Тема 5. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ

1. Історичні передумови виникнення туризму

Серед спеціалістів і дослідників туризму немає єдиної думки що­до визначення періодів його історії. Деякі автори визначають відповідно до розвитку засобів пересування. Так, Дж. Уокер виділяє передіндустріальний етап, коли для подорожей використовувались найпростіші засоби пересування, епоху залізниць, автомобілів, літаків і, нарешті, круїзних лайнерів. Німецькі дослідники пропонують вважати період до початку XIX ст. передісторією туризму, XIX ст. — періодом елітар­ного туризму та появи спеціалізованих установ з надання туристичних послуг, першу половину XX ст. — періодом становлення соціального туризму, далі йде період масового туризму. За основу такої періодиза­ції взято історико-соціальну характеристику туризму. На думку росій­ських авторів основою періодизації історії туризму є соціально-еконо­мічні процеси. При цьому виділяються початковий етап (до 1841), етап становлення туризму як галузі (1841-1914), формування індустрії туризму (1914-1945) і, нарешті, з 1945 р. — етап монополізації турис­тичної індустрії. Дослідники московської школи туризму пропонують розглядати історію туризму з часів стародавнього світу; окремо — серед­ні віки, новий час (Відродження, XVIII ст.), період зародження та розвитку капіталізму (XIX ст.), перша половина XX ст. і сучасний етап (після Другої світової війни). Болгарські спеціалісти виділяють пері­од античності, Ренесанс, XIX ст. та еру масового туризму (ХХ-ХХІ ст.).

Але практично всі дослідники історії туризму вважають, що до періоду ХVII-ХVIII ст. не можна застосовувати термін «туризм», а слід вести мову лише про історію подорожей та мандрівок. Туризм у сучасному розумінні цього слова почався з другої половини XIX ст.

Якщо за основу періодизації історії туризму взяти дві головні характеристики подорожей — їх мотивацію та умови здійснення, то можна запропонувати такі етапи історичного розвитку туризму: пере­дісторія, стародавній світ, середньовіччя, ХVII-ХVIII ст., XIX ст. — перша половина XX ст., друга половина XX ст. — початок XXI ст.

На початку історії людства мотиви й засоби здійснення подоро­жей були примітивними. Люди виходили за межі ареалів спочатку у пошуках їжі, безпечного притулку, потім — у пошуках нових, більш зручних і багатих земель. У давні часи люди пересувалися пішки та водою, за допомогою примітивних човнів і плотів. Відкриття колеса й використання тварин як тяглової сили, а пізніше поява вітрильних і вітрильно-гребних суден значно активізували пересування людей.

З появою розподілу праці з'явилися подорожі з метою обміну й торгівлі. Мандруючи, люди відкривали нові місця, розширювали знання щодо навколишнього світу. Пізнавальний мотив спочатку мав вторинне значення, але з часом перетворився на самостійну мету подорожі. Безумовно, господарські потреби і людська допитливість були першими мотивами подорожей людини, багато з яких відобра­жено у стародавньому епосі, що дійшов до нашого часу.

Гіпотези виникнення туризму:

1.     Біологічна гіпотеза полягає в тому, що туризм є виразником мандрівного інстинкту, закладеного в людині.

Мотивація подорожей: цікавість

2.     Туризм є наслідком трудового процесу і побічним продуктом розподілу праці й обміну. В зв'язку з обміном товару здійснюється рух людей, у процесі якого пізнаються нові місця та з'являється звичка до подорожей.

Мотивація подорожей: потреби

Періодизація історії виникнення туризму:

І етап – Античний світ – початок подорожей, які були пов'язані з комерцією, пошук засобів для існування, необхідністю покращення умов життя.

Зміст подорожей полягав не у насолоджені, а у стражданні, так як умови, за яких вони проходили були важкими та небезпечними.

ІІ етап – Середньовіччя – бажання держави розширити свої межі.

Подорожі не були самоціллю, а засобом досягнення певного місця.

ІІІ етап – Епоха Ренесансу – бажання відпочити на термальних водах, навчальні та паломницькі подорожі, початок організованого туризму.

Подорожі як самоціль були обмежені та стали привілегією меншості. Основна маса населення не залишала рідних місць.

2. Подорожі в Стародавньому світі та Середньовічній Європі

Історичний розподіл розвитку туризму:

1.     Античний етап

2.     Стародавній світ та Середньовічна Європа

3.     ХІХ сторіччя – становлення туризму як галузі економічної діяльності

4.     ХХ сторіччя:

-         Період від початку сторіччя до Другої світової війни – це період заснування сучасної туристичної індустрії.

-         50 – 90 роки ХХ сторіччя – початок сучасної епохи розвитку туризму, масовий туризм.

5.     ХХІ сторіччя:

-         Період до вересня 2001 року

-         Сучасний туризм

Подорожі в Стародавньому світі

Подорожі та мандрівки є невід'ємною частиною історії давніх ци­вілізацій. Одними з найдавніших мандрівників можна вважати єгип­тян. У давньоєгипетських папірусах є повідомлення про подорожі єгипетських воєначальників, експедиції, споряджені фараонами з на­уковими (розвідувальними) цілями. Найвідомішою подорожжю, яка була проілюстрована зображеннями з написами на стінах храму Амон-Ра у Фівах (Луксор), стала експедиція цариці Хатшепсут до країни Пунт (узбережжя Східної Африки) в XV ст. до н. є. Головною водною магістраллю єгиптян була ріка Ніл, але вони здійснювали й морські подорожі. Найвидатнішими мореходами дав­нини були фінікійці, які подорожували Середземним морем і вздовж західних берегів Європи та Африки. Фінікійцям належить цілий ряд географічних відкриттів. На думку вчених-істориків, вони першими дали назву материкам Європі та Азії (фінікійські назви греб — захід та асу — схід). Мотивами подорожей залишалися господарські (торгівля, будів­ництво) й пізнавально-розвідувальні потреби. Проте в ті часи вже з'явилися релігійні мотиви (паломництво до храмів) й мотиви, пов'язані з появою перших державних утворень (завоювання нових зе­мель, укріплення державних кордонів, контроль за територією тощо).

У рабовласницьких державах Месопотамії — Ассирії та Вавилоні з сильною централізованою владою будувалися шляхи сполучення, створювалися притулки для подорожуючих чиновників і гінців. Ман­дрівників притягували великі міста — центри торговельного й куль­турного життя: Мемфіс, Фіви, Ніневія, Вавилон. Прообраз першого музею з'явився саме у Вавилоні в VI ст. до н. є., коли цар Навухо-доносор виділив одне крило свого палацу під «Кімнату див людства».

У цей період визначилися «сім див світу», які слід було побачи­ти: єгипетські піраміди, висячі сади Семіраміди у Вавилоні, статуя Зевса роботи Фідія в Олімпії, храм Артеміди в Ефесі, Мавзолей у Галікарнасі, Колос Родоський та Александрійський маяк. Крім перших двох див всі інші були плодами культури давньогрецької цивілізації.

У Стародавній Греції з розвитком міст (полісів) почався й розвиток подорожей, пов'язаних з торгівлею, державними потребами. На ті часи існувала розгалужена мережа шляхів, зв'язок між містами підтримували «гемеродроми» (денні гінці), для яких будувалися спеці­альні притулки на відстані денного перегону на коні. Греки, які вели суспільний спосіб життя, дуже часто відвідували масові видовищні за­ходи, свята, мистецькі фестивалі та спортивні змагання. Найбільші й найвідоміші з них — це Олімпійські ігри, але були й інші — Пітійські, Істмійські, Німейські. Під час таких масових заходів на території кра­їни і сусідніх держав панував «священний мир», а подорожні знаходи­лися під охороною богів. Охоронцем шляхів, мореходів і подорожніх вважався бог Аполлон, а визнаним заступником мандрівників — бог Гермес. На шляхах Греції ставилися «герми» — кам'яні брили, що служили і путівними знаками, і фетишами — охоронцями шляхів.

Безліч людей направлялися на свята на честь богів і просто до великих храмів: дізнатися про свою долю та дістати пораду в храмі Аполлона у Дельфах, поклонитися храму Афродіти в Коринфі або дістати зцілення у храмі Асклепія в Епідаврі. Останній набув стату­су своєрідного курорту — цілющі джерела, притулки для розміщен­ня прибулих, стадіон, театр на 17 тис. місць, галереї скульптур. Так з'явився лікувальний мотив для подорожей, що пізніше набув поши­рення в античному світі. У цей же період виник ще один мотив для подорожей — освітній. Країною, куди греки їздили продовжувати освіту, був Єгипет. Тут удосконалювали свої знання філософ-мате-матик Піфагор, законодавець Солон, філософ Платон, а мислитель і філософ Фалес Мілетський навчався в Єгипті понад 20 років.

«Багато греків їздило до Єгипту — одні торгувати, другі — воюва­ти, треті — просто подивитись країну», — писав у одній зі своїх книг давньогрецький історик і мандрівник Геродот (V ст. до н. є). Свої чис­ленні подорожі Геродот описав у дев'яти книгах, названих відповідно іменами дев'яти муз. У четвертій книзі («Мельпомена») він описував життя скіфів — мешканців степів Північного Причорномор'я — їх зви­чаї, суспільний лад, побут. Одним з перших відомих історії мандрів­ників, поряд з Геродотом, був Ганон Карфагенський (V ст. до н. є.), який був посланий карфагенським сенатом на чолі великого флоту для колонізації нових земель в Африці. Його нотатки про подорож відомі як «Морська кругосвітня подорож Ганона». Серед мандрівників Стародавньої Греції було багато вчених, філософів, письменників. Вчений — грек Піфей (IV ст. до н. є.) здійснив морський перехід уздовж узбережжя Європи до Британії і проникнув на північ майже до Скандинавських островів. А його співвітчизник Страбон (І ст. до н. є — І ст. н. є.) після подорожей по Близькому та Середньому Сході, Півден-но-Східній Європі та Північній Африці уклав 17-томну «Географію», у якій були зібрані знання стародавніх греків про різні країни світу.

У II ст. до н. є. країни Середземномор'я з'єднав зі Сходом знаменитий торговий шлях, яким з Китаю й Індії до країн Європи надходили різноманітні товари, передусім — шовк. Пізніше цей маршрут дістав назву «Великого шовкового шляху».

Крім купців у країнах Далекого Сходу, зокрема — в Китаї, подо­рожували вчені, державні службовці, посли. «Китайським Геродотом» називають Сима Цяня (II ст. до н. є.), який здійснив декілька великих подорожей, в результаті чого зробив географічно-етнографічний опис Китаю та сусідніх азіатських країн і народів. У цей же період посол китайського імператора Чжан Цянь першим відкрив співвітчизникам шлях у західний світ, познайомив з країнами Середньої Азії, відкрив шляхи до Риму, якими активно стати користуватись торговці й дип­ломати, паломники та інші мандрівники.

У Стародавньому Римі все більшого значення набувають пізна­вальні й освітні подорожі. Єгипет, Греція приваблювали римлян іс­торією, пам'ятками. Римські патриції, нащадки багатих і знатних родин подорожували, продовжуючи освіту. Давньоримський державник, трибун Цицерон зізнавався, що набуттям своїх знань він великою мірою завдячує подорожам. Для зручності мандрівників з'явилися й путівники: опис «семи див світу», складений греком Антипатром з Сидону (II ст. до н. є.), карта «Ойкумени» Клавдія Птолемея (II ст. н. є.), «Опис Еллади» Павсанія (II ст. н. є.) тощо.

Як і греки, римляни надзвичайно любили масові видовищні захо­ди: ігри, імператорські свята, гонки колісниць. А на бої гладіаторів і циркові вистави до Риму збиралися тисячі глядачів з усіх країв імпе­рії. Римська держава мала добре обладнану мережу шляхів. На шля­хах і в містах будувалися таверни та заїжджі двори для подорожую­чих, які вже тоді відрізнялися за комфортом і були орієнтовані на представників різних верств римського суспільства. У Стародавньому Римі значного поширення набули подорожі з метою лікування до ці­лющих джерел, на морські узбережжя. Залишки стародавніх курортів давньоримських часів збереглись на території Румунії, Болгарії, Швейцарії, Австрії, Франції. Відомий німецький курорт Баден-Баден виник на місці старовинного курорту Римської імперії Цивітас Аврелія Аквензис (III ст. н. є.). У Будапешті можна побачити залишки римського курортного селища Аквінкум. Для імператорів і патриціїв будували палаци на узбережжі та островах Середземного моря.

У Стародавньому Римі подорожі стали елементом культури, мо­дою. Давньоримський державний діяч і письменник Пліній Молодший (І-II ст. н. є.) так писав про це: «Подорожуємо сушею і морем, щоби побачити щось, що не удостоюємо поглядом, коли воно знаходиться перед очима. Природа створила нас такими: надаємо перевагу тому, що далеко, і байдужі до того, що близько. Вочевидь, це пояснюється тим, що будь-яке бажання слабшає, якщо його легко задовольнити, або тим, що нас не хвилює те, що ми можемо побачити, як тільки побажа­ємо. Якою б не була причина, але й у нашому місті, і біля нього є ба­гато такого, чого ми не бачили, про що ми навіть не чули. Але якщо б це знаходилося в Греції, Єгипті чи в Азії, ми повинні були б знати про нього все, все прочитати та побачити те, що потрібно побачити...».

Перші століття нашої ери були сприятливими для подорожей: зручні шляхи добре охоронялися, римські гроші приймалися всюди, латину і грецьку розуміли в більшості країн, кордони були прозори­ми. У цей час значно посилився релігійний мотив подорожей, як наслідок появи великих світових релігій, зокрема — християнства. Паломництво залишилося одним з основних мотивів подорожей в епоху середньовіччя.

Подорожі у Середньовічній Європі

Після падіння Римської імперії (V ст.) настала епоха середньо­віччя, рамки якої вченими визначаються V-ХVІ ст. У Європі цей період, особливо його початок, відзначався складними умовами здійснення подорожей. Феодальна роз'єднаність територій, численні небезпеки на шляхах, розбійники й пірати, поганий стан шляхів і недосконалість транспорту, безмежна влада релігії над людиною, що проповідувала короткочасність земного життя і не схвалювала допит­ливості у пізнанні навколишнього світу — все це стримувало розви­ток подорожей. У той же час, інфраструктура феодальних держав (замки великих і малих феодалів, монастирі, міські гільдії), потребу­вала постійних зв'язків, які забезпечувалися подорожами. У цей час мандрували купці та дипломати, письменники й вчені, ремісники та школярі, місіонери й паломники. Це був період великих переселень народів, військових походів і завоювань, що дає нам підстави ствер­джувати, що в середні віки мобільність людських мас збільшилася. Дуже часто мотиви подорожей перепліталися: торгівля поєднувалася з пізнавальними мотивами, релігійні мотиви стимулювали завойов­ницькі походи, які в свою чергу теж сприяли відкриттю нових земель, народів і культур.

Одним із найсильніших мотивів для подорожей у цей період став саме релігійний. У часи раннього середньовіччя завершилося форму­вання основних світових релігій — буддизму (VІ-ІV ст. до н. є.), християнства (І—III ст.) та мусульманства (VІ-VII ст.). Характерним елементом будь-якого релігійного культу стало паломництво — по­дорож для поклоніння святиням. Для прихильників буддизму — це місця мандрування й храми Будди в Китаї та Індії; для мусульман — Мекка з її священним каменем Кааби в храмі Аль-Харрам, Медина з могилою пророка Мохаммеда та мусульманські святині Єрусалима. Паломники-християни направлялися до м. Вифлеєм, де народився Ісус Христос, відвідували храми Константинополя, поклонялися Гро­бові Господньому в Єрусалимі. У цей період Єрусалим утвердився як центр паломництва іудеїв, християн і мусульман.

Одним з перших відомих нам буддійських паломників був китай­ський монах Фа Сянь. Його подорож до Індії, яку він розпочав у 339 р., тривала 15 років. Під час подорожі він пройшов пустелю Гобі, територію Хотинського царства в Татарії і Східного Афганістану, переправився через хребет Гіндукуш і прийшов до Пенджабу. Мандруючи Індією, він збирав легенди та оповіді про Будду. Додому він повертався через Цейлон і Яву. За час подорожі Фа Сянь від­відав близько 30 держав Центральної Азії, які описав у книзі «Опис буддійських держав». Через двісті років інший буддійський монах-пілігрим Сюань Цзін (596-664) пройшов території Північно-Західного Китаю, Середньої Азії та Північного Пакистану і дістався Індії. Його книга «Записи про країни Заходу в епоху великої династії Тан» дає детальний опис індійських територій, звичаїв і побуту індійців. Саме буддійськими паломниками пізніше були відкриті шляхи з Китаю до Індії через Тибет, Гімалаї, пустелі Центральної Азії.

Християнські паломники здійснювали подорожі на богомілля до Палестини і країн Близького Сходу. Метою їх паломництва було не тільки бажання відвідати святі місця, але й отримати допомогу, від­пущення гріхів, привезти додому святі реліквії. Іноді паломництво виконувало роль покарання за якісь гріхи, було обітницею тощо.

У містах і при монастирях для паломників будувалися спеціаль­ні притулки, складались путівники. Так, ще в V ст.^був складений «дорожник» з описом маршруту від Галлії до річки Йордан. Основ­ним змістом діяльності деяких чернечих і лицарських орденів, таких як Орден тамплієрів, Орден іоанітів (госпітал'єрів) було опікування паломниками. Так, Орден іоанітів був створений спеціально для допомоги купцям і паломникам під час подорожей, захисту від роз­бійників і надання їм послуг гостинності. Завдяки «паломницькому сервісу» Орден одержував непогані прибутки.

На початку XI ст. саме паломницький рух став основою воєнних експедицій християн-католиків на Схід, відомих як «хрестові похо­ди». Офіційно метою цих походів було звільнення Святої землі від невірних — мусульман, які захопили Єрусалим ще у VII ст. Але основним рушійним мотивом було бажання європейців закріпитися у цьому багатому регіоні. Учасники походів «приймали хрест» і вважали цей похід паломництвом, «шляхом до Святої Землі». Вважа­ється, що головною метою хрестових походів була не війна за віру, але саме шлях, пересування від дому до святинь.

І хоча ці походи мали завойовницький, часто — грабіжницький характер, завдяки їм спосіб життя європейців став більш динамічним, Європа збагатилась науковими й культурними досягненнями Сходу, в європейців розширилася загальна уява про світ.

Як завойовницькі хрестові походи послужили справі пізнання світу, так і подорожі північних народів — норманів сприяли дослід­женню Північного, Білого й Балтійського морів, відкриттю Ісландії та Гренландії, освоєнню Англії й Франції, західного узбережжя Євро­пи. З часом подорожі поширилися на Північний Льодовитий океан, за полярне коло до берегів Північної Америки.

Але чи не найбільшими завойовниками, а водночас і мандрівника­ми середньовіччя слід вважати арабів. Географія їх воєнних походів охоплювала майже усе Середземномор'я, північ Африки і частину те­риторії Західної Європи, зокрема — Піренейський півострів. Імперія арабів — Халіфат, починаючи з VII ст., поширювала владу і релігію — іслам на величезні території, якими проходили важливі торговельні шляхи, що зв'язували Європу з Середньою Азією, Кавказом і з Індією. Тому арабські купці стали посередниками у торгівлі Європи з Півден­ною та Південно-Східною Азією, Китаєм й Індією. Саме з їхнього середовища вийшли перші видатні мандрівники арабського світу. Так, Сулейман з Басри здійснив подорож із Перської затоки через Індійський океан до Китаю, під час якої побував на Цейлоні, Суматрі, Нікобарських і Андаманських островах, про що залишив нотатки, датовані 851 р.

Видатними мандрівниками були також арабські вчені й письмен­ники IX ст. Ібн-Хордадбех та Ібн-Даста з Персії. У книгах цих ман­дрівників є одні з перших відомостей про східних слов'ян. У X ст. подорож до Волги здійснив Ахмед-Ібн-Фадлан у складі посольства багдадського халіфа до Волзької Булгарії. Його книга «Подорож до Волги» і сьогодні вважається цінним джерелом відомостей з серед­ньовічної історії волзьких слов'ян.

Багдадський історик і географ Аль-Масуді описав країни Близь­кого та Середнього Сходу, Середню Азію й Кавказ, Східну Європу, Північну та Східну Африку. Мандрівниками були й арабські вчені Біруні, Ідрісі, а видатний вчений-лікар Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна) в трактаті «Медичний канон» присвятив цілий розділ рекомендаціям для подорожуючих щодо харчування, профілактики та адаптації в різних кліматичних зонах.

Найвідомішим арабським мандрівником вважається Абу-Абдаллах-Мухаммед Ібн-Баттута, який під час мандрів був і купцем, і дипло­матом, і паломником. Його першою подорожжю був хадж¹ до Мекки і Медини, де він побував ще двічі. Після відвідання святинь він уже з торговельними цілями поїхав до Ірану, далі — морем — до Аравії та Східної Африки. Обстеживши Близький Схід, Ібн-Баттута напра­вився через Крим до столиці Золотої Орди — Сараю, звідки вже з татарським посольством попрямував до

Візантії. Потім подорожував до Волзької Булгарії, Середньої Азії, Афганістану, Індії. Як дипломат на службі у султанів Мухаммед-шаха та Абу Імана він побував з дип­ломатичними місіями й торговельними експедиціями в Китаї, Індії, на Цейлоні та в Єгипті, в столиці арабських володінь в Іспанії — Гра-наді, обстежив західні береги Африки, пересік пустелю Сахару. Про­тяжність маршрутів його подорожей становить близько 130 000 км; він уклав близько 70 карт. Його книга «Подорожі Ібн-Баттути» містить великий історичний, географічний та етнографічний матеріал про народи епохи Середньовіччя.

Одним з найславетніших мандрівників Середньовіччя безумовно був Марко Поло (1254-1323), син венеціанського купця. У 1260 р. його батько Нікколо Поло разом із братом Маттео здійснили торго­вельну подорож з Константинополя до столиці Китаю м. Ханбалик (сучасний Пекін) через Крим і Татарію. Коли Марко виповнилося 17 років, батько й дядько взяли його з собою у другу велику подо­рож на Схід. Через міста Малої Азії й Персії, Афганістан і Памір вони вийшли на давній торговельний караванний шлях, що вів із Се­редньої Азії й Персії до Китаю, та добралися до літньої резиденції хана Хубілая — Шанду. Освічений і розумний хлопець Марко спо­добався хану. Він взяв його до себе на службу і направляв послом до різних країн. За 17 років служби у хана Марко Поло об'їздив увесь Східний та Південний Китай, побував у Тибеті, Бірмі, на Цейлоні. Повертався Поло на батьківщину Південно-Китайським морем із заходами на Суматру, Яву, Цейлон, вздовж південного узбережжя Індії та Ірану. Спогади про обидві подорожі Марко Поло продиктував у тюрмі, куди потрапив як бранець у війні венеціанців з генуезцями. Записана з його слів товаришем по ув'язненню пізанцем Рустічіано книжка відома як «Книга Марко Поло». У ній він оповів про все, що запам'яталося та вразило його під час мандрів.

Академік В. В. Бертольд, редактор і автор коментарів до «Книги Марко Полв» вважає, що праця Марко Поло займає абсолютно ви­няткове місце серед творів середньовічних мандрівників і географів. Подорож до Китаю суходолом і повернення звідти морем, відомості про північний шлях, отримані від батька та дядька, висока посада на службі у китайського імператора — все це давало йому можливість зібрати велику кількість нових відомостей як про Східну, так і про Південну та Західну Азію. Географія даних, зібраних ним у Китаї та на шляху звідти до Персії, поширилась на північ до Льодовитого океану, на схід до Японії й на південь до Мадагаскару. Навіть про Персію, де дослідник був лише проїздом, він зібрав більш детальні відомості, ніж інші автори. Про міста та області Північного й Півден­ного Китаю, він зібрав надзвичайно детальні й точні відомості, наскільки це було можливо без знання китайської мови.

За науковим значенням подорожі Марко Поло переважають усі інші численні тогочасні подорожі на Схід європейських купців і місіонерів.

У XV ст. подорож до Індії — через Астрахань, Дербент, Баку — здійснив російський купець Афанасій Нікітін. Він вирушив у цю по­дорож разом з іншими російськими купцями, які збиралися торгувати в Прикаспійських степах і Персії. Але після Астрахані, де на караван з декількох суден, якими подорожувало близько 30 купців, напали татари, подорож продовжили лише два кораблі. У Каспійському морі вони потрапили в сильну бурю, в результаті якої один з них розбився, інший був пограбований місцевим населенням. З усіх купців тільки Нікітін дістався Індії, де пробув майже 4 роки. Свої спостереження за природою Індії, життям і звичаями індійців Афанасій Нікітін після повернення описав у книзі «Ходіння за три моря» — Каспійське (Хвалинське), Чорне (Стамбульське) та Аравійське (Гундустанське).

У середньовічній Європі центрами торгівлі й ремесел стали вели­кі міста, які притягували до себе купців, послів та інших мандрівни­ків. Для зручності їх подорожей складалися «інтерарії» — своєрідні путівники на основі мальованих карт із ілюстраціями. Однією зі сто­рін міського життя було проведення різноманітних свят, турнірів і карнавалів, на які збиралися натовпи глядачів. Поступово в різних містах Італії, Франції та Німеччини склалися карнавальні традиції. З періоду середньовіччя традиційними стали карнавали й театралізо­вані свята у Венеції, Римі, Парижі, Нюрнберзі, Кельні, які й нині приваблюють туристів. Разом з розважальними мотивами поступово відроджувався й освітній мотив подорожей, який практично зник на початку середніх віків. Подорожі «задля освіти» виникли у середньовічній Європі разом   з   появою   великих   європейських  університетів,   таких   як Болонський (Італія, XI ст.), Паризька Сорбонна (Франція, XII ст.), Оксфордський та Кембриджський (Англія, XIII ст.), іспанська Сала-манка (ХIII ст.). У XIV ст. започатковуються університети у Празі, Кракові, Гейдельберзі. На початку XVI ст. в Європі вже нараховува­лось 65 університетів. Бажаючі отримати досконалу освіту або по­слухати видатних учених і педагогів мандрували від одного навчаль­ного закладу до іншого. Принципи функціонування університетської системи, як і мова викладання (латина), були єдиними для всієї Європи і подорожі студентів-«вагантів» (бродяг) стали звичними.

Кінець середніх віків знаменував собою початок епохи великих відкриттів, пов'язаних з іменами Васко да Гама, Христофора Колумба, Абеля Тасмана та інших першовідкривачів XVII-XIX ст., у резуль­таті яких Земля перетворилася на єдиний історичний та економічний світовий простір.

Передумовою початку епохи великих відкриттів послужили нові мотиви, пов'язані з необхідністю пошуку торговельних шляхів з Європи на Схід, вільних від арабської монополізації та більш безпеч­них, і нові можливості. У той час вдосконалювалось суднобудівництво, було винайдено компас і астролябію, способи збереження хар­чових продуктів (засолювання), з'явилася нова зброя, розвивалася картографія, що базувалася на концепції єдиного світового океану. Все це значно стимулювало розвиток мореплавства і дозволило поставити його на службу державним і торговельним цілям.

Першою європейською країною, що почала активно використову­вати мореплавство з метою відкриття нових земель, стала Португалія. Португальський принц Генріх Мореплавець (XV ст.) став ініціатором систематичних морських дослідницьких експедицій, головною метою яких було відкриття морського шляху до Індії, для чого він збудував великий флот і відкрив морехідну школу в Сагриші. У 1487 р. з цією метою ним була споряджена експедиція на чолі з Бартоломео Діашем вздовж західних берегів Африки, якій вдалося досягнути її південно­го краю — мису, названого Діашем мисом Бур, у подальшому перейменованого португальським королем Жоаном II у мис Доброї Надії. Але заповітне бажання Генріха Мореплавця було здійснено тільки після його смерті видатним мандрівником Васко да Гама, який у 1497-1499 рр., обігнувши Африку, на своїх кораблях досяг західно­го краю Індії й повернувся звідти із вантажем золота та прянощів.

У той час, коли португальці просувалися до Індії вздовж захід­них берегів Африки, генуезець Христофор Колумб запропонував іспанським королям інший варіант пошуків цього шляху — на захід, через океан. Христофор Колумб народився в 1451 р. у Генуї, в сім'ї небагато­го ткача і на початку свого життя теж був ремісником генуезького цеху ткачів. Але вже в 70-их роках XV ст. він почав брати участь у морських торговельних подорожах генуезьких купців. Захоплений ідеєю кулеподібності Землі, він висунув проект пошуків торговель­ного шляху до Індії через «Західний океан». Він пропонував цей проект спочатку португальському королю, потім іспанцям, але все було марно. Нарешті королева Іспанії Ізабелла затвердила проект і З серпня 1492 р. експедиція Колумба у складі трьох каравел — «Нін'я», «Пінта» і «Санта Марія» відбула на захід для пошуків шляху до Індії. Удача сприяла мореплавцям, посилаючи їм чудову погоду, спокійне море і попутний вітер, але тривала відсутність землі породжувала тривогу серед моряків. Назрівав заколот. Тому Колумб пообіцяв нагороду тому, хто перший побачить землю. 12 жовтня 1492 р. матрос із «Пінти» Родріго де Тріана попереду побачив землю. Це був один з Багамських островів у Карибському морі.

Під час подорожі експедиція Колумба побувала на Кубі та Гаїті. Колумб ще тричі плавав до берегів відкритої ним землі, але був певен того, що це частка азіатського материка, тому землю почали звати Вест-Індією (Західна Індія), а її населення — індіанцями. Свою нинішню назву «Америка» материк отримав за ім'ям іншо­го мандрівника — флорентійця Амеріго Матео Веспуччі. Він здійснив декілька подорожей до Нового Світу у складі португальських експе­дицій і залишив нотатки, де були мальовничо описані нові землі, їх­ня флора й фауна, життя аборигенів. Географ з Лотарингії Мартин Вальдземюллер у книзі «Вступ до космографії» навів листи-нотатки Амеріго Веспуччі та запропонував назвати нові території «Землі Амеріго», що поступово перетворилося у назву материка — Америка. Шлях до Індії через Атлантику вдалося відкрити португальцю Фернану Магеллану (1500-1558). Він запропонував свій проект спочатку португальському королю Мануелу, а після категоричного відхилення — звернувся до іспанського короля. Після схвалення проекту Карлом V мореплавець Ф. Магеллан спорядив флотилію з п'яти кораблів і 20 вересня 1519 р. вирушив з порту Санлукар-де-Баррамеда на захід. Плавання зайняло близько трьох років. За цей час моряки пережили голод, епідемію цинги, на кораблях спалахува­ли заколоти. Один з кораблів — «Сантьяго» — загинув, інший — «Сан-Антоніо» дезертирував. Але експедиція, дослідивши східне узбережжя Південної Америки, ввійшла в протоку, що з'єднує два океани. «Історіограф» експедиції Антоніо Пігафетта писав, що про­тока була випадково відкрита двома кораблями, відправленими у розвідку, але без Магеллана її б нізащо не виявили, бо він єдиний знав «куди слід прямувати, щоби знайти сховану від очей протоку». Океан, який зустрів моряків чудовою погодою, був названий Тихим.

Обігнувши земну кулю, Магеллан дійшов до Філіппінських ост­ровів. На острові Себу члени експедиції встряли в міжусобну війну місцевих племен, у якій керівник експедиції загинув.

Ця перша навколосвітня подорож під керівництвом Магеллана підтвердила на практиці кулеподібність Землі та стала причиною багатьох відкриттів, серед яких — Магелланова протока, Вогняна Земля у Південній Америці, численні острови у Тихому океані. Подорожі Колумба та його послідовників поклали тільки початок дослідженню Америки, яке продовжувалося ще близько двох століть і було практично завершене російськими мореплавцями А. Чиріко-вим і В. Берингом. Свій внесок у дослідження континентальної Аме­рики в XV-XVI ст. зробили іспанські завойовники — конкістадори, серед яких найпомітнішими особами були Франсіско Пісарро та Ернан Кортес. їхні походи розширили знання мешканців Старого Світу про Америку, познайомили з високорозвиненими цивілізація­ми цього континенту: майя, інками, ацтеками. У той же час резуль­татом конкісти стала руйнація цих давніх цивілізацій. Тому багато особливостей життя, побуту й культури давніх народів Америки були назавжди втрачені для світової історії.

Подорожі й відкриття XV-XVI ст. поклали початок створенню двох великих колоніальних імперій — іспанської та португальської. У XVII-XVIII ст. Іспанія й Португалія перестали бути провідними державами у справі дослідження та відкриття нових земель і на перший план вийшли Голландія й Англія.

Протягом ХУІІ-ХУШ ст. процес відкриття населених континен­тів практично завершився. На початок XIX ст. були досліджені та нанесені на карти найбільші річки й озера. Було також визначено рельєфи континентів, окреслено їхні границі, досліджено більшість острівних архіпелагів. У цих процесах значну роль відіграли великі держави того часу, зайняті пошуком нових територій для торгівлі, такі як Голландія (Нідерланди), Англія та Росія. Ще на початку XVI ст. Голландія входила до складу Іспанської імперії. Але в середині XVII ст. в результаті тривалої боротьби за незалежність вона стала самостійною державою й вступила на шлях інтенсивного економічного розвитку. Потужне мануфактурне вироб­ництво, поступове завоювання провідних позицій у торгівлі та банківській справі сприяли тому, що у XVII ст. Голландія стала могутньою державою, яку вже не задовольняли тісні територіальні рамки. Великий морський флот, швидкий розвиток науки, зокрема — картографії, дозволили Голландії вести пошуки нових торговельних шляхів і територій на півночі й півдні.

Експедиція Віллема Баренца, споряджена у 1596 р. амстердам­ськими купцями для пошуку північно-східного шляху до Китаю, не досягла мети, але сприяла багатьом важливим відкриттям в аквато­рії морів Північного Льодовитого океану та на його узбережжі. У 1606 р. Ост-Індська голландська торговельна компанія субсидува­ла експедицію Янсзона, яка відкрила новий материк — Нову Голлан­дію, який з XIX ст. почали називати Австралією. Материк вивчали голландські моряки протягом XVII ст.

У 1642-1643 рр. учасники експедиції Абеля Тасмана відкрили Нову Зеландію, Тасманію, архіпелаги Тонга та Фіджі. Тоді був відкритий новий шлях з Індійського до Тихого океану, який знахо­дився на північ від Австралії. Голландські колонії виникли і в Північній Америці. Але в середині XVII ст. їх звідти витіснили анг­лійці, які в цей період теж стали на шлях колоніальних загарбань.

Розвідувальні англійські експедиції Уіллоубі й Ченслера, Генрі Гудзона дослідили північне узбережжя Скандинавії, Гренландію та північну  частину  Північної  Америки.   Експедиції  Джеймса  Кука (1728-1779) дослідили північні та східні береги Австралії, Нову Зеландію, острови Гаїті, Нову Гвінею, відкрили багато нових архіпе­лагів, у т» ч. Гавайські (Сандвічеві) острови, де Дж. Кук і загинув у сутичці з аборигенами. У результаті його експедицій південні моря були майже повністю досліджені. Ніхто в цей час не підходив ще так близько до південного материка — Антарктиди — як Дж. Кук, але відкрити його вдалося вже пізніше»

Кінець XVIII ст. відомий першими навколосвітніми подорожами англійського командора Байрона (діда відомого поета) та француза Бугенвіля, науковими дослідженнями Африканського континенту, Аравії, басейну Тихого океану. Тоді ж починається процес колонізації Сибіру Московською державою, дослідження Далекого Сходу росій­ськими мандрівниками та мореплавцями. Похід козацького отамана Єрмака Тимофійовича проти Сибірського каганату (1581-1584), підтриманий російським урядом, дозволив приєднати до Росії Західний Сибір. На початку XVII ст. досліджені русла великих сибірських річок — Єнісею, Обі, Лени. Першим пересік Сибір і вийшов до Охотського моря Іван Москвітин у 1639 р. У 1643-1646 р. Василь Поярков здійснив подорож від Якутська до берегів Тихого океану. В 1648 р. російський мандрівник — козак Семен Дежнєв та «промислова люди­на» Федір Алексєєв відкрили протоку між Америкою та Азією, а в липні 1697 р. Володимир Атласов — Камчатку. На початку XVIII ст. російські мандрівники побували на Курильських островах.

Неможливо переоцінити значення експедиції Вітуса Беринга (1681-1741), датчанина за походженням, який вступив до російсько­го флоту, дослужився до чину капітана-командора. Під час його подорожей були відкриті Алеутські острови та острови, що на честь Беринга були названі Командорськими, прокладено шлях через затоку між Азією й Америкою (Берингова протока), досліджені береги Охотського моря, Камчатки та Курил, північної Японії.

Географічні відкриття спричинювали помітне зростання кількос­ті торговельних подорожей. У ХVII-ХVIII ст. формуються купецькі торговельні мережі (португальці, голландці, англійці, італійці, вірме­ни, євреї), які поділили світ на своєрідні «зони впливу», мали свої банки, заїжджі двори й притулки, навіть засновували свої колонії. Багато купців організовували міські ярмарки, надзвичайно популяр­ні в той час. Крім торговельних операцій, неодмінною складовою будь-яких ярмарків були веселощі, розваги, концерти та театральні вистави.

У географічних дослідженнях велике значення мали наукові товариства, що виникали у різних країнах. Освітні та наукові моти­ви подорожей посилюються наприкінці ХУИ-ХУШ ст. — в епоху Просвітництва, коли люди відправлялися в подорожі для ознайом­лення з культурою античних часів і з культурним життям великих європейських центрів. Цей період історії туризму прийнято назива­ти «епохою гранд-туру» — великих освітніх подорожей молодих європейських аристократів. Традиції «гранд-туру» зародилися ще у XVI ст., у епоху Відродження. Нащадки знатних європейських родин відправлялися у подорож по  Європі  (до  Італії через  Голландію, Францію, Німеччину, Швейцарію), щоб продовжити освіту. Подорож могла тривати декілька років. Молоді мандрівники подорожували з слугами, вимагали гостинного прийому в місцях зупинок. Такі «елі­тарні подорожі» сприяли відродженню і розвиткові готельної та рес­торанної справи, закладенню основ індустрії гостинності. Саме в цей час виникла французька назва «готель» (hotel); -так називали замки й резиденції, що використовувалися аристократами як помешкання під час подорожі; у ті ж часи вперше з'явилися екскурсоводи, гіди-провідники. У цей період виник і термін «ресторан». Він походить від назви знаменитого супу «restorantes» (зміцнюючий, відновлюю­чий), який подавався в паризькій таверні Буланже. До речі, деякі французькі терміни, що характеризують типи меню — «а 1а сагtе» (а-ля-карт) і «table-doit» (табльдот) теж виникли в часи «гранд-ту­ру» відповідно до назв меню гостя-аристократа («на замовлення») і його слуг («хазяйський стіл», тобто — без вибору).

На рубежі XVII та XVIII ст. під впливом великих просвітників у деяких навчальних закладах Європи почали практикувати короткі екскурсії та прогулянки з природознавчою або краєзнавчою метою. За висловом видатного педагога XVII ст. Яна Амоса Коменського, вони проводилися для забезпечення наочності та предметності нав­чання. Згодом у Франції, Австрії, Німеччині, Росії з'явилися екскур­сійні гуртки, клуби, що існували на кошти учасників або меценатів. Так на рубежі XVII та XVIII ст. зароджувалася екскурсійна справа.

Подорожі та екскурсії мали не лише навчальний характер. У цей час подорожувало багато освічених людей — письменники і філосо­фи, художники і музиканти — з метою долучитися до надбань світо­вої культури. Культурно-освітній мотив — жадоба побачити видатні пам'ятки світової культурної спадщини — приваблювала натовпи мандрівників до Греції, Франції, і звичайно — до Італії, яка стала «Меккою» подорожуючих з культурно-освітньою метою. У цей час модним став жанр путівних нотаток і романів, які викликали у чита­чів бажання самим побачити країни, що описувалися, їх дивовижну природу, міста. У 1800 р. виходять «Спогади туриста» Стендаля — твір, в якому вперше зафіксовано слово «турист». На початку XIX ст. англійський письменник Педж конста­тував, що «мандрівника в наш час називають туристом»

До речі, терміни «туризм» і «турист» з'яврілися в період ХУН-ХУШ ст. У їх основі — французьке слово «тур», «турне»  — «подорож із поверненням додому». Походження слова «турист» більшість дослідників пов'язує з елітарними мандрівника­ми «гранд-туру», але деякі з них виводять це слово від назви мандрівників, які здійснювали піші прогулянки, зокрема— гірські, що в цей час також стали популярними. Так, у 1786 р. було здійсне­но перше масове сходження на Монблан — вершину в Альпах. Учасників сходження назвали альпійцями, згодом назва змінилася на альпіністів. Перший альпіністський клуб був відкритий пізніше. Звільнені від надмірного релігійного аскетизму середньовіччя люди почали приділяти більше уваги здоров'ю, активізувався лікувальний туризм. Особливо популярним стало лікування на бальнеологічних курортах. Добірне аристократичне «товариство на водах» приваблювало на європейські курорти Віші, Баден-Бадена, Карлсбада, в Росії — до марціальних вод Петрозаводська, міне­ральних вод Кавказу, П'ятигорська, Кисловодська не тільки хворих. Для відпочиваючих влаштовували концерти й театралізовані вис­тави, де виступали найкращі артисти. У другій половині XVIII ст. виникла мода на морські курорти. Курорти Апеннінського півостро­ва відвідували навіть короновані особи.

Починаючи з XVII ст., спонукальним мотивом для подорожі все частіше ставало задоволення від самої подорожі, зміни оточення. Подо­рож стала самоціллю, способом життя, проведення часу. Передумови такого сприйняття подорожей пояснював французький філософ і письменник XVI ст. Мішель Монтень: «Перебуваючи у від'їзді, я скидаю з себе всі думки про мій дім... Інша причина, яка штовхає мене у пoдорож — огида до бридких звичаїв, що царюють у нашій країні».

Таким чином, у ХVII-ХVIII ст. розширилася мотивація подо­рожей, їх географія, мотиви стали більше особистішими. Значно покращилися і можливості для здійснення подорожей: вдосконалив­ся та став більш різноманітним гужовий транспорт, із винаходом ресори він став комфортнішим, розбудовувалися й обладнувалися шляхи, розвивалися та вдосконалювалися готелі, значно підвищила­ся безпека подорожей. Все це підготувало «туристичну революцію» XIX ст.

3. Соціально-економічні передумови сучасного етапу розвитку туризму

1. Економічне зростання і соціальний прогрес зумовили розширення кількості ділових поїздок і  поїздок із пізнавальними цілями

2. Удосконалювання усіх видів транспорту та здешевлення транспортних послуг

3. Збільшення чисельності найманих робітників та службовців у розвинених країнах і підвищення їх матеріального і культурного рівня

4. Інтенсифікація праці й одержання працюючими більш тривалих відпусток

5. Розвиток міждержавних зв'язків і культурних обмінів між країнами зумовив розширення міжособистісних зв'язків

6. Розвиток сфери послуг стимулювання сфери перевезень і технологічний прогрес у сфері телекомунікацій

7. Посбавлення обмежень на вивіз валюти в багатьох країнах і спрощення процесу перетину кордону

4. Початкові туристичні справи в Росії та Україні. Розвиток туризму в СРСР у 20 – 60-ті роки ХХ століття

XIX ст. — дуже важлива сторінка в історії розвитку туризму. На думку багатьох дослідників, саме з XIX ст. починається історія туриз­му, а попередні етапи були передісторією. Серйозні зміни соціально-економічного характеру в туризмі були зумовлені відповідними змінами у суспільстві, серед яких найважливішими були промисловий переворот, становлення нового суспільного ладу — капіталізму, роз­виток капіталістичних відносин і низка науково-технічних революцій.

У XIX — на початку XX ст. практично завершилося географічне дослідження земної кулі. «Другим відкриттям Америки» називають подорожі відомого німецького природознавця, географа й мандрівни­ка Александра фон Гумбольдта. Подорожі англійських учених Девіда Лівінгстона та Генрі  Мортона Стенлі сприяли цілісному дослідженню Африки. У цей же період завершилося освоєння приполяр­них просторів, проводилося дослідження недостатньо вивчених внутрішніх районів Азії та океанографічні розвідки. Норвезький дослідник Фрітьоф Нансен вивчав Антарктиду, американець Роберт Пірі досяг Північного полюса (1909), а норвежець Роальд Амундсен (1911) і англієць Роберт Скотт (1912) встановили прапори своїх країн на Південному полюсі.

Початок XIX ст. ознаменувався першими навколосвітніми подо­рожами російських мореплавців. Одна з них — експедиція І. Крузен-штерна та Ю. Лисянського на кораблях «Надія» та «Нева» — спри­яла новим відкриттям у акваторії Тихого океану. Капітан «Неви» Юрій Лисянський був нашим співвітчизником — родом з м. Ніжина на Чернігівщині. У кругосвітній подорожі Т. Беллінсгаузен і М. Лазарєв досягли Австралії та відкрили Антарктиду.

Російські дослідники зробили значний внесок у вивчення Центральної Азії, Монголії, Тянь-Шаню та Паміру. Серед них найвідоміші — П. Семенов (Тянь-Шанський) та М. Пржевальський. Микола Пржевальський (1839-1888) - правнук запорозького коза­ка, поміщик, кадровий військовий, все життя якого було науковим подвигом. Він провів у походах більше 20 років, очолював 5 науко­вих експедицій, під час яких описані десятки нових видів азіатської флори й фауни. Микола Пржевальський похований на березі мальов­ничого озера Іссик-Куль у Киргизії.

Визначний мандрівник XIX ст. Микола Миклухо-Маклай (1846-1888) теж був правнуком запорожця. Видатний вчений — географ, антрополог, етнограф — він практично все життя провів у подорожах, здійснив 10 експедицій до Нової Гвінеї, Філіппін, Австралії, Меланезії та Макронезії, залишив більше 160 наукових праць і прославився як великий гуманіст.

У результаті всіх цих географічних досліджень на карті Землі не залишилося білих плям, що зробило її єдиним простором, сприяло культурним й економічним контактам і подорожам.

У цей час ще більшого значення для розвитку туризму набували соціально-економічні та технологічні процеси, що відбувалися у суспільстві.

Так, у 60-х роках XVII ст. в Англії відбувся промисловий перево­рот; у ХVIII-ХІХ ст. він охопив держави Європи та Північну Аме­рику. Відбулося розшарування суспільства, накопичення капіталу власниками мануфактур, підприємцями. Вкладений у виробництво, капітал почав працювати, приносячи прибутки власнику, які з успі­хом можна було вкладати і у промислове виробництво і в сферу пос­луг — готельне господарство, організацію подорожей. Використання найманої праці спричинило появу прошарку промислових робітни­ків, службовців, які працювали на власника за певну оплату. Це призвело до чіткого відокремлення робочого часу від вільного, який можна було використати для відпочинку, подорожей. Важкі умови праці, її монотонність, фізичні й психічні навантаження, зумовлені конвеєрним характером та інтенсифікацією трудових процесів, вик­ликали потребу у пошуку нових форм відпочинку й відновлення сил, таких як подорожі, туризм. Цьому сприяла й активна урбанізація — зростання міст та їх населення. Умови життя в промислових мегапо-лісах були далекими від нормальних. Бажання відійти від монотон­ності повсякдення породжувало соціальні пороки, основним з яких було пияцтво, алкоголізм.

У той же час XIX ст. — це період не тільки промислової, але й науково-технічних революцій, у результаті яких були винайдені па­ровий двигун і електрика, сучасні засоби транспорту і зв'язку. Так, у 1807 р. з'являється перший пароплав Р. Фултона, в 1814 р. — паро­воз Дж. Стефенсона, а в 1825 р. — побудована перша залізниця між Ліверпулем і Манчестером. У Росії перша залізниця довжиною 27 км з'єднала Петербург і Царське Село (м. Пушкін), а в 1870 р. відкри­лась залізнична лінія між Києвом і Балтою. Австрійський письмен­ник Стефан Цвейг відзначав: «За перші два десятиріччя (мається на увазі XX ст. — Авт.) країни та народи зблизилися тісніше, ніж за всі минулі тисячоліття; залізниці та пароплави звели до одного дня багатоденні подорожі».

Перші автобуси (омнібуси) на вулицях Лондона з'явились у 1830 р. У 1837 р. винайшли телеграф, а 1876 р. — телефонний зв'язок. У 1872 р. з'явився перший спальний вагон Дж. Пульмана, в 1883 р. — вагон-ресторан. Цього ж року в свою першу подорож відправився знаменитий потяг «Орієнт-експрес». Друга половина XIX ст. відкри­ла еру вишуканих круїзів на суперлайнерах «Нормандія», «Куїн Мері»; на початку XX ст. були побудовані гіганти «Лузітанія» та «Титанік». У 1898 р. німецький винахідник і підприємець Г. Даймлер продав перший автомобіль, а в 1903 р. у повітря піднявся перший літак братів Райт. Під час Першої світової війни літаки почали використовувати для пасажирських перевезень.

Стрімко розвивалася готельна індустрія. У великих містах і на курортах будувалися великі готелі сучасного рівня комфорту, відкри­валися фешенебельні ресторани. Наприкінці XIX — на початку XX ст. було засновано великі європейські та американські готельні ланцюги — «Рітц», «Хілтон», «Статлер», «Шератон».

Отже, у XIX ст. вже існувала потреба у організованому відпочин­ку та подорожах і розвинулися умови для їх здійснення. Необхідна була лише особа — ініціатор цього процесу. І така особа з'явилася в середині XIX ст. — це був знаменитий Томас Кук. Початок сучасного періоду історії туризму прийнято датувати 1841 р., коли Т. Кук організував першу групову подорож з Лейстера до Лафборо 580 членів товариства тверезості. Мотиви цієї подорожі були суто благодійними — баптистський священик і проповідник, го­лова місцевого осередку товариства тверезості Т. Кук намагався за­лучити робітників до здорового способу життя. Подорож супровод­жувалася концертом духового оркестру, а подорожуючим роздавали чай з булочками — і все це коштувало один шилінг з особи. Т. Куку вдалося домовитися із залізницею Місіїапсі КаіЬуау Сопірапу пр знижки на квитки при реалізації їх великої кількості. У 1845 р. він заснував туристичну фірму «Товариство Т. Кука», яка в 1847 р. підписала угоду із залізницею на оптові знижки для своїх туристів і почала організовувати групові та індивідуальні подорожі спочатку до міст Англії, а згодом — за кордон. У 1851 р. Т. Кук організував подорож до Лондона на Міжнародну промислову виставку, в якій взяло участь понад 165 тис. туристів, а в 1855 р. — таку ж подорож на Всесвітню виставку до Парижа, подорожі до Швейцарії, Франції, Італії та інших європейських країн. Отож, у другій половині XIX ст. англійці становили найчисленнішу частину іноземних туристів у Європі. Саме в цей час до словника туристичних термінів увійшли англійські слова «лайнер», «комфорт», «експрес». У першій полови­ні XX ст. туризмом почали захоплюватися німці, американці, японці.

У 1838 р. відкрився регулярний пароплавний зв'язок між Лондо­ном і Нью-Йорком, а з 1860 р. Т. Кук почав активно використовува­ти морський транспорт для організації подорожей та круїзів. Уперше СІЛА відвідали дві групи англійських туристів у 1866 р. Тоді ж аме­риканці почали подорожувати до Старого Світу, а в 1867 р. Т. Кук організував перший морський круїз на пароплаві «Квейкер-сіті», серед пасажирів якого був американський письменник Марк Твен. Пізніше він описав цю подорож у книзі «Простаки за кордоном». Згодом фірма Т. Кука почала організовувати перші навколосвітні подорожі. Саме Кук вперше організував річковий круїз по Нілу наприкінці 60-х років XIX ст. Розширюючи географію подорожей, він розробив екскурсійні та освітні тури, супроводжував паломницькі групи до Палестини і до Мекки. Туристична фірма Т. Кука користу­валася довірою споживачів, тому що він особисто піклувався про безпеку подорожей.

Багато технологічних нововведень, запроваджених Т. Куком, і сьогодні використовуються в організації туристичних подорожей. Він перший запропонував комплексний турпакет за єдиною ціною («раска§е-£оиг»), уклав угоди з транспортними компаніями, готеля­ми та ресторанами, де туристам надавалися послуги на підставі його «циркулярної ноти» (сучасний туристський ваучер). У 1890 р. до «програми комплексного обслуговування» Т. Кука приєдналося близько 1000 готелів і «купони Кука» дозволяли отримувати їхні послуги зі знижками.

Для збереження високої якості послуг Т. Кук почав системне вив­чення запитів клієнтів, закладаючи таким чином основи туристичного маркетингу. Вже в 1865 р. фірма «Томас Кук і сини» мала свої філіа­ли в Америці, Азії, Африці і її було визнано найбільшою в світі. І в наш час ця фірма є однією з найбільших світових туристичних компаній. Слідом за фірмою Т. Кука в Англії виникають інші туристичні фірми, бюро, клуби й асоціації. Широка мережа туристичних бюро виникла у Швейцарії, а наприкінці XIX ст. в європейських країнах почали ство­рювати спеціалізовані підприємства туристичних послуг. У цей час в Росії працювали декілька десятків агентств компанії Т. Кука, російські туристичні бюро — на зразок «Підприємства для громадських подоро­жей в усі країни світу Леопольда Ліпсона». в Петербурзі (1885) Таким чином, в історії туризму кінець XIX ст. ознаменувався появою його організованих форм. У цей час закладалися основи фор­мування індустрії туризму та його становлення як галузі економіки, бо організація подорожей перетворилася на вигідний бізнес. Туризм набував масовішого характеру. Поряд з різними формами організова­ного туризму — пізнавальні, освітні, релігійні тури, відпочинок — продовжували розвиватись ділові подорожі, стимульовані розвитком великих монополій, міжнародним характером торгівлі, пошуком нових ринків для вкладення капіталів. Відомий англійський політич­ний діяч XIX ст. лорд Шафтсбері відзначав: «Ми повинні бути мандрівниками, як і наші сусіди, і наша країна крім інших надбань буде збагачена (я використовую це слово в його прямому, а не пере­носному значенні) новими видами торгівлі». Розширювався ринок праці — на початку XX ст. маси європейців активно подорожували до Нового Світу у пошуках роботи.

Перша половина XX ст. — це період бурхливого розвитку сучас­них видів транспорту: різко зростає кількість приватних автомобілів, започатковуються міжнародні автобусні подорожі, з'являються перші авіакомпанії. Географія подорожей значно розширилася — до неї включилися практично всі країни Європи, Америка, Японія. Почав­ся масовий випуск туристичних путівників, серед яких найвідоміши-ми стали путівники німецького видавця Карла Бедекера. Цікаві й різноманітні відомості, побутові деталі, підмічені автором під час особистих подорожей, а також правдивість інформації, зробили їх популярними, а ім'я видавця — прозивним (у ті часи слово «бедекер» часто вживалося замість «путівник»).

Окрім міжнародних подорожей у цей час активно розвивався внутрішній туризм — в основному відпочинок на природі, природоз­навчі екскурсії, походи. У Німеччині популярним став так званий «дачний туризм»; в Австрії та Швейцарії з'явилися організації «дру­зів природи», що практикували виїзди фабричних робітників за місто на уїкенди. В Англії, а згодом і в інших європейських країнах виник­ли різноманітні спортивні клуби: циклістів (велосипедистів), гірські (альпінізм, сходження), природознавчі (пізнавально-пішохідні). Ту­ризм як форма загартування молоді, виховання сильного молодого покоління, готового до військової служби, став особливо популярним у період між двома світовими війнами. У зв'язку з появою різнома­нітних видів активного туризму в цей час формувалися два напрями організації туристичної діяльності: комерційний, через туристичні фірми та бюро, і громадський, через громадські організації та клуби.

У першій половині XX ст. до туристичної діяльності долучилися середні класи суспільства, на зміну елітарному прийшов туризм масовий. Слід зазначити, що світові війни у цьому процесі відіграли свою роль, передусім сприяли зростанню мобільності населення світу, збільшенню міжрегіональних контактів.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. туризм перетворився на значне суспільне явище, почав відігравати велику роль у політично­му та економічному житті країн і вимагав уваги на міждержавному рівні. У цей час почали створюватись міжнародні центри й організації з туризму. Першою у 1898 р. було створено Міжнародну лігу туристичних товариств. У 1908 р. у Відні відкрився Міжнародний центр туризму, а в 1925 р. у Гаазі відбувся перший конгрес Міжна­родної спілки офіційних організацій з пропаганди туризму. Згодом — у 1947 р. — на основі саме цієї організації було створено Міжнародну спілку офіційних туристичних організацій (МСОТО), що передувала Всесвітній туристичній організації, яка й нині є центром координації та сприяння розвитку сучасного світового туризму.

5. Загальна характеристика стану туристичної індустрії СРСР в 70 – 80-ті роки

Друга половина XX ст. є сучасним етапом історії світового туриз­му. Після відбудови післявоєнної руїни разпочався стабільний роз­виток туризму, що на початку XXI ст. перетворився на могутню індустрію, великий міжгалузевий комплекс, який сприяє розвитку політичних і культурних контактів, є важливим елементом економіч­ної стратегії й вагомим чинником суспільного розвитку.

Бурхливий розвиток туризму у другій половині XX ст. зумовлю­вався цілою низкою чинників політичного, економічного, технологіч­ного та соціального характеру. Одним з них була остаточна зміна стереотипу життя населення Землі зі «статичного» на «динамічний». Світові війни, зрушивши зі звичних місць великі маси населення, стимулювали збільшення його мобільності. Інтенсивний ритм життя, наявність значних фізичних і особливо психічних навантажень, погіршення стану довкілля викликали природну трансформацію цінностей, що у коло перших потреб людини поставило відпочинок, спілкування з природою, духовне збагачення через туризм і подоро­жі. А підвищення рівня добробуту людей, поява оплачуваних відпус­ток, збільшення вільного часу за рахунок скорочення робочого часу стали поштовхом для туристського буму 60-70-х років XX ст. Протягом 1950-1980 рр. кількість прибуттів міжнародних туристів зросла майже в 11,5 разів (з 25 млн до 285 млн), а кількість надход­жень від туризму - у 48,5 разів (з 2,1 млрд до 97 млрд $ США). У 1980-1990-х роках продовження термінів оплачуваних відпусток, зростання купівельної спроможності різних верств населення стиму­лювало зростання попиту на туризм і подорожі серед людей серед­нього рівня достатку. Наприкінці XX ст. туризм став дійсно масовим явищем. Темпи його зростання не завжди були стабільно високими. За двадцять років - з 1980 до 2000 — світові темпи зростання туриз­му уповільнилися: кількість прибуттів зросла у 2,5 рази (з 284,8 до 696,1 млн), а надходжень - у 4,8 рази (з 97 до 474,4 млрд $ США).

Уповільнення темпів зростання міжнародного туризму відбулося внаслідок економічних спадів початку 1980-х, 1990-х років, інфляцій­них процесів, зростання безробіття в індустріальних країнах. Особливо негативно на міжнародний туризм вплинули політична нестабільність: протистояння політичних систем, локальні війни й терористичні акти. Серед них особливо руйнівними були наслідки терористичного акту 11 вересня 2001 р. на території США – одного з найбільших туристичних ринків світу. У результаті теракту відбу­лося різке скорочення туристичних подорожей, обсягів авіаційних перевезень, що в свою чергу зумовило зменшення робочих місць у цих галузях економіки. Вперше за весь повоєнний період, починаю­чи з 1950 р. туристична індустрія світу завершила 2001 р. з від'єм­ними показниками: кількість прибуттів зменшилася на 0,6%, а надход­жень — на 2,6%. У 2002 р. туризм знову продемонстрував свою стійкість — кількість туристичних прибуттів сягнула за 700 млн і по­рівняно з 2001 р. зросла на 3,1%.

Результати стану розвитку туризму в світі протягом 2004 р., зібра­ні ВТО, свідчать про його відновлення й активне зростання — в усіх регіонах світу зафіксовано збільшення туристських прибуттів. За­гальна їх кількість у світі в 2004 р. становила 763 млн (зростання — 10,7%), а надходжень - 622 млрд $ США або 500 € (10,3% зрос­тання) Цей стрибок експерти ВТО пов'язують з реакцією на низькі показники 2003 р. викликані іракською війною, епідемією атипової пневмонії та послабленою економікою.

У 2005 р. продовжилася тенденція зростання обсягів міжнарод­ного туризму. Терористичні акти та природні катастрофи, такі як цунамі в Індійському океані, не зупинили його розвитку. Кількість міжнародних прибуттів у 2005 р. зросла на 5,5% і вперше перевищи­ла цифру 800 млн (808 млн прибуттів).

Збільшення масовості та розширення кола споживачів туристич­них послуг призвело до диверсифікації туристичного продукту, уріз­номанітнення туристичної пропозиції. Збереження життєвої актив­ності людей пенсійного віку стимулювало появу туризму «третього віку». Сьогодні значний прошарок людей пенсійного віку є вимогли­вою платоспроможною соціальною групою, орієнтованою на якісний сервіс, які переважно вибирають тури на відпочинок, пізнавальні подорожі та круїзи. Все активнішими стають подорожі та туризм інвалідів й осіб з фізичними вадами. Особливості сучасного бізнесу стимулювали появу туризму ділових жінок, відпочинок неповних сімей. Пізні шлюби сприяли появі туризму одиноких сердець тощо.

Значно диференціювався туристичний попит. Мету туристичної подорожі сьогодні зумовлюють не тільки певні потреби, а й освітній рівень туристів, хобі, мода, бажання отримання незвичних вражень, відчуття адреналіну - подіевий туризм. Сучасні туристи, які бажають побачити «дива світу», беруть участь у «туризмі-спадку», або подорожах із відвіданням найвідоміших пам'яток культурної спадщини людства, що знаходяться в різних країнах.

Останнім часом розширюються варіанти екологічного туризму та його підвидів^ сільського зеленого, або агро- і фермерського туризму.

Надзвичайно високими темпами зростають пропозиції на ринку пригодницького, екзотичного та екстремального туризму.

Зростанню масовості туризму, збільшенню його видів сприяло підвищення культурного й освітнього рівня населення, збільшення міжнародних ділових і культурних контактів. Але ще значнішу роль у зростанні туристичної активності населення світу, становленні туризму як великого міжгалузевого комплексу світової економіки відіграв науково-технічний прогрес і технологічні революції, що зна­йшли відображення в інтенсивному розвитку транспорту, електрон­ної та комп'ютерної техніки, вдосконаленні інфраструктури туризму.

Наприкінці 50-х років XX ст. для організації подорожей почина­ють активно використовувати авіаційний транспорт. Із удосконален­ням і розвитком парку моделей літаків, зростанням їх комфортності та надійності, збільшенням дальності перельотів й одночасно з поступовим зменшенням цін на пальне, а відтак і на квитки, почався період масового використання авіації в туризмі. Завдяки авіатран­спорту зростав розвиток стандартних масових «пекідж-турів». Вагомим стимулом залучення туристів стали чартерні рейси - спеціальні туристичні подорожі на зафрахтованих туристичними фірмами літаках за спеціальними цінами.

Авіація є порівняно дорогим видом транспорту для здійснення подорожей. Тому авіакомпанії використовують систему знижок і пільг, щоб привабити подорожуючих. Деякі з них розширюють послуги більш дешевих класів за рахунок зменшення частки висококласних секторів або пропонують послуги бізнес-класу за цінами економічного класу.

Сукупність подібних послуг зумовлює подальше зростання попу­лярності авіатранспорту в туризмі та обсягів пасажиропотоку, які на початку XXI ст. дещо стримуються перш за все з причин спрацьованості авіаційного парку.

Удосконалюється й залізничний транспорт. Спеціальна програма обслуговування пропонує для подорожей останні моделі вагонів на пом'якшувальних амортизаторах, із кондиціюванням повітря та підвищеною звукоізоля­цією. Клієнтам пропонуються різноманітні зручності — від мінеральної води та освіжаючих серветок у нижчих класах до коктейлів, англій­ського сніданку в купе, послуг із доставки багажу та персонального пробудження вранці — в першому класі. З травня 1993 р. «Євронайт» обслуговує п'ять європейських ліній: Рим—Цюрих—Базель—Женева, Відень—Венеція, Відень—Остенде, Відень—Цюрих і Відень—Гамбург. Вже у перші тижні роботи за новою формулою було зареєстровано збільшення нічного пасажиропотоку більш як на 5%.

Зручною формою туристичної подорожі є спеціальні туристичні поїзди, що одночасно є засобом пересування та місцем проживання туристів. Вони використовуються для далеких подорожей і мандрівок вихідного дня. Є серед них і розкішні поїзди, типу «Східного Експре­са». Легендарний «Східний Експрес», що свого часу отримав назву «поїзд королів і король поїздів», почав курсувати в 1883 р. і достав­ляв заможних людей з Парижа до Стамбула через мальовничі місце­вості. Подорож тривала 4 дні в умовах затишної обстановки з вишу­каним харчуванням та ідеальним сервісом. Сучасний «Східний Експрес» здійснює доставку пасажирів з Лондона та Парижа до Венеції через Францію, Швейцарію та Австрійські Альпи за 1 день. Серед ін­ших відомих поїздів — «Блакитний поїзд», який виконує 24-годиннийпереїзд з Кейптауна до Преторії (ПАР); шотландський королівський; транссибірський експрес, який здійснює дев'ятнадцятіщенну подорож з Москви до Монголії; індійський «Палац на колесах» з вагонами» люкс «для магараджів», який курсує між Раджастаном і Агрою.

Заохочуючи туристів, залізничні компанії також вдаються до зас­тосування різноманітних пільг і знижок, до введення «єдиних квит­ків», що значно здешевлюють подорож і роблять ЇЇ зручнішою. Зрос­танню популярності залізничного транспорту сприяє й збільшення швидкості сполучень, пов'язане з відкриттям регулярного руху поїздів під Ла-Маншем, з розвитком швидкісних залізниць в Європі. Завдяки вдосконаленню морських і річкових лайнерів у другій половині XX ст. змінилася філософія водних подорожей і рейсові перевезення поступилися місцем круїзним плаванням.

Круїзні подорожі — це відпочинок на воді, коли каюти суден за класом обслуговування відповідні номерам у готелях вищого класу, пропонується вишукане харчування з використанням місцевих делі­катесів і морепродуктів, організуються розважальні програми на суд­ні та екскурсійна програма в портових містах. Саме ринок круїзних подорожей зберіг і навіть значно підвищив обсяги морських і річко­вих перевезень після їх тимчасового занепаду у 50-ті роки XX ст., ко­ли зростання авіаційних трансконтинентальних подорожей потіснило традиційні морські. Додатковим стимулом їх нинішньої популярності стала можливість для туристів розмістити на судні свій автомобіль.

Одним з перших круїзів була подорож Середземним морем на судні «Леді Мері Вуд» компанії «Пі енд Оу Лайн» у 1844 р. У 80-х роках XX ст. на ринку круїзного туризму діяло 15 великих компаній, серед яких — Карнівал Груп (22 теплоходи), Роял Каріббен лайн (12 теплоходів) та ін. Найбільшою популярністю серед туристів ко­ристуються такі круїзні території, як Карибська (острови басейну Карибського моря), Середземноморська (понад 40 портів Середзем­ного та Чорного морів), Скандинавська (норвезькі фйорди узбереж­жя Норвезького моря та Балтія). Морські круїзи приваблюють ту­ристів високим рівнем сервісу, різноманітністю послуг, незвичністю й атрактивністю програм. Незважаючи на порівняно високу вартість круїзних подорожей, кількість їх учасників стабільно збільшується. На світовому круїзному ринку вона зросла з 500 тис. пасажирів у 1970 р. до 5,5 млн у 1993 р. Однією з тенденцій сучасного круїзного бізнесу є поява лайнерів-гігантів, яким у 2003 р. став Квін Мері 2 компанії Кюнард водотонажністю 150 тис. т. На цьому судні може пе­ребувати 2620 пасажирів. Нині це найдорожче судно в світі (вартість судна дорівнює 800 млн $ США), на якому до послуг пасажирів є спортивні споруди, басейни, магазини та салони на 17 палубах. Висота лайнера більша за статую Свободи в Нью-Йорку і становить 72 м, довжина — 345 м, майже три з половиною футбольних поля.

Автомобільний бум середини XX ст., призвів до різкого зростан­ня автомобільних подорожей. Нині серед міжнародних транспортних подорожей мандрівки на автомобілях і автобусах становлять майже 80%. Вирізняючись високою мобільністю й маневреністю, туристич­ні автобуси не мають конкуренції на коротких і середніх маршрутах (до 500 км), але туристичні автобуси підвищеної комфортності використовуються й на довгих маршрутах (Київ—Варшава—Берлін— Париж, Київ—Братислава—Відень—Рим або Київ—Прага—Париж— Лондон).

При цьому відпочинок туристів у нічний час організується, як правило, в готелях і мотелях. Порівняно невисока вартість автобус­ної подорожі при груповій організації робить її доступною для менш забезпечених верств населення, особливо тих, хто не має власних автомобілів і охоче вдається до послуг автобусного транспорту.

У межах своїх регіонів на власних автомобілях мандрують дві третини мешканців Північної Америки та майже дві третини на­селення Західної Європи. Так, у Франції, Іспанії та Італії частка автотуристів становить 70-80%, у Німеччині — перевищує 90%.

Туризм на автомобілях реалізується за організованими маршру­тами і за вільною програмою. При цьому автотуристи не мають жорс­ткої прив'язки до засобів розміщення і користуються можливістю відвідати навіть важкодоступні місця. Швидкому зростанню автомо­більного туризму сприяє збільшення кількості автомобілів у приват­ному володінні (1 автомобіль на 10 осіб у Європі та по автомобілю на кожну другу особу у США), будівництво сучасних автобанів, ви­никнення та розвиток спеціальних засобів розміщення й харчування автотуристів (мотелі, кемпінги та караванінги для прийому автомо­білів з причепами, драйвінги тощо), комплексів обслуговування автомобілів, а також поява караванів (трейлерів) і ротелів — причепів до автомобілів й автобусів з повним комплексом життєзабезпечення.

Одним зі стимулів розвитку автотуризму став підйом індустрії прокату автомобілів (гепі: а саг), що значно збільшує кількість потен­ційних туристів.

Оренда автомобілів для туризму набула поширення у США та у Західній Європі. Так, у Великобританії туристи становлять більш як 60% клієнтів фірм прокату, у Франції — близько 30%. Третина амери­канців, які відвідують Західну Європу, користуються автомобілями, взятими в оренду в місці перебування. На ринку автопрокату лідиру­ють такі великі компанії як американські «Авис рент а кар Інк», «Херц корпорейшн», «Нешнл кар рентл систем», європейська міжнаціональна «Кепі а саг», що об'єднує фірми Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Австрії, Швейцарії, Нідерландів і Скандинавських країн. Для розвитку автомобільного туризму велике значення мають різноманітні клуби та спілки автомобільного транспорту, в т. ч. й міжнародні.

Широке використання транспорту сучасних видів призвело до значного розширення географії туризму із залученням усіх конти­нентів, у т. ч. й Антарктиди. Круїзи до «білого континенту», все ще надзвичайно дорогі (від 9 до 16 тис. $ США на одного туриста), однак користуються великою популярністю. Щорічно Антарктиду відвідують 10-15 тис. круїзних туристів. З удосконаленням космічних технологій у туристичну практику був включений ще один вид транспорту — космічні кораблі. 28 квіт­ня 2001 р. у першу космічну подорож на навколоземну орбіту як турист відправився американець Денніс Тіто. За цю подорож він заплатив 20 млн $ США. Це був перший «туристичний старт» космічного корабля з Байконура в XXI столітті. Після повернення з орбіти Д. Тіто у захваті повідомив, що у космосі він пережив найкра­щі дні свого життя. Другий космічний турист — інтернет-магнат з ПАР Марк Шаттлуорт відправився у свою космічну подорож на російському кораблі «Союз-ТМ-34» у квітні 2002 р.

У жовтні 2005 р. третій космічний турист — 58-річний американ­ський вчений і підприємець Генрі Олсен — провів 10 днів на космічній орбіті, де здійснив низку наукових експериментів.

Усі космічні подорожі були організовані американською компані­єю Спайс Едвенчас спільно з російським агентством «Росавіакосмос» і коштували туристам по 20 млн американських доларів кожна. Згодом, зі здешевленням космічних польотів, вони теж можуть стати постійними сегментами туристичної пропозиції.

Потужний розвиток готельної інфраструктури у другій половині XX ст. був зумовлений з одного боку зростанням масовості подоро­жей і диверсифікацією туристичного попиту, з іншого — швидким розвитком будівельної техніки, появою нових будівельних та оздоб­лювальних матеріалів, впровадженням новітніх технологій обслуго­вування. Нині готельний ринок світу представлений готелями різних класів, розмірів і призначення. Диверсифікація туристичного попиту викликала в 1980-1990 рр. процес спеціалізації готелів, що орієнту­ються на туризмі різних видів, характеристику клієнтури, рівень її платоспроможності, тип транспорту. На початку XXI ст. цей процес перетворився на процес концептуалізації готельного обслуговування, що в свою чергу викликав появу унікальних готелів, таких як льодо­вий палац у шведському містечку Юккас'ярві, готель на верхівках де-- рев в Амазонії, світ чистої екології «Міцпе Хайамім» в Ізраїлі тощо.

Разом з готелями зростає кількість додаткових засобів розміщен­ня — від комфортабельних туристичних містечок до кемпінгів і помешкань на борту судна, у вагоні поїзда, що є тільки засобами розміщення.

У 80-х роках XX ст. на міжнародний туристичний ринок почала активно проникати комп'ютерна техніка й технології. Сьогодні мова вже йде про тотальний процес комп'ютеризації туристичних підпри­ємств різного профілю, створення комп'ютерних туристичних ринків. Новітній менеджмент туристичних підприємств використовує комп'ютерну техніку для вирішення внутрішніх управлінських завдань і для формування та продажу туристичного продукту, бро­нювання туристичного обслуговування, виконання маркетингових досліджень накопичування баз даних про обсяги операцій, туристич­них партнерів, постійних клієнтів.

Міжнародна асоціація комп'ютерних мереж Інтернет відкрила великі можливості для суб'єктів туристичного ринку у доступі до інформації, вирішенні проблем, пошуку туристичних партнерів, рекламі та просуванні туристичного продукту, розширенні комуніка­ційних зв'язків.

Інформатизація світового суспільства сприяла глобалізації різних сторін його життя. У сфері туризму це знайшло відображення у двох основних процесах: концентрація капіталів у підприємницькій сфері та створення великих корпорацій, в т. ч. транснаціональних (ТНК) з одного боку, та світове співробітництво й інтеграція у сфері управ­ління туризмом, регулювання його розвитку через міжнародні орга­нізації та форуми з іншого.

Процеси централізації капіталу й концентрації виробництва, що знайшли своє відображення у створенні великих корпорацій, в т. ч. транснаціональних, характерні для багатьох галузей економіки. У сфері туризму вони найактивніше проявилися у готельному госпо­дарстві. Великі готельні об'єднання, «готельні ланцюги», сьогодні охоплюють понад 30% ринку розміщення. Класичний «готельний ланцюг» підпорядковується одному власнику, його штаб-квартира знаходиться в певній країні в той час, як підприємства можуть роз­ташовуватись в інших країнах (ТНК). Це відомі американські лан­цюги Сендант Корпорейшн, Басе Хотелз, Хілтон, Шератон, Маріотт, Холідей іннз; французький ланцюг Аккор, що має свої підланцюги: Софітель, Новотель, Меркюр, Ібус, Старт, Формула 1; англійський Траст Хаузес Форте; голландський Голден Тьюлип тощо. Сьогодні в світі функціонує близько 300 «готельних ланцюгів». Деякі мережі створюються або розширюють свої рамки, укладаючи контракти на управління з готелями або договір франшизи (франчайзінг), коли готель, який приєднався до мережі, має право користуватися його ім'ям (маркою) і повинен відповідати його стандартам. Існують також ланцюги на основі об'єднання незалежних готелів.

У авіаційному секторі на відміну від готельного, де концентрація виробництва проходила шляхом нарощування його потужностей через об'єднання підприємств однієї галузі, найчастіше можна спостерігати злиття галузей, близьких за характером діяльності. Так, авіакомпанії перекупляли або відкривали свою мережу готелів і ту­ристичних агенцій. Однією з перших це зробила авіакомпанія «Пан Америкен», утворивши «Інтерконтинентал Хотелз», за нею компанія «Ер Франс» відкрила мережу готелів «Хотелз Мерідієн», «Брітіш Ейруейз» разом зі «Свісеар», «Люфтганзою» та «Аліталією» — Євро­пейську готельну мережу. Американська авіакомпанія ТВА викупила європейські готелі корпорації «Хілтон» і утворила «Хілтон інтер-нешнл» (53 готелі в 36 країнах світу). Французька авіакомпанія «Ер Франс» є власником туристичної фірми «Сотер», англійська «Брітіш Ейруейз» — двох туристичних фірм «Соуврин» та «Ентерпрайз». І навпаки — авіакомпанія «Британія Ейруейз» належить великому англійському туроператору «Томсон Холідейз». Серед транспорту ін­ших видів у туристичній галузі представлена державна залізнична компанія Франції СНСФ, яка має власного туроператора «Ваканс — 2000» та мережу готелів «Сюфрен ла тур». Голландський туристич­ний консорціум ХІНТ був утворений залізничною, авіаційною та морською компаніями.

У туристичній сфері централізація капіталів найчастіше відбува­ється шляхом злиття декількох підприємств. Так, західнонімецький концерн ТУІ, що сьогодні є великим туроператором і представлений у багатьох країнах світу, утворений шляхом злиття сімох німецьких турфірм: «Хумель», «Шарнов», «Тіггес-Фартен», «Туропа», «Транс Європа», «Твен туре» та «Ертурс». Сьогодні три великі корпорації Німеччини — ТУІ, Неккерман та ІТС утримують 70% туристичного ринку країни. У Франції зі 120 туроператорів на частку трьох найбільших (Клаб Медітерране, Сотер і Вояж Кансел) припадає 30% загального обігу капіталів у туристичній галузі країни.

Процес концентрації виробництва в туристичній галузі відбува­ється досить часто шляхом міжгалузевого злиття за участю банків­ських капіталів. Група «Мігро» (Швейцарія) об'єднує банківські установи, підприємства харчової промисловості, магазини, газетні ви­давництва, а також має туристичну фірму «Отель-план» із готелями, що має філіали в 9 країнах Західної Європи. Туроператор «Куоні» .- має філіали в 13 країнах Європи, Азії, Америки; готельна корпорація «Холідей іннз» — підприємства з виробництва меблів, посуду, ме­режу магазинів готельного обладнання, харчових комбінатів. Банк Ротшильда фінансує діяльність найбільшого туроператора Франції «Клаб Медітерране» (близько 180 туристичних містечок у 35 краї­нах); фірма «Франс-Вуайяж» належить банку «Креді Отельє».

МІЖНАРОДНЕ ТУРИСТИЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Міжнародне туристичне співробітництво виявилось у першу чер­гу в створенні регіональних і міжнародних туристичних організацій. Більшість із них мають некомерційний характер діяльності й став­лять за мету сприяння розвитку туризму в межах своєї компетенції, координацію та об'єднання зусиль для покращення його умов, розробку рекомендацій і стандартів, інформаційне та рекламне забез­печення, вдосконалення інфраструктури й зміцнення кадрової бази.

Серед регіональних туристичних організацій некомерційного характеру можна назвати Туристичну асоціацію країн Азії та Тихого океану (ПАТА), Європейську туристичну комісію (ЄТК), Конфеде­рацію туристичних організацій Латинської Америки (КОТАЛ) та ін. Всесвітня федерація туристичних агентств  (ВАТА)  крім захисту інтересів своїх членів, сприяння створенню ділових контактів і проведення рекламної політики, здійснює також власну комерційну діяльність (туристичні послуги за «ВАТА-ваучерами»).

Серед значних міжнародних об'єднань можна виділити організації загальнотуристичного характеру як, наприклад, Всесвітня федерація асоціацій туристичних агентств (ФУААВ-УФТАА); організації, що спеціалізуються на окремих видах туризму (наприклад, Міжнародне бюро з соціального туризму — БІТС і Міжнародне бюро з молодіж­ного туризму й обмінів — БІТЕЖ); організації, що мають значно вужчий профіль діяльності в туризмі (транспорт, реклама, готельні послуги тощо), — це Міжнародна федерація журналістів і письменни­ків, які пишуть про туризм (ФІЖЕТ), Міжнародна асоціація повітря­ного транспорту (ІАТА), Міжнародна готельна асоціація (МГА) тощо.

У 1951 р. в Монако «під високим заступництвом» принца країни була створена Міжнародна академія з туризму, що зайнялася розроб­кою туристичних словників.

Найвпливовішою та представницькою туристичною організацією є Всесвітня туристична організація (ВТО), створена на основі Міжна­родного союзу офіційних туристичних організацій (МСОТО) як міжу­рядова організація, що діє під патронатом ООН. У 2003 р. до її складу входило 140 країн, — дійсних членів ВТО, 7 територій — асоційованих членів і близько 350 членів, які приєдналися і представляють підпри­ємства приватного сектору, навчальні заклади, туристичні асоціації та місцеві туристичні адміністрації. Згідно з статутом, основною метою ді­яльності ВТО є «сприяння розвитку туризму як внеску в економічний розвиток, міжнародне взаєморозуміння, мир, процвітання, загальну повагу та дотримання прав людини і основних свобод для всіх людей незалежно від раси, статі, мови та релігії» (Статут ВТО, п. 1., ст. 3). Україна є дійсним членом ВТО з жовтня 1997 р.

У грудні 2003 р. на 50-й сесії Генеральної Асамблеї ООН прийня­то резолюцію щодо перетворення ВТО на повноважну спеціалізовану установу ООН, що надає їй право участі в розробці стратегії в галузі економічного співробітництва та розвитку в масштабах усієї системи ООН.

Штаб-квартира ВТО знаходиться в Мадриді. Статут ВТО був прийнятий 27 вересня 1975 р. і з 1980 р. цей день святкується як Всесвітній день туризму. Офіційні мови ВТО — англійська, фран­цузька, іспанська, російська й арабська. Кожні 2 роки відбуваються сесії Генеральної асамблеї — вищого органу ВТО, в перервах між ними працює Виконавча рада на чолі з Генеральним секретарем ВТО (їх повноваження тривають 4 роки). У складі ВТО є шість регіональ­них комісій: для Європи, Америки, Південної Азії, Південно-Східної Азії та Тихоокеанського регіону, Близького Сходу — відповідно до виділених ВТО туристичних регіонів. ВТО вирішує питання міжна­родного співробітництва й технічних обмінів, експертних досліджень у сфері туризму, стимулювання та розширення партнерства в туриз­мі, реалізації положень основних міжнародних документів з туризму, які були прийняті на визначних туристичних форумах. Першим таким форумом стала Всесвітня конференція з туризму, що була скликана ще Організацією Об'єднаних націй у Римі в 1963 р. Учас­никами  конференції стали 87 держав,  5 спеціалізованих установ,

7 міжвідомчих і 14 неурядових організацій. На конференції були
визначені роль і значення туризму в житті суспільства, загальні напрями розвитку світового туризму, створення його матеріальної бази та підготовки кадрів, прийняті рекомендації щодо прискорення його розвитку та спрощення формальностей. Була приділена увага уніфікації туристичної термінології, визначенню основних понять у
статистиці туризму.

Другий великий туристичний форум відбувся за ініціативою ВТО у 1980 р. Це була друга Всесвітня конференція з туризму в Ма­нілі, столиці Філіппін. Цього разу учасниками форуму були 107 кра­їн і 91 спостерігач — представники міжнародних урядових, міжуря­дових туристичних та інших організацій. Підсумковим документом конференції стала Манільська декларація з міжнародного туризму.

8 ній була проголошена свобода туристичних подорожей, підкреслю­валася роль туризму як важливого елементу стратегії соціального розвитку, інструменту реалізації права людей на відпочинок, корис­тування культурними надбаннями. У декларації наголошувалося на необхідності приділити увагу туризму з боку громадськості та урядів,
зміцненні технічного співробітництва в галузі туризму, спрощенні туристичних формальностей, захисті та збереженні довкілля, історичної й культурної спадщини людства.

У 1982 р. у Мексиці (Акапулько) відбулася Всесвітня нарада з туризму на рівні урядових організацій, яка прийняла Документ Ака­пулько, що проголосив необхідність мобілізації сил законодавчих органів, профспілок, підприємницьких і громадських кіл, турпідприємств, засобів масової інформації та інших організацій для забезпе­чення прав людей на відпочинок і доступ до подорожей, виховання населення та його підготовки до ролі туристів і господарів, підви­щення ролі внутрішнього туризму.

У 1985 р. VI сесія Генеральної асамблеї ВТО в Софії (Болгарія) для розвитку цих документів прийняла Хартію туризму й Кодекс туриста. У першому документі йдеться про роль та обов'язки держав у розвитку туризму, у другому, який є продовженням Хартії, ви­значаються права й обов'язки туристів, норми їх поведінки при здійсненні подорожей.

У 1989 р. в Гаазі (Нідерланди) відбулася Міжпарламентська кон­ференція з туризму, що визначила принципи й прийняла рекоменда­ції з розвитку туризму, об'єднані в документі «Гаазька декларація з туризму». У першому пункті принципів було проголошено, що «туризм став явищем, яке в наш час увійшло до повсякденного життя сотень мільйонів людей». У декларації пропонувалися заходи з - подальшого розвитку туризму, забезпечення безпеки подорожей, спрощення формальностей, удосконалення туристичного законо­давства та підготовки кадрів. Подальші кроки в реалізації програм ВТО щодо розвитку туриз­му обговорювалися на Всесвітній конференції міністрів туризму в м. Осака (Японія) в 1993 р.