Тема 2. Особливості наукової методології та мови науки.

1. Особливості методології наукових досліджень.

Починати роботу над дисертацією потрібно з чіткого усвідомлення суті та специфіки дослідження. Здобувач повинен розуміти логічну послідовність робіт щодо виконання та захисту дисертаційного дослідження. 

Процес наукового дослідження є індивідуальним для кожного здобувача, проте в ньому є типові етапи, які розкривають послідовність роботи над дисертацією та її захист: 

І етап – вибір і затвердження теми дисертаційного дослідження, обґрунтування її актуальності, новизни та перспективності; 

ІІ етап – визначення об’єкту, предмету дослідження, його мети й завдань; 

ІІІ етап – складання плану дисертації, підбір літератури, визначення методів дослідження, оцінка глибини наукового опрацювання досліджуваних проблем; 

ІV етап – робота над дисертацією (розробка робочих гіпотез, побудова моделей, проведення експериментів тощо, обробка отриманих даних, написання тексту дисертації). Під час роботи над дисертаційним дослідженням необхідно оприлюднювати його результати у наукових публікаціях, брати участь в науково-практичних конференціях тощо; 

V етап – формування вступу та висновків дисертації, опису використаних джерел; 

VІ етап – доопрацювання дисертації на основі зауважень наукового керівника; 

VІІ етап – підготовка висновку науковим керівником або структурним підрозділом, де здійснювалась підготовка здобувача; 

VІІІ етап – попередня експертиза дисертації у формі фахового семінару для апробації дисертації; 

ІХ етап – подання документів в раду, надходження відгуків опонентів; 

Х етап – підготовка до захисту та захист дисертаційного дослідження; 

ХІ етап – оформлення документів атестаційної справи. Крім плану роботи необхідно визначитись з графіком робіт. 

Також аспірант складає, погоджує з науковим керівником та подає в аспірантуру індивідуальний план його роботи, за яким в подальшому звітує.

2. Загальне поняття про методи наукових досліджень.

Процес пізнання, як основа будь-якого наукового дослідження, є складним і вимагає концептуального підходу на основі певної методології, застосування певних методів. Характерною ознакою сучасної науки є зростання ролі методології при вирішенні проблем росту і розвитку спеціалізованого знання. 

Можна вказати на ряд істотних причин, які породили цю особливість науки: складність структури емпіричного і теоретичного знання, способи його обґрунтування та перевірки; тісне переплетення опису властивостей матеріальних об’єктів з абстракціями, що штучно вводяться, ідеальними моделями тощо. Саме розуміння методології та її функцій зазнало суттєвих змін: вузький формально-логічний підхід змінився змістовним збагаченням проблематики, що включає соціокультурний, гуманістичний вимір знання і пізнавальної діяльності. Методологічний аналіз, будучи формою самосвідомості науки, прояснює способи поєднання знання і діяльності, будову, організацію, способи одержання та обґрунтування знань. Виявляючи умови і передумови пізнавальної діяльності, у тому числі філософсько-світоглядні, методологічний аналіз перетворює їх в засоби усвідомленого вибору та наукового пошуку. 

Існують різні рівні методологічного аналізу. Конкретно-наукова методологія зі своїми методиками має справу з технічними прийомами, приписами, нормативами, формулює принципи, методи конкретно-наукової діяльності, описує і обґрунтовує їх. Другий рівень — загальнонаукова методологія як вчення про принципи, методи і форми знання, що функціонують у багатьох науках, які відповідають їх предмету і об’єкту дослідження. Виникнувши як прийоми і форми, які використовуються в конкретних дослідженнях, вони потім використовуються іншими вченими в різних галузях знання, тобто отримують наукову і культурно-історичну апробацію, що дає їм статус загальних або загальнонаукових методів. Це наближає загальнонаукову методологію до рівня філософського аналізу знання, що за певних умов може бути застосоване до вивчення науково-пізнавальної діяльності. 

Єдність загальнонаукового та філософського рівнів пізнання лежить в основі дисципліни, що отримала назву методології наукового пізнання. Вона може бути визначена як філософське вчення про систему апробованих принципів, норм і методів науково-пізнавальної діяльності, про форми, структуру та функції наукового знання. Її призначення — виявити й осмислити рушійні сили, передумови, підстави та закономірності росту і функціонування наукового знання і пізнавальної діяльності, організувати проектно-конструктивну діяльність, її аналіз і критику. 

Методологія науки, ґрунтуючись на загальнофілософських принципах і законах, історично виникла і розвивається на основі гносеології та епістемології, логіки, а в останні роки також історії, соціології науки, соціальної психології та культурології, тісно зливається з філософськими вченнями про мову. Специфіка наукової діяльності в значній мірі визначається методами. Метод (від грецької metodos) у широкому розумінні слова — «шлях до чогось», шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення, свідомий спосіб досягнення певного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач. Він виступає як сукупність певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою приписів, принципів, вимог, що орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягненні певного результату у певній сфері діяльності. Метод — це інструмент для вирішення головного завдання науки — відкриття об’єктивних законів дійсності. Метод визначає необхідність і місце застосування індукції й дедукції, аналізу і синтезу, абстракції, формалізації, моделювання, порівняння теоретичних та експериментальних досліджень. 

Методологія — це тип раціонально-рефлексивної свідомості, спрямований на вивчення, удосконалення і конструювання методів. Поняття «методологія» має два основних значення: по-перше, це — система певних правил, принципів і операцій, що застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); подруге, це — вчення про цю систему, загальна теорія метода. Існують методологічні уявлення і концепції різного ступеня розробленості і конструктивності, різного рівня і широти охоплення (методологія на рівні філософської рефлексії, загальнонаукова методологія і методологія науки міждисциплінарного рівня, методологія окремих наук). Будь-яке наукове дослідження має враховувати вимоги загальної методології. Конкретна методологія ґрунтується на законах конкретних наук, особливостях пізнання окремих явищ. Вона зумовлена й пов’язана з принципами і законами конкретних наук, із спеціальними методами дослідження. 

На основі філософського принципу всезагального взаємозв’язку формулюється методологічний принцип-вимога наукового дослідження: аби уникнути однобічності у вивченні об’єкта, необхідно врахувати всі суттєві аспекти й зв’язки предмета. Цей принцип дозволяє уникнути таких крайнощів, як софістика, що ґрунтується на висвітлюванні якоїсь окремої властивості предмета незалежно від її суттєвості, та еклектика, яка ґрунтується на об’єднанні багатьох різнорідних, внутрішньо не пов’язаних між собою характеристик предмета. Недотримання принципу всезагального взаємозв’язку може стримувати розвиток науки, гальмувати розв’язання окремих її проблем. 

Розглядаючи методологію в цілому, можна виділити низку різних функцій, що вона виконує в науковому дослідженні, з яких найважливішими є координуюча, інтегруюча та евристична. Розглядаючи сутність принципу всезагального універсального взаємозв’язку, слід мати на увазі передусім те, що у світі все пов’язано з усім. Предмети (або властивості й предмети, або властивості й відносини) можуть бути сполучені між собою будь-яким чином: безпосередньо або опосередковано (через десятки і тисячі проміжних ланок), випадково, внутрішньо або зовнішньо, за змістом або за формою, причино або функціонально. 

Методика — це фіксована сукупність прийомів практичної діяльності, що призводить до заздалегідь визначеного результату. У науковому пізнанні методика відіграє значну роль в емпіричних дослідженнях (спостереженні та експерименті). На відміну від методу у завдання методики не входить теоретичне обґрунтування отриманого результату, вона концентрується на технічній стороні експерименту і на регламентації дій дослідника. 

Хоча в сучасних умовах, коли обладнання і техніка експерименту ускладнились, велике значення набуває копіткий опис методичного боку досліджень. Розмаїття видів людської діяльності зумовлює розмаїття спектрів методів, що можуть бути класифіковані за різними основами (критеріями), наприклад, методи природничих і методи гуманітарних наук; якісні і кількісні методи тощо. В сучасній науці склалася багаторівнева концепція методології знання, згідно якої методи наукового пізнання за ступенем загальності і сфери дії можуть бути поділені на три основні групи: 

• філософські методи; 

• загальнонаукові методи; 

• часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні). 

Роль філософії у науковому пізнанні зумовлена наявністю двох крайніх моделей, що склалися у вирішенні цього надзвичайно складного питання, серед яких: 

• умоглядно-філософський підхід (натурфілософія, філософія історії та ін.), суть якого полягає у прямому виведенні вихідних принципів наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, окрім аналізу матеріалу даної науки; 

• позитивізм, згідно якого «наука сама собі філософія». 

Роль філософії у частковому науковому пізнанні або абсолютизується, або, навпаки, принижується аж до повного заперечення. І хоча обидві моделі мали певні позитивні результати, згоди між ними не було досягнуто. Як показує історія пізнання і самої філософії, в її впливі на процес розвитку науки та її результати, можуть бути виділені такі основні характерні моменти: 

1. Інтегративна функція філософії, що являє собою системне, цілісне узагальнення та синтез різноманітних форм пізнання, практики, всього людського досвіду. 

2. Критична функція філософії, що спрямована на всі сфери людської діяльності. При цьому критика має носити конструктивний характер, з пропозицією нового рішення, а відсутність контструктивнокритичного підходу межує з апологетикою. 

3. Філософія розробляє певні моделі реальності, крізь призму яких вчений дивиться на свій предмет дослідження, і дає узагальнюючу карти світу в його універсально-об’єктивних характеристиках. 

4. Філософія озброює дослідника знанням загальних закономірностей самого пізнавального процесу в його цілісності й розвитку, в єдності всіх його рівнів. 

5. Філософія дає науці найбільш загальні методологічні принципи, що формулюються на основі певних категорій. Звідси, принципи філософії реально функціонують в науці у вигляді загальних регулятивів, універсальних норм, що формують у своїй сукупності методологічну програму найвищого рівня. 

6. Вчений отримує від філософії певні світоглядні ціннісні настанови та смисложиттєві орієнтири, а сама філософія певним чином впливає на наукове пізнання на всіх його стадіях, особливо при побудові фундаментальних теорій. 

Філософські методи не завжди прямо проявляють себе у наукових дослідженнях, оскільки можуть застосовуватися як свідомо, так і стихійно. Однак у будь-якій науці наявні елементи всезагального значення, такі як закони, категорії, поняття, причини тощо, які і роблять будь-яку науку так званою «прикладною логікою». Філософські методи — це не жорстко фіксовані регулятиви, а система «м’яких» принципів, операцій, прийомів, що носять всезагальний, універсальний характер, тобто знаходяться на вищих «поверхах» абстрагування. Тому філософські методи не описуються у чітких термінах логіки та експерименту, не піддаються математизації та формалізації. Вони задають лише найбільш загальні регулятиви дослідження, його генеральну стратегію, але не заміняють спеціальні методи і не визначають остаточний результат пізнання прямо і безпосередньо. 

3. Теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Загальнонаукові методи дослідження У структурі загальнонаукових методів можна виділити такі три рівні: 

1. Методи емпіричного дослідження. 

2. Методи теоретичного пізнання. 

3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження. 

Методи емпіричного дослідження. До них відносять спостереження, експеримент, порівняння, опис, вимірювання. Спостереження — це цілеспрямоване вивчення предметів, що переважно спирається на дані органів чуттів (відчуття, сприйняття, уявлення). Під час спостереження отримуються знання не лише про зовнішні сторони об’єкту пізнання, але й про його суттєві властивості. Спостереження може бути безпосереднім та опосередкованим. Останнє здійснюється за допомогою різних приладів і технічних засобів, а з розвитком науки стає все більш складним. Експеримент — це цілеспрямоване і активне втручання у хід процесу, що вивчається, відповідні зміни об’єкта чи його відтворення у спеціально створених і контрольованих умовах. Основними стадіями здійснення експерименту є: планування і будова; контроль; інтерпретація результатів. Експеримент має дві взаємопов’язані функції: дослідну перевірку гіпотез і теорій, а також формування нових наукових концепцій. У залежності від цих функцій виділяють експерименти: дослідницький (пошуковий), перевірочний (контрольний), відтворюючий, ізольований тощо, а у залежності від характеру об’єктів — фізичні, хімічні, біологічні, соціальні і т.ін. Отже, експеримент — це найбільш загальний емпіричний метод пізнання, який не лише включає спостереження й вимірювання, а й здійснює перестановку, зміну об’єкта дослідження тощо. У цьому методі можна виявити вплив одного чинника на інший. 

Емпіричні методи пізнання відіграють велику роль у науковому дослідженні. Вони не лише є основою для закріплення теоретичних передумов, а й часто становлять предмет нового відкриття, нового наукового дослідження. Порівняння — це пізнавальна операція, що лежить в основі умовиводів щодо схожості чи відмінності об’єктів (або ступенів розвитку одного й того ж об’єкта). За допомогою порівняння виявляють якісні й кількісні характеристики предметів. Найпростішим і важливим типом відносин, що виявляються у ході порівняння, є відносини тотожності й відмінності. При цьому порівняння має смисл лише у сукупності «однорідних» предметів, що утворюють клас. Воно є основою такого логічного прийому як аналогія і є вихідним пунктом порівняльно-історичного методу. Останній є таким, за допомогою якого шляхом порівняння виявляється загальне і особливе в історичних та інших явищах, досягається пізнання різних ступенів розвитку одного і того ж явища чи різних існуючих явищ. Цей метод дозволяє виявити і співставити рівні у розвитку явища, що вивчається, ті зміни, що відбулися, визначити тенденції розвитку. Опис — пізнавальна операція, що полягає у фіксуванні результатів досліду (спостереження чи експерименту) за допомогою певних систем позначень, що прийняті у науці. Вимірювання — це сукупність дій, що виконуються за допомогою засобів вимірювання з метою знаходження числового значення вимірюваної величини у прийнятих одиницях виміру. 

Методи теоретичного пізнання. До них відносять формалізацію, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний метод і сходження від абстрактного до конкретного. Формалізація — це відображення знання у знаково-символічному вигляді (формалізованій мові). Остання створюється для точного виразу думок з метою виключення можливості неоднозначного їх розуміння. За умов формалізації роздуми щодо об’єктів переносяться у площину оперування зі знаками (формулами). Формалізація будується на відмінностях природних і штучних мов. Адже природні мови як засіб спілкування характеризуються багатозначністю, багатогранністю, гнучкістю, неточністю, образністю тощо, а формалізовані (штучні) мови призначені для більш точного і чіткого вираження значення. Формули штучної мови стають інструментом пізнання. Аксіоматичний метод — це спосіб побудови наукової теорії, при якому в її основу покладені деякі вихідні положення — аксіоми (постулати), з яких вся решта тверджень цієї теорії виводиться суто логічним шляхом, шляхом доказу. Для виводу теорем з аксіом (і взагалі одних формул з інших) формуються спеціальні правила виводу. Аксіоматичний метод є лише одним з методів побудови наукового знання. Він має обмежене застосування, оскільки вимагає високого рівня розвитку аксіоматизованої змістовної теорії. Гіпотетико-дедуктивний метод — це метод наукового пізнання, сутність якого полягає у створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження щодо емпіричних фактів. Звідси, метод ґрунтується на виведені (дедукції) умовиводів з гіпотез та інших посилань, істинне значення яких невідоме. А це означає, що умовивід, отриманий на основі даного метода, буде мати лише вірогіднійсний характер. З логічної точки зору гіпотетикодедуктивний метод являє собою ієрархію гіпотез, ступінь абстрактності й спільності яких збільшується по мірі віддаленості від емпіричного базису. Сходження від абстрактного до конкретного — це метод теоретичного дослідження і викладу, який полягає у русі наукової думки від вихідної абстракції (однобічне, неповне знання) через послідовні етапи поглиблення і розширення пізнання до результату — цілісному відтворенню у теорії предмета, що досліджується. Передумовою даного метода є сходження від чуттєво-конкретного до абстрактного, виокремлення у мисленні окремих сторін предмета та їх «закріплення» у відповідних абстрактних визначеннях. Рух пізнання від чуттєво-конкретного до абстрактного — це і є рух від одиничного до загального, тут домінують такі логічні прийоми як аналіз та індукція.  

Загальнологічні методи і прийоми дослідження. До них відносяться: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, системний підхід, вірогіднісні (статистичні) методи. Аналіз — це поділ об’єкта на складові частини з метою їх самостійного вивчення. Видами аналізу є механічний поділ; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення рівня знання та його структури тощо. Різновидом аналізу є поділ на класи (множини) предметів на підкласи — класифікація і періодизація. Синтез — це об’єднання, реальне і розумове, різних сторін, частин предмета в єдине ціле. Синтез — це не довільне, еклектичне поєднання розрізнених частин, «шматочків» цілого, а діалектична єдність з виділенням сутності. Слід розрізняти аналіз і синтез у науковому дослідженні від аналізу і синтезу у формальній логіці. Як відомо, в логіці під синтезом розуміють будь-яке поєднання за заданими ознаками. 

У науковому дослідженні до однієї групи включаються лише ті відомості, які відповідають головним, визначальним ознакам. Таким чином, аналіз і синтез із звичайних логічних операцій перетворюються на особливі методи дослідження. Кожна наука має свій специфічний предмет дослідження, тому з’являються притаманні саме їй прийоми аналізу й синтезу, систематизації результатів спостереження, експерименту та обробки дослідних даних. Аналіз і синтез змістовно пов’язані між собою. Аналізуючи явище, розкладаючи його на складові й вивчаючи кожну окремо, слід розглядати їх як частини єдиного цілого. Ще Арістотель говорив, що рука, яка відокремлена від тіла, є рукою лише за назвою. Це означає, що аналіз має переплітатися із синтезом, тобто співвідносити аналізовану частину із цілим, встановлювати її місце в цьому цілому, для чого потрібно дослідити частини в їх сутності як складові цілого. У результаті такого аналізу можна виділити загальне як суттєве у предметі, що стане основою для синтезу. Завдання аналізу — це виділення тієї частини, з якої сам предмет виникає і розвивається. Об’єкт у синтезі становить єдність протилежностей, при цьому відтворюються його виникнення і розвиток. Якщо спочатку синтез виступає в аналізі, то потім включає аналіз у себе. У сучасному науковому пізнанні теоретичні аналіз і синтез нерозривно пов’язані з практичним аналізом і синтезом — з практикою експериментування та із суспільно-історичною практикою взагалі. Лише у процесі практики перевіряються висновки, зроблені на основі аналізу, і підтверджуються теоретичні побудови синтезу. 

Абстрагування — це процес мисленевого відволікання від ряду властивостей і відносин явища, яке вивчається, з одночасним виділенням властивостей (насамперед, суттєвих, загальних), що цікавлять дослідника. Існують різні види абстракцій: абстракції ототожнення, ізолююча абстракція, абстракція актуальної нескінченності, абстракція потенційної здійснюваності. Абстракції різнять також за рівнем (порядком). Абстракції від реальних предметів носять назву абстракцій першого порядку; абстракції від абстракцій першого рівня — другого порядку тощо. Найвищім рівнем абстракції характеризуються філософські категорії. Ідеалізація — мисленева процедура, яка пов’язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об’єктів, що реально є принципово нездійсненними («ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло», «точка» тощо), але є такими, для яких існують прообрази у реальному світі. У процесі ідеалізації відбувається відволікання від реальних властивостей предмета з одночасним введенням до змісту понять, що утворюються, таких ознак, що є реально нездійсненними. В результаті утворюється так званий «ідеалізований об’єкт», яким може керуватись теоретичне мислення при відображенні реальних об’єктів. У розвинених наукових теоріях, як правило, розглядаються не окремі ідеалізовані об’єкти та їх властивості, а цілісні системи ідеалізованих об’єктів та їх структури. Узагальнення — це процес становлення загальних властивостей і ознак предметів. Воно тісно пов’язано з абстрагуванням. Гносеологічною основою узагальнення є категорії загального та одиничного. Загальне є філософською категорією, що відображає схожі, повторювані риси та ознаки, що належать кільком одиничним явищам чи всім предметам даного класу, а одиничне — виражає специфіку, своєрідність саме даного явища (чи групи явищ однакової якості), його відмінність від інших. Узагальнення не може бути нескінченним. Його межею є філософські категорії, що не мають родового поняття і тому узагальнювати їх не можна. Індукція — логічний прийом дослідження, що пов’язаний з узагальненням результатів спостереження та експерименту і рухом думки від одиничного до загального. Оскільки досвід завжди є нескінченним, тому індуктивні узагальнення носять проблематичний (вірогіднісний) характер. Індуктивні узагальнення розглядаються як дослідні істини чи емпіричні закони. Серед індуктивних узагальнень важлива роль належить науковій індукції, яка, крім формального обґрунтування, узагальнення, яке отримане індуктивним шляхом, дає додаткове змістовне обґрунтування його істинності, — у тому числі за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає достовірний висновок завдяки тому, що акцент робиться на необхідних, закономірних і причинних зв’язках. Дедукція — це, по-перше, перехід у процесі пізнання від загального до одиничного, виведення одиничного із загального; по-друге, процес логічного висновку, тобто переходу за тими чи іншими правилами логіки від деяких даних пропозицій-посилань до їх наслідків (висновків). Сутність дедукції полягає у використанні загальних наукових положень для дослідження конкретних явищ. У процесі пізнання індукція та дедукція нерозривно пов’язані між собою, хоч на певному рівні наукового дослідження одна з них переважає. При узагальненні емпіричного матеріалу й висуванні гіпотези провідною є індукція. У теоретичному пізнанні важлива насамперед дедукція, яка дозволяє логічно впорядкувати експериментальні дані й побудувати теорію, яка спирається на логіку їх взаємодії. За допомогою дедукції і завершують дослідження. Аналогія — встановлення схожості в деяких властивостях і відносинах між нетотожніми об’єктами. На підставі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умозаключення за аналогією. Аналогія дає не достовірні, а вірогіднісні знання. У висновку за аналогією знання, яке отримано від розгляду певного об’єкта («моделі»), переноситься на інший, менш досліджений і менш доступний для дослідження об’єкт. Моделювання — це метод дослідження об’єктів на їх моделях. У логіці і методології науки модель — це аналог певного фрагменту реальності, породження людської культури, концептуальнотеоретичних образів тощо. Форми моделювання різноманітні і залежать від використання моделей і сфери застосування моделювання. За характером моделей виокремлюють матеріальне (предметне) та ідеальне моделювання, яке виражене у відповідній знаковій формі. 

Системний підхід — це сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог відносяться: 

а) виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій у системі з урахуванням того, що властивості цілого не можна звести до суми властивостей цих елементів; 

б) аналіз того, наскільки поведінка системи зумовлена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури; 

в) дослідження механізму взаємодії системи і середовища; 

г) вивчення характеру ієрархічності, притаманного даній системі; 

д) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи; 

є) розгляд системи як динамічної цілісності, що розвивається. 

Вірогіднісно-статистичні методи ґрунтуються на врахуванні дії множинності випадкових факторів, які характеризуються стійкою частотою. Вірогіднісні методи спираються на теорію вірогідностей, яку часто називають наукою про випадкове, а в уявленні багатьох вчених вірогідність і випадковість практично неподільні. У законах динамічного типу передбачення мають точно визначений однозначний характер. У статистичних законах передбачення носять не достовірний, а вірогіднісний характер. Останні, хоча і не дають однозначних і достовірних передбачень, тим не менше є єдино можливими при дослідженні масових явищ випадкового характеру. Вірогіднісностатистичні методи широко застосовуються при дослідженні масових явищ — особливо у таких наукових дисциплінах, як математична статистика, статистична фізика, квантова механіка, синергетика та ін. 

Часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні) Вони застосовуються в кожній окремій галузі знання, в кожній науковій дисципліні. Хоча чітко «прив’язати» конкретні способи дослідження саме до певної дисципліни дуже важко, хоч кожна з них і має відносно своєрідний методологічний інструментарій. Поглиблення взаємозв’язків наук призводить до того, що результати, прийоми і методи одних наук все більш широко використовуються в інших, наприклад, застосування фізичних та хімічних методів у біології та медицині. Це породжує проблему методів міждисциплінарного дослідження. 

Застосування методу однієї науки в інших галузях знання здійснюється в міру того, що їх об’єкти підпорядковуються законам цієї науки. При цьому метод, характерний для однієї галузі знання, діє в інших вже як підпорядкований. Так, наприклад, психологія як і всі природничі науки, має два основних загальнонаукових методи отримання психологічних фактів: метод спостереження і метод експерименту. Кожен з цих методів має ряд модифікацій, що уточнюють, але не міняють його сутності. 

Розрізнюють такі види спостереження: зріз (короткотривале спостереження), лонгітюдинальне (довготривале, іноді багаторічне спостереження за окремою групою), суцільне (досліджуються представники всієї групи, яка вивчається), вибіркове (шляхом представницької вибірки) та включене спостереження (коли спостерігач стає членом досліджуваної групи). Вивчення власних психічних процесів здійснюється шляхом самоспостереження (інтроспекції). 

Щодо експерименту, то виділяють два його різновиди: природний та лабораторний. Щодо спеціальних методів наукового дослідження, то у психології застосовується, наприклад, метод аналізу продуктів діяльності. Продуктами діяльності людей є створені ними різні речі, написані книги, листи, винаходи тощо. За ними можна певною мірою судити про особливості діяльності, що призвела до їх створення, і включених у цю діяльність психічних процесів. 

Одним з найпоширеніших продуктів людської діяльності є текст. Крім традиційного аналізу (розуміння, інтуїція, осмислення) у психології широко використовуються формалізовані методи вивчення текстів, наприклад такий як процентний контент-аналіз. Суть методу полягає у виділенні в тексті ключових понять (чи інших смислових одиниць) з подальшим підрахунком їх частоти і процентного співвідношення щодо різних частин тексту і загального обсягу інформації. Таким чином, розглянуті вище методи і методологія наукових досліджень дозволяють твердити, що методологія не може бути зведена лише до одного методу, адже кожен метод застосовується не ізольовано, а у поєднанні з іншими. 

«Ядром» системи методологічного знання є філософія, оскільки її принципи, закони і категорії визначають стратегію наукового дослідження, своєрідно втілюючись у конкретних формах. Головне призначення будь-якого наукового метода — на основі відповідних принципів (вимог, приписів тощо) забезпечити успішне вирішення певних пізнавальних і практичних проблем, прирощення знання, оптимальне функціонування і розвиток тих чи інших об’єктів.

4. Понятійно-категоріальний апарат, усна та письмова мова науки.

Будь-який науковий пошук неодмінно супроводжується концепцією дослідження, під якою розуміють систему взаємопов’язаних наукових положень, використовуваних для досягнення результату. Концепція може розкривати авторські теоретичні міркування, а може ґрунтуватися на загальноприйнятих наукових теоріях. В обох випадках покладені в основу наукового дослідження твердження є низкою понять, а не штучним набором окремих різнопланових суджень.

Ці поняття відображають концептуальний зміст дослідження і до них відносять: тему, об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, наукову проблему, її обґрунтування, наукова новизна, теоретична і практична значущість. Розглянемо конкретніше зміст перерахованих понять. Тема відображає проблему в найбільш характерних рисах й окреслює її обриси та визначає межі майбутнього наукового дослідження. За допомогою сформульованої теми конкретизують основний задум дослідження у певному науковому напрямку, створюючи таким чином передумови успіху задуманої роботи загалом. Об’єкт наукового дослідження – це сфера діяльності суб’єкта або сукупність зв’язків, відносин, якостей досліджуваного явища чи процесу, або загальна сфера пошуку у вирішенні поставленої проблеми. Предмет дослідження – це поняття, під яким розуміють конкретизацію напрямку дослідження у вибраній проблематиці, тобто виділення в ній деякого аспекту чи ракурсу, який узагальнено об’єднує певну сукупність властивостей об’єкта, для встановлення конкретних меж у процесі дослідження. Між поняттями “об’єкт” і “предмет” у науковому дослідженні наявна взаємозалежність, як між цілим (загальним) та його складовими (конкретним), де ціле сприймається як об’єкт, а його певна конкретна частина – як предмет.

Мета наукового дослідження у стислій формі виражає те основне, чого прагнуть досягнути внаслідок проведення дослідження. Мету здебільшого формулюють коротко і лаконічно, щоб запобігти незапланованим відхиленням у процесі проведення дослідження. Завдання визначають сукупність цілей і конкретизують мету наукового дослідження. Вони перебувають у взаємозалежності між собою, бо відносяться до єдиного цілого. Здебільшого їх розбивають на послідовні етапи, виконання яких приводить до досягнення поставленої мети. Наукові проблеми виникають унаслідок свідомого осмислення життєвої діяльності людини. В одних випадках проблеми спрощують до того, що для їх вирішення достатньо використати стандартні розв’язки відомих задач, а в інших випадках необхідно розробляти нові методи, підходи і моделі, щоб добитися адекватної відповіді на поставлені питання, які сукупно окреслюють проблему. У будь-якому випадку наукова проблема характеризує комплекс невирішених питань, пізнавальний процес яких охоплює вивчення певних об’єктів, явищ чи процесів, їх узгодженість, суперечності, взаємозв’язки, взаємодію та впливи.

Тому у кожному науковому дослідженні виокремлюють: з одного боку , “поле” пошуку у конкретних обрисах, а з іншого – базові знання та засоби їх практичної реалізації. Обґрунтування актуальності проблеми передбачає відповідь на такі питання: наскільки важливою на сучасному етапі є визначена проблема та який стан і повнота її розроблення в науковій літературі. Наукова новизна – це поняття, яке виражає ставлення до результатів наукового дослідження. Під час формулювання наукової новизни передбачається визначення рівня і вагомості результату дослідження серед уже відомих наукових фактів і його значущості як нового знання, наприклад, відкриття, винаходу, концепції, методики, рекомендацій, що раніше не мали аналогів у науці та практиці.

Новизна в науковому дослідженні виконує функції:

1. Констатуючу на рівні відкриття або винаходу. Така функція спирається на креативне мислення дослідника, евристичні методи вирішення проблеми та неординарне її бачення. Внаслідок проведеного дослідження отримують нові концептуальні твердження, теорії та підходи, що кардинально змінюють наукове знання.

2. Розвиваючу на рівні розширення і поглиблення.

3. Конкретизуючу на рівні деталізації.

4. Доповнюючу на рівні уточнення. Теоретична значущість – це характеристика важливості, доказовості та концептуальності отриманих результатів та їх наукової перспективності. Практична значущість характеризується реальними застосуваннями отриманих результатів дослідження у практичній діяльності людини.

Будь-яке задумане наукове дослідження починають з формулювання гіпотези. Гіпотеза – це обґрунтоване припущення про можливі засоби вирішення визначеної проблеми. Гіпотетичне твердження про шляхи вирішення проблеми, яке потребує дальшої перевірки та вдосконалення, може бути висловлене лише за умов вивчення характерних рис досліджуваних об’єктів, явищ або процесів. Гіпотеза не може бути висунена, коли відсутня проблема, бо вона виникає не спонтанно, а є результатом глибокого усвідомлення теоретичних праць і досвіду практичної діяльності у певній галузі науки. ЇЇ цінність здебільшого визначається нестандартністю та невідповідністю відомим знанням. За допомогою гіпотези організовують процес дослідження, визначають логіку його проведення і передбачають результат. Будь-яка гіпотеза має бути обґрунтована, відповідати науковим знанням і задовольняти умови чіткості та конкретності.

Розвиток гіпотези відбувається через такі етапи:

¨ вивчення досліджуваного об’єкта, явища чи процесу, накопичення емпіричних і теоретичних знань, виокремлення на їх основі нових знань;

¨ вибір методів дослідження задля доведення пропонованої гіпотези;

¨ доведення чи спростування гіпотези, її уточнення та переконання в її істинності в межах зроблених припущень.

Зазвичай адекватність будь-якої гіпотези перевіряють на практиці, яка підтверджує або спростовує закладені гіпотетичні судження. Часто під час дослідження висувають декілька гіпотез. Однак заздалегідь вважається, що лише одна з них може адекватно відобразити правильність прийнятих припущень щодо вирішення поставленої проблеми, хоча і хибні гіпотези мають певну цінність, бо наступні дослідження не будуть проводитися за подібними схемами.

Виділяють два типи гіпотез – теоретичні (пояснювальні) і емпіричні (описові). В основу теоретичних гіпотез покладено фундаментальні знання, наукові закони і закономірності, методологічні твердження, логічні судження й аргументовані прогнозування. Такі гіпотези розкривають взаємозв’язки між складовими досліджуваного об’єкта, процесу чи явища та з’ясовують причини, за якими це відбувається. В основу емпіричних гіпотез покладено результати попереднього практичного досвіду. Такі гіпотези висвітлюють причини та можливі результати діяльності, але не розкривають закономірності, які їх спричинили. Гіпотезу не можна створювати, виходячи з очевидних істин, бо будь-яка гіпотеза має передбачати пошук нового в теорії та практиці певної галузі науки. Гіпотеза виступає як спосіб розвитку знання і творчого пошуку, окреслюючи і систематизуючи коло завдань та прогнозуючи результати наукового пошуку. Кожну гіпотезу підтверджують фактами. Якщо підтверджуючі факти здобувають під час проведення наукового дослідження, то це перетворює гіпотезу з припущення на достовірне знання. Щоб отримати факти підтвердження гіпотези, розробляють методику поетапного дослідження, яка має бути адекватною обраному предмету, меті та завданню наукового пошуку.

У процесі пізнання часто виникає важливий момент, коли без висунення гіпотези подальше результативне проведення дослідження неможливе. Таким моментом є проблемна ситуація та її загострення до максимальної суперечності. У разі висунення гіпотези пошук ведуть за багатьма напрямами, але на основі одних і тих самих фактів, правил, принципів і законів. Народження гіпотези починається з ідеї – основного задуму, який кладуть в основу теоретичної системи, її логічної побудови і плану реалізації та функціонування. В ідеї міститься формулювання мети дослідження і способи її досягнення. Ідея виникає на підставі існуючої суперечності в системі знань про об’єкт дослідження і спрямована на її вирішення. Ідею підрозділяють на дві складові частини: формулювання (постановку) і спосіб її досягнення. Сукупно вони становлять основу синтезу знань про об’єкт дослідження. Ідея дає змогу організувати наукову діяльність, зробити її цілеспрямованою і сформувати ідеальний образ досліджуваного об’єкта, явища або процесу. Основний напрям ідеї полягає в активізації та організації знань для досягнення необхідного результату.

Момент народження ідеї є кульмінацією творчого процесу під час наукового дослідження проблеми. Якщо для пояснення одних і тих же фактів висувають різні гіпотези, то їх називають версіями. Після відхилення однієї версії зазвичай створюються умови для народження іншої, більш обґрунтованої. Цей процес відбувається до тих пір, поки одна з них не підтвердиться в практичній діяльності. Тоді висунення версій припиняється, дискусії і творчий пошук із даної проблематики завершується.

Як наслідок наукової діяльності завжди передбачається якісний результат, якого раніше не було. Результат творчої діяльності можна охарактеризувати як:

1) принципово новий , що не має аналогів у минулому;

2) якісно новий, якому передував аналогічний результат.

У будь-якому випадку якісний результат наукового дослідження характеризується неповторністю й оригінальністю.

5. Теорія наукової аргументації.

Для того, щоб досягти оптимальної ефективності логічного впливу на адресата, конче необхідно оволодіти знаннями основ теорії аргументації. Це наукова галузь знання, що формує уявлення про багатоманіття дискурсивних прийомів, які використовують одні люди для того, щоб змінити переконання інших людей (аудиторії). Центральними поняттями загальної теорії аргументації є: переконання, прийняття твердження, спосіб аргументації та її підґрунтя, аудиторія, стиль аргументації, контекст аргументації, позиція учасника аргументації, дисонанс і консонанс позиції, суперечка і діалог, доказ та істина, цінність тощо.

Теорія аргументації досліджує способи формування переконань (обґрунтованих вірувань) і займається проблемою істини тією мірою, яка необхідна для з‘ясування поняття переконання. Переконання аудиторія може сприймати не лише тому, що вони виражають істину, а й з інших важливих і другорядних причин; з огляду на те, наприклад, що деякі наслідки переконань, що обговорюються, підтверджуються досвідом, тому що переконання прості, які висловлює авторитетна особа, узгоджуються з традицією, викладені в естетично досконалій формі, добре узгоджуються із уже прийнятними переконаннями, відповідають інтересам аудиторії тощо. З іншого боку, якщо якесь положення правдиве, то це не значить, що його неодмінно прийме аудиторія. Виражена істина може видатися для неї надто складною або нецікавою, що не відповідає її груповим і класовим переконанням тощо; можливо, її висловила людина, якій не довіряють, вона може не відповідати усталеним традиціям, суперечити загальноприйнятим теоріям, здаватися некорисною, навіть шкідливою тощо.

Теорія аргументації є комплексною дисципліною, яка сформувалася на перетині низки наук, котрі займаються вивченням людської комунікації та пізнання. До цих наук належать філософія і логіка, юриспруденція і соціологія, лінгвістика і психологія тощо. Аргументація – це визначена людська діяльність, котра відбувається в конкретному соціальному контексті й кінцева мета якої – не знання само по собі, а переконання в належності деяких положень. До останніх може належати не лише опис реальності, а й оцінки, норми, поради, декларації, клятви, обіцянки тощо. Теорія аргументації досліджує найрізноманітніші способи переконання опонента, адресата і навіть аудиторії за допомогою мовленнєвої дії широкого спектра із залученням широкого арсеналу засобів і прийомів.

Впливати на переконання слухачів можна не лише за допомогою мови, тобто вербально висловлених доказів, а й багатьма іншими способами (жестом, мімікою, наочними образами тощо). Навіть мовчанка у певних випадках виявляється доволі вагомим аргументом, щоб змусити слухача замислитися над змістом отриманої інформації чи навіть невеликого повідомлення. Такі способи впливу вивчає психологія, теорія мистецтва, хоча вони і не надто відповідають концептуальним засадам теорії аргументації.

Аргументація, сутність якої філософи трактують як процес обґрунтування людиною (адресантом, суб’єктом тощо) певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності, доречності, а отже, важливості, необхідності сприйняття тощо. В теорії аргументації цей процес розглядається з трьох різних позицій, котрі певною мірою взаємопов’язані й доповнюють одна одну:

а) з погляду мислення: опис способів обґрунтування і раціоналізування описових і оцінювальних тверджень; до цих способів додаються не тільки такі традиційні загальнозначущі (універсальні) прийоми, як, скажімо, дедуктивний висновок й індуктивне підтвердження наслідків, а й контекстуальні способи обґрунтування, подібні до посилань на інтуїцію і традицію; аналіз залежності аргументації від тієї проблемної ситуації, у загальних межах якої вона здійснюється; вияв тих особливостей аргументації, котрі пов‘язані з застосуванням їх у різних галузях мислення;

б) з точки зору людини і суспільства: дослідження аудиторії (людини або групи людей), в яких розгортається аргументація; аналіз залежності манери аргументації від загальних характеристик того конкретного цілісного суспільства або співтовариства, у межах якого вона здійснюється;

в) з історичної точки зору: врахування аспектів, пов‘язаних з конкретним історичним часом, протягом якого використовувалась аргументація і який залишає на ній свій слід, та стилю мислення історичної епохи і особливостей її культури, які накладають свій відбиток на всяку аргументацію, що стосується цієї епохи.

Таке дослідження дає змогу виділити п’ять принципово різних типів, або стилів, аргументації, що змінили один одного:

архаїчну (чи первісну) аргументацію, античну аргументацію,

середньовічну (чи схоластичну) аргументацію,

“класичну” аргументацію Нового часу

і сучасну аргументацію.

Для аргументації характерні такі риси:

завжди виражена в мові, має форму вимовлених або написаних тверджень;

теорія аргументації досліджує взаємозв‘язки цих тверджень, а не ті думки, ідеї і мотиви, які стоять за ними;

є цілеспрямованою діяльністю: вона має своїм завданням посилення або послаблення чиїхось переконань;

аргументація – це соціальна діяльність, оскільки вона спрямована на іншу людину або інших людей, припускає діалог і активну реакцію іншої сторони на наведені аргументи;

аргументація припускає розумність тих, хто її сприймає, їх здатність раціонально зважувати аргументи, приймати їх або оспорювати.

Мета аргументації – прийняття висунених положень опонентом або аудиторією. Істина і добро можуть бути цілями аргументації, але прямою її метою завжди є переконання аудиторії в справедливості пропонованого увазі положення, схильність до прийняття цього положення і, можливо, до дії, пропонованої ним. Це означає, що опозиції істина – брехня і добро, – зло не є центральними ні в аргументації, ні, відповідно, в її теорії. Аргументи можуть наводитися не лише на підтримку тез, що представляються істинними, але і на підтримку неправдивих або невизначених тез.

Аргументація є частиною суперечки, яка націлена на вирішення розходження в думках сперечальників. Вона може здійснюватися різними способами. По-перше, захищати свою думку можна, безпосередньо звернувшись до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Таку аргументацію називають емпіричною. По-друге, захищати свою думку можна за допомогою вже відомих положень (аргументів), побудувавши певне міркування. У цьому випадку людина також звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Таку аргументацію називають теоретичною.

Аргументація завжди пов‘язана з точкою зору. Пропонент, починаючи дискусію, захищає свою точку зору в спорі з опонентом, який має сумнів щодо неї або висловлює власну думку щодо проблеми, що обговорюється. Якщо точка зору позитивна, то захист полягає в обґрунтуванні твердження, яке вона містить. Окремим прикладом обґрунтування є доведення – встановлення істинності твердження, яке містить точка зору. Якщо точка зору негативна, то захист полягає в критиці твердження, яке вона містить. Окремим прикладом критики є спростування – встановлення хибності твердження, яке містить точка зору. Як правило, характерними ознаками доведення та спростування є використання дедукції та положень, істинність яких не викликає сумнівів у співрозмовника.

Точка зору учасника дискусії повинна характеризуватись:

а) оскільки репрезентує вербально виражену позицію учасника суперечки, то повинна бути оприлюднена усно або письмово у вигляді певного висловлювання;

б) передбачає наявність розходження в думках; публічне висловлювання, спрямоване на те, щоб з ним погодився інший учасник суперечки, який його не поділяє;

в) той, хто пропонує точку зору, бере на себе відповідальність її захищати; залежно від того, чи є точка зору позитивною, чи негативною, він повинен обґрунтувати або розкритикувати її;

г) прийняття точки зору вважають виправданим лише тоді, коли вона успішно витримала критику з боку опонента в процесі суперечки.

Установлення точки зору сперечальника є першим кроком аналізу будь-якої аргументації, невід‘ємною складовою емпіричної аргументації є посилання на досвід, на емпіричні дані. Ядро прийомів емпіричної аргументації становлять способи емпіричного обґрунтування знання, що називаються також підтвердженням (емпіричним), або верифікацією. Однак в аргументації посилання на досвід можуть бути свідомо недобросовісними, що виключається самим сенсом поняття підтвердження. І емпірична аргументація, і її окремий випадок – емпіричні підтвердження – застосовні тільки у випадку описових (дескриптивних) висловлювань. Підтвердження може бути прямим, або безпосереднім, і непрямим.

Водночас досвід не є абсолютним і безперечним гарантом неспростовності знання. Емпіричне обґрунтування потребує доповнення теоретичним обґрунтуванням. І звісно, необхідні знання про особливості й специфіку теоретичної аргументації. Дедуктивна (логічна) аргументація є виведенням обґрунтовуваного положення з інших, раніше прийнятих положень. Вона не робить таке положення абсолютно достовірним і неспростовним, але повною мірою переносить на нього ту міру достовірності, яка притаманна посиланням дедукції. Дедуктивна аргументація виявляється універсальною: вона застосовна в усіх областях міркування і у будь-якій аудиторії.

Системна аргументація є обґрунтуванням твердження через введення його як складового елемента в ту, що здається добре обґрунтованою, систему тверджень або теорію. Введення твердження в теорію поширює на нього емпіричну і теоретичну підтримку теорії загалом. Системний характер обґрунтування не означає, проте, що окремо взяте емпіричне твердження не може бути обґрунтоване або спростоване поза межами тієї теоретичної системи, до якої воно належить. Серед способів прояснення теорії особливу роль відіграють виявлення логічних зв‘язків її тверджень, мінімізація її початкових допущень, побудова її на основі аксіоматичного методу у формі аксіоматичної системи і, нарешті, якщо це можливо, її формалізація. Ще одним способом теорії аргументації є аналіз твердження з позиції можливості емпіричного його підтвердження і спростування. Наукові положення повинні допускати принципову можливість спростування і припускати певні процедури свого підтвердження. Якщо цього немає, щодо висунутого положення не можна сказати, які ситуації і факти несумісні з ним, а які підтримують його. Положення, що в принципі не допускає спростування і підтвердження, виявляється поза конструктивною критикою, воно не намічає ніяких реальних шляхів подальшого дослідження. Методологічна аргументація є обґрунтуванням окремого твердження або цілісної концепції посиланням на той, поза сумнівом, надійний метод, за допомогою якого отримано обґрунтовуване твердження або концепцію, що відстоюється.

З усіх зарахованих до цього виду аргументації найбільш використовуваним і значущим є аргумент до традиції. По суті, усі інші контекстуальні аргументи містять в згорнутому вигляді посилання на традицію; чутливість аудиторії до аргументів, що наводяться, також великою мірою визначається тими традиціями, які вона розділяє. Вплив традиції на ефективність аргументації пов‘язаний з тим, що традиція закріплює ті найзагальніші допущення, в які треба вірити, щоб аргумент здавався правдоподібним, створює ту попередню установку, без якої він втрачає свою силу. Аргумент до традиції неминучий в усіх тих міркуваннях, враховуючи і наукові, в які входить “сьогодення” як тема обговорення або як один з чинників, що визначають позицію дослідника. Без явної або неявної апеляції до традиції неможливі ні гуманітарні, ні соціальні науки.

Аргументу до традиції близький аргумент до авторитету – посилання на думку або дію особи, що добре зарекомендувала себе в цій сфері своїми судженнями або вчинками. Аргумент до авторитету потрібний, хоча і недостатній, у разі обґрунтування приписів (команд, директив, законів держави тощо). Він важливий також під час обговорення цінності порад, побажань, методологічних або інших рекомендацій.

Інтуїтивна аргументацію, що за своєю спрямованістю є посиланням на безпосередню, явну, проте інтуїтивну очевидність висловленого положення чи обґрунтованої позиції. Роль інтуїції дуже велика у процесах пізнання реальної дійсності, у математиці та логіці. Істотне значення має інтуїція в моральному житті, в історичному і взагалі в гуманітарному пізнанні. Художнє мислення взагалі немислиме без інтуїції. Інтуїтивна аргументація в чистому вигляді є рідкістю. Зазвичай для знайденого інтуїтивного результату підшукуються заднім числом підстави, що здаються переконливішими, ніж посилання на його інтуїтивну очевидність. Інтуїція ніколи не є остаточною, і її результат підлягає критичному аналізу. Аргумент до здорового глузду є одним з найвживаніших в аргументації. Істотного значення цьому аргументу надає сучасна філософська герменевтика, що виступає проти його інтелектуалізації і зведення його до рівня простої поправки: те, що в почуттях, судженнях і виведеннях суперечить здоровому глузду, не може бути правильним. Вирішальне значення для нього мають історія і досвід життя. Здоровому глузду не можна навчити, в ньому можна тільки вправлятися. Апеляція до здорового глузду неминуча в гуманітарних науках, що вплетені в історичну традицію і є не лише її розумінням, але і її продовженням.

Кожен з розглянутих вище видів аргументації має свою, притаманну його особливостям структуру, проте загалом для аргументації як діяльнісного процесу характерна усталена структурна побудова, її поділяють на просту (одиничну) та складну. Проста аргументація – це аргументація, в якій захист точки зору спирається на один аргумент, аргументація може викладатися лише одним реченням. Складна аргументація – це аргументація, в якій захист точки зору спирається на декілька аргументів. За структурою складну аргументацію поділяють на: підрядну, сурядну, множинну. Підрядна аргументація – це складна аргументація, в якій наступний аргумент підтримує попередній. Сурядна аргументація – це складна аргументація, в якій аргументи взаємозалежні й тільки разом ефективно захищають точку зору. У літературі таку аргументацію ще називають зв’язаним міркуванням, один аргумент може підтримувати на 50 %, другий – на 40 %, а третій – на 10 %. Проте тільки в сукупності наведені аргументи можуть стати переконливою аргументацією, тому компоненти сурядної аргументації, як правило, залежать один від одного. Множинна аргументація – це складна аргументація, в якій аргументи не залежать один від одного та є рівносильними для захисту своєї думки. У літературі таку аргументацію ще називають конвергентним міркуванням. Теоретично можна вважати, ще кожний з аргументів множинної аргументації достатній для захисту певної думки. Проте для переконливості додають ще декілька аргументів.

Якщо в процесі суперечки пропонент висувує не одну точку зору, то обмежитися лише простою аргументацією не вдається. Якщо розходження в думках змішане, то свої аргументи повинні навести як пропонент, так і опонент. При цьому їхні аргументації можуть бути як простими, так і складними. Складність аргументації також залежить від того, на які зауваження треба дати відповідь у суперечці. Якщо пропонент передбачає певні зауваження, які йому може висловити опонент, або опонент їх наводить у спорі, то пропоненту треба висунути нові аргументи, створюючи підрядну аргументацію. Критика опонента може стосуватися також того, що наведених аргументів недостатньо, щоб його переконати. Пропонент у відповідь повинен доповнити вихідну аргументацію новими аргументами, створюючи сурядну аргументацію.

Отже, теорія аргументації досліджує найрізноманітніші прийоми, за допомогою яких можуть формуватися чи змінюватися переконання у процесі комунікації. Ці прийоми, звичайно, залежать від конкретної галузі знань, від аудиторії, від соціальних груп і суспільства загалом, від своєрідності культури або ж цивілізації, у межах якої вони складаються і застосовуються.

6. Наради, збори, перемовини, дискусії як форми колективного обговорення.

Важливу роль у діловому житті людей відіграють різні форми спільного обговорення проблем. Завдяки ним людина проявляє активність у їх розв'язанні, впливає на прийняття та реалізацію рішень. Висока культура колективного обговорення безпосередньо сприяє духовному збагаченню членів суспільства, а отже, і прискоренню демократичних процесів у країні, підвищенню матеріального добробуту людей.

Переговори — це обмін думками, який зазвичай відбувається з певною діловою метою. Вони проводяться на різних рівнях з різною кількістю учасників. Переговори можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер. Про особливості переговорів з іноземцями йтиметься далі.

Переговори як форма колективного обговорення передбачають три стадії: а)аналіз ситуації, тобто проблем учасників, їхніх емоцій, відносин,інтересів, можливих варіантів прийняття рішення; б) планування; в)дискусія.

Наради — один з найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень в усіх сферах виробничого, громадського й політичного життя. Вони дають змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення.

Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв'язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Відома форма проведення дискусії — "мозковий штурм". Вона полягає в тому, що збирається велика кількість учасників дискусії, які вільно висловлюють свої думки з приводу розв'язання певної задачі. Ніхто при цьому не може обговорювати, критикувати чи підтримувати ідеї інших. У процесі такої дискусії можна вислухати велику кількість пропозицій з вирішення певної проблеми і в кінцевому варіанті вибрати найоптимальніше рішення.

Тренери використовують мозковий штурм в багатьох цілях, включаючи:

- Збір поглядів і думок учасників по темі та предметі тренінгу, а отже, зростання їхнього інтересу до тренінгу.

- Більш коректне визначення проблеми учасниками, ніж тренером.

- Стимуляція креативного мислення.

- Стимуляція розгляду проблеми з нової точки зору.

Як проводити мозковий штурм?

Головне завдання тренера в мозковому штурмі - розпочати його і записати ідеї. Більше тренер в штурм майже не втручається.

Як отримати різноманітні ідеї?

Запропонуйте учасникам спонтанно висловлювати ідеї, попросіть їх не редагувати власні думки. Завірте їх, що всі ідеї вітаються, приймаються навіть незвичайні та на перший погляд незначні. Іноді найґрунтовніші та найпрактичніші ідеї виникають саме зі, здавалося б, тривіальних або нереалістичних ідей.

Не дозволяйте оцінювати, оскаржувати або обговорювати будь-які ідеї на стадії їх генерації. Якщо люди починають судити, ставити під сумнів чи навіть розширювати висловлені ідеї, це може привести до двох наслідків:

1) учасники перестають говорити спонтанно,

2) ідеї вичерпуються і починається обговорення.

Тому всі коментарі необхідно припинити.