними суб'єктами, а лише створює умови для того, щоб суб’єкти самостійно вибирали такі варіанти, які відповідають цілям державної економічної політики. Перевагою непрямих методів впливу є те, що вони не порушують ринкову ситуацію, а недоліком - існування тимчасового лагу, що виникає між моментами прийняття державою цих заходів, реакцією на них економіки та реальними змінами в господарських результатах. Непрямі методи, як правило, сприяють матеріальній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність суб’єктів економічної системи. Вони, звичайно, можуть мати різний рівень впливу на прийняття суб’єктами самостійних рішень. Наприклад, мито і податки діють досить активно, надання ж економічної інформації ринковому сектору хоча й економічно реалізується в інтересах державної політики, але не викликає досить суттєвої реакції ринкових агентів.

Співвідношення прямих і непрямих методів залежить від економічної ситуації в країні й обраної в зв'язку з цим концепції державного регулювання підтримки та розвитку підприємництва, тобто з акцентом на ринкові механізми або державне регулювання.

Дослідники, розглядаючи методи державного регулювання економіки та окремих її секторів, також виділяють такі групи методів, як економічні, організаційні та правові. До економічних методів автор відносить сукупність амортизаційної, податкової, кредитної, інноваційної, цінової політики та політики у сфері формування людського капіталу. Організаційні методи включають у себе участь у інвестиційних проектах та програмах, розвиток інформаційної інфраструктури. Правові методи регулювання включають в себе сукупність законодавчих актів (законів), указів Президента, постанов і розпоряджень Кабінету міністрів, які спрямовані на правове забезпечення функціонування бізнесу, підтримання конкурентного середовища, гарантій свобод і захисту прав та інтересів всіх громадян (наприклад, таких як право на життя, здоров’я, власність і отримання прибутку).

Рис.5. Система методів державного регулювання розвитку біоекономіки

Важливим інструментом державного регулювання розвитку біоекономіки виступає соціальне партнерство, котре на основі добровільної взаємодії держави, бізнесових структур та громадськості допомагає узгодити інколи протилежні цілі, і завдяки синергетичному ефекту сприяє розвитку біоекономіки на сучасному етапі. Адже сьогодні спостерігається інституційна недостатність забезпечення ефективної взаємодії між державним, приватним і громадським секторами економіки в умовах розвитку біоекономіки. Зокрема, доступність, поширення інформації про розвиток біоекономіки, біотехнологічної продукції та її достовірність, має ключове значення для прийняття рішень як в умовах ринкової взаємодії, так і при здійсненні державного регулювання. За умов недостатнього розвитку інститутів правової держави та нерозвинутого громадянського суспільства, ринкове середовище невзмозі забезпечити позитивні соціально-економічні наслідки розвитку біоекономіки.

До організаційних методів відносимо розробку Державної стратегії розвитку біоекономіки, котра визначає систему створення конкурентоспроможної біоекономіки, яка повинна стати основою модернізації та побудови постіндустріальної економіки шляхом розвитку таких напрямів, як агробіотехнології, біоенергетика, біомедицина, промислові біотехнології. У рамках організаційних методів забезпечується формування секторальної інтеграції, котра передбачає створення системи господарських зв'язків в процесі обміну результатами діяльності секторів біоекономіки (наприклад, – логістика по доставці і переробці біомаси, впровадження наукових розробок у виробничу сферу, створення і підтримка територіальних агробіокластерів), розвиток і підтримку інфраструктури біоекономіки.

Основні риси та напрями державного регулювання розвитку біоекономіки:

державне регулювання – це цілеспрямована діяльність державних структур, спрямована на досягнення поставлених цілей, зокрема, розвиток біоекономіки;

державне регулювання повинно охоплювати всі основні напрями діяльності економічних агентів для забезпечення ефективного розвитку біоекономіки;

державне регулювання передбачає існування механізмів участі громадян в діяльності держави, зокрема, соціального партнерства;

державне регулювання повинно бути відповіддю на суспільні вимоги та сучасні виклики, котрі виникають у економічній системі та світі;

державне регулювання обов’язково базується на законі, тобто воно має бути легітимним. У сучасному суспільстві фіскальні, регулятивні чи контрольні дії приймаються як легітимні, і все ж легітимність є необхідною, але недостатньою умовою ефективної державної політики;

державне регулювання базується на використанні певних важелів (інструментів) для досягнення поставленої мети.

Таким чином, державне регулювання розвитку біоекономіки має поєднувати у собі принципи сталого розвитку та визначення способів ефективного їх використання з оптимізацією вигод для всіх суб’єктів економічної системи (держава, бізнес, суспільство).

Механізм державного регулювання розвитку біоекономіки повинен враховувати різнопланову структуру суб’єктів біоекономіки і здійснювати регулювання економікою при максимальному дотриманні їх інтересів. При цьому слід підкреслити, що механізм державного регулювання не можна реалізувати без необхідного забезпечення форм, способів і методів свідомого регулювання економіки (рис. 6).

Модель свідчить, що державне регулювання розвитку біоекономіки можна визначити як сукупність конкретних форм, методів, засобів, інструментів, інститутів та правових форм, які застосовуються в процесі реалізації відповідної державної політики для регулювання виробничо-економічних та суспільних відносин між основними суб’єктами у відповідності до основних цілей сталого розвитку держави.

Державне регулювання розвитку біоекономіки передбачає цілеспрямований вплив на функціонування національної економіки з метою узгодження економічних, соціальних та екологічних інтересів, забезпечення економічного зростання та покращення якості життя населення із стратегічною орієнтацією на цілі сталого розвитку.

Рис.6. Модель державного регулювання розвитку біоекономіки

3. Економіко-правовий аналіз нормативної бази розвитку біоекономіки в Україні

Головною проблемою розвитку біоекономіки в Україні залишається відсутність дієвих економічних механізмів, що стимулюють інвестування як в інноваційну сферу, розробку біотехнологій, так і в їх комерціалізацію. Найважливішою умовою розвитку цих механізмів в Україні є наявність досконалої законодавчої та нормативної бази.

Норми права, що впливають на розвиток біоекономіки, містяться в багатьох нормативно-правових актах, які прямо не врегульовують дане питання. Сферу енергозбереження в нашій країні регулюють 7 Законів України, створено понад 50 нормативно-правових актів та 100 методичних документів, а також діють біля 40 національних (ДСТУ) та понад 60 міждержавних (ГОСТ) стандартів. Так чи інакше до розвитку біоекономіки мають відношення, по-перше, Конституція України, Земельний кодекс України, Водний кодекс України, Кодекс України про надра, Лісовий кодекс України, по-друге, низка законів України, серед яких варто згадати Закони України «Про енергозбереження»; «Про альтернативні джерела енергії», «Про альтернативні види палива», «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу», «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично-модифікованих організмів», «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про внесення змін до деяких законів України щодо сприяння виробництву та використанню біологічних видів палива», «Про електроенергетику», по-третє, постанови Кабінету Міністрів України, серед яких - «Про комплексні заходи щодо реалізації Національної енергетичної програми України», «Про програму державної підтримки розвитку нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії, малої гідро - і теплоенергетики», «Про комплексну державну програму енергозбереження України» та ін., по-четверте, рішення профільних міністерств та відомств; програми обласних державних адміністрацій; програми міських, районних та селищних рад.

Як відомо, основним законом України є Конституція. У ній, зокрема в статтях 13, 14, 16 визначено основні засади природокористування на території України; закріплено за народом України право власності на природні ресурси; встановлено механізми реалізації права власності на природні ресурси органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах, визначених законами України; зазначено соціальну спрямованість економіки природокористування та необхідність природо збереження.

Варто зазначити, що не дивлячись на досить великий перелік нормативно-правових актів, наведений вище, практика показує, що на сьогодні основним законом, що регулює відносини у сфері енергоефективності, залишається закон України «Про енергозбереження», котрий визначає правові, економічні, соціальні та екологічні основи енергозбереження для всіх підприємств, об′єднань та організацій, розташованих на території України, а також для громадян. При цьому, економічні важелі заохочення розвитку біоенергетики практично не закріплені законодавчо, що ніяк не сприяє переходу до біоекономіки.

Слід відмітити державну підтримку розвитку біоенергетики як одного з основних відновлюваних джерел енергії в Україні, особливо для заміщення природного газу. Зокрема, держава наразі надає підтримку у вигляді «зеленого» тарифу на виробництво електроенергії з ВДЕ, і за 2019 року за цим тарифом було введено нових об’єктів сумарною встановленою потужністю 39 МВте на біомасі та 34 МВте на біогазі.

Біоекономіка, заснована на знаннях, є інноваційною моделлю розвитку економіки. Інноваційний шлях розвитку є практично єдиним дієвим способом подолання технологічного відставання України від розвинутих країн світу. Вказаний шлях задекларовано на державному рівні – закони, постанови, укази, схвалена концепція розвитку національної інноваційної системи, стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів. Основними орієнтирами для формування державної інноваційної політики є Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, а також акти інноваційного законодавства.

Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність» визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технологічної сфери, створення умов для наукової та науково-технологічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.

Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» визначає правові, фінансові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки та техніки в Україні. У зв’язку з цим доцільно було б статтю 3 «Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки на період до 2020 року» даного закону доповнити пунктом «розвиток біотехнологій та біоекономіки».

Закон України «Про інноваційну діяльність в Україні» визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Встановлено принципи державної інноваційної політики, об’єкти та суб’єкти інноваційної діяльності.

Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» створює правову базу для концентрації ресурсів держави на провідних напрямах науково-технологічного оновлення виробництва та сфери послуг у країні, забезпечення внутрішнього ринку конкурентною, наукомісткою продукцією та виходу з нею на світовий ринок. Зокрема, в статті 4 даного закону «Стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності на 2011-2021 роки» зазначено, що стратегічними пріоритетними напрямами на 2011-2021 роки є: освоєння нових технологій транспортування енергії, впровадження енергоефективних, ресурсозберігаючих технологій, високотехнологічного розвитку транспортної системи, ракетно-космічної галузі, авіа- і суднобудування, озброєння та військової техніки, виробництва матеріалів, їх оброблення і з'єднання, створення індустрії наноматеріалів та нанотехнологій; технологічне оновлення та розвиток агропромислового комплексу; впровадження нових технологій та обладнання для якісного медичного обслуговування, лікування, фармацевтики; широке застосування технологій більш чистого виробництва та охорони навколишнього природного середовища; розвиток сучасних інформаційних, комунікаційних технологій, робототехніки. Як бачимо, в якості пріоритетних напрямів розвитку біотехнології та біоекономіка не фігурують, на превеликий жаль. Оскільки біоекономіка як така базується на знаннях (Knowledge-Based Bіo-Economy), при чому знання ці стосуються широкого спектра нових питань розвитку біо-екотехнологій, сільського господарства та промисловості, лісівництва та рибництва тощо, то ми вважаємо, що біоекономіку слід віднести до пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні на найближчий період часу.

Законом України «Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій» визначаються положення, спрямовані на запровадження моделі сталого економічного зростання вітчизняних підприємств шляхом удосконалення структури їх основного капіталу та інтенсивного інвестування високотехнологічного виробництва. У відповідності з цим законом із загальної суми коштів, виділених на реалізацію даної комплексної програми, на удосконалення хімічних технологій, розроблення та застосування нових матеріалів, розвиток біотехнологій призначено лише 7,9%, на розроблення наукоємних технологій для розвитку сільського господарства і переробної промисловості – 1,8%, на застосування наукоємних технологій у сфері охорони навколишнього природного середовища та оздоровлення людини - 0,9 відсотка. Водночас, на машинобудування та приладобудування та розвиток металургії спрямовано 39,7 відсотка. Такий розподіл коштів, на нашу думку, є неефективним: беручи до уваги, що машини, техніка, прилади тощо вітчизняного виробництва залишаються досить енергоємними як при їх виробництві, так і при експлуатації, така витрата коштів не призведе до бажаного результату. Оскільки біоекономіка є основою забезпечення економіки енергоресурсами в довгостроковій перспективі, то ми вважаємо за необхідне передбачити фінансування даного напрямку в більших обсягах (не менше 25% від загальної суми коштів, виділених на реалізацію даної комплексної програми).

Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» розкриває особливості запровадження спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності, оподаткування технологічних парків, їх державної підтримки. У перелік технологічних парків, зазначених у цьому законі, бажано було б, на нашу думку, включити підприємства біотехнологічної галузі, як основи для розвитку біоекономіки.

Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» визначає правові, економічні, організаційні та фінансові засади державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій і спрямований на забезпечення ефективного використання науково-технологічного та інтелектуального потенціалу України. Вважаємо, що цей закон створює правове поле для розвитку трансферу біотехнологій і стимулює залучення інвестицій у біоекономічні галузі.

Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» визначає правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій. Зокрема, у статті 7 даного закону зазначено, що з метою стимулювання розвитку депресивних територій можуть здійснюватися такі заходи: цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури; надання державної підтримки, у тому числі фінансової, малим підприємствам, сприяння формуванню об'єктів інфраструктури розвитку підприємництва, таких як бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційні та консалтингові центри, венчурні фонди тощо. Пропонуємо доповнити частину 3 цієї статті пунктом «передбачити можливість державної підтримки (фінансування, податкові пільги тощо) для проектування створення агробіотехнологічних кластерів». Агробіокластер – це структурне утворення на основі географічної близькості, що об’єднує такі підприємства: одне або кілька біотехнологічних підприємств (ядро агробіокластера), котрі є конкурентоспроможними на ринку і виробляють якісну продукцію для потреб більшості підприємств кластера та інших суб’єктів ринку; науково-дослідне підприємство (установу), які ведуть наукові дослідження та водночас мають можливість швидко впроваджувати їх результати в практику виробництва комерційних продуктів; сільськогосподарські підприємства, підприємства лісового господарства, підприємства рибного господарства та інші, підприємства, що займаються збиранням та вивезенням побутових відходів, що є постачальниками сировини для біотехнологічних підприємств; а також населений пункт, який виступає одночасно географічно-просторовим базисом агробіокластера, постачальником трудових ресурсів, споживачем кінцевої продукції та в кінцевому результаті реципієнтом соціо-еколого-економічних благ, що їх виробляє агробіокластер. Таким чином, створення агробіокластерів приведе до підвищення економічної ефективності всієї системи.

Формування законодавчого регулювання та державного стимулювання розвитку біоекономіки необхідно здійснювати за такими напрямками:

Доповнення існуючих нормативно-правових актів нормами прямої дії, що врегульовують пріоритетний розвиток біотехнологій та біоекономіки.

Структуризація існуючих законодавчих актів з метою підвищення ефективності їх дії та зменшення кількості.

Створення законодавчої та інформаційної бази, яка б забезпечувала економічну зацікавленість виробників у здійсненні інновацій на базі біо-, нано-, інфотехнологій.

Розробкою необхідної законодавчої бази для створення біржі біопалив.

Удосконалення системи підтримки експорту в частині просування на зовнішні ринки біотехнологічної продукції.

Визначення механізмів підтримки імпорту окремих передових зарубіжних біотехнологій (і відповідного технологічного обладнання), які характеризуються високим потенціалом для розвитку біоекономіки.

4. Формування довгострокової стратегії державної підтримки розвитку біоекономіки

Розвиток біоекономіки, виведення наукових досліджень і промислового виробництва в цій сфері на глобальний рівень конкурентоспроможності неможливі без реалізації цілеспрямованої державної політики. Мова йде не тільки про фінансову підтримку, а й про технічне регулювання, створення стимулів для формування галузей біоекономіки, побудові необхідної технологічної інфраструктури, створення попиту на продукцію, координації зусиль держави, наукових організацій і учасників ринку, що й приводить до необхідності розробки Концепції Державної стратегії розвитку біоекономіки. Стратегія розвитку біоекономіки в Україні до 2030 р. є системним підходом, що сприятиме використанню потенціалу біоекономіки та виробництву продуктів, отриманих з біомаси.

Визначені завдання Концепції полягають у:

створенні інфраструктури розвитку біоекономіки в Україні;

формуванні та реалізації пріоритетних інноваційних та інвестиційних проектів у сфері біоекономіки;

широкомасштабному розгортанні біоіндустрії на регіональному рівні по всіх секторах біоекономіки;

створенні сучасних освітніх програм і системи підготовки кадрів в галузі біоекономіки;

збереженні і розвитку біоресурсного потенціалу України як основи розвитку біоекономіки;

вирішенні актуальних соціально-економічних, енергетичних, екологічних та інших проблем країни методами і засобами біоекономіки;

інтеграції вітчизняної біотехнології в світову біоекономіку;

вдосконаленні правової, економічної, інформаційної та організаційної бази для розвитку біоекономіки.

У результаті реалізації Концепції Державної стратегії розвитку біоекономіки є можливим досягнення наступних результатів:

стале використання вітчизняної біомаси та відновлювальних джерел для виробництва палива, біотехнологічної продукції та енергії, забезпечуючи при цьому пріоритет продовольчої безпеки над іншими способами використання біомаси;

збільшення обсягів виробництва та споживання біотехнологічної продукції в Україні з урахуванням викликів, зумовлених економікою замкненого циклу та сталим використанням біосировини;

скорочення частки імпорту та збільшення частки експорту біотехнологічної продукції;

зростання результативності лікування;

створення ефективних методів ліквідації забруднень і запобігання шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середовище на декількох рівнях: захист клімату шляхом скорочення викидів парникових газів, зокрема викидів СО₂; збереження видового біорізноманіття; сумісність з навколишнім середовищем (впровадження економіки замкненого циклу, переробка відходів);

підвищення продовольчої безпеки країни;

поява нових доступних джерел енергії та зменшення енергетичної залежності країни у результаті розвитку біоенергетики;

створення робочих місць на підприємствах сфери біоекономіки, переробка відходів з використанням біотехнологій.

Стратегія довгострокової державної підтримки розвитку біоекономіки має спрямовуватися:

1) на розвиток наукової та ресурсної бази, що включає в себе такі напрямки, як вдосконалення системи підготовки кадрів для біотехнологічних підприємств, а також для проведення науково-дослідних робіт; створення механізмів, що сприяють прискоренню розвитку біоекономіки (формування відповідного законодавчого поля); стимулювання використання підприємствами технологій, пов’язаних з використанням поновлюваних ресурсів; комплексна підтримка аграрного сектора як основної ресурсної бази біоекономіки;

2) розвиток конкурентоспроможного сектора досліджень та розробок в області біотехнологій, що включає в себе такі напрямки, як розвиток механізму комерціалізації та впровадження біотехнологій; скорочення розриву між дослідженнями та ринком; узгодження потреб науки та виробництва; сприяння формуванню позитивного іміджу біотехнологічної продукції; пропаганда та популяризація біотехнологій як серед виробників, так і серед споживачів; формування «зеленого мислення»; створення/розвиток системи заходів, які сприяють легшому входженню біопродуктів на ринок;

3) підтримка (сприяння) створенню агробіокластерів на території України, що включає в себе такі напрямки, як створення/розвиток системи заходів в рамках соціального партнерства, що стимулюють утворення агробіокластерів; раціональне використання біоресурсів як бази для створення та подальшого розвитку територіальних агробіокластерів (на основі вивчення існуючих технологічних ланцюжків; розвиток альтернативної енергетики; позиціонування України на ринку високотехнологічної продукції.

Схематично вищеописану стратегію наведено на рис. 9.

Рис. 9. Стратегія довгострокової державної підтримки розвитку біоекономіки в Україні

Базуючись на цілях та баченні шляхів розвитку біоекономіки в Україні необхідно зазначити необхідність взаємодії та участі усіх зацікавлених сторін: приватних та громадських організацій, новаторів, вчених, і технологів у галузях виробництва біопродукції, промисловості, наукових установ та лабораторій; виробників біопалива та біотехнологічної продукції, інвесторів. Для цього необхідно розробити модель, котра зможе об’єднати зусилля основних суб’єктів соціального партнерства для створення оптимальних умов їх взаємодії з метою розвитку біоекономіки.