Теоретичний матеріал до теми 3. Суспільні блага

1. Приватні та суспільні блага

У ринковій економіці виробництво і розподіл благ відбуваються з використанням механізму цін. Для виробників і споживачів діє принцип виключення, який означає, що певне благо отримує лише той, хто в змозі і згоден заплатити ціну, яка встановлюється на нього. Інші економічні суб'єкти із процесу усуваються. До того ж виробляються лише ті товари, ціни яких перевищують витрати, тобто виробники (принаймні у довгостроковій перспективі) намагаються уникнути неефективних виробництв. На ринку окремі економічні суб'єкти приймають самостійні рішення (у відповідності з власними уподобаннями та фінансовими можливостями) про те, якими мають бути обсяг і структура їхньої пропозиції та їхнього попиту на різні блага. Кількість товару, яку економічний суб'єкт може мати у своєму розпорядженні, залежить від його купівельної спроможності.

В умовах ринкової економіки, окрім ринкових (або приватних) благ, на які існує індивідуальне право власності, є так звані “суспільні”, або колективні блага.

Суспільні блага мають дві характерні ознаки;

Неможливість виключення будь-якого суб'єкта із споживання (невиключеність). Для чистого суспільного блага це означає, що за суто технічними міркуваннями або через занадто високі витрати недоречно виключати когось із користування цим благом. Це неможливо зробити і в тому випадку, коли споживач не бере участі у фінансуванні відповідних витрат (проблема “безбілетника”), а значить, ринковий розподіл таких благ неможливий.

Відсутність суперництва у споживанні (неконкурентність). Споживання блага одним суб'єктом не перешкоджає споживанню того ж блага іншими. Ця риса означає те, що використання блага додатковим споживачем пов'язане з незначними або нульовими граничними витратами.

На основі цих двох критеріїв можна вирізнити чотири групи товарів (див. табл. 15.1).

Таблиця 15.1. Приватні, суспільні та змішані блага.

Найвідомішими прикладами “чистих” суспільних благ є оборона країни (благо мирного життя поширюється на все населення країни, незалежно від того, хто брав участь у фінансуванні відповідних витрат), а також маяк (жоден з кораблів у радіусі видимості не може бути виключений із “користування” ним і не може зменшити можливості інших щодо його використання).

Більшість із суспільних благ належить розглядати як “недосконалі”, що пов'язується з дією двох груп факторів:

Обмеження можливостей використання. Це може бути обумовлено географічним положенням (наскільки близько розташована, скажімо, пожежна станція від можливих користувачів її послугами) або необхідністю додаткових приватних товарів (можливість користування шосе залежить від наявності у вас автомобіля). Якщо стосовно “чистих” суспільних благ всі споживачі мають однакові можливості використання, то для “недосконалих” благ такі можливості можуть бути різними, і це значно впливає на процеси розподілу, які мають місце у суспільстві.

Відсутності суперництва у споживанні немає доти, доки не досягнуто межі потужностей. У подальшому, із збільшенням кількості споживачів, “якість” блага зменшується. Наприклад, якщо кількість учнів у класі зросте понад певне число, кожен учень буде “споживати” загальну програму навчання, але якість занять при цьому суттєво знизиться. При наданні таких суспільних благ виникає проблема переобтяження.

2. Колективне надання суспільного блага і виграш споживача

У тих випадках, коли інтереси споживачів суспільного блага однорідні і рішення приймається одноголосно, колективне надання суспільного блага збільшує надлишок споживача.

Розглянемо такий приклад.

В певному населеному пункті проживає 10000 сімей, картопляним ділянкам яких завдано шкоди нашестям колорадських жуків. Виникає питання, як краще з ним боротися - індивідуально чи колективно? (Див. мал. 15.1).

Припустімо, що АВ - крива попиту на заходи по знищенню шкідників (вважається, що ефектом доходу можна знехтувати, оскільки їхнє проведення

потребує лише невеликої частини доходу споживачів). Ці заходи у принципі можуть бути проведені кожним домогосподарством індивідуально, і на таке разове знищення шкідників на своїй ділянці необхідно, скажімо, 10 гривень, при цьому кількість знищених шкідників складе Із шкідниками можна боротися з повітря, але тоді проведення одного колективного заходу обійдеться в 5000 гривень, що в розрахунку на одну сім’ю (при відсутності негативних наслідків) складе 0,5 гривні. За такої ціни обсяг попиту на благо буде дорівнювати Q₂. У даному випадку мова йде про суспільне благо: при опиленні з повітря немає суперництва у споживанні і неможливо нікого виключити із споживання. Колективне надання блага дає всім економію від масштабу. Додатковий виграш споживача в даному виразі вимірюється площею FКСЕ. Цей виграш є стимулом для прийняття колективного рішення.

У тих випадках, коли, за дії ринкових механізмів, неможливо забезпечити споживача суспільними товарами, що не виключаються із споживання, у багатьох країнах надання цих благ бере на себе уряд (державний сектор).

3. Попит на суспільне благо

Для того, щоб краще зрозуміти, що таке оптимальний обсяг суспільного блага, згадаємо ситуацію з приватними благами (див. тему 5). Крива ринкового попиту на приватне благо D (див. мал. 15.2.а) виводиться шляхом горизонтального додавання кривих індивідуального попиту d₁ і d₂. Суб’єкт 1 споживає Q_P1, а суб’єкт 2 - Q_P2 даного блага.

Кожний індивід платить за одиницю товару однакову ціну Р_PR.

Для суспільного блага в принципі немає ринку і тому немає кривої ринкового попиту.

Криві попиту індивідів1 і 2 на суспільні блага відображають їхню граничну готовність платити за альтернативні кількості суспільного блага.

Для чистого суспільного блага, окремий споживач не може на свій розсуд змінити обсяг попиту на нього, кожному доводиться споживати одну й ту саму кількість певного суспільного блага, тобто ту, що пропонується для

споживання. З цього випливає, що ціна, яку сплачує за це благо кожен споживач, має бути різною, бо лише таким чином можна досягнути рівності цін та відповідних граничних вигод. Якщо ж ціна буде єдиною, як це склалося б на ринку, то одні побажають споживати більше, а інші - менше (в залежності від граничної приватної вигоди).

Крива попиту на “чисте” суспільне благо виводиться як результат “суми по вертикалі” приватних кривих попиту (мал. 15.2.б). Кожна така сума показує максимальну кількість грошових одиниць, яку споживачі всі разом готові пожертвувати на отримання додаткової одиниці даного “чистого” блага. Ми отримали так звану псевдокриву попиту на суспільне благо D_s, оскільки вона ґрунтується на нереалістичній передумові про те, що споживачі добровільно повідомлять, чому вони надають перевагу і, відповідно, за що готові платити.

Як було розглянуто в попередніх розділах, ціна кожного блага є оцінкою ресурсів, що використовуються для його виробництва; в умовах конкуренції вона відповідає граничним витратам і однакова для всіх економічних суб’єктів. Для суспільного ж блага його “ціна” - це внесок на фінансування витрат, і з погляду розподілу ресурсів має значення сума цін, яка повинна дорівнювати витратам. У нашому прикладі:

Р₀¹ + Р₀2 = МSС.(15.1)

Ця умова виконується в точці Е_s. Надання суспільного блага молена збільшувати до тих пір, поки витрати надання додаткової одиниці блага (MSС) дорівнюватимуть сумі граничної готовності усіх споживачів платити за додаткову одиницю цього блага.

Як бачимо, пропозиція суспільних благ має бути ув’язана з планом їхнього фінансування. При незалежній поведінці економічних суб’єктів нижня межа пропозиції суспільного блага визначається готовністю якогось споживача повністю оплатити відповідні витрати. Додаткове розширення понад Q₁ (мал. 15.2.б) покращує становище всіх інших членів суспільства, оскільки гранична вигода, отримана всіма користувачами, більша, ніж граничні витрати, пов’язані зі збільшенням кількості суспільного блага. Але таке стане можливим, якщо додаткові витрати будуть розподілені між користувачами. Для цього необхідно прийняти колективне рішення як про принципи розподілу витрат, так і про те, якою повинна бути додаткова кількість суспільного блага.

Таким чином, в умовах ринку виникають ситуації, коли приватна пропозиція суспільних благ неможлива або небажана. Надання таких благ має визначатись і фінансуватися спільно. Коли такі рішення стосуються невеликої групи осіб, можливі різні форми добровільної кооперації. Якщо при цьому зачіпаються інтереси значної кількості людей, то, як правило, пропозиція суспільних благ фінансується через бюджет держави, а обсяги їх надання визначаються політичним процесом прийняття рішень.

4. Суспільний вибір

Ринковий механізм гарантує, що будуть вироблені такі приватні блага і в такій кількості, як бажають споживачі. Забезпечення суспільними благами, на відміну від приватних, визначається політичним процесом прийняття рішень.

В демократичних державах надання громадянами переваг певним суспільним благам виявляється або шляхом прямого голосування (модель прямої демократії), або в рамках системи представницької демократії, шляхом вибору депутатів парламенту.

Теорія суспільного вибору займається аналізом процесів прийняття колективних рішень, дослідженням взаємозв’язку між пріоритетами громадян та прийняттям державних рішень.

Модель прямої демократії

В моделі прямої демократії можуть використовуватися різні критерії прийняття рішень. Одноголосне голосування забезпечує вибір ефективного рішення, якщо в процесі голосування враховуються всі можливі альтернативи. Однак практично нереально за прийнятний проміжок часу знайти рішення, котре влаштовувало б усіх. Тому найчастіше рішення приймається більшістю голосів.

Проста (абсолютна) більшість голосів

Припустімо, що пріоритети кожного з трьох громадян (або груп громадян з однорідними інтересами) стосовно певного суспільного блага задані кривими d₁, d₂, d₃, котрі відображають готовність громадян платити за якусь кількість суспільного блага (див мал. 15.3).

Припустімо, що витрати по наданню суспільного блага поділені порівну між ними і складають 1/3 МSС (=t). Це означає, що за надання додаткової
одиниці суспільного блага кожний з них мусить заплатити ціну (податок), що дорівнює t. Оптимальна кількість блага, котре вибрав би кожен з громадян, складає відповідно Q₁, Q₂, Q₃. Оскільки мова йде про суспільне благо, всім трьом громадянам повинна надаватися однакова його кількість. При прийнятті рішення більшістю голосів це буде Q₂. Пропозиції про надання суспільного блага в кількості, що перевищує Q₁, не влаштовують першого суб’єкта, але будуть підтримані другим і третім суб’єктом, а значить, будуть ухвалені більшістю голосів. Максимальний обсяг блага, схвалений другим суб’єктом, складає Q₂. Більша кількість прийнятна тільки для третього суб’єкта, а отже, не отримає більшості голосів.

Мал. 15.3. Прийняття рішень простою більшістю голосів. Модель медіанного (усередненого) виборця.

Пропозиції про надання суспільного блага в кількості, що перeвищує Q₂, теж не матимуть успіху, бо вони не будуть схвалені першим і другим суб’єктами. Як бачимо, при прийнятті рішень більшістю голосів вирішальне значення має виборець, що займає середню позицію в шкалі інтересів суспільства (медіанний виборець). Завдяки його голосу меншість перетворюється на більшість (і навпаки).

Процедура прийняття рішень більшістю голосів не ґарантує вибір оптимального обсягу суспільного блага.

Ефективний обсяг суспільного блага, витрати на надання якого дорівнюють сумі граничної готовності всіх його споживачів платити, становить Q₄. Рішення, що приймається більшістю голосів, збігається з оптимальним лише в тому випадку, коли затрати по наданню суспільного блага розподіляються між суб’єктами пропорційно вигоді, яку вони отримують (а отже, їхній готовності платити).

Так, пряме голосування є швидше винятком. Пряма демократія існує лише на рівні общин у США, Канаді та у Швейцарії (у формі референдумів). На рівні ж окремих штатів, земель пряма демократія практично не використовується.

Прийняття рішень в умовах представницької демократії

В межах класичної теорії демократії припускається, що депутати не мають ніяких власних цілей і прагнуть лише краще передати пріоритети своїх виборців. Приклад, що розглядається нижче, показує, що прийняття рішень більшістю голосів - навіть якщо виявлені справжні вподобання виборців - не гарантують надання суспільних благ у відповідності з волею більшості. Йдеться про вибір між двома проектами:

Депутати у відповідності з уподобаннями виборців своїх округів виберуть проєкт А (двома голосами проти одного), тоді як при прямому голосуванні було б схвалено проєкт Б (165 голосів проти 135).

Передумова про відсутність у депутатів власних інтересів давно визнана нереалістичною. В основі теорії суспільного вибору лежить ідея про те, що перша і найважливіша мета будь-якого депутата і політичної партії полягає в тому, щоб прийти до влади або зберегти владу. Державні рішення є лише побічним продуктом, засобом для досягнення цієї мети, так само як виробництво є засобом для отримання прибутку.

Типовим для представницької демократії є так званий обмін голосами. Групи меншості таким чином отримують можливість підтримувати одна одну і формувати певну більшість. Обмін голосами може відбуватися у явному вигляді через послідовність процедур голосування або неявно, коли формується пакет документів, спільна програма дій різних парламентських груп. При прямій демократії обмін голосами неможливий, бо кількість виборців велика, а отже, на проведення переговорів потрібні великі кошти. В умовах представницької демократії чисельність виборців значно менша, і тому для кожної групи з певними інтересами існує багато комбінаційних можливостей.

Г. Таллок (1959) вперше показав, як відбувається прийняття рішень при обміні голосами, на простому прикладі. Припустімо, що є 100 будинків, до яких потрібно прокласти шляхи від головної магістралі. Кожний шлях використовується в основному мешканцями відповідного будинку, тобто загалом є власним благом з невеликим ступенем “суспільності”. При прямій демократії державне створення і фінансування цих шляхів не має ніяких шансів на здійснення, оскільки по кожній з вулиць виграє лише один, а всі інші несуть тягар. Але: 51 господар будинку може вступити до коаліції та внести пропозицію побудувати 51 шлях, а витрати поділити на всіх.

Наслідки утворення коаліцій у зв’язку з можливістю торгівлі голосами (за умови прийняття рішення більшістю голосів) розглянемо на прикладі справедливого розподілу суспільного продукту між трьома групами населення.

Припустімо, що пропонується рівний розподіл 100 одиниць суспільного продукту між групами населення 1, 2, 3 (по 33,3% - варіант А).

Таблиця 15.2. Процеси перерозподілу при можливості створення коаліцій і ухваленні рішень більшістю голосів.

Якщо рішення приймається більшістю голосів, то варіант 1 довго не втримається, оскільки якісь дві групи, наприклад, 2 і 3, можуть створити коаліцію і ухвалити рішення про розподіл між ними всіх одиниць суспільного продукту (варіант Б).

Природно, що перша група буде прагнути змінити такий розподіл і увійти в коаліцію з групою 2, запропонувавши їй більшу частину, наприклад, 65 одиниць суспільного продукту (див. варіант В).

Наступний крок: група 1 може запропонувати групі 3 вступити з нею в коаліцію і по 43 одиниці забрати собі, залишивши групі 2 тільки 14 (варіант Г). Але й цей план може зруйнувати група 2, запропонувавши групі 1 вступити в коаліцію і таким чином збільшивши її долю до 70 (варіант Д), і т.д.

Як бачимо, неможливо перейти до одночасного вирішення проблеми розподілу суспільного продукту, приймаючи рішення більшістю голосів. Але кожний із запропонованих варіантів буде “справедливим” у тому випадку, коли рішення приймається у відповідності із встановленими правилами. Ці правила, однак, не дають змоги укласти остаточне рішення, бо створення коаліцій передбачає новий варіант “справедливого” розподілу, а який з них буде кінцевим - справа випадку.

Даний приклад, звичайно, надто спрощує ситуацію, оскільки в дійсності створення коаліцій потребує часу, а при переході з однієї коаліції в іншу існує великий ризик втратити довіру. Цей приклад наочно показує, що прийняття рішень у демократичному суспільстві потребує чіткого, змістовного визначення конкретного виду суспільного блага і конкретизації правил, за якими будуть прийматися відповідні рішення.