Теоретичний матеріал до теми 1: Походження та розвиток біоекономіки

1. Термінологічне визначення біоекономіки

Дослідження численних наукових джерел виявило, що термін «економіка біологічного походження» (biobased economy) бере свій початок з області біотехнологій. Цей термін був вперше визначений Juan Enriquez Cabot та Rodrigo Martinez на семінарі з геноміки в 1997 році і виписка з їх роботи була опублікована в Science Magazine, а саме: «…це частина економіки, котра використовує нові біологічні знання з коммерційною та промисловою метою, в цілях покращення добробуту людини».

До 2005 року цей термін «економіка біологічного походження» в основному використовувався відносно господарської діяльності, пов’язаної з науковою та науково-дослідною діяльністю, зосередженою на біотехнології, тобто на розумінні механізмів і процесів, що мають місце на генетичних та молекулярних рівнях, та її застосування до виробничого процесу.

З 2005 року почали використовувати дещо ширше та схоже поняття біоекономіки, яке відрізнялося сферою використання та проблемами, що досліджувалися

У роботі Andy W. Sheppard, Cameron Begley та ін., зокрема зазначено, що біоекономіка включає всі види економічної діяльності, пов'язані з винаходом, розвитком та виробництвом частково нехарчових продуктів та процесів, що базуються на біологічних ресурсах. Вона сильно обумовлена майбутньою потребою для промислових продуктів та палив, отриманих з поновлюваних ресурсів та з біологічних виробничих систем у агролісівництві.

Viaggi Davide, Mantino Francesco та ін. вважають, що біоекономіка охоплює виробництво поновлюваних біологічних ресурсів та їх перетворення у продукти харчування, корми, біобазовані продукти та біоенергію. Вона включає сільське господарство, лісівництво, рибальство, харчову та целюлозно-паперову промисловість, а також частини хімічної, біотехнологічної та енергетичної промисловості.

На сучасному етапі згідно з даними зарубіжних дослідників, найчастіше вживаються в різного роду політичних документах, презентаціях та наукових статтях наступні дефініції:

1) «біоекономіка включає в себе всі галузі і сектори економіки, які виробляють, управляють, та іншим чином використовують біологічні ресурси (а також пов'язані з ними послуги, виробничі або споживчі галузі), такі як сільське господарство, рибальство, лісове господарство, харчова промисловість тощо». Це визначення було використане на конференції з біоекономіки ЄС у 2005 році;

2) «вартість європейської біоекономіки складає біля 2 трильйонів євро, при цьому зайнятість у ній – біля 22 млн. робочих місць в таких різноманітних секторах, як сільське господарство, лісівництво, рибальство, харчова промисловість, хімічні речовини і біопалива. Це вражаюча реальність європейської біоекономіки. Це є невід’ємною частиною всього нашого життя і грає важливу роль в його покращенні» (Maire Geoghegan Quinn, 2010 quoted, in the conference report of The Knowledge Based Bio Economy towards 2020 conference held in Brussels;

3) економіка біологічного походження базується на виробничих парадигмах, які покладаються на біологічні процеси і, як у випадку з природними екосистемами, використовують природні матеріали, витрачають мінімальну кількість енергії і не виробляють відходів, так як всі відходи одного процесу є сировиною для іншого процесу і використовуються повторно в екосистемі» (Franz Fischler (WWF), 2010, quoted in the conference report of The Knowledge Based Bio Economy towards 2020 conference held in 2010 in Brussels;

4) біоекономіка відноситься до сталого виробництва та конверсії біомаси в асортимент продуктів для харчування, охорони здоров’я, волокна і промислових товарів та енергії. Поновлювані біомаса охоплює будь-який біологічний матеріал (сільськогосподарський, лісогосподарський та тваринного походження, включаючи рибу) як продукт сам по собі або для використання як сировини;

5) бioекономіка – це стале виробництво і перетворення біомаси для діапазону продуктів харчування та охорони здоров'я, волокна і промислових товарів та енергії. Відновлювана біомаса охоплює будь-який біологічний матеріал, що використовується як сировина.

Обсяг і наголоси в цих визначеннях відрізняються, кожне з них має певні переваги та недоліки, деякі з них були виявлені в ході он-лайн консультації Європейської Комісії з біоекономіки, яка проходила з лютого по травень 2011 року. Наприклад, одна з учасниць цієї консультації – Технологічна Платформа TP Organics – надавала перевагу відносно ширшому визначенню (відповідно до третього визначення, що вказано вище), з тим щоб зберегти достатню гнучкість з точки зору потенційних майбутніх подій. Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй (ФАО) підкреслила необхідність мислити в термінах «стійкої біоекономіки», базуючись на екосистемному підході та включаючи піклування про навколишнє середовище. Підтримуючи такий напрямок думок, Альянс ACE (Alliance for Beverage Cartons and the Environment) закликав до включення «стійких джерел постачання сировини та матеріалів».

Таким чином, Європейська Комісія сформулювала шосте визначення біоекономіки, вдосконалене в ході консультацій, яке було підтримане всіма учасниками, що брали участь в он-лайн консультації з біоекономіки: це «…низьковідходний виробничий ланцюг, що починається від використання землі і моря, через перетворення і виробництво біопродуктів, адаптованих до вимог кінцевих користувачів. Точніше, біоекономіка об'єднує повний спектр природних і поновлюваних біологічних ресурсів – земельні і аква-ресурси, біорізноманіття та біологічні матеріали (рослинні, тваринні і мікробні), аж до обробки і споживання цих біоресурсів. Біоекономіка охоплює сільське господарство, лісове господарство, рибництво, харчовий та біотехнологічний сектори, а також широкий діапазон галузей промисловості – від виробництва енергії та хімічних речовин до будівництва та транспорту. Вона включає в себе широкий спектр загальних і конкретних технологічних рішень (як ті, що вже доступні, так і ті, які ще належить розробити), які можуть бути застосовані цими секторами для забезпечення зростання і сталого розвитку, наприклад, з точки зору продовольчої безпеки і наявності промислових матеріалів для майбутніх поколінь»

Таблиця 1 Сучасні підходи до визначення біоекономіки

Як видно з таблиці 1, науковці різних країн при визначенні сутності біоекономіки мають спільну точку зору, яка стосується використання поновлюваних ресурсів для виробництва необхідних благ, водночас певні розбіжності у поглядах стосуються переліку галузей, котрі входять до біоекономіки.

2. Секторний підхід до аналізу біоекономіки

З точки зору системного підходу спочатку необхідно проаналізувати структуру біоекономіки. Рушійною силою, так званим драйвером, для розвитку біоекономіки виступає прогрес в області біотехнології. У науковій літературі зазначається, що у широкому сенсі біотехнологія являє собою прикордонну між біологією і технікою наукову дисципліну і сферу практики, що вивчає шляхи і методи зміни навколишнього природного середовища відповідно до людських потреб. У вузькому сенсі біотехнологія - сукупність методів і прийомів отримання корисних для людини продуктів і явищ за допомогою біологічних агентів.

Як зазначає Новиков В., сьогодні біотехнологією звичайно називають промислове виробництво будь-якого продукту, що безпосередньо використовує молекулярно-біологічні (насамперед молекулярно-генетичні) процеси. Найбільш широко такого роду технології застосовують у сільському господарстві, фармацевтичній промисловості й медицині. Виробництво харчового спирту, дріжджів, пива, молочних продуктів, вина тощо можна цілком віднести до біотехнологічних, але їх традиційно відносять до харчової промисловості. Ця галузь промисловості має ґрунтовну наукову базу, інженерні досягнення, свої традиції, специфічне апаратурне оформлення, вона продовжує розвиватися, і хоча її відносять до першого етапу розвитку біотехнології, однак вона сьогодні становить окремий технологічний напрям. Сьогодні біотехнологія в світі піднялася на новий рівень розвитку. Це сталося завдяки новим знанням і технологічному прориву, особливо в галузі нанотехнологій. Крім того, людство усвідомило перспективну вичерпаність таких природних ресурсів, як нафта і газ, що загрожує енергетичною і екологічною кризою (відповідно актуалізовується проблема збереження природного середовища). Вихід із такої кризової ситуації пропонує біоекономіка, що ґрунтується на використанні відновлюваних біоресурсів. Біоекономіка включає не тільки лісову, целюлозно-паперову, харчову промисловість, сільське господарство і рибальство (це так званий зелений сектор біоекономіки), але й біофармацевтику (червоний сектор), а також виробництво ферментів, біопалива, біоремедіацію ґрунтів і води (білий сектор). Про важливу роль біотехнології свідчить об’єм продукції біотехнологічного сектора світового ринку, що постійно збільшується. Сьогодні, за даними Міжнародного консалтингового агентства Abercade, світовий ринок біотехнологічної продукції оцінюють майже в 163 млрд. дол. США [14]. Основні сектори ринку – продукти для харчової промисловості і сільського господарства – 45 млрд. дол. США; фармацевтична продукція – 26,8 млрд. дол. США; ферменти і препарати для виробництва мийних засобів – 21 млрд. дол. США. Крім того, до біотехнології відносять виробництво посадкового матеріалу модифікованих рослин (обсяг продажу до 30 млрд. дол. США на рік), а також фармацевтичних косметичних засобів, одержаних із натуральної рослинної або тваринної сировини. Обсяг цього ринку – 40 млрд. дол. США. Такий показник, як капіталізація компаній світового біотехнологічного сектора перевищує 500 млрд. дол. США. На тлі інших країн рівень розвитку біотехнологій в Україні поки що виглядає скромно, а обсяг її продукції не перевищує 20 млн. дол. США при обсязі ринку 300 млн. дол. США (при цьому спеціалісти агентства Abercade визнають, що ці оцінки вкрай приблизні, оскільки український ринок погано структурований і офіційної статистики щодо біотехнологічних товарів майже немає). Для порівняння зазначимо, що ринок Китаю та Індії, який стрімко розвивається в останні роки, становить 3,8 млрд. дол. США, а ринок Росії, яка випускає власну біотехнологічну продукцію на 300 млн. дол. США – близько 1 млрд. дол. США

Оскільки біотехнологія використовується в різних галузях економіки і зачіпає багато сфер життя людини, у світі прийнято таку «кольорову» класифікацію біотехнології: «червона біотехнологія» – біотехнологія, пов’язана із забезпеченням здоров’я людини і потенційною корекцією його генома, а також з виробництвом біофармацевтичних препаратів (протеїнів, ферментів, антитіл); «зелена біотехнологія» – спрямована на розробку і створення генетично модифікованих (ГМ) рослин, стійких до біотичних і абіотичних стресів, визначає сучасні методи ведення сільського та лісового господарства; «біла біотехнологія» – промислова біотехнологія, яка об’єднує виробництво біопалива, біотехнології в харчовій, хімічній і нафтопереробній промисловості; «сіра біотехнологія» – пов'язана з природоохоронною діяльністю, біоремедіацією; «синя біотехнологія» – пов'язана з використанням морських організмів і сировинних ресурсів водойм [22]. Базуючись на вищевказаній класифікації напрямків біотехнології, пропонуємо виділити в структурі біоекономіки сектори, які відповідають «кольоровій» класифікації, додавши до них такі необхідні, на нашу думку, структурні елементи як сектор інфраструктури, науковий сектор, а також виокремити із «білого» сектору біоенергетику (рис.1.2). Оскільки без плідної роботи науковців неможливо створення нових та розвиток існуючих технологій, відтак, і розвиток біоекономіки неможливий без науки. У свою чергу розвиток науки забезпечується складним механізмом функціонування цілої системи науково-дослідних та навчальних закладів. Тому вважаємо за необхідне виокремлювати в структурі біоекономіки сектор досліджень. Також, враховуючи сучасні еколого-економічні реалії України, значну вагу має питання забезпечення джерелами енергії. Одним із важливих актуальних напрямків в енергетиці є перехід на поновлювані джерела енергії, в тому числі біоенергетика. Відтак біоенергетика повинна стати окремим структурним елементом біоекономіки. Крім того, вирішальним фактором ефективності функціонування тієї чи іншої галузі часто стає наявність розвинутої інфраструктури. Повною мірою це стосується і біоекономіки. Наприклад, відсутність логістичних систем для біомаси робить занадто дорогим виробництво біопалива. А низька поінформованість споживачів про переваги та недоліки біотехнологічної продукції зумовлює низький попит на неї на ринку. Таким чином, в сучасних умовах уся необхідна інфраструктура (як існуюча, так і та, що повинна бути в майбутньому) є ще одним важливим сектором біоекономіки.

В дослідженнях європейських вчених стосовно питання, яке тут розглядається, зазначається, що визначення терміну «біоекономіка» має чітку секторну орієнтацію: воно включає як сільськогосподарську, лісову, рибну та харчову промисловості, так і «біо-частини» хімічної, біотехнологічної та енергетичної промисловостей. Це означає, що для презентації нової області біоекономіки необхідний достатній секторний та товарний розподіл. Ці розподіли, скоріше за все, стосуватимуться секторної та товарної класифікацій, які зазначені у визнаних системах статистичних класифікацій як ті, що використовують загальні правила стосовно збору та представлення статистичних даних та інструментів, що використовуються у всіх країнах. У таблиці 1.1 показаний розподіл біоекономіки на чотири типи секторної біоекономічної діяльності, які пов’язані зі своєю номенклатурою у Статистичній Класифікації Видів Економічної Діяльності Європейської Комісії (ЕКВЕД). ЕКВЕД включає в себе порівняльні статистичні дані з економічної діяльності як в ЄС, так і у світі.

Секторний підхід доцільний при вирішенні завдання контролю змін, що відбуваються в економіці як на поточний момент, так і в майбутньому. Загальноприйняті сектори біоекономіки (основна та вторинна діяльність у таблиці 1.1) будуть взаємодіяти з секторами, що за своїм походженням напряму не пов'язані з біоекономікою (сфера послуг у таблиці 1.1). Головним завданням для контролю за біоекономікою є визначення частки біоекономіки у цих третинних секторах. Нова секторна взаємодія створюватиме нові наслідки у всіх секторах, які вважаються відгалуженнями біоекономіки. Далі з’являться нові конкуруючі вимоги до ресурсів біомаси, незалежно від її походження (земля, вода, відходи, відходи виробництва). Тепер, коли світ активно розвиває біоекономіку, біомасу все більше використовують як виробничий фактор у все більшій кількості секторів та виробництв.

Рис. 1. Секторна структура біоекономіки

У комплексі системного аналізу біоекономіки необхідно передбачити складові, які можна наповнити емпіричною інформацією, та за допомогою яких можна досліджувати зв'язки між біоекономікою та іншими частинами економіки.

Оскільки на даний момент у світі розвиток біоекономіки набуває все більшої актуальності, то постає задача формування цілісної системи показників, котрі б дозволяли відстежувати даний процес в динаміці.

3. Моделі біоекономіки

Завдання та виклики сучасного світу зумовлюють необхідність розробки теоретичного підґрунтя формування наукової концепції перспективної моделі розвитку національної економіки. Характерною рисою поточного моменту є відсутність єдиної стратегічної моделі розвитку, яка б відповідала сучасним вимогам.

Відтак, розвиток біоекономіки як інтегрованої моделі ресурсозберігаючої економіки на основі застосування інноваційних технологій є, на нашу думку, надзвичайно актуальним напрямком, що має настільки важливі переваги та далекоглядні перспективи, що ними не можна нехтувати.

Насамперед варто зауважити, що у науковій літературі відсутній єдиний підхід до класифікації моделей національної економіки. Потребують подальшого дослідження проблеми, пов’язані з формуванням моделі, яка б дозволила перейти до соціально-орієнтованої економіки на засадах стійкого розвитку, враховуючи поточну ситуацію, пов’язану із вичерпністю природних ресурсів та необхідністю збереження навколишнього середовища.

В даній темі проаналізовано існуючі моделі розвитку національних економік загалом та моделі біоекономіки зокрема, тримаючи в полі зору необхідність обґрунтування побудови оптимальної моделі біоекономіки для України.

Роботи багатьох вчених-економістів містять дослідження та класифікації моделей розвитку економічних систем. Будь-яка модель національної економіки повинна забезпечувати збалансоване зростання, враховуючи принципи сталого розвитку. Спираючись на ці принципи, піддамо детальному розгляду такі моделі, що наведені нижче.

Модель інноваційного розвитку національної економіки. Об’єктивні зміни в суспільному економічному розвитку призвели до формування інноваційної моделі розвитку економіки, для якої характерні нові риси та пріоритети. Інноваційний тип розвитку економіки характеризується перенесенням акценту на використання принципово нових прогресивних технологій, переходом до випуску високотехнологічної продукції, ефективними організаційними і управлінськими рішеннями в інноваційній діяльності, що стосується як мікро-, так і макроекономічних процесів розвитку – створення технопарків, технополісів, проведення політики ресурсозбереження, інтелектуалізації всієї виробничої діяльності, всебічне використання інформаційних технологій. Важливу роль в житті суспільства стали відігравати галузі, що ґрунтуються на так званих «високих» технологіях, а також галузі, що безпосередньо задовольняють потреби людей. Відбувається переоцінка людського фактору в економіці: зростає роль творчих кадрів - людей, що володіють знаннями і є носіями нововведень в сфері організаційної, науково-технічної та екологічної культури. З’являються нові суспільні пріоритети: добробут, інтелектуалізація виробничої діяльності, використання високих та інформаційних технологій, екологічність. Ця модель потребує нової фінансово-кредитної політики, ефективного стимулювання інновацій, розвитку наукомістких та скорочення природоексплуатуючих галузей – на макрорівні; зміни типу підприємницької діяльності, активного залучення до виробництва малого та середнього приватного бізнесу – на мікрорівні.

В Україні певне законодавче поле для формування інноваційної моделі економіки окреслюється такими законами: закони України «Про інноваційну діяльність в Україні» [27], «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»[28], «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» .

У відповідності із законодавством, основними напрямами для реалізації інноваційної моделі в національній економіці є: машинобудівний комплекс (літакобудування, морський транспорт, пасажирський транспорт); металургійний паливно-енергетичний комплекс (розвиток альтернативних видів енергетики); аграрно-промисловий комплекс (АПК); медична та мікробіологічна промисловість; нові наукові технології та створення науково-освітніх кластерів; легка та харчова промисловість.

Крім вищезазначеного, варто звернути увагу на таку актуальну проблему сьогодення, як надмірне антропотехногенне навантаження на навколишнє середовище. Те, що найближчим часом доведеться мати справу із виснаженням природних ресурсів, уже ні в кого не викликає сумнівів, розбіжності в оцінках різних вчених полягають лише в строках. У даному зв’язку все більшої актуальності в розвинутих країнах набуває становлення та подальший розвиток біоекономіки, що базується на знаннях. Серйозні досягнення в області генної інженерії, екологічно чистого біопалива, продукції мікробіологічного синтезу, що значно скорочують енерговитрати, кількість спожитої води та викиди токсичних відходів, одержання наносистем і створення матеріалів на їх основі та ін. складають основу біоекономіки. Науковці розраховують, що застосування біотехнологій дозволить підвищити якість та тривалість життя населення, покращити стан навколишнього середовища, досягти більшої ефективності промислового, сільськогосподарського та енергодобувного виробництва.

Нові знання в галузі біотехнологій разом з досягненнями інформаційних та нанотехнологій дають можливість для формування концепції розвитку біоекономіки.

В даному зв’язку, біоекономіка розглядається, по-перше, як одна із сторін економічної діяльності, що «враховує прихований позитивний вплив біологічних процесів та поновлюваних ресурсів на здоров’я населення, а також на процес економічного зростання та розвитку»; по-друге, як частина виробничого процесу, тобто як «економіка, що використовує поновлювані біоресурси, кінцеві результати біопроцесів і потенціал еко-промислових кластерів (eco-industrial clusters) з метою виробництва новітніх біопродуктів, одержання прибутку від їх реалізації та створення додаткових робочих місць» Отже, модель інноваційного розвитку для України повинна передбачати умови для розвитку біоекономіки, який, в свою чергу, має пройти такі етапи:

1. Формування наукової та ресурсної бази: а) створення та розвиток ефективних механізмів підготовки спеціалістів та наукових кадрів в області біотехнологій, створення спільного освітнього простору біотехнологічного спрямування; б) формування та реалізація перспективних науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських і технологічних робіт; здійснення інтеграції науки, промисловості, малого та середнього підприємництва на основі ринкових механізмів комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності та при передачі технологій; в) створення стимулюючих механізмів державної підтримки формування та розвитку нового високотехнологічного сектору – біоекономіки; вдосконалення нормативної правової бази, що регулює виробництво та обіг продукції біотехнологічних підприємств; г) стимулювання використання підприємствами технологій, що базуються на поновлюваних ресурсах; д) створення системи заходів, направлених на підтримку аграрного сектору як основної ресурсної бази біоекономіки.

2. Формування конкурентоспроможного сектору досліджень та розробок в області біотехнологій: а) комерціалізація і впровадження біотехнологій, скорочення розриву між дослідженнями та ринком; б) створення біоіндустії, розвиток альтернативної енергетики; в) сприяння формуванню позитивного іміджу біотехнологічної продукції шляхом пропаганди та популяризація біотехнологій як серед виробників, так і серед споживачів; г) сприяння підвищенню екологічної культури населення; д) розробка заходів, що сприяють більш легкому входженню біопродуктів на ринок.

3. Формування агробіокластерів на території України: а) розробка системи заходів в рамках соціального партнерства, що стимулюють створення агробіокластерів; б) вивчення існуючих виробничих і технологічних ланцюжків з метою раціонального використання біоресурсів як бази для створення та подальшого розвитку територіальних агробіокластерів.

4. Формування біорегіонів, головним завданням яких є перехід на більш широке використання місцевих поновлюваних ресурсів для вирішення комплексу соціо-еколого-економічних задач.

Модель соціально-орієнтованої національної економіки. Ця модель має такі відмінні риси: значний масштаб держсектору, соціальна спрямованість видатків державного бюджету, регулювання зайнятості, високий рівень оподаткування приватного сектора і населення зі значними доходами, державна підтримка малого та середнього бізнесу, застосування інструментів інвестиційної та структурної політики.

Теоретики соціально-ринкового господарства вважали, що конкурентний порядок не може встановитися сам по собі, його має встановити держава. Для забезпечення у суспільстві соціальної злагоди держава через прогресивну систему оподаткування акумулює у бюджеті певні кошти, які спрямовуються на фінансування соціальних потреб. Ці витрати здійснюються відповідно до затверджених програм за такими напрямами, як забезпечення державних службовців, дотації і виплати незахищеним прошаркам населення і багатодітним родинам, стимулювання різних форм заощаджень, надання пільгових позичок, дотацій та поручительство держави для отримання цільових кредитів, підтримка певного рівня цін на окремі види товарів, дотації в зовнішньоторгівельній сфері тощо.

Модель екологічно збалансованої національної економіки. Стійкий (збалансований) розвиток у сучасному світі стає одним із національних пріоритетів через надзвичайне загострення соціо-екологічних проблем. Модель екологічно-збалансованої економіки ґрунтується на підвищенні ролі екологічної освіти, екологічного виховання, загальної та екологічної культури; формуванні конкурентного ринкового середовища, що спонукатиме суб’єктів господарювання до ефективного використання природного капіталу; спрямованості центральної і місцевої влади на збереження й відтворення природного капіталу; формуванні громадянського суспільства, що спонукатиме владу до збереження природного капіталу, забезпеченні належної якості природного довкілля; економічному механізмі екологічно збалансованого природокористування.

За даними українських вчених, обсяг природного капіталу України становить біля 658,1 млрд. доларів США. Найбільшу частку цього капіталу становлять мінерально-сировинні ресурси (95 – 96%) і лише 4% забезпечують сільськогосподарське виробництво продуктів харчування. Ефективність використання природного капіталу досить низька і дорівнює ефективності його використання в країнах, що розвиваються. Вкрай неефективним є землекористування. У такій ситуації потрібно шукати резерви екологічно збалансованого природокористування на основі збереження ресурсно-екологічних ніш екосоціосистем України.

Серед регіональних пріоритетів, що зумовлюють швидкий перехід національної економіки на модель екологічно збалансованого розвитку, Гринів Л. виділяє такі: створення раціональної регіональної структури економіки, на основі проведення соціоекологічного районування, та критеріїв ресурсо-екологічної безпеки і просторових вимог екологічно збалансованого розвитку; формування соціоекологічних програм розвитку територій, що передбачають реалізацію системи заходів по їх екологічно збалансованому природокористуванню; вдосконалення територіальних пропорцій розвитку економіки завдяки ефективнішому використанню внутрішньорегіональних можливостей ресурсів природного та людського потенціалу; перепрофілювання та реконструкція промислових комплексів; розробка допустимих параметрів господарської діяльності у межах локальних територій; створення системи запобігання шкідливого впливу природокористування на довкілля та виникнення надзвичайних ситуацій, техно- і антропогенних аварій та катастроф; визначення еталонних територій для першочергового відпрацювання регіональних схем детоксикації довкілля в індустріальних східних регіонах України.

Модель екологічно-збалансованої економіки найкраще відповідає принципам сталого розвитку. Вирішення соціально-екологічних проблем позитивно впливає на якість та тривалість життя населення, дає можливість перейти до економічного зростання без шкоди інтересам майбутніх поколінь.

В Україні затверджена Концепція сталого розвитку населених пунктів, яка визначає основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації. Зокрема, в даному нормативно-правовому акті зазначено, що основними причинами, що перешкоджають забезпеченню збалансованого сталого розвитку населених пунктів, є нестабільність соціально-економічних умов у державі на перехідному етапі, відсутність науково обґрунтованої, чітко визначеної стратегії її сталого розвитку, ефективного реформування економіки та її державного регулювання, недосконалість законодавчого і нормативного забезпечення формування адекватного умовам ринку фінансового, правового, інформаційно-комунікаційного простору, недосконалість правових, організаційних, економічних засад діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб щодо формування повноцінного життєвого середовища.

Аналіз вищенаведених моделей розвитку економіки дає змогу дійти до висновку, що в сучасних умовах соціо-еколого-економічної кризи варто сформувати нову, певною мірою комбіновану, модель біоекономіки, яка ґрунтується на таких засадах:

– перенесення акценту на використання принципово нових прогресивних технологій, перехід до випуску високотехнологічної продукції,

– впровадження ефективних організаційних та управлінських рішень в інноваційній діяльності (створення технопарків, технополісів, агробіотехнологічних кластерів),

– проведення політики ресурсозбереження, перехід на поновлювані джерела енергії, включаючи біомасу, стимулювання суб'єктів господарювання до застосування ресурсоощадних, екологічно безпечних технологій, заснованих на використанні відновлюваних ресурсів;

– реалізація масштабних науково-технічних проектів, які базуються на створенні біотехнологічної продукції в рамках розвитку біоекономіки;

– всебічне використання інформаційних технологій;

– спрямування соціальної політики держави на підвищення якості життя, соціальних стандартів, які враховують екологічні нормативи щодо безпеки продуктів харчування, води, повітря тощо;

– розвиток екологізації виробництва та ринку екологічно чистої продукції;

– формування нової системи взаємодії бізнесу, держави і суспільства – соціального партнерства, яке направлене на розвиток біоекономіки.

Проаналізувавши значну кількість різних наукових джерел, автор даної дисертаційної роботи дійшов висновку, що небагато з них розглядають біоекономіку як модель.

Рис. 2. Концептуальна модель біоекономіки

Модель, зображена на рис. 2, використовує комплекс пропозиції-попиту, що поєднує складові елементи, такі як рушійні сили, впливи, відповідні реакції. Сучасна економіка, що базується на використанні копалин (білі рамки на рис. 1.4) – це вихідна точка, а шлях переходу до стійкого розвитку біоекономіки (сіра рамка) зазнає впливу від системних рушійних сил/обмежень (сині рамки) політичних/управлінських відповідних реакцій (фіолетові рамки). Біоекономіка має взаємозв’язок з економікою, що базується на використанні копалин, у тому сенсі, що обидва світи конкурують за виробничі фактори та ринковий попит. Ядро біоекономіки представлене у зеленому центрі рисунку. Це коло ілюструє взаємодію рушійних сил, впливів та відповідних реакцій через пропозицію та попит на біомасу. Попит на біомасу виходить з пов’язаної системи їжі, деревини, енергії, хімічних продуктів та неринкових послуг. Для постачання біомаси використовуються земельні, водні ресурси, ресурси відходів та людського капіталу, і всі вони поєднані з системою попиту. Системні рушійні сили біоекономіки (сині рамки) пов’язані з пропозицією та попитом в біоекономіці.

Демографічний ріст, споживчі переваги та економічний ріст визначаються як основні рушійні сили попиту, а технологічні та кліматичні зміни – рушійні сили пропозиції біомаси. Також для пропозиції важливими є природні ресурси та ресурси людського капіталу.

Наведена складність системи розвитку біоекономіки формує багато прямих та непрямих впливів, отже потенційний розвиток має бути оцінений з позицій стійкості. Таким чином, слід взяти до уваги людей, планету та показники прибутку (червоні рамки на рис. 1.4). Вплив стійкого розвитку біоекономіки вимірюється та зіставляється з ширшими політичними цілями або завданнями для встановлення стійкого розвитку біоекономіки. У червоних рамках зазначені широкі показники, що пов’язані з політичними цілями: зменшення залежності від невідновлюваних ресурсів, адаптація до кліматичних змін (викиди парникових газів), ведення раціонального використання природних ресурсів (біорізноманіття), покращення економічного розвитку, створення робочих місць та забезпечення продовольчої безпеки.

Третій блок (фіолетові рамки) – це політичні та управлінські відповідні реакції для досягнення політичних цілей за рахунок впливу на системні рушійні сили. Для багатьох сфер застосування ціна відновлюваної енергії на даний момент вища, ніж для технологій, які виробляють електроенергію, тепло або паливо з горючих копалин. Але є підстави розраховувати на те, що поступово ціна на ці технології знизиться завдяки економії за рахунок зростання виробництва або набуттю практичного досвіду. У цьому сенсі ці стимулюючі політичні заходи відіграють вирішальну роль в інноваційному процесі технологій з відновлюваної енергії. Загалом, демографічний, споживчий, сільськогосподарський, енергетичний, економічний ріст, технологічна та природоохоронна політики можуть використовуватися для полегшення переходу від економіки, що базується на використанні копалин, до стійкої біоекономіки.

Альтернативна модель біоекономіки також була представлена в Regional Biotechnology. Характерна риса цієї моделі – фокусування на пропозиції.

Зрозуміло, що найбільш прийнятна модель біоекономіки повинна враховувати як фактори з боку попиту, так і з боку пропозиції на ринку. Вдалою моделлю біоекономіки є така модель, котра максимізує вигоди учасників як з боку пропозиції, так і з боку попиту на ринку, з тим щоб забезпечити можливість виробляти і продавати біо - продукти і послуги. На думку окремих дослідників, біоекономіка в цілому складається з трьох сегментів: сектори, які поставляють біомасу, сектори, які трансформують біомасу в проміжні продукти, і ті, які доставляють біо - продукти кінцевого використання на ринок. Модель повинна враховувати фактори виробництва (які впливають на пропозицію) і попит на біо - продукти всередині і за межами регіону (тобто фактори з боку попиту). Використання підходу «факторів виробництва» дозволяє оцінити окремо критерії, пов’язані з кожним елементом пропозиції. В моделі, що нижче розглядається, включено три класичні фактори виробництва: земля (або, в контексті біоекономіки, природні ресурси), праця (тобто людський капітал) і капітал (що використовується в біоекономіці); а також четвертий фактор – інновації, які хоч і не є традиційним фактором виробництва самі по собі, тим не менш, відіграють важливу роль в тому, як три вищезазначених фактори взаємодіють, щоб визначити загальну пропозицію біо - продукції. З боку попиту представлено споживачів, закордонних споживачів (експортний попит) та попит бізнесу.

Ця модель не гарантує одержання результату. Цілком можливо, що попит і пропозиція, не матимуть перетину без зовнішнього втручання і, насправді, в регіонах, де біоекономіка не розвивається або ж розвивається слабо, ключовим питанням буде, яка конкретна стратегія повинна бути визначена, враховуючи рамки цієї моделі, щоб максимізувати розгортання регіональної біоекономіки. Регіональний аспект цієї моделі стосується, насамперед, сторони пропозиції. При розгляді регіональної біоекономіки слід вивчити можливості регіональної економіки пропонувати біо - товари і послуги (і, таким чином, створювати регіональну економічну активність), і створювати зв'язки з промисловістю, яка використовує біомасу для виробництва проміжної або кінцевих продукції.

Попит на біо - продукцію може формуватися як в самому регіоні, так і в інших регіонах країни, а також може пред’являтися зарубіжними споживачами. Водночас очевидним є той факт, що саме в регіонах є найбільший попит на біо - продукцію. Це не означає, що сектори біоекономіки, яким потрібна сировина від інших частин біоекономіки, повинні мати виробничі ланцюжки в рамках свого регіону. Однак ясно, що в деяких випадках виробничі ланцюги будуть дуже локалізованими.

Переваги цієї моделі в тому, що вона демонструє зрозумілий зв’язок між економічною теорією (факторами виробництва відповідно до класичної виробничої функції, а також факторами, які впливають на взаємодію попиту та пропозиції) та існуючими дослідженнями з біоекономіки, які фокусуються майже завжди на політичних впливах без звернення до ринку.