1. Глобальна індексація наукових публікацій.

Всі методи оцінки, засновані на аналізі цитувань, залежать від змісту і якості баз даних, де міститься інформація про цитати. При розгляді таких оціночних показників увагу слід приділяти тому, з якої бази даних отримана інформація, оскільки значення навіть тих самих показників може різнитися при зміні бази даних, тобто кількість посилань на конкретну статтю може змінюватися залежно від бази даних. При оцінці дослідницьких груп, відділів і країн важливо ретельно дослідити їхні методи розрахунку показників і довідкові дані, взяті для розрахунку. Крім того, варто врахувати обмеження уточнюючих показників і пов’язаних із ними проблем. 

Оцінки часто вимагають використання кількох показників, а також інформації про цитати з різних баз даних. Оцінки, засновані на цитованості інформації, повинні бути доповнені подальшими оцінками експертів. Бази даних, що займаються індексацією, використовують різні методи збору даних і це впливає як на зміст самої бази, так і на кількість цитувань публікацій. 

Зміст різних баз даних зосереджений на різних речах: журнали, книги, матеріали конференцій тощо. Бази даних зазвичай мають цитовану інформацію тільки про публікації, які вони містять. Число цитувань в базі даних також залежить від того: який проміжок часу охоплює база; як часто оновлюється інформація. Цитування інформації з усіх баз даних може містити деякі помилки: відсутність цитат; цитати можуть бути зареєстровані двічі; помилки у записі самих цитат. Вміст усіх баз даних також постійно змінюється.

Індекс цитування (індексація) являє собою упорядкований список цитованих статей, кожен з яких супроводжується списком із посиланням статей. Індекс цитування праць є одним із найважливіших критеріїв оцінювання наукового рівня вченого у міжнародній спільноті. 

Business Dictionary, Investor Words, Investor Guide так визначає індекс цитування — це бібліографічний покажчик, за допомогою якого можна простежувати наукову роботу конкретного автора. Індекс цитування показує, скільки разів статті цього автора було процитовано в працях інших учених протягом відповідного періоду. Сервіси реферування та індексування є продуктом, який видавець продає та/або надає доступ до нього. За змістом видання можна виконувати пошук із використанням предметних рубрик (ключові слова, імена автора, назва, анотація тощо) в доступній базі даних. 

Сьогодні пошук інформації здійснюється в Інтернеті, тому дуже важливо, щоб видання було релевантно представлене у відповідній пошуковій системі. Служби реферування та індексування, представлені он-лайн, є вагомим чинником для успіху видання. Значення індексації: 

•  індексування допомагає науковому виданню досягти своєї основної мети — бути доступним широкій аудиторії; 

•  доступність в свою чергу покращить репутацію наукового видання як надійного джерела високоякісної інформації у певній галузі; 

•  при дослідженні баз даних щодо певних публікацій пошук проводять, як правило, у відомих і визнаних базах даних. 

Так, індексування у відомій базі даних у обраній галузі допоможе збільшити читацьку аудиторію наукового видання. Як працює індексування? При індексуванні у базі даних видання негайно стає доступним для всіх користувачів цієї бази. Деякі бази мають індекси назв, деякі — індекси повних статей, а деякі індексують лише анотації/реферати та/або посилання. Сервіси, що надають послуги з реферування та індексування, можуть бути пов’язані з установами (наприклад, PubMed підтримується Національною бібліотекою медицини Сполучених Штатів у Національному інституті охорони здоров’я) та надаватися видавцями (наприклад, Scopus від Elsevier). 

Незалежно від того, з якими установами пов’язана база даних, потрібно офіційно подати заявку на включення в базу даних за вибором. Порядок індексування видання включає наступні етапи: вибір потрібної бази даних; процес включення видання в БД для початку індексації; враховування особливостей компанії з численними базами даних. 

Розглянемо кожний етап більш детально. 

1) Вибір потрібної бази даних. Як і журнальні редактори не розглядають рукописи, які не входять у сферу їхнього журналу, так і компанії, що проводять індексацією, не розглядають видання, які не входять до сфери їх застосування. Потрібно вибрати базу даних, що індексує видання з обраної галузі. Важливо також розуміти функції, які надає база даних. 

Різні бази даних можуть: 

включати тільки індекси рефератів, де користувачі зможуть переглядати реферати статей, опублікованих у науковому виданні; 

•  отримувати професійні індексатори для сканування цілих рукописів та індексування ключових слів; 

•  містити цитати у своїй системі індексування. 

При виборі бази даних для індексів видань слід враховувати, як видання буде відображено і доступно користувачеві. Детальна інформація про те, як працює база даних і які сервіси надає, як правило, розміщена на її веб-сторінці. 

2) Процес включення видання. Загальними критеріями, які бази даних використовують для оцінки включення видання для індексації, є: •  якість вмісту тексту видання; •  регулярні графіки видання журналу; •  дотримання видавничої етики та відсутності зловживань (недоброчесності) при виданні журналу. Як правило, щоб почати індексуватись, від засновників/видавців повинна надійти офіційна заява до бази даних та мають бути надані відповідні документи та докази, що підтверджують його існування. Якщо журнал відповідає всім критеріям, він індексується. Процес отримання індексації подібний до подання рукопису для експертного огляду: подаються документи на видання для їхньої перевірки. Якщо видання не відповідає критеріям, необхідним для індексації, може знадобитися внесення деяких змін, щоб переконатися, що видання задовольняє вимоги бази даних.

Як один із винятків можна розглянути приклад індексації у Google Scholar. До бази даних (що складається з індексів) потрапляють відомості про безкоштовні повнотекстові статті, і ті, у яких доступні лише реферати чи бібліографічні описи. Google Scholar містить відомості як про статті, які опубліковано в журналах, так і про ті, які зберігаються у репозитаріях або знаходяться на сайтах наукових колективів чи окремих учених. Google Scholar містить відомості не тільки про он-лайнові, а й про друковані статті. Робот Google Scholar індексує он-лайнові наукові публікації. Якщо в такому документі в списку літератури виявляється посилання на офлайновий документ, бібліографічний опис такого друкованого документа теж потрапляє в базу даних Google Scholar. У списку результатів пошуку офлайнові статті мають позначку [Citation]. Для перевірки індексації джерела достатньо он-лайн ввести його назву в Google Scholar. 

3) Особливості компанії з численними базами даних. Такі компанії, як Elsevier і Clarivate пропонують низку баз даних з різними напрямами наукових досліджень, які мають задовольнити широке коло видань із різних галузей наук. У таких випадках може бути корисною перевірка повного переліку продуктів і послуг, що пропонуються, щоб відібрати найбільш повно відповідні профілю видання. Міжнародні бази і каталоги. Термін “бібліографічні бази даних” традиційно застосовується для сервісів реферування та послуг індексації наукової літератури. Ці сервіси зосереджені на збиранні цитатної інформації і рефератів дослідницьких статей і роблять їх придатними для пошуку. 

Реферати були основною метою створення бібліографічних баз даних, оскільки вони узагальнюють повну дослідницьку статтю, достатньо невеликого розміру для зручного пошуку. Але технічні досягнення розширили горизонти створення бібліографічної бази даних із використанням лише рефератів публікацій до використання більш повних баз даних. Крім того, поширення Інтернету забезпечило можливість створювати бази даних, доступні для кожного, в кого є підключення до мережі. 

Бази даних зробили для Інтернету те, що енциклопедії зробили для бібліотек. Вони пропонують ученому безліч інформації про будьякий предмет дослідження. Першою перевагою збирання даних в інтернеті, а не в бібліотеці, є безпосередній доступ — поки існує комп’ютер з доступом до Інтернету, існує й доступ до величезного масиву інформації. Також перевагою є легкість пошуку. Шукаючи конкретне видання, а не публікацію, науковець повинен вибрати галузь і певні періоди часу тощо. 

Більшість баз даних прагнуть надати якомога більше інформації щодо змісту видання, щоб кожна публікація у ньому була доступна для пошуку. Це може суттєво скоротити пошуки та привести до значно більш цілеспрямованого дослідження. Бібліотеки та університети також мають переваги від користування он-лайновими базами даних. Зручніше підписатися на сервіс, що пропонує доступ до багатьох видань, ніж архівувати та зберігати паперові копії видань. Крім того, матеріали, доступ до яких здійснюється через бази даних в Інтернеті, можуть бути завантаженні на ноутбук, планшет або смартфон. Це дозволяє використовувати завантажений контент у тих місцях, де доступ до Інтернету є обмеженим, а отримання паперової друкованої версії — ускладненим.

В Україні поширене наступне визначення наукометричної бази даних. Наукометрична база даних — бібліографічна і реферативна база даних, інструмент для відстеження цитованості наукових публікацій. Наукометрична база даних — це також пошукова система, яка формує статистику, що характеризує стан і динаміку показників затребуваності, активності та індексів впливу діяльності окремих учених і дослідницьких організацій. Під це визначення найбільшою мірою підходять лише три бази даних: Scopus, Web of Science та Google Scholar. В Україні це визначення застосовують до всіх наукових баз даних, що не є коректним. Також, якщо це визначення намагатися використовувати за кордоном, то є ризик зіткнутися із непорозумінням. 

У світі у цьому сенсі є більш поширеним визначення академічної бази даних. Академічна база даних — це сукупність інформації, яка широко використовується для дослідження та створення наукових текстів, включаючи доступ до академічних журналів. Це визначення є більш точним, бо не кожна база даних займається розрахунком наукометрії, наприклад DOAJ чітко зазначає, що "не вірить" у цінність імпакт-факторів. Вони визнають лише один загальновизнаний імпакт-фактор, який генерує Web of Science (Clarivate), але він є приватним і керується комерційною компанією, що суперечить принципам відкритого доступу, які підтримує DOAJ. 

Найбільш важливими міждисциплінарними базами даних, що містять інформацію з цитування, є Web of Science (WoS) від Clarivate і Scopus від Elsevier. Цитування також можна отримати з Google Scholar (GS), але треба враховувати деякі особливості цієї бази даних. GS містить багато ненаукових цитат. Число цитувань може різнитися між WOS, Scopus і особливо GS. Також існують деякі специфічні галузеві бази, які містять довідкову інформацію, такі як Chemical Abstracts (SciFinder), CiteSeerX і MathSciNe.

Google Scholar [http://google.com] — вільна доступна пошукова система (офіційне визначення), яка індексує повний текст наукових публікацій усіх форматів і дисциплін. Дата виходу бета-версії — листопад 2004 р. Індекс Google Scholar включає більшість рецензованих онлайн-журналів Європи та Америки із найбільших наукових видавництв. 

Web of Science (до 2014 р. Web of Knowledge) [https://clarivate.com/products/web-of-science/] — платформа, на якій розміщено бази наукової літератури і патентів, до 2016 р. належала Thomson Reuters. В листопаді 2016 р. відділення IP & Science придбано інвестиційними фондами і функціонує як Clarivate Analytics. Web of Science охоплює матеріали з природничих, технічних, біологічних, суспільних, гуманітарних наук і мистецтва. 

Scopus [http://www.scopus.com/] — бібліографічна і реферативна база даних та інструмент для відстеження цитованості статей, опублікованих у наукових виданнях. Є однією зі складових інтегрованого науково-інформаційного середовища SciVerse. На січень 2017 р. містить понад 50 млн реферативних записів. Розробником та власником SciVerse Scopus є видавнича корпорація Elsevier. База даних доступна на умовах передплати через веб-інтерфейс. Пошуковий апарат Scopus інтегрований із пошуковою системою Scirus для пошуку вебсторінок і патентною базою даних. 

Index Copernicus (IC) [http://en.indexcoper nicus.com/] — он-лайнова наукометрична база даних із внесеної користувачем інформації, зокрема наукових установ, друкованих видань і проектів, створена в 1999 р. в Польщі. База даних має кілька інструментів оцінки продуктивності, які дозволяють відстежувати вплив наукових робіт і публікацій, окремих учених або науково-дослідних установ. На додаток до продуктивності Index Copernicus також пропонує традиційне реферування та індексування наукових публікацій. База даних перебуває у веденні Index Copernicus International. 

Ulrich's Periodicals Directory [http://ulrich sweb.serialssolutions.com] — передплатний каталог американського видавництва Bowker, є найбільшою БД, яка описує світовий потік періодичних видань за всіма тематичними напрямами. 

Scientific Indexing Services (SIS) [https:// www.sindexs.org] — фокусується на цитуванні, індексації, аналізі цитованості і підтримує бази даних, що охоплюють тисячі наукових журналів. SIS забезпечує кількісну та якісну оцінку рейтингу, а також категоризацію журналів для академічного аналізу та передового досвіду. Цей фактор використовується для оцінювання престижу журналів. 

Open Academic Journals Index [http://oaji. net/] — повнотекстова база даних наукових журналів відкритого доступу. Засновник — International Network Center for Fundamental and Applied Research (Російська Федерація). Мета цієї бази полягає у створенні міжнародної платформи для індексації у відкритому доступі наукових журналів. Для кожного журналу розраховується “імпакт-фактор”. Реєстрація в OAJI вельми проста, вимоги до наукових журналів не можна назвати високими. 

Російський індекс наукового цитування (РІНЦ) [https://elibrary.ru/project_risc.asp] — бібліографічна база даних наукових публікацій вчених Росії і країн СНД у понад 4000 журналах. Для отримання необхідних користувачеві даних про публікації та цитованість статей на основі бази даних РІНЦ розроблено аналітичний інструментарій Science Index. Проект РІНЦ розробляється з 2005 р. компанією “Наукова електронна бібліотека” (ELIBRARY.ru). 

WorldCat [https://www.worldcat.org/] — найбільша у світі бібліографічна база даних, яка налічує понад 240 млн записів усіх видів творів на 470 мовах світу. База створюється спільними зусиллями більш ніж 72 тис. бібліотек із 170 країн світу в рамках організації Online Computer Library Center. З серпня 2006 р. став можливий вільний доступ до пошуку в цій БД із веб-сторінки worldcat.org. Після того, як наукове видання буде зареєстроване або в CrossRef, або в міжнародній базі DOAJ, WorldCat автоматично здійснить експорт його статей у свою базу (як це зазвичай роблять пошуковики з матеріалами на сайтах). 

CrossRef [https://www.crossref.org] — це об’єднання видавців наукових публікацій (журналів, монографій, збірників матеріалів конференцій), створене з метою розробки та підтримки всесвітньої високотехнологічної інфраструктури наукових комунікацій. Головним завданням CrossRef є сприяння широкому використанню інноваційних технологій для прискорення і полегшення наукових досліджень. Особлива увага CrossRef спрямована на питання розбудови електронної інфраструктури взаємної цитованості наукових публікацій. Асоціація CrossRef підтримує спільну всесвітню службу взаємної цитованості, яка функціонує як своєрідний шлюз між електронними платформами видавців. Ця служба не зберігає повні тексти наукових публікацій, але вона зберігає інформацію про зв’язки публікацій через технологію Digital Object Identifier (CrossRef DOI), а також метадані опублікованих наукових матеріалів. Завдяки цій системі дослідники можуть використовувати функціональність рівня глобального науково-видавничого середовища. Членами CrossRef наразі є 5 тис. видавців з усього світу. База даних цитувань CrossRef охоплює більше 75 млн журнальних статей та інших типів наукових публікацій (монографій, наборів даних, дисертацій, технічних звітів). 

ResearchBib [https://www.researchbib. com/] — це академічна база даних, яка індексує та забезпечує відкритий доступ до рецензованих журналів, повнотекстових документів і науково-дослідних конференцій. ResearchBib є найбільшою базою даних журналів (понад 420 тисяч найменувань), які подано у вільному доступі в Інтернеті. 

Bielefeld Academic Search Engine (BASE) [https://www.base-search.net] — мультидисциплінарна пошукова система для наукових Інтернет-ресурсів, створена бібліотекою університету Білефельда (Білефельд, Німеччина). Вона заснована на безкоштовному та відкритому програмному забезпеченні, такому як Apache Solr та VuFind. 6 жовтня 2016 р. BASE перевищила 100 млн документів, на яких було проіндексовано 100183705 документів із 4695 джерел контенту. 

Citefactor [http://www.citefactor.org] — це служба, яка надає доступ до журналів відкритого доступу з контролем якості. Індексація видання в каталозі спрямована на те, щоб бути всеосяжною та охопити усі наукові журнали з відкритим доступом, які використовують відповідну систему контролю якості та не обмежуються лише окремими мовами або тематичними сферами. Метою сервісу є збільшення видимості та простоти використання наукових журналів із відкритим доступом, що сприяє їх поширенню та впливу.

Directory of Open Access Journals (DOAJ) [https://doaj.org] — міжнародний мультидисциплінарний каталог журналів відкритого доступу. Містить понад 10000 назв наукових журналів і метадані статей цих журналів. Каталог прагне охопити всі відкриті наукові журнали, що дотримуються загальних принципів якості наукових видань, і тим самим сприяти їх поширенню, використанню та популяризації руху відкритого доступу. DOAJ існує за рахунок спонсорської підтримки і не залежить від жодних державних чи приватних організацій. Будь-який відкритий рецензований журнал може бути доданий до каталогу за умови відповідності критеріям DOAJ. 

Directory of Research Joiunals Indexing (DRJI) [http://olddrji.lbp.world/] надає вільний доступ до наукової літератури для підтримки використання досліджень та інформації з метою поліпшити якість навчання, викладання, досліджень. Для індексації на сайті розглядаються і оцінюються тисячі ресурсів, щоб допомогти дослідникам обрати ключові веб-сайти і журнали за тематикою дослідження. 

EBSCO Information Services (EBSCO) [https://www.ebsco.com/products/research-data bases#] — компанія, яка надає спектр послуг бібліотечних баз. Багато баз даних, таких як MEDLINE та EconLit, ліцензовано від постачальників вмісту. Інші, такі як Academic Search, America: History & Life, Art Index, Art Abstracts, Art Full Text, Business Source, Clinical Reference Systems, Criminal Justice Abstracts, Education Abstracts, Environment Complete, Health Source, Historical Abstracts, History Reference Center, MasterFILE, NetLibrary, Primary Search, Professional Development Collection та USP DI складаються самим EBSCO. Доступ до баз даних надається через EBSCOhost. EBSCOhost [http://search.ebscohost. com/] — це доступні через веб-інтерфейс бази даних наукової інформації з галузей медицини, фізики, хімії, економіки та інших наук, що періодично оновлюються. Власником EBSCOhost є компанія EBSCO Publishing, яка, у свою чергу, є дочірньою компанією EBSCO Industries. EBSCOhost надає можливість пошуку повнотекстових, рецензованих статей наукових журналів, довідників та інших публікацій із різних наукових дисциплін. Включає як бази даних, доступні на умовах передплати, так і бази даних у відкритому доступі. 

Polska Bibliografia Naukowa (PBN) [https:// pbn.nauka.gov.pl/] — веб-сайт Міністерства науки і вищої освіти, який збирає інформацію про публікації польських учених, публікації досягнень наукових підрозділів та польських і закордонних журналів. Вона є частиною Інтегрованої інформаційної системи в галузі науки і вищої освіти. Системи PBN та POL-index керуються Центром обробки інформації — Національним науково-дослідним інститутом. 

2. Наукометричні показники діяльності вченого.

Проблемою оцінки науковців займається наукометрія - область наукознавства, що займається статистичними дослідженнями структури і динаміки наукової інформації.

Наукове співтовариство дозволяє позиціюнувати вчених, дослідницькі центри (наприклад, лабораторії, кафедри, тимчасові творчі колективи та ін), наукові організації (ВНЗ, НДІ) в локальній та світовій наукових системах. Наукометричний аналіз цих об'єктів дає можливість оцінювати внесок дослідників як виробників інформації в світовий інформаційний масив, вивчати взаємозв'язки між окремими спільнотами.

Аналіз наукових знань дозволяє виявляти області, що швидко розвиваються, віддалені перспективи технологічних проривів, отримувати деякі уявлення про внутрішню структуру наукових досліджень, виявляти ті що зароджуються та перспективні напрямки і ухвалювати рішення для підтримки даних напрямків.

Часто наукометричні показники групують наступним чином: кількісні показники активності наукової діяльності (НД), якісні показники впливу публікацій на інформаційний масив і комплексні показники, що враховують кількісні та якісні критерії оцінки НД.

Ключовими показниками результатів НД для визначення рейтингу наукових установ і рейтингу вчених є:

• показники публікаційній активності вченого, організації, галузі знань і т.д.

  • Загальна кількість публікацій;
  • Індекс цитування публікацій;
  • Індекс Хірша (h-індекс).

• рейтингові показники періодичних видань

  • Імпакт-фактор
  • SNIP (Source-Normalized Impact per Paper, Moed H. F.)
  • SJR (SCIMago Journal Ranking)

ЗАГАЛЬНА КІЛЬКІСТЬ ПУБЛІКАЦІЙ

Загальна кількість публікацій або кількість проіндексованих робіт (аналог списку наукових праць) - найбільш узагальнений показник, який отримується з бібліографічних баз систем цитування. Представляє суму публікацій автора, які були проіндексовані базою.

ІНДЕКС ЦИТУВАННЯ (ІНДЕКС ЦИТОВАНОСТІ) ПУБЛІКАЦІЙ

Кількісні дані про цитування публікацій відображають їхню корисність для інших учених. Самі по собі ці дані не вимірюють якість публікації, тому їх варто розглядати як індикатори, що показують, що дана робота з тим або іншим ступенем імовірності може виявитися досить значимою. Підрахунок цитування розширює можливості бібліометричних оцінок разом й у сукупності з іншими показниками.

Індекс цитування наукових статей (ІЦ) - реферативна база тих наукових публікацій, що індексує посилання, вказані в пристатейних списках цих публікацій і що надає кількісні показники цих посилань (такі як сумарний об'єм цитування, індекс Хирша та ін.)

ІЦ науковця є основним показником, що позначає повну кількість посилань на роботи, де даний дослідник фігурує як автор або співавтор, в інших джерелах, розподілене по роках. Індекс цитування – широко прийнятий у науковому світі показник «значимості» праць конкретного вченого, а саме:

1. індекс характеризує ступінь актуальності й важливості проведених досліджень для тих областей знань, у яких працюють конкретні вчені або наукові колективи;
2. високий індекс цитування деякою мірою служить офіційним визнанням конкретного вченого науковим співтовариством і підтвердженням його пріоритету;
3. наявність у науково-освітній організації учених, що мають високий індекс цитування, говорить про високу ефективність і результативність діяльності організації в цілому.

Перший індекс цитування був пов'язаний з юридичними посиланнями і датується 1873 р. (Shepard's Citations). У 1960 інститут наукової інформації (ISI), заснований Євгенієм Гарфилдом, ввів перший індекс цитування для статей, опублікованих в наукових журналах, поклавши початок такому ІЦ, як "Science Citation Index (англ.) ", і потім включивши в нього індекси цитування по громадських науках ("Social Sciences Citation Index", SSCI) і мистецтвах ("Arts and Humanities Citation Index", AHCI). Починаючи з 2006 р. з'явилися і інші джерела подібних даних, наприклад Google Scholar.

Кумулятивний індекс цитування - загальна кількість посилань на усі роботи автора за весь час його діяльності. Індексом активно працюючого ученого за кордоном вважається більше 100 посилань на роботи за останні 7 років.

ІНДЕКС ХІРША

Індекс Хірша h-індекс, або індекс Хірша - наукометричний показник, запропонований у 2005 році американським фізиком Хорхе Хірш з університету Сан-Дієго, Каліфорнія. Індекс Хірша є кількісною характеристикою продуктивності вченого, заснованої на кількості його публікацій і кількості цитувань цих публікацій. Індекс обчислюється на основі розподілу цитувань робіт даного дослідника. Хірш пише: "Вчений має індекс h, якщо h з його Np статей цитуються як мінімум h раз кожна, в той час як решта (Np - h) статей цитуються не більше, ніж h раз кожна".

Іншими словами, вчений з індексом h опублікував h статей, на кожну з яких послалися як мінімум h разів. Так, якщо у даного дослідника опубліковано 100 статей, на кожну з яких є лише одне посилання, його h-індекс дорівнює 1. Аналогічним буде h-індекс дослідника, який опублікував одну статтю, на яку посилалися 100 разів. У той же час (більш реалістичний випадок), якщо у дослідника є 1 стаття з 9 цитуваннями, 2 статті з 8 цитуваннями, 3 статті з 7 цитуваннями, ..., 9 статей з 1 цитуванням кожної з них, то його h-індекс дорівнює 5 .

Індекс Хірша може обчислюватися з використанням як безкоштовних баз даних в інтернеті (Google Scholar, ADS NASA), так і баз з платною підпискою (Scopus або ISI Web of Science). H-індекс, підрахований для однієї людини з використанням різних БД буде різний - як і інші наукометричних характеристики, так як він залежить від області охоплення обраної БД.

Крім того, h-індекс може обчислюватися на певний період часу; з урахуванням і без урахування самоцитування.

Індекс добре працює лише при порівнянні вчених, що працюють в одній галузі досліджень, оскільки традиції, пов'язані з цитуванням, відрізняються в різних галузях науки (наприклад, в біології та медицині h-індекс набагато вищий, ніж у фізиці). 

ІМПАКТ-ФАКТОР

Універсальні показники дозволяють оцінювати діяльність різних об'єктів, спрямовану на створення нової інформації. До таких показників відносяться широко відомий у світовому співтоваристві імпакт-фактор і розроблений Системний Показник Публікаційної Активності (СППА (S, U)).

Що вважається цитуванням. Почнемо з визначення: (1) Стаття А цитує статтю Б, якщо хоч би один раз в тексті А є посилання на Б і Б, таким чином, винесена в А в пристатейний список літератури або фігурірує в посторінковій виносці. (2) Журнал M цитує журнал N так - скільки статей з M цитують статті з N. Таким чином, якщо в тексті однієї статті інша публікація згадується кілька разів, це вважається одним цитуванням

Таким чином, Індекс цитування визнається як одинз найефективніших світових систем наукової інформації. Структура індексу цитування дозволяє йому виконувати досить широкий спектр функцій, головними з яких є:

1. інформаційний пошук для обслуговування індивідуальних дослідників і наукових організацій;
2. використання зв'язків між публікаціями для виявлення структури областей знання, спостереження і прогнозування їх розвитку (картирування науки і виявлення дослідницьких фронтів);
3. оцінка якості публікацій і їх авторів науковим співтовариством.

Комплексна оцінка індексу цитування дозволяє оцінювати наукові підрозділи по науковцям що до них входять. Вона широко застосовується для оцінки журналів, наукових товариств, редакційних колегій та іншого.

Зміст індексу цитування, у свою чергу, є об'єктом інтенсивних досліджень фахівців з соціології науки, наукометрії і наукознавству. Періодичні дискусії виникають з приводу адекватності оцінок окремих публікацій і їх авторів за допомогою методів, заснованих на даних про цитування.

3. Спілкування і комунікація. Види, типи і форми наукового спілкування.

Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні автори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впливає на інший". Наукова комунікація - основний механізм функціонування і розвитку науки, один з важливих механізмів її зв'язків з суспільством, є також умовою формування і особи вченого та засіб взаємного стимулювання творчої активності. Основу Наукової Комунікації складає професійне спілкування її учасників. 

ЕЛЕМЕНТИ НАУКОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ - виділяють п'ять основних елементів: 

1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає ЇЇ)- 

2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксована наукова інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів). 

3) канал (спосіб передачі наукової інформації). 

4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, для якої призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї). 

5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення. 

 Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів, такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи країни. Залежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК. 

Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені. Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділиться нею з колегами, науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку. Потім інформація поширюється серед широкого кола фахівців у формі наукової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах, оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому чи електронному вигляді). 

Документована і (або) недокументована наукова інформація — це те, що передається, тобто комунікат. Наукові повідомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зображень, дії. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки науковця. Наукова комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлення зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть використати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади. Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Іnternеt, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої наукової комунікації. 

Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існування зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зворотного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, посилання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін. 

Одним з основних показників значення наукового результату є індекс цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю, автора, журнал, установу, країну. Чим вищий цей показник, тим авторитетнішим є автор, тим вищий його науковий рейтинг. Посилання свідчать про рівень поширення ідеї, її наукове і практичне значення, зростання людських знань, реальне здійснення наукової комунікації. 

Є багато підходів до класифікації наукової комунікації. її поділяють на пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науководослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками наукової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ наукових комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок. Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри, музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюється формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування. Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю опублікованих наукових результатів. Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між комунікантом (відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом особистих контактів, зустрічей, бесід, телефонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визначається через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни науковою інформацією стають очевидними, коли науковці у співавторстві публікують результати свого дослідження. Документна НК — комунікація, опосередкована науковим документом, побудована на обміні документованою інформацією (ідеями, повідомленнями, знаннями). 

Науковий документ — це публікація результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка науковцями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів. Він містить зафіксовану на матеріальному носієві наукову інформацію для передачі її в просторі і часі. У системі НК науковий документ набуває статусу комуніката. Він може бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті, опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може передаватися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. 

Переваги таких комунікацій:

 • добре збереження наукової інформації;

 • можливість вивчення, багаторазового перечитування інформації;

 • ґрунтовність підготовки;

 • можливість доведення до багатьох реципієнтів;

 • можливість встановлення права інтелектуальної власності. 

Недоліки документних НК: складність поновлення, об'ємність інформації. 

Недокументна (усна) НК — передача наукової інформації в незакріпленій на матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови, публічні виступи, наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє спілкування, бесіди тощо. Позитивним аспектом усних комунікацій є економія часу, можливість більшого порозуміння між науковцями. З розвитком комп'ютерних і телекомунікаційних каналів комунікації можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями розширюються. Автор може сам створити оригінальний рукопис в електронній формі, через мережу Іntеrnеt передати його безпосередньо в редакцію журналу і відразу ж опублікувати його. Мережеві канали сприяють оперативному формальному і неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі електронні бази даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів. Це дозволяє звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт. 

Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і видавці працюють в одній системі. Розглянемо систему наукових комунікації по характеру контактів: 

а) зв'язки, опосередковані техничними засобами; 

б) безпосередні зв'язки; 

в) змішані зв'язки.

По характеру контактів зв'язки здійснюються опосередковано за допомогою техничних засобів тиражування інформації, - публікації (книги, научн. журнали, реферативні журнали і ін.), препринты, непубліковані матеріали (наукові. звіти, звіти про експерименти і ін.). Це —радіо, телебачення, Іnternеt, видавництво, редакція журналу, бібліотеки та інші канали, що забезпечують можливість опосередкованої наукової комунікації. До цього виду комунікацій відноситься комунікація між ученими через їхні наукові публікації. - 

Безпосередні зв'язки - особисті бесіди, очні наукові дискусії, усні доповіді; Це — зустрічі, конференції, лекції, наукові наради, засідання вчених рад інститутів, захист дисертацій. pасідання академій та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої наукової комунікації. - 

Змішані зв'язки - наукові конференції, научно-техничні виставки і ін. Науковець повинен знати переваги та недоліки кожної форми наукової комунікації, вміти відшукати оптимальні шляхи її використання та уникати можливих проблем.

4. Поняття ділового спілкування.

Ділове спілкування визначається як специфічна форма контактів і взаємодії людей, які представляють не лише самих себе, а й свої організації. Воно включає обмін інформацією, пропозиціями, вимогами, поглядами, мотивацією з метою розв'язання конкретних проблем як всередині організації, так і за її межами, а також укладення контрактів, договорів, угод чи встановлення інших відносин між підприємствами, фірмами, організаціями.

Ділове спілкування на відміну від його інших видів має свої особливості, а саме:

• наявність певного офіційного статусу об'єктів;
• спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку зв язків між представниками взаємозацікавлених організацій;
• відповідність певним загальновизнаним і загальноприйнятим правилам;
• передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їх мета, зміст і можливі наслідки;
• конструктивність характеру взаємовідносин, їх спрямування на розв'язання конкретних завдань, досягнення певної мети, як правило, не виходячи за рамки певного кола;
• взаємоузгодженість рішень, домовленість та подальша організація взаємодії партнерів;
• значущість кожного партнера як особистості;
• безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що бентежать їх внутрішній світ.

Людина, яка спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, яка її приймає (реципієнт), у діловому спілкуванні постійно міняються місцями, завдяки чому у людей, що спілкуються, має бути однакове розуміння не тільки значень, а й змісту слів.

Ефективне ділове спілкування - це не стільки обмін значеннями, скільки обмін думками. Більше того, це пошук спільного рішення.

Усі ділові люди повинні опанувати технікою живого контакту. Ваша мова повинна бути красивої і правильний, намагайтеся, якнайменше використовувати слів “паразитів” – це розсіює увагу і відволікає від теми розмови. Отже, щоб ваша мова була красивої, використовуйте наступні рекомендації:

• акцентуйте важливі слова і підкоряйте їм менш важливі;
• змінюйте тон голосу – він повинний те підвищуватися, те знижуватися, як поверхня моря. Раптове чи підвищення зниження тону голосу виділяє чи слово фразу на загальному тлі;
• змінюйте темп мови – це додає їй виразність;
• робіть паузу до і після важливих думок.

До цього варто додати і важливість використання особливих інструментів – комунікаційних ефектів:

• ефект візуального іміджу – як правило, спочатку людини сприймають по його зовнішньому вигляді, і це первісне враження накладає відбиток на подальші взаємини. Тому підприємець повинний узяти на озброєння естетику одягу, поставлений міміку, загострене почуття такту, щоб випромінювати чарівність, елегантну манеру спілкування, упевнений і доброзичливий погляд і т.п.;
• ефект перших фраз – чи закріплює коректує первісне враження в людей. У перших фразах повинна бути зосереджена цікава інформація, з елементами оригінальності, що відразу залучає до себе увага;
• ефект аргументації – мова повинна бути обґрунтованої, переконливої, логічної.
• ефект інтонацій і пауз – особливість людського сприйняття полягає в тому, що інтонації і паузи сприяють 10-15 – процентному збільшенню інформації, викликаючи в співрозмовників асоціації і пропозиції;
• ефект художньої виразності – це грамотна побудова пропозицій, правильні наголоси, використання риторичних прийомів – метафор, гіпербол і т.п. Як затверджував Вольтер, прекрасна думка утрачає свою ціну, якщо вона дурно виражена;
• ефект релаксації (розслаблення) – тому, хто уміє вчасно пожартувати, уставити дотепне зауваження, повезе в переговорах більше, ніж не вміє це робити. Гумор створює природну паузу для відпочинку людей, зближає і набудовує на доброзичливий лад. 

Варто враховувати також, що є ряд факторів негативно впливають на ведення справ:

• дискомфорт фізичного середовища: непривабливість приміщення, незручність сидінь, несвіже повітря і т.п.;
• заклопотаність співрозмовників якимись службовими чи особистими справами, розладнаність морально психологічного стану;
• амбіції, заздрість, недоброзичливість;
• неграмотність мови виступаючого, невиразність фраз і т.д.;
• некомпетентність співрозмовника;
• неприйняття іміджу співрозмовника.

Постарайтеся уникнути появи таких факторів, а при їхній наявності – згладити і нейтралізувати їх.

Діловий стиль спілкування орієнтований на позитивний (конструктивний) результат. Діловий стиль виключає придушення чужої позиції. Основне питання ділового стилю спілкування можна сформулювати так: позиції сторін визначаються відношенням до обговорюваної проблеми (спірному положенню) чи відношенням до опонента.

Хочете перемагати в суперечці – вмійте аргументувати.

«Читайте» свого співрозмовника за мімікою та жестами.

Намагайтеся не висувати необґрунтованих пропозицій і аргументувати свої дії. Аргументацією називають дійсність, що зв'язана з доказом, обґрунтуванням, твердженням, чи спростуванням критикою.

5. Мистецтво аргументації.

Аргументація – це вид інтелектуальної діяльності, у ході якої формується переконання в істинності або хибності довільно‐ го положення, а також визначається його оцінка та доцільність як для самого автора, так і для співрозмовника чи аудиторії. Аргументація є багатоаспектним і багатокомпонентним вит‐ вором інтелектуальної діяльності людини, який базується на надбаннях логіки, філософії, психології, мовознавства, риторики, ети‐ ки, естетики, культурології, інтуїції, здорового глузду тощо.

 Із багатьох названих компонентів, що складають аргументацію, слід виділити логіку. У будь‐яких науках, будь‐яких сферах людської діяльності користуються такими поняттями та процедурами, як істина, підтвердження, наслідок, аподиктичність, доведення, спростування, інтерпретація, пояснення, верифікація, але тільки в логіці розкривається природа цих понять і процедур, тільки в логіці аналізуються їх ознаки, структура та правила.

 Компонентом, який представляє логіку в аргументації, є обґрунтування. Обґрунтування – це перехід від деякого фрагменту знання як вихідного (основи, підстави) до наступного фрагменту знання як наслідку. Іншими словами обґрунтування – це перенесення засобами логіки таких характеристик основи, як істинність, аподиктичність, достовірність тощо на обґрунтовуване. 

Слід мати не увазі, що не існує якоїсь універсальної процедури обґрунтування. Процес обґрунтування реалізується через свої види:

 доведення,

 спростування,

 пояснення,

 передбачення,

 інтерпретацію та їх різноманітні модифікації.

Тому обґрунтування – це лише абстракція від перелічених конкретних його видів. Кожен вид обґрунтування наділяє обґрунтовуване (положення, яке ми обґрунтовуємо) відповідними характеристиками: доведення – достовірністю, пояснення – аподиктичністю, інтерпретація – репрезентативністю тощо. При цьому основа, з якою зіставляється положення, що потребує обґрунтування, – це не тільки знання, істинність якого не викликає сумніву, але це ще й відповідні логічні правила, що реалізують конкретний вид обґрунтування (доведення, пояснення тощо) і забезпечують перенесення відповідної характеристики з основи на обґрунтовуване.

 Обґрунтування не можна ототожнювати з аргументацією, оскільки воно представляє лише ту складову аргументації, за яку відповідає логіка. Доведення та спростування теж не можна ототожнювати з аргументацією. Справа в тому, що доведення й спростування є важливими складовими частинами аргументації, але не вичерпують її змісту. Ще раз наголосимо, що в ході аргументації не лише доводять тезу, або спростовують антитезу, а й формують переконання в істинності тези чи хибності антитези. Доведення ж не завжди має на меті переконання. Крім того, у ході аргументації ще й відбувається оцінка тези та аргументів для обґрунтування доцільності прийняття тези, що доводиться. 

6. Мистецтво аргументації. Мовні засоби переконування.

Переконання - це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого - спонукання до певної дії. Ефект переконуючого впливу залежить, насамперед, від:

- власної справжньої переконаності суб'єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;

- наявності у нього мотиву «переконати», а не якогось іншого (наприклад, досягти мети у будь-який спосіб);

- внутрішньої психологічної готовності суб'єкта до застосування переконуючого впливу;

- зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час, сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);

- визнання суб'єктом впливу права об'єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;

- врахування суб'єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об'єкта до сприйняття переконуючого впливу;

- прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об'єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;

- здатності об'єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні - в готовність до відповідної поведінкової активності.

Основним етапом і змістом переконання є аргументація. У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Аргументація складає найбільш важливу, фундаментальну компоненту переконання, так як вона спирається, по-перше, на раціональні основи переконання, на розум, а не емоції, які важко контролювати і тим більше аналізувати. По-друге, в самій суті раціонального переконання лежить міркування, тобто процес перетворення одних думок до інших, який піддається контролю з боку суб'єкта. Хоча неформальні міркування не допускають прямого перенесення істини з посилок на висновок, проте ми можемо оцінювати їх укладення за допомогою раціонального аналізу підтвердження їх фактів. По-третє, аргументація прагне розкрити реальний механізм раціонального переконання так, як він відбувається в ході діалогу, полеміки, суперечки або дискусії, а також при прийнятті практичних рішень. По-четверте, завдяки своїй логічній структурі, аргументація набуває упорядкований, цілеспрямований і організований характер. Цілеспрямованість і впорядкованість аргументації знаходить своє конкретне втілення в послідовності тих фаз, або стадій, які вона проходить.

На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті завдання або проблема, які належить обґрунтувати і тим самим переконати аудиторію в їх істинності, доцільності, корисності тощо.

Друга стадія аргументації пов'язана з пошуком, оцінкою і аналізом тих фактів, свідчень, спостережень, експериментів, даних.

Третя, заключна фаза аргументації пов'язана з встановленням і обґрунтуванням логічного зв'язку між даними і отриманим на їх основі результатом. Такий результат може представляти безспірний висновок, виведений з посилок як аргументів. Здебільшого ж укладення аргументації є результатами, отриманими за допомогою недедуктивних міркувань, які з тим або іншим ступенем підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з тим або іншим ступенем ймовірності. 

Звичайно, в ході суперечки чи дискусії використовуються і дедуктивні ув'язнення, але в практичних міркуваннях аргументація спирається насамперед на міркування недедуктивних, висновки яких небезперечні, не остаточні, а лише правдоподібні. Ось чому ретельна оцінка, критика і корекція доводів, підстав чи аргументів, здійснювана в процесі аргументації, набуває таке вирішальне значення. 

Аргументація може здійснюватися різними способами.

По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках.

По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною. Саме такий спосіб обґрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам.

Різниця між емпіричною та теоретичною аргументацією є відносною. Досить часто в реальних процесах комунікації зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду, певних емпіричних даних, і теоретичні міркування.

Під час сприймання публічного виступу слухачів зазвичай дратують:

• розповіді про особисті справи;

• банальність (розмова про відомі всім речі, повторення жартів та афоризмів);

• пасивність (підтакування співрозмовникові та небажання ви\словлювати умотивовану думку);

• самозаглиблення (зосередженість лише на своїх успіхах і проблемах);

• надмірна серйозність;

• відсутність такту, схильність до спішних висновків;

• гордовитість і зневага до співрозмовника;

• брутальність, надмірна балакучість.

Розрізняють такі види запитань, якими послуговуються під час виголошення і сприймання публічного виступу.

Закрите запитання - це запитання, на яке можна відповісти однозначно, наприклад: «так/ні», назвати точну дату, ім'я або число тощо, їх використовують, щоб отримати конкретну інформацію, уточнити твердження, сфокусувати розмову.

Відкриті запитання - це запитання, на які важко відповісти одним словом. Воно зазвичай починається словами чому, навіщо, у який спосіб, яка ваша думка з цього приводу, що ви могли б нам запропонувати тощо - це вимагає розгорнутої відповіді. Ними послуговуються на початку дискусії.

Альтернативні запитання - це щось середнє: ставлять їх у формі відкритого запитання, але при цьому пропонують варіанти відповіді.

Риторичні запитання не потребують відповіді на відміну від звичайних. До них вдаються у двох випадках: 1) відповідь і так усім слухачам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачем; 2) таке запитання, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на взірець: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак промовець, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації .

Підтверджувальні запитання (техніка Сократа): одержати від співрозмовника низку відповідей «так», щоб або створити атмосферу згоди, або додати розмові інерції та змусити вимовити «так» на головне запитання.

Це можна зробити за допомоги зв'язок, тобто фраз, складених за схемою: спочатку твердження, потім запитання, що потребує твердження. Стандартні зв'язки: Правда? Ви згодні? Справді? Правильно? Дійсно? Чи не так? Чи не правда?

Спрямовувальні запитання використовують тоді, коли потрібно скерувати розмову у потрібному напрямку.

Запитання-кристалізатори допомагають шліфувати думку.

+Інформаційні запитання забезпечать отримання інформації.

Провокаційні запитання підбурюють на певні дії, спонукають до бажаних.

Навідні запитання стимулюють мислення, спрямовують хід думок у потрібному напрямку (Щоб трапилося, якщо…?Чи віддаєте ви перевагу…?)

Прикінцеві запитання використовують на етапі завершення розмови, виступу (Чи переконалися ви, наскільки ця думка є слушною?).

7. Види публічного мовлення.

Види публічного мовлення

• соціально-політичне (політична доповідь, промова, політичний огляд, ділова доповідь, промова);

• академічне (наукова доповідь, лекція, наукове повідомлення, огляд, виступ у науковій дискусії);

• судове (звинувачувальна та захисна промова);

• урочисте (ювілейна, вітальна промова, виступ на прийомі);

• церковно-богословське (проповідь, звернення до пастви).

Жанри публічних виступів

У професійному спілкуванні залежно від змісту, призначення, способу виголошення та обставин спілкування виділяють такі найпоширеніші жанри публічних виступів: доповідь, промова, лекція, виступ у дискусії.

Доповідь - це значний за обсягом документ, призначений для усного виголошення, який обов’язково містить певні висновки і пропозиції. У доповіді наявний значний фактичний матеріал (тому її тези часто пропонують слухачам заздалегідь); вона, як правило, розрахована на підготовлену аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо. Різновиди доповіді: ділова, політична, звітна, наукова.

Промова - це невеликий (до 10-15 хв) усний виступ, що має на меті висвітлення певної інформації, вплив не тільки на розум, а й на волю й почуття слухачів. Давньоримська схема: що, для чого, у який спосіб - і зараз актуальна для промовця. Промова повинна бути логічно струнка, переконлива, емоційно насичена. Основні різновиди промов: ділова, ювілейна, святкова, агітаційна, мітингова.

Лекція - це публічний виступ, основним призначенням якого є пропаганда наукових знань. Лекція містить науково доведену й перевірену інформацію, визнану в науковому світі. Лекції різноманітні за своїм змістом і формою викладу. Залежно від слухацької аудиторії розрізняють два основні типи лекцій: популярні (розраховані на непідготовленого слухача) й академічні (розраховані на слухача, який має певний рівень знань).

Виступ у дискусії - це лаконічний (до 2-5 хв), чітко аргументований виклад певного погляду на проблему. Виступ найчастіше не готується завчасно і є спонтанною мовною реакцією на щойно почуте на зборах, нараді, семінарі, науковій конференції тощо. Полемічність, стислість, точність і чіткість формулювань - основні риси виступу.

Презентація - одна з цікавих і переконливих форм інформації про нове виробництво, нові товари фірми, нову книгу, новий товар тощо. На кожну презентацію потрібно спеціально запросити людей. Проводить її організатор (ведучий), який має в найдохідливішій формі розповісти про предмет презентації. Презентацію потрібно готувати. Для цього необхідно:

визначити її цілі;

• персональний склад запрошених: керівник організації, особа, відповідальна за підготовчу роботу, спеціаліст із предмета презентації, спеціаліст із запрошеної аудиторії;

• визначити, в якому приміщенні буде проходити презентація;

• підготувати допоміжні матеріали, сувеніри.

На презентацію рекомендують запрошувати 50—200 осіб, зазначаючи, що чим менше людей, тим менш офіційною буде зустріч, тим легше встановити з ними діалогічне спілкування і впливати на них.

8. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування

За способом взаємодії між комунікантами виділяють:

 монологічне (говорить один учасник спілкування); 

 діалогічне (зазвичай розмовляє двоє осіб); 

 полілогічне спілкування (розмовляють троє і більше учасників).

2. За кількістю учасників виокремлюють: 

 індивідуальне (спілкуються двоє); 

 колективне спілкування.

3. З урахуванням каналів комунікації виділяють: 

 безпосереднє спілкування ("обличчя до обличчя");

 опосередковане (телефон, радіо, телебачення).

4. Залежно від змісту повідомлення розрізняють: 

 побутове (обговорення щоденних проблем); 

 наукове (обговорення наукових проблем); 

 фахово-ділове (спілкування між людьми як представниками фахових установ); 

 естетичне (передавання естетичної інформації).

Особливе значення для фахової підготовки мають такі форми мовного спілкування як діалог, монолог і полілог. Діалог - це форма ситуаційно зумовленого спілкування двох осіб, комунікативні ролі яких упорядковано змінюються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на мовця). Висловлювання у діалозі називаються репліками (комунікативними кроками). Найхарактерніші ознаки діалогу: o безпосередність словесного контакту двох учасників спілкування; o швидкий обмін репліками без попереднього обмірковування; o ситуативна залежність реплік; o можливість імпліцитного способу передачі інформації (репліки скорочені, нерозгорнуті); o використання паравербальних засобів (жести, міміка, рухи тіла, погляд, відстань тощо), що реалізуються візуально; o зорове й слухове сприйняття учасників діалогу; o важливість інтонації, тембру, тональності. Інтонація сприяє формуванню діалогічного контексту. Монолог - форма мовлення адресанта, розрахована на пасивне й опосередковане сприйняття адресатом. Отже, реакція слухача не матеріалізується в знаковій формі мови. 

Усі форми усного монологічного мовлення можна переділити на дві групи: ^ безпосередньо-контактне, або аудиторне монологічне мовлення (мовець і слухач перебувають у прямому контакті, бачать і чують один одного); ^ посередньо-контактне, або мікрофонне мовлення (радіо, телебачення). Окреме місце займає внутрішній монолог - мовлення "про себе", міркування, роздуми. 

Найважливіші ознаки монологу: o однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну реакцію слухача; o підготовленість і плановість (лекція, доповідь тощо); o певна тривалість у часі; o індивідуальна композиційна побудова значних за розміром уривків; o розгорнутіші й складніші синтаксичні побудови; o композиційна завершеність і загальна структурна цілісність висловлювання. 

Полілог - форма спілкування між кількома особами. Полілог характеризується такими ознаками: o залежність від ситуації, в умовах якої відбувається спілкування; o високий рівень непідготовленості; o істотне значення правил ведення полілогу; o більш-менш однакова участь у спілкуванні всіх учасників. У межах названих форм і відбувається усне фахове спілкування.

Серед індивідуальних форм усного професійного спілкування найбільш поширеною є ділова бесіда. Бесіда - це розмова двох чи більше осіб з метою отримання певної інформації, вирішення важливих проблем.