ТЕМА 14. ОЦІНЮВАННЯ ВАРТОСТІ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. Основні підходи та методи оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності

Вартість є однією з основних ознак товару. Щоб продати права на об’єкти інтелектуальної власності або використовувати їх у власному виробництві, необхідно визначити їхню вартість.

Відповідно до Міжнародних стандартів оцінки (МСО-1 ... МСО-5) розрахунки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності можуть виконуватися під час визначення:

• бази майна підприємств, що оподатковується;

• вартості виключних прав, переданих на основі ліцензійного договору або договору про їхнє перевідступлення;

• вартості об’єктів інтелектуальної (промислової) власності, які вносяться до статутного капіталу підприємства;

• розміру компенсації, яку необхідно виплатити згідно з чинним законодавством правовласнику за порушення його виключних (майнових) прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Необхідність оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності виникає також під час постановки їх на бухгалтерський облік, приватизації, страхуванні, передачі в заставу з метою отримання кредиту, у разі банкрутства підприємства та подібних ситуаціях.

Прийоми, які застосовуються для визначення вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності, можна розділити на три групи: підходи, методи та методики.

Підходи дають принципи визначення вартості.

Методи визначають процедуру розрахунку вартості.

Методики розглядають застосування того чи того методу щодо конкретних об’єктів інтелектуальної власності та конкретних завдань розрахунку.

Оцінка вартості прав на конкретний об’єкт інтелектуальної власності в кожному випадку їх використання є досить складною процедурою і вимагає унікального вирішення завдання.

Однак за всього різноманіття таких процедур існує три загальновизнані підходи до оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності: витратний підхід, порівняльний (ринковий) підхід, дохідний підхід.

Витратний підхід (підхід на основі активів) заснований на припущенні, що вартість об’єкта інтелектуальної власності (ОІВ) дорівнює вартості витрат на його створення, доведення до робочого стану та амортизацію. Такий підхід до розрахунку вартості ОІВ влаштовує покупця, тому що він може документально проконтролювати витрати на створення об’єкта інтелектуальної власності та, отже, переконатися, що ця вартість виправдана. Але він не вигідний для продавця, оскільки останній одержить суму, рівну тільки понесеним витратам на створення об’єкта інтелектуальної власності, тобто прибуток закладено не буде.

Порівняльний (ринковий) підхід до оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності допускає використання прийому порівняння продажів. Суть підходу полягає в порівнянні об’єкта, що оцінюється, з аналогічними за призначенням, якістю і корисністю об’єктами, вже проданими на аналогічному ринку. Цей підхід дає так звану «справедливу ціну», тобто таку ціну, за яку продавець, який володіє інформацією про ринкову вартість аналогічних об’єктів, готовий продати об’єкт інтелектуальної власності, а покупець, який також має повну інформацію про цей об’єкт і ринкову вартість аналогічних об’єктів, готовий купити цей об’єкт інтелектуальної власності. Тобто ціна встановлюється ринком і влаштовує як продавця, так і покупця.

Дохідний підхід припускає, що ніхто не стане вкладати свій капітал у придбання того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, якщо такий самий дохід можна отримати будь-яким іншим способом. Суть підходу полягає в тому, що вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, який може принести використання цього ОІВ у майбутньому.

Для розрахунку поточної вартості об’єкта оцінки застосовують два основні прийоми - дисконтування і капіталізацію доходу. Для кожного підходу існує один або декілька методів оцінки. Зв’язок між підходами і методами оцінки представлено в табл. 1.

Зазначимо, що це лише частина методів, які можуть використовуватися.

Метод прямого відтворення активу визначає суму витрат, необхідних для створення нової точної копії активу, який оцінюватиметься. Ці витрати повинні ґрунтуватися на реальних цінах на сировину, матеріали, енергоносії, комплектуючі вироби, інформації, а також на середньогалузевій вартості робочої сили певної кваліфікації. Метод прямого відтворення є досить поширеним методом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів.

 Таблиця 1. Зв’язок між підходами до оцінки об’єктів інтелектуальної власності та методами їх оцінки

Метод заміщення базується на принципі, який стверджує, що максимальна вартість власності визначається мінімальною вартістю, яку необхідно оплатити під час придбання активу аналогічної корисності або з аналогічною споживчою вартістю. Ця вартість має назву вартості нового активу, який є еквівалентним за функціональними можливостями і варіантами його використання, але не обов’язково подібного об’єкта інтелектуальної власності, який заміщається.

Метод вихідних витрат ґрунтується на фактично наведених витратах, вибраних із бухгалтерської звітності підприємства за декілька останніх років. Звертають увагу на дві обставини: розмір і термін створення активу. Витрати, які було проведено раніше, за необхідності має бути скориговано, а потім проіндексовано з урахуванням їхнього терміну давності.

Видатковий підхід найчастіше використовується для оцінки нематеріальних активів, які не беруть участі у формуванні майбутніх прибутків і які не приносять прибутку на даний момент часу. Наприклад, нематеріальні активи, які оцінюються, мають соціальне значення або беруть участь в оборонних програмах, програмах безпеки державного або регіонального значення.

Метод порівняння продажів по суті збігається з порівняльним підходом. Визначена за цим методом ціна об’єкта інтелектуальної власності є найдостовірнішою, оскільки її сформовано ринком.

Метод прямої капіталізації заснований на переведенні прибутку від комерційного використання об’єкта інтелектуальної власності у вартість останнього. Цей метод використовують найчастіше як експрес-метод для розрахунку залишкової вартості, а іноді - для оцінки активів, термін життя яких практично не визначений. Процедура цього методу включає, по-перше, виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, по-друге, виявлення ставки капіталізації, і, по-третє, визначення вартості активу як добутку від ділення чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод додаткового прибутку заснований на припущенні про те, що продукція, яку виготовлено з використанням об’єкта інтелектуальної власності, приносить додатковий прибуток у порівнянні з продукцією, яка виготовляється без використання цього об’єкта інтелектуальної власності. Розрахунок вартості здійснюється за формулою:

Метод роялті визначає вартість об’єкта інтелектуальної власності як частину від бази роялті (доходу, прибутку, вартості основної сировини). Розмір цієї частини має назву ставки роялті:

2. Послідовність оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності

Принципову схему, яка відображає послідовність оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності, представлено на рис. 1.

Процес оцінки починається з ідентифікації об’єкта інтелектуальної власності, тобто зі встановлення факту його юридичної правочинності та правовласника.

Рис. 1. Послідовність оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності

Наступним кроком є визначення мети оцінки.

Коли встановлено об’єкти та мету оцінки, визначають базу оцінки.

Під базою оцінки розуміють різновид вартості, яка використовуватиметься під час оцінки. Вона проводиться із застосуванням бази, яка відповідає ринковій вартості або неринковим різновидам вартості.

До неринкових різновидів вартості відносяться: залишкова вартість заміщення, вартість у використанні, інвестиційна вартість тощо.

Наступним кроком є вибір підходу до оцінки. Він обумовлюється різновидом об’єкта інтелектуальної власності, метою і базою оцінки. Після того, як буде обрано той чи той підхід, в його рамках обирають метод оцінки.

І, нарешті, проводять розрахунок вартості прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Бажано виконати розрахунок не менш як двома методами. Процедура оцінки завершується оформленням звіту про оцінку, в якому повинна бути відображена всебічно обґрунтована вартість прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Придбаний або отриманий на умовах відсутності оплати об’єкт інтелектуальної власності відображається в балансі, якщо існує ймовірність отримання в майбутньому матеріальної вигоди, пов’язаної з її використанням, а його вартість може бути достовірно визначена.

Отже, щоб поста[1]вити об’єкт інтелектуальної власності на бухгалтерський облік, необхідно визначити його вартість. Ще однією умовою постановки об’єкта інтелектуальної власності на бухгалтерський облік є той факт, що термін використання прав на об’єкт інтелектуальної власності повинен бути не менше ніж один рік або не менше ніж операційний цикл, якщо він перевищує один рік.

Використання інтелектуальної власності як нематеріального активу в господарській діяльності підприємств і відображення в бухгалтерському обліку операцій руху таких об’єктів дозволяє:

 • документально підтверджувати довгострокові майнові права за допомогою обліку їх у балансі підприємства і створювати відповідні фонди амортизаційних відрахувань;

• отримувати додатковий прибуток від передачі прав на використання об’єктів інтелектуальної власності, а також забезпечувати (залежно від обсягу переданих прав) обґрунтоване регулювання цін на інноваційну продукцію підприємства;

• виплачувати фізичним особам авторські винагороди.

Отже, постановка інтелектуальної власності на бухгалтерський облік є одним із варіантів введення інтелектуальної власності в господарський обіг і дає можливість підприємству отримати додатковий прибуток.

3. Особливості оцінки прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності

Оцінка прав на винаходи і корисні моделі. Розглянемо оцінку прав на ці об’єкти, виходячи з витратного, порівняльного і дохідного підходів.

Оцінка на базі витратного підходу. В рамках витратного підходу як приклад використовуємо метод вихідних витрат. За цим методом вартість прав на винахід або корисну модель, які було створено на власному підприємстві, можна визначити за формулою:

У свою чергу його можна визначити за такою формулою:

Дисконтування в основній формулі означає, що якби гроші не були вкладені в цей ОІВ, а працювали б на ринку капіталу, наприклад, були на депозиті, то вони принесли б прибуток, пропорційний банківському відсотку за використання цього капіталу. При цьому відлік періодів випливає з дати оцінки, тобто чим раніше були ці витрати, тим більше грошей на момент оцінки міг би принести депозит. Під час визначення витрат враховуються всі фактичні витрати, пов’язані зі створенням, правовою охороною і введенням ОІВ у дію:

У свою чергу:

Чим точніше враховуватимуться витрати, тим обґрунтованішим буде результат оцінки. За такого підходу розраховується максимальна вартість, тому що весь прибуток належить до ОІВ. Точність методу може підвищуватися за рахунок процедури приведення вартості грошей, витрачених у минулих періодах, до справжньої їхньої вартості.

Порівняльний підхід. Для визначення вартості ОІВ за порівняльним (ринковим) підходом здійснюють збір, аналіз та систематизацію даних про комерційні умови, укладені ліцензійні та інші договори на передачу прав на ОІВ та їх ціну на міжнародному та внутрішньому ринках за галузевим принципом. Зібрана інформація є основою для створення бази даних. Визначення ринкової вартості прав на ОІВ на основі наявних аналогів можливе лише у разі правильного зіставлення завдань, параметрів, обсягів та умов надання прав, а також характеристик прав, що оцінюються, на ОІВ та аналога.

Визначення ціни продажу продукції з використанням ОІВ відбувається на основі порівняння продажів за прайс-листами об’єктів, що порівнюються, зіставлення комерційних умов цих продажів і технічного рівня ОІВ, що оцінюється, з наявними аналогами. Бази даних мають порівняльні дані, зокрема терміни договорів, ставки роялті, ціни продажів тощо. Надалі така інформація може використовуватися для уточнення розрахункових параметрів, що одержуються під час оцінки прав на ОІВ на основі дохідного підходу.

Дохідний підхід. Під час використання дохідного підходу оцінку вартості прав на винахід і корисну модель найчастіше проводять за методом «додаткового прибутку».

Під додатковим прибутком розуміють різницю між прибутком, отриманим під час використання винаходу або корисної моделі, і тим прибутком, який виробник отримує від реалізації продукції без використання винаходу або корисної моделі.

Цей щорічний приріст прибутку дисконтують із урахуванням очікуваного періоду його отримання. Вартість прав на винахід або корисну модель за цим методом можна визначити за формулою:

Оцінка прав на промисловий зразок. Вартість прав на промисловий зразок може бути визначено за формулою:

Вибір числового значення коефіцієнтів проводиться в табл. 2 - 4.

Оцінка прав на товарний знак. Вартість прав на товарний знак здебільшого залежить від репутації підприємства, якому він належить, тривалості його перебування на ринку і якості товару або послуги, ніж право на винахід, корисну модель або промисловий зразок.

Вартість прав на товарний знак можна розрахувати за формулою:

Здебільшого щодо об’єктів авторського права оцінка вартості прав зводиться до визначення розміру винагороди автору за використання цих об’єктів. Щодо об’єктів суміжних прав визначається розмір винагороди виконавцям, виробникам фонограм, відеограм або службам мовлення. Загалом до оцінки прав на об’єкти авторського права і суміжних прав може бути застосовано підходи та методи, які використовуються під час оцінки прав на об’єкти промислової власності з урахуванням низки особливостей.

Відповідно до методу роялті вартість прав на об’єкт авторського права і суміжних прав, за умови, що винагорода за використання прав виплачуватиметься у вигляді платежів роялті, тобто рівними частками в кінці кожного періоду, може бути визначено за формулою:

Якщо передбачається виплата винагороди у вигляді паушального (разового) платежу, то для розрахунку можна використовувати формулу:

Порівнюючи цю формулу з попередньою, бачимо, що розмір паушального платежу буде меншим, ніж платежі роялті, оскільки в останню формулу вводиться множник - коефіцієнт дисконтування, величина якого менше за одиницю.

За базу роялті, в одних випадках, приймають суму валового збору, який надходить від продажу квитків за публічне виконання одного твору чи програми. В іншому разі це можуть бути доходи, отримані від того різновиду діяльності, в процесі здійснення якого відбувається використання об’єктів авторського права чи суміжних прав.

У разі відсутності таких доходів - загальна сума витрат на проведення заходу, під час якого відбувається використання об’єктів авторського права і суміжних прав. Ставки роялті в загальному випадку є предметом домовленості між ліцензіаром і ліцензіатом.

Оцінка прав на програми для ЕОМ. Програми для ЕОМ (програмні продукти) - це об’єкти авторського права, методики для оцінки вартості прав на які практично відсутні. Якщо програму розроблено для використання у власному виробництві або на замовлення, то її вартість може бути розраховано на основі активів, наприклад, за методом первісних витрат. Собівартість програмного продукту може включати:

• заробітну плату основних працівників (у нашому випадку програмістів, постановників завдань, дизайнерів, співробітників, які тестують готову програму, формують вихідні бази даних та ін.), а також нарахування на зарплату;

• прямі матеріальні витрати: вартість електроенергії та можливих інформаційних носіїв;

• інші витрати: на матеріали, що використовуються, відрядження основних розробників (якщо вони пов’язані зі створенням програми), послуги зовнішніх організацій (якщо вони беруть участь у створенні програми) тощо (табл. 7).

Визначення вартості прав на використання літературних творів. Визначення вартості цих прав необхідне під час укладення договору на право використання твору між автором та видавцем або в інших випадках. Вартість прав може бути визначена за описаним вище методом роялті. Для цього потрібно визначити ставку роялті та базу роялті. За базу роялті зазвичай приймають обсяг продажів за період часу, що розглядається, а не вартість надрукованих примірників або запланованого тиражу.

Особливості оцінки прав на художні твори та об’єкти суміжних прав. Такі об’єкти права, як п’єси, опери, балет, концертні програми, фонограми та аудіограми, створюються не одним автором, а групою авторів. Наприклад, п’єсу створюють: автор тексту, режисер-постановник, художник-сценограф, художник з костюмів. Всі вони є співавторами. Під час оцінки такого об’єкта права виникає завдання визначення частки кожного зі співавторів у загальному платежі роялті. Цю частку може бути визначено відповідно до значень ставок роялті для співавторів.

Оцінка гудвілу. В ринковій економіці гудвіл відіграє важливу роль, і його змістовим наповненням по суті є результати творчої діяльності, тобто об’єкти інтелектуальної власності, не поставлені на бухгалтерський облік. Вартість гудвілу, як правило, враховують під час операцій купівлі або продажу підприємств. Розглянемо методику і приклад оцінки гудвілу, які базуються на формулі податкового відомства США.

Відповідно до цієї методики дійсна вартість гудвілу визначається з урахуванням прибутку підприємства після сплати податків за такою формулою

Розрахунок проводиться в такій послідовності:

1) визначається середньорічний прибуток підприємства за розрахунковий період (не менше ніж 5 років);

2) визначається середньорічна вартість матеріальних активів за той самий період;

3) визначається прибуток, який генерують матеріальні активи:

4) визначається вартість гудвілу за формулою 20. Нижче наведено приклад розрахунку вартості гудвілу (табл. 8, 9).

Розрахуємо прибуток на матеріальні активи (за нормою 10 %):

Розрахуємо вартість гудвілу (з коефіцієнтом капіталізації 0,2):

Цей метод має деякі обмеження, оскільки допускає визначення вартості через сукупний дохід, отриманий за рахунок усієї маси матеріальних і нематеріальних активів, що перебувають на балансі підприємства. У випадку, якщо підприємство не має на своєму балансі нематеріальних активів чи їхня вартість є невеликою, то така оцінка може бути досить точною. Розглянутий метод визначення вартості гудвілу є цілком застосовним для вітчизняних підприємств.

4. Презентація до теми 14

Презентація до теми 14