Тема 1. Суть, завдання та зміст раціонального використання та охорони земель

1. Поняття та зміст раціонального використання земель

З самого початку свого існування і до сьогодні, людина є частиною природного середовища, відтак залежать від природних систем, що забезпечують життєві потреби, та пов’язана зі своєю еволюційною спадщиною. Із збільшенням населення на планеті, розвитком технологій зростає і вплив на критично важливі природні системи, включаючи біогеохімічні цикли, великомасштабні екосистеми та атмосферні процеси. Взаємодія людини з природним середовищем є постійним процесом та відповідальністю для суспільства. Те, як суспільство несе відповідальність, залежить від технологій, людської винахідливості, цінностей і норм суспільства, які відрізняються в різних культурах і в часі. Відповідно до того, як еволюціонували люди та суспільство, - змінювалися і їх взаємодія з навколишнім природним середовищем і способи управління ним. Необхідність досягнення сталого взаємозв’язку між суспільством і природою ніколи не була такою очевидною, як нині. Більш ніж будь-коли людина впливає не лише на природу, але й на екосистемні послуги, які підтримують цивілізацію, її економіку та суспільство. Зміна клімату, енергетичні обмеження та виснаження викопного палива, дефіцит прісної води та її забруднення, стихійні лиха, втрата біорізноманіття й сільськогосподарських угідь, усе це, та інші впливи, мають значні економічні, екологічні, соціальні наслідки, особливо для вразливих верств населення. Наслідки тільки зростатимуть, оскільки до 2050 року чисельність населення за прогнозами збільшиться приблизно до 9 мільярдів. Тому раціональне використання природних ресурсів є не лише екологічною необхідністю, а й економічним і соціальним імперативом.

Земля, з якою нерозривно пов'язане життя людини - найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, кліматом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами і є головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві, а також просторовим базисом для життя і діяльності людини, розміщення підприємств і організацій всіх галузей економіки, тобто є матеріальною умовою будь-якого виробничого процесу, служить джерелом продовольчого забезпечення людей та промисловості необхідною сировиною.

2. Охорона земель

Відповідно до Конституції України земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Закріплення в Основному Законі вимоги щодо охорони земель свідчить про виключну важливість земельних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності, про запровадження державою особливих правових режимів та принципів щодо охорони земель як природного ресурсу, порівняно з іншими об’єктами нерухомості. Таке конституційне положення знайшло своє відображення та деталізацію у нормах Земельного кодексу України. Узагальнені вимоги до охорони земель містяться у Земельному кодексі України. Глава 26 відображає завдання, зміст і порядок охорони земель. Відповідно до Земельного кодексу України, охорона земель – це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель Відповідно до статті 164 Земельного кодексу України, охорона земель включає:

• обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;
  
• захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;
  
• захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; 
  
• збереження природних водно-болотних угідь; 
  
• попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; 
  
• консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь. 
  

• забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу;
• пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
  
• відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель;
  
• нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси;
  
• поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель;
  
• публічність у вирішенні питань охорони земель, використанні коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель. 
  

Передбачено системність та комплексність заходів у сфері охорони земель. До такої системи заходів належать державна комплексна система спостережень, розробка загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель, розробка документації із землеустрою, створення екологічної мережі, здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування земель, економічне стимулювання землеохоронної діяльності суб’єктів господарювання, стандартизація та нормування використання земель з метою їх захисту. Встановлено перелік вимог до власників та користувачів земельних ділянок щодо охорони земель під час здійснення ними господарської діяльності. Особлива увага приділяється стану земель сільськогосподарського призначення, у тому числі охорони родючості грунтів. Фінансування заходів з охорони земель передбачається за рахунок коштів Державною бюджету України (витрати на загальнодержавні програми, заходи усунення негативного впливу на земельні ресурси, будівництво протиерозійних та гідротехнічних споруд, створення лісонасаджень, обстеження грунтів), місцевих бюджетів (витрати на регіональні програми, освоєння земель для господарських потреб, поліпшення угідь, відновлення господарської цінності земель, порушеної не з вини землекористувачів), а також за рахунок коштів землевласників та землекористувачів (протиерозійні заходи на їхніх ділянках, підвищення родючості грунтів, запобігання заростанню угідь бур’янами та чагарниками).

Охорона земель включає:

• обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;
  
• захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необгрунтованого їхнього вилучення для інших потреб;
  
• захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;
  
• збереження природних водно-болотних угідь;
  
• попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;
  
• консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.
  

Організація охорони земель від негативних впливів стає нині одним з головних напрямів підвищення ефективності виробництва. Особливе значення в організації охорони земель має:

• зміна споживацького світогляду всієї людської спільноти у ставленні до природи взагалі і до земельних ресурсів, зокрема;
  
• удосконалення організаційних засад охорони земель;
  
• удосконалення нормативно-правової бази і нормативно- технічного забезпечення використання та охорони земель;
  
• удосконалення нормативів впливу техногенних факторів на стан земель і розмірів плати за її забруднення;
  
• удосконалення економічних регуляторів охорони земель;
  
• розробка і впровадження екологічного страхування;
  
• кардинальне реформування наукових досліджень у галузі використання та охорони земель;
  
• запровадження інноваційної моделі розвитку землекористування.

Забезпечення екологічної складової у процесі використання земель сільськогосподарського призначення є визначальною складовою політики держави, адже найбільший рівень забруднення навколишнього природного середовища, так само як і низка інших антропогенних впливів на довкілля, спостерігається, передусім, внаслідок втручання людини. З огляду на такий стан речей, багато як світових так і вітчизняних державних орієнтирів передбачають формування екологобезпечного аграрного землекористування.

Потреба у системі регулювання та контролю за виконанням визначених умов у сфері охорони земель та охорони навколишнього природного середовища загалом спричинена доволі значним рівнем несприятливого впливу на довкілля, а саме на: атмосферу, біорізноманіття, земельні та водні ресурси тощо, а також ймовірними негативними ефектами для суспільства та природи. Так, виникнення несприятливих впливів екологічного характеру в аграрному землекористуванні зумовлено розповсюдженням монокультури та «ґрунтовтомами». Зокрема, порушення стійкості агроекосистем відбувається через дію несприятливих техногенно-антропогенних впливів, які погано позначаються на екологічних характеристиках цих систем.

Екодестабілізуюча дія певних означених чинників в агарній сфері на людей, флору та фауну, відображається з огляду на рівень упорядкування агроекоситсем. На молекулярно-генетичному рівні ключовим негативним аспектом є можливі мутації, які виникатимуть внаслідок людської діяльності в аграрній сфері. Так само вагомим є вплив техніко-технологічного чинника в процесі ведення сільського господарства на стан агроекосистем, зокрема збільшення щільності ґрунту, його забруднення тощо.

З огляду на означені небезпеки й можливі ризики, забезпечення екобезпеки у сфері використання земель можливо гарантувати у разі ліквідації загроз несприятливого та ризикованого впливу на землі. Так, система управління земельними ресурсами в сільському господарстві функціонує з метою скорочення чи повної ліквідації впливів несприятливого характеру (мал. 1).

Мал.1. Основні чинники небезпечного впливу на землі сільськогосподарського призначення

 В управлінській структурі у сфері земельних відносин, передусім, вагомим є територіально-просторовий аспект формування екологобезпечного аграрного землекористування. Розв’язання майже кожного екологічного проблемного аспекту у сфері землекористування повинне відбуватися з огляду на врахування територіально-просторового розміщення земельних ділянок, їх розмірів та меж. Реалізація задач та ухвалення рішень в управлінській сфері щодо системи регулювання землекористування є доволі багатогранними та розмаїтими за своєю функціональною спрямованістю. Частина таких управлінських дій забезпечують покращення якісного стану довкілля в межах усієї країни у контексті дотримання цільових орієнтирів державних програм сталого розвитку. Інша частина цих управлінських дій орієнтовані на регіональний рівень, приміром, передбачають реабілітацією радіоактивно забруднених територій. Не менш вагомими є управлінські дії, які орієнтовані на упорядкування у сфері землекористування на місцевому рівні (визначена земельна ділянка, розташована у конкретному місці проживання чи роботи людей).

Водночас, з-поміж задач екології виділяють реалізацію встановлених вимог щодо збалансованої роботи екосистем та врахування ймовірних її реакцій на вплив людської та господарської діяльності на стан навколишнього природного середовища. У такому разі сталість агроекосистем забезпечуватиметься адекватною концесією обсягів отриманої сільгосппродукції, її якісних характеристик, кількості використаного ресурсного забезпечення та дозволених потенційних порушень у стані довкілля.

Отже, питання оцінки екологічної безпеки аграрного землекористування варто вивчати винятково з огляду на концептуальні домінанти такої безпеки, де визначальним орієнтиром є якісні характеристики агроекосистем, які забезпечуються дотриманням її ключової функції – можливості самостійного відтворення й відновлення. У цьому зв’язку, найбільш доцільно використовувати вплив антропогенного навантаження аграрного землекористування на біосферу та його рівень, що врешті решт відображається на відтворювальній здатності агроекосистеми та стійкості ландшафтів.

3. Земельні ресурси як об’єкт використання та охорони

До земельних ресурсів України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. 

Земельні ресурси – це сільськогосподарські землі та інші земельні ділянки, які використовуються або можуть бути використаними при сучасному рівні розвитку продуктивних сил суспільства в різних галузях діяльності людини. 

Згідно із Земельним кодексом України повноваженнями в галузі регулювання земельних відносин наділені Верховні Ради України та Автономної республіки Крим, Кабінет Міністрів України і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, центральні органи виконавчої влади зпитань екології і природних ресурсів, земельних ресурсів і місцеві державні адміністрації. При вивченні та управлінні земельними ресурсами враховується їхнє адміністративно-територіальне розміщення, цільове призначення, господарське використання, кількісні та якісні параметри.

Класифікація земель передбачає їхній розподіл за найбільш характерними ознаками. Згідно земельного законодавства основною ознакою є цільове призначення земель – нормативне цільове використання, встановлений у нормативному порядку правовий режим використання,залежно від видів діяльності суб’єктів права власності на землю та права користування землею або суспільних інтересів.

За цільовим призначенням землі України поділяються на дев’ять категорій: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промислового, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам, можуть перебувати у запасі. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влада та місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, проводиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишньо го природного середовища та лісового господарства. У разі порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель, можливе визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування про надання земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмовлення у державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, притягнення до відповідальності винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель осіб.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. До цієї категорії належать сільськогосподарські угіддя (рілля, перелоги, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища) та несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи та прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями та спорудами, землі тимчасової консервації). 

Україна володіє значними земельними ресурсами. Її земельний фонд – 60,3 млн. га – безцінне національне багатство, спроможне за ефективного управління забезпечити гідне життя громадянам.

Земельний фонд України сукупність земель у державі всіх форм власності і категорій. Відповідно до ст. 18 Земельного кодексу України до земель України належать усі землі в межах її території, в т. ч. острови та землі, зайняті водними об'єктами. У складі земель України  – сільськогосподарські становлять 41,9 млн. га (69,5%) загальної площі земель; ліси та інші лісовкриті площі – 10,7 млн га (17,7%); забудовані землі – 2,5 млн га (4,1%); під водою та відкриті заболочені землі – 3,4 млн га (5,6 %); відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом (кам’янисті місця, піски, яри) та сухі відкриті землі з особливим рослинним покривом – 0,6 млн га (1,1%). У структурі сільськогосподарських угідь переважає рілля – 32,7 млн га, пасовища становлять 5,3 млн га, сіножаті 2,3 млн га, багаторічні насадження 0,9 млн га, перелоги 0,2 млн га. Найбільшу площу сільськогосподарських угідь,  зокрема ріллі мають  – Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Одеська, Миколаївська, Харківська та Херсонська області України. (Мал. 3).

Понад 65% земель використовують сільськогосподарські товаровиробники, 11,9 % використовують громадяни. Ще більшою є питома вага продуктивних угідь у їх власності і користуванні. Зокрема сільськогосподарські товаровиробники використовують 80,8% сільськогосподарських угідь, а громадяни – 16,3%.

Сільськогосподарські угіддя України становлять майже 19%  загальноєвропейських, у тому числі рілля – близько 27 % . Показник площі сільськогосподарських угідь у розрахунку на одну особу є найвищим серед європейських країн і становить 0,9 гектара, у тому числі 0,7 гектара ріллі (середній показник європейських країн – 0,44 і 0,25 гектара відповідно).

Площа чорноземів в Україні становить понад 15,6 млн. га, або близько 8 % світових запасів.

Водночас у структурі земельних ресурсів країни та землекористуванні спостерігаються значні диспропорції, поглиблення яких може становити загрозу навколишньому природному середовищу та життєвому середовищу, а також ефективності господарської діяльності, стійкому розвитку національної економіки в цілому.

Надмірна розораність земель (понад 54 відсотки земельного фонду України), у тому числі на схилах, призвела до порушення екологічно збалансованого співвідношення сільськогосподарських угідь, лісів та водойм, що негативно вплинуло на стійкість агроландшафтів і зумовило значне техногенне навантаження на екологічну сферу.

В Україні нараховується понад 1,1 млн. гектарів деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених земель, які підлягають консервації, 143,4 тис. гектарів порушених земель, які потребують рекультивації, та 315,6 тис. гектарів малопродуктивних угідь, які потребують поліпшення.

Найбільш істотним фактором зниження продуктивності земель і та деградування  агроландшафтів є водна ерозія ґрунтів.

Загальна площа сільськогосподарських угідь, які зазнали згубного впливу водної ерозії, становить 13,3 млн. гектарів (32 %), у тому числі 10,6 млн. гектарів орних земель. У складі еродованих земель перебуває 4,5 млн. гектарів із середньо- та сильнозмитими ґрунтами, у тому числі 68 тис. гектарів повністю втратили гумусовий горизонт. 

Інтенсивно розвиваються процеси лінійного розмиву та яроутворення. Площа ярів становить 140,4 тис. гектарів, а їх кількість перевищує 500 тисяч. Інтенсивність ерозії в окремих яружно-балкових системах перевищує середні показники у 10 - 20 разів.

Вітровій ерозії систематично піддається понад 6 млн. гектарів земель, а пиловим бурям - до 20 млн. гектарів.

На якісний стан земельних ресурсів впливають також інші негативні фактори, зокрема засоленість, солонцюватість, перезволоженість, кислотність, кам'янистість.

Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості ґрунтів через їх переущільнення, зокрема чорноземів, втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками.

Посилилися процеси деградації ґрунтового покриву, що зумовлено техногенним забрудненням. Найбільшу небезпеку для навколишнього природного середовища становить забруднення ґрунтів радіонуклідами, важкими металами, збудниками хвороб.

На якісний стан земельних ресурсів мають істотний вплив гідрометеорологічні та небезпечні екзогенні геологічні процеси і явища (селі, зсуви, обвали, карсти, просідання ґрунту, абразія, руйнування берегів водосховищ тощо), які поширені більш як на 50 %території. 

Протягом останніх років недостатньо задіяним для оптимізації використання та охорони земель залишається механізм поєднання заходів економічного стимулювання і юридичної відповідальності в галузі охорони земель, а також встановлення на законодавчому рівні природоохоронних обмежень у використанні земель шляхом здійснення ефективного землеустрою.

Важливими факторами у боротьбі з вітровою ерозією залишаються роботи із створення системи полезахисних лісових смуг та інших захисних насаджень. На даний час площі захисних лісових насаджень становлять 1,5 млн. гектарів, у тому числі полезахисних лісосмуг – 446,7 тис. гектарів.

Відсутність еколого-економічного обґрунтування перерозподілу земельних ресурсів призвела до подрібнення сільськогосподарських полів, у результаті чого 6,9 млн. громадян (46,4 відсотка сільського населення) набули право на земельну частку (пай), а 27 млн. гектарів сільськогосподарських земель передано у приватну власність, і, як наслідок, неефективного використання значної кількості розпайованих земельних ділянок.

Площа осушуваних земель становить понад 3 млн га, при цьому майже 250 тис. га не використовувалися у с/г виробництві, що становить 7,6% від загальної площі осушуваних земель. 

Найбільша площа земель з осушувальними системами – у Новоград-Волинську, Ємільчанському районі Житомирскої області та Жовківському районі Львівської області (54 029 га, 47 116 га та 47 105 га відповідно).

Найбільша площа земель зі зрошувальними системами знаходиться у  Новотроїцькому та Каховському районах Херсонської області та Якимівському районі Запорізької області (відповідно 72 730 га 59 426 га 50 610 га). У 128 районах 100% земель зі зрошувальними системами не поливалось. Це вказує на пошкодженість значної частини мереж. 

Земельні ресурси є основою матеріального і духовного виробництва. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил, масштаби виробництва і матеріальне благополуччя народу.

Земельні ресурси необхідні всім галузям економіки, однак їхня роль у різних сферах суспільного виробництва неоднакова. Якщо в промисловості, крім добувної, земля є лише просторовим базисом, то в сільському господарстві вона – головний засіб виробництва.

В залежності від призначення, одна частина земельних ресурсів задовольняє потреби суспільства в забезпечені екологічного балансу і збереженні біорізноманіття; інша – є постійним джерелом виробництва продуктів харчування. Земельні ресурси приносять як безперервний прямий річний прибуток (сільськогосподарські угіддя, землі в межах населених пунктів тощо), так і безперервний непрямий прибуток (землі природоохоронного призначення); окрема група земельних ресурсів генерує прибуток протягом певного часу (мінерально-сировинні земельні ресурси). Таким чином, у широкому розумінні земельні ресурси розглядаються не лише як природне утворення, але і як основа життєдіяльності людей. Саме тому вони – середовище реального природного і суспільного (соціального) життя.

Таким чином, термін «земельні ресурси» має декілька значень: від гранично широкого, що охоплює всі природні компоненти, (включаючи ґрунти, води, надра тощо) до гранично вузького, обмеженого їх роллю як виробничого ресурсу або територіального базису розміщення продуктивних сил.

Земельні ресурси відносяться до універсальної категорії, яка виражає певну сукупність природних, а також соціально-економічних об'єктів та їх властивостей. В системі економічних відносин вони є фундаментом економіки, при цьому земля розглядається як один із чотирьох елементів виробництва поряд із працею, капіталом і управлінням.