Тема 9. УМОВИ ТА ПРИНЦИПИ СТВОРЕННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ТУРИСТИЧНОГО ПІДПРИЄМСТВА

1. Поняття туроперейтингу та основні види туроператорів

   Туристична діяльність як поняття може трактуватися з різних точок зору. Широкі верстви населення найчастіше ро­зуміють її як заняття туризмом, відпочинком, екскурсії, дозвілля. В контексті господарських взаємовідносин турис­тичну діяльність визначають як виробничо-обслуговуючу діяльність з надання різно­манітних туристичних послуг або діяльність з організації подорожей з туристичною метою. Більш широко турис­тична діяльність може визна­чатися як прояв соціальної політики держави, проф­спілок, підприємств з метою реалізації прав громадян на відпочинок, свободу пересу­вання та інших.

Грунтуючись на діяль­нішому підході, турис­тична діяльність може бути визначена як відношен­ня, які пов'язують суб'єкт діяльності з середовищем:

Суб'єкт                    Туристична діяльність                 Середовище

Туризм є відкритою системою, на яку значний вплив ма­ють природні фактори, кліматичні, економічні і соціальні катаклізми, національні і регіональні конфлікти тощо. Деякі з таких зовнішніх впливів на систему проявляються регуляр­но, прояви інших передбачити неможливо. Ситуація усклад­нюється і тим, що в багатьох випадках окремі види ко­мерційної діяльності, наприклад, організація розміщення і харчування, надання транспортних послуг спрямовані на об­слуговування не тільки туристів, але й інших категорій відвідувачів, подорожуючих, місцеве населення. Крім того, не всі туристи користуються послугами, які реалізуються ту­ристичними підприємствами, що пропонують до споживання комплексний турпродукт (туроператорами або турагентами), віддаючи перевагу діяльності напряму, самостійно зв'язую­чись з транспортними компаніями і готелями, ресторанами, бюро екскурсійного обслуговування тощо. Інші споживачі ту­ристичних послуг віддають перевагу роботі не з турагентствами, а безпосередньо з операторами турів.

В сучасних умовах глобалізації суспільних процесів се­редовище реалізації туристичної діяльності, з одного боку, характеризується значною уніфікацією вимог, а з іншого — значною територіальною дифференціацією реальних можли­востей задовольняти туристичні потреби і поляризацією кон­кретного стану ключових елементів як прямого, так і непрямого впливу: технології; закономірності функціонування економіки, що мають відмінні прояви на різних таксономічних рівнях (світовому, регіональному, національному, локально­му); науково-технічний прогрес; групові інтереси; суттєві події; соціально-культурні, екологічні, політичні умови.

Безпосереднє здійснення туристичної діяльності на національному рівні відбувається під впливом елементів сере­довища державного регулювання туристичної діяльності. Йо­го складовими є: нормативно-правові акти; сприяння просу­ванню туристичного продукту на внутрішньому та світовому туристичних ринках; захист прав і інтересів туристів та забез­печення їх безпеки; ліцензування і стандартизація в турис­тичній індустрії; сертифікація туристичного продукту; прави­ла в'їзду та виїзду туристів з урахуванням інтересів розвитку туризму; виділення прямих бюджетних асигнувань; створен­ня сприятливих умов для інвестицій; податкове регулювання; митне регулювання; надання пільгових кредитів; встановлен­ня митних та податкових пільг суб'єктам туристичної діяль­ності; кадрове забезпечення; розвиток наукових досліджень; забезпечення картографічною продукцією тощо.

Ключовими суб'єктами туристичної діяль­ності, які взаємодіють в процесі розробки і реалізації турпродукту, надання і споживання туристичних послуг є:

♦   виробник (організатор) і гуртовий продавець тура — туроператор;

♦   виконавці туристичних послуг (контрагенти) — підприємства і компанії, які надають окремі послуги з розміщення, харчування, транспортні, екскурсійні, стра­хові, послуги, які пов'язані з оформленням закордонних паспортів і віз, бронюванням і купівлею квитків, та ін., що входять до складу турпакету, туру — це готелі, ресто­рани, транспортні компанії (компанії-перевізники), підприємства культури (музеї, театри), спорту (клуби, стадіони), лікувально-оздоровчі заклади, екскурсійні підприємства тощо. Вони виступають в якості національ­них або іноземних контрагентів, які постачають туропера-торам послуги, що входять в тур;

 ♦  роздрібний продавець — турагент;

♦ турист (споживач) — будь-яка фізична особа, яка викори­стовує, купує або має намір придбати туристичні послуги (турпродукт) для особистих потреб.

Організації, які займаються формуванням і реалізацією турів, наданням різноманітних туристичних послуг, називаються туристично-екскурсійними.

На практиці вони можуть називатися по-різному: туристичні фірми, туристичні бюро або агентства, бюро подорожей, екскурсійні бюро і т. ін. Але щодо виду підприємницької діяльності на туристичному ринку їх можна поділити на туристичних операторів (туроператор) і туристичні агентства (турагент).

Організація, або підприємець, які на засаді ліцензії здійснюють діяльність по формуванню, просуванню та ре­алізації турпродукту, відносяться до туроператорів.

Організацію або підприємця, які на засадах ліцензії здійснюють діяльність по просуванню і реалізації туристич­ного продукту називають турагентом.

На туристичному ринку України працюють фірми-туроператори та фірми-турагенти.

Фірми-туроператори є виробниками туристичного продукту. Во­ни формують тури шляхом розробки маршруту, придбання різних туристичних послуг у їх безпосередніх виробників: готельних ком­плексів, транспортних організацій, закладів культури, розваг, дозвілля тощо, а потім комплектують їх у пакет, який пропонується спожива­чеві — потенційному туристу. Крім створення туру туроператор забезпечує його реалізацію (рекламу й продаж), а-також здійснення самої подорожі та організацію обслуговування туристів на маршруті. Фірма-туроператор найчастіше виступає як оптовий продавець, який реалізує свій продукт самостійно або за допомогою торговельних посередників — турагентів.

Фірми-турагенти самі не виробляють туристичного продукту, а виступають на туристичному ринку як посередники, отримуючи при­буток у вигляді комісійних від продажу або користуючись пільгови­ми умовами контракту з туроператором.

     Фірма-турагент продає тури фірми-туроператора на підставі укла­деного між ними договору — агентської угоди. Згідно цього договору туроператор доручає турагенту реалізацію своїх турів. Він надає йо­му певну їх кількість під реалізацію або дозволяє користуватися влас­ною офертою (каталогом туристичної пропозиції), доставляє реклам­но-інформаційні матеріали, своєчасно попереджає про зміни, а також забезпечує виконання програми туру. При неможливості здійснення подорожі туроператор гарантує турагенту повернення сплаченої за неї суми. У свою чергу турагент забезпечує рекламу турів, їх продаж і доставку клієнтів у місце, де починається подорож, своєчасно перека­зує туроператору гроші в оплату турів, а також здійснює контроль якості обслуговування шляхом збору зауважень і побажань клієнтів.

В практиці туристичної діяльності розрізняють туропе-раторів і турагентів, які працюють на прийом туристів — ре­цептивні (inbound, incoming) або їх відправку — ініціативні генеруючі (outbound). Прийом і відправка можуть здійсню­ватися по відношенню як до внутрішніх, так і міжнародних туристів.

Функціонально виробничо-обслуговуюча діяльність туроператорів передбачає:

♦  формування (комплектацію) турів;

♦    просування турів;

♦    гуртову реалізацію турів;

♦    забезпечення обслуговування туристів в межах програми туру;

♦    контроль і оперативний супровід турів;

♦    відповідальність за виконання робіт.

До основних функцій туроператорів відносять:

1)   вивчення потреб потенційних туристів на тури та турис­тичні програми;

2) складання маршрутів та перспективних програм обслуго­вування туристів;

3) взаємодія з постачальниками послуг;

4) розрахунок вартості туру та визначення ціни;

5) реалізація турів;

6) методичне забезпечення турів;

7) забезпечення туристів необхідним та спеціальним споряд­женням, сувенірною та рекламно-інформаційною про­дукцією;

8) підготовка, підбір та призначення спеціалістів на маршру­ти подорожей (екскурсоводи, інструктори, гіди-перекладачі тощо);

9) рекламно-інформаційна робота по просуванню туристич­ного продукту до споживачів;

10)    контроль за якістю, надійністю та безпекою туристичного обслуговування.

За специфікою функціонування на ринку туристичних послуг вирізняють такі основні  види туроператорів:

1. За спеціалізацією (концентрацією):

ü  Оператор масового ринку — найбільш відомий тип опера­торів. Сутність діяльності для даного типу полягає у фор­муванні, купівлі і продажу турпакетів у добре відомі туристичні центри і курорти, перевезення клієнтів до яких здійснюється приватними авіакомпаніми або чартерними рейсами.

ü  Спеціалізовані оператори - які спеціалізуються на певному сегменті
(напрямі) туристичного ринку, — найбільш поширений тип туроператорів, який може бути поділений на декілька категорій:

а)   туроператори, які пропонують пакети для певної ка­тегорії споживачів (наприклад, для молоді, вчених, бізнесменів, сімейних пар тощо);

б)  туроператори, які пропонують пакети на певні напрямки дестинації (наприклад, в Англію, Францію, Угорщину, Швейцарію, Австрію і т.д.);

в)  туроператори, які пропонують пакет турпослуг в пев­них туристичних центрах (наприклад, Майорка, ку­рорт Коста Дель-Соль, Анталья тощо);

г)   туроператори, які пропонують турпродукт, пов'яза­ний з перевезеннями клієнтури на певному виді транспорту (наприклад, пароплави, потяги, літаки);

д)  туроператори, які пропонують специфічні тури (сафарі, рафтінг, дайвінг тощо).

2. За географією туроперейтингу:

ü Місцеві (внутрішні) туроператори (inside-touroperation) – це туроператори, які зорієнтовані на прийом та розміщення туристів у межах країни;

ü Виїзні туроператори (outgoing-touroperation) – це туроператори, які зорієнтовані на відправку туристів закордон;

ü Туроператори на прийомі (incoming-touroperation) – це туроператори, які базуються на прийомі та обслуговуванні іноземних  туристів у межах однієї країни

3. За видом діяльності:

ü Ініціативні туроператори -  це оператори, які відправляють туристів за кордон чи в інші регіони (в межах країни) за домовленістю з приймаючими (рецептивними) туроператорами;

ü Рецептивні туроператори – це туроператори на прийомі, які комплектують тури та програми обслуговування в місці прийому та обслуговування туристів, використовуючи прямі договори з постачальниками послуг (готелі, підприємства харчування, розважальні заклади)

ü Консолідовані туроператори – це туроператори, які є частиною холдингу та об'єднані в єдиний господарюючий суб'єкт з підприємствами туристичної індустрії (готелями, ресторанами).

         Підприємства-туроператори найчастіше організовують зв'язок зі споживачами через турагентів. Останні на до­говірній основі отримують від туроператорів права на ре­алізацію сформованого турпродукту. Набір функцій тураген-та залежить від угоди з туроператором. В деяких випадках агентське підприємство може виконувати більшість функцій туроператора. Фактично, виконуючи роль посередників, турагенти — невеликі фірми з незначним капіталом і обмеже­ним ринком, залежать від діяльності крупних туроператорів і транспортних компаній. Однак, вони відіграють важливу роль на ринку, оскільки саме через них продається, дово­диться до кінцевого споживача переважна більшість турів — туропродукту, що формується туроператором. Серед під­приємств в галузі туризму туроператорів не більше 5%, тур­агентів ~ 95%. Отже, активно діючий турагент - це вирішальний елемент агентської мережі туроператора.

З огляду на це, основними якостями туроператора вважаються:

-         комунікабельність персоналу;

-         надійність і чесність;

-         вміння використовувати різні ефективні методи про­дажу.

За формами організації турагентства можуть бути:

а) самостійними підприємствами, які співпрацюють з однією або декількома фірмами-туроператорами на основі взаємних угод;

б) частиною збутової сітки великої фірми туроператора;

в) турбюро — турагентства, які забезпечують переваж­но екскурсійне обслуговування і за попередніми формами взаємодіють з туроперторами і тур агентствами інших видів.

2. Законодавчі та нормативні умови провадження тур операторської та турагенської діяльності

Вітчизняна туристична галузь відіграє надзвичайно важливу роль у соціально-економічному житті країни. Зростає її статус та зацікавленість держави в подальшому розвитку галузі, посилюється вплив туризму практично на всі сфери життя і діяльності людини. Прийнятий Верховною Радою України 15 вересня 1995 року Закон "Про туризм" констатує: "Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності."

Що особливо важливо, це визначення повністю відповідає рекомендаціям Гаазької міжпарламентської конференції з туризму (10-14 квітня 1989 р.) - найавторитетнішого туристичного форуму сучасності, де зазначено: "Країни повинні визначити свої національні пріоритети та роль туризму в "ієрархії"" таких пріоритетів, а також оптимальну стратегію розвитку туризму в рамках цих пріоритетів".

Рекомендації конференції містять також тези, що мають винятково важливе значення для розвитку туризму. Вони стосуються ролі парламентських, урядових та інших державних інституцій в організації туристичної діяльності, а також планування розвитку туризму: "Необхідно, щоб державна влада на всіх рівнях у всіх країнах, особливо парламенти, відігравали активну роль у справі створення сприятливих умов для туризму і, зокрема, надавали фінансові та інші ресурси для реалізації всеохоплюючих [...] програм, присвячених туризму.

Нинішній і майбутній розвиток туризму потребує активнішої підтримки з боку урядів у плані інформації та просування туризму, а також забезпечення інфраструктури; необхідно освоювати нові ринки, робити кроки щодо забезпечення співпраці в усіх сферах - державних і приватних - в інтересах максимального заохочення сектора туризму.
Туризм необхідно планувати на комплексній основі, брати до уваги всі аспекти законодавства, що стосуються інших секторів, таких як транспорт, зайнятість, охорона здоров'я, сільське господарство, зв'язок та ін.".

Потрібно визнати, що реалізація цих рекомендацій повільно, але розпочинається і в Україні. Зроблено перші реальні кроки на шляху законодавчого забезпечення та комплексного планування розвитку вітчизняної туристичної галузі.

Так, правову базу діяльності туристичної галузі країни закладено Законом України "Про туризм". Він є основоположним законодавчим актом, що визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики в галузі туризму, всебічно регламентує туристичну діяльність в Україні, створює умови для стимулювання ділової активності суб'єктів туристичного підприємництва, забезпечує оптимальний рівень державного регулювання процесу розвитку вітчизняного туризму. Закон України "Про туризм" став правовим підґрунтям для розробки цілого комплексу галузевих нормативно-інструктивних документів, що регламентують конкретні аспекти туристичної діяльності.

Про визнання вагомості туризму, його впливу на розвиток життя країни свідчать останні Укази Президента України від 02.03.2001 року "Про підтримку розвитку туризму в Україні" та від 14.12.2001 року "Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму".

В цілому ж державна політика в галузі туризму визначається Верховною Радою України. Згідно із Законом України "Про туризм" основними напрямами державної політики в цій сфері є:

- залучення громадян до раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлення з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення;

- забезпечення раціонального використання та збереження туристичних ресурсів, становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, створення ефективної системи туристичної діяльності для забезпечення потреб внутрішнього та іноземного туризму;

- створення та вдосконалення нормативно-правової бази в галузі туризму відповідно до чинного законодавства України, міжнародних норм і правил;

- захист прав та інтересів держави в галузі туризму;

- створення сприятливого для розвитку туризму податкового, - валютного, митного, прикордонного та інших видів контролю;

- створення економічних умов, які стимулюють розвиток туризму;

- запровадження пільгових умов для організації туристичної та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків, молоді, інвалідів та малозабезпечених верств населення;

- заохочення національних та іноземних інвестицій в розвиток туристичної індустрії;

- встановлення порядку стандартизації, сертифікації та ліцензування в галузі туризму;

- впровадження системи статистичної звітності суб'єктів туристичної діяльності;

- визначення порядку управління державною власністю в галузі туризму;

- створення рівних можливостей на ринку туристичних послуг для суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, сприяння розвитку конкуренції, забезпечення дотримання у цій галузі антимонопольного законодавства;

- забезпечення безпеки туристів, захист їх прав, інтересів та майна;

- підтримка розвитку туризму в регіонах, визначення статусу окремих туристичних центрів, створення умов для пріоритетного розвитку туристичної індустрії;

- організація та розвиток системи наукового забезпечення галузі туризму, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації туристичних кадрів;

- розвиток співробітництва із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних програмах розвитку туризму, розробка та укладання міжнародних двосторонніх і багатосторонніх договорів у галузі туризму та визначення механізму їх реалізації.

Закон України "Про туризм" констатує, що центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму є Державний комітет України по туризму, повноваження якого визначаються цим законом та положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Але у зв'язку з неодноразовою реорганізацією структурних підрозділів уряду Державний комітет України по туризму було реформовано, спочатку у Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму шляхом об'єднання з іншими комітетами, а з 2002 року створено Державну туристичну адміністрацію України, яка є правонаступником вищевказаних формувань, реалізує державну політику в галузі туризму і несе відповідальність за подальший його розвиток.

Орган державної виконавчої влади в галузі туризму бере участь у підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань туризму. В межах своїх повноважень він розробляє і затверджує нормативні акти, узагальнює практику застосування законодавства та вносить пропозиції щодо його вдосконалення:

- визначає перспективи та напрями розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, його матеріально-технічної та соціальної бази, забезпечує їх виконання;

- координує діяльність міністерств і відомств, туристичних підприємств та організацій незалежно від форм власності у питаннях, пов'язаних з прийомом та обслуговуванням туристів в Україні та організацією туристичних поїздок за кордон;

- організовує інформаційну, рекламну та видавничу діяльність з питань туристичної діяльності;

- сприяє розвитку конкуренції на ринку туристичних послуг, створює рівні можливості на ньому для всіх суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності;

- здійснює ліцензування (позбавляє ліцензій) діяльності суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, що надають туристичні послуги. Разом із Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації встановлює державні стандарти у сфері туристичних послуг, проводить сертифікацію та атестацію туристичних підприємств, контролює виконання ними умов та правил прийому і обслуговування туристів;

- організує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації туристичних кадрів, проведення науково-дослідних робіт у галузі туризму;

- бере участь у зовнішньоекономічній діяльності в галузі туризму, представляє інтереси України з питань туризму в інших країнах та міжнародних організаціях, укладає відповідно до чинного законодавства міжнародні угоди, відкриває туристичні представництва за кордоном.

Рішення органу державної виконавчої влади в галузі туризму, що регулюють питання туризму та видані в межах його повноважень, є обов'язковими для міністерств і відомств, місцевих органів державної виконавчої влади, суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, туристів.

Повноваження місцевих органів державної виконавчої влади в галузі туризму визначаються положеннями про них, які затверджуються місцевими органами державної виконавчої влади за погодженням з центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму.

Нормативно-правова база туристичної діяльності регулюється як спеціальним, так і загальним законодавством.

До норм загального законодавства належать:

- Конституція України, якою закріплені основні права і свободи людини, їх гарантії;
- Закони України - "Про захист прав споживачів", що є основою державного регулювання безпеки товарів і послуг з метою захисту людини, її майнового та природного середовища; "Про порядок виїзду із України і в'їзду в Україну громадян України"; "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті"; "Про страхування"; "Про рекламу"; "Про державний кордон України"; "Про охорону навколишнього природного середовища"; "Про правовий статус іноземців"; "Про підприємництво"; "Про підприємства в Україні"; "Про охорону культурної спадщини" тощо.
Правове забезпечення підприємницької діяльності, в тому числі туристичної, гарантується насамперед Законом України "Про підприємництво", ухваленим Верховною Радою України в 1991 році. Ключовими його розділами є:

- загальні положення щодо підприємництва (суб'єкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми);

- умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників і соціальні гарантії, відповідальність суб'єктів, припинення діяльності);

- стосунки підприємця і держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяльність іноземних підприємств, міжнародні договори).

З великої кількості юридичних актів, які регулюють всі напрямки діяльності туристичного підприємства, визначальними є також Закон України "Про підприємства в Україні", статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.
Закон "Про підприємства в Україні", який регламентує діяльність різних видів підприємств, ухвалено сесією Верховної ради України 27 березня 1991 року.

Пізніше до нього вносились окремі зміни. Цей закон визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення і ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює однакові правові умови для функціонування підприємств незалежно від форм власності і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання і державою.
Будь-яке підприємство діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання обов'язкових правил, що регулюють його індивідуальну діяльність та взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання. Статут має відповідати основним положенням закону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства. У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія і цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування.

В туристичному підприємстві, як і в будь-якому іншому, важливу соціальну роль відіграє колективний договір - угода між трудовим колективом та адміністрацією, що укладається щорічно і не може суперечити чинному законодавству України. Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю.

Важливо зазначити, що на діяльність туристичного підприємства поширюється дія всіх законодавчих актів регламентуючих підприємництво в Україні взагалі.

3. Етапи створення туристичного підприємства та запровадження підприємницької діяльності з надання туристичних послуг

Етапи державної реєстрації новоствореного СПД в Україні:

1.  Обгрунтування доцільності створення нового підприємства. Вибір видів підприємницької діяльності, пошук партнерів, підготовка бізнес-плану. Підсумком  є бізнес-план.

2.  Збори засновників. Вибір організаційно-правової форми підприємництва, затвердження установчого договору та статуту. Підсумком є витяг з протоколу зборів, установчий договір та статут.

3.  Послуги нотаріальної контори. Нотаріальне засвідчення підсумків засновників. Підсумком є нотаріально засвідчені документи, квитанція на сплату державного мита.

4.  Підготовка документів та реєстрація СПД. Звернення до органу реєстрації місцевої влади – державного реєстратора у виконавчому комітеті міської ради (чи консалтингової фірми). Подання статуту (та установчого договору -  для ЗАТ, ВАТ) у відповідні державні органи. Сплата державного мита. Отримання додаткової інформації та бланків документів. Підсумком є свідоцтво про державну реєстрацію.

5.  Взяття на облік в органах державної податкової інспекції. Звернення до органів державної податкової інспекції та засвідчення установчих документів. Підсумком є відмітка в установчих документах.

6.  Звернення до банківських установ. Відкриття рахунку та формування статутного фонду на тимчасовому розрахунковому рахунку банку. Підсумком є довідка банківської установи про відкриття рахунку.

7.  Звернення до державного органу реєстрації. Подання необхідних документів, у тому числі квитанції  про сплату реєстраційного збору. Підсумком є рішення про реєстрацію.

8.  Процес реєстрації у державному органі. Отримання свідоцтва про реєстрацію. Надсилання реєстраційних карток до органу статистики та податкової інспекції.

9.  Звернення до органів державної статистики. Внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Встановлення ідентифікаційного коду і кодів класифікаційних ознак. Підсумком є довідка про призначення ідентифікаційного коду і кодів класифікаційних ознак.

10.      Звернення до органів державної податкової інспекції. Подання заяви про реєстрацію платника податку та копії установчих документів (статут, установчий  договір, свідоцтво про держреєстрацію, довідки про включення до ЄДРПОУ). Отримання відмітки про реєстрацію. Внесення до Державного реєстру юридичних осіб. Підсумком є відмітка про реєстрацію у податковій інспекції.

11.      Реєстрація СПД у спеціальних фондах. Отримання довідки про реєстрацію у: Пенсійному фонді, Фонді загально-обов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (фонд зайнятості), Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Підсумком є відмітка фондів на установчих документах.

12.      Звернення до банківської установи про відкриття рахунку. Прийняття необхідних установчих документів, картки зі зразком підписів і відбитка печатки (засвідчені нотаріально). Підсумком є відкритий розрахунковий рахунок. Перепустки до банку, нотаріальне засвідчення підписів довірених осіб.

13.      Звернення до місцевого відділу внутрішніх справ. Подання необхідних документів і видання дозволу на виготовлення печатки і штампів. Підсумком є дозвіл на виготовлення печатки і штампів.

14.      Звернення до штемпельно-гравірувальної майстерні. Виготовлення печатки і штампів для заснованого підприємства (організації). Підсумком є печатка і штамп фірми.

15.      Отримання дозволів на роботу. Звернення до відповідних органів державного регулювання та контролю з метою отримання дозволу на роботу: до органів державного пожежного нагляду, до органів державного-епідеміологічного нагляду, до органів державного нагляду за охороною праці. Підсумком є дозвіл на роботу.

16.      Ліцензування видів підприємницької діяльності. Отримання дозволу (ліцензії) на здійснення видів підприємницької діяльності, пов'язаних із наданням туристичних послуг. Підсумком є ліцензія на тур операторську чи турагенську діяльність.

Ефективність діяльності туристичного підприємства багато в чому залежить від його організаційної структури, принципів її побудови та постійного вдосконалення. Організаційна структура посідає особливе місце у внутрішньому середовищі туристичного підприємства.

Організаційна структура туристичного підприємства – це впорядкована сукупність взаємопов'язаних елементів, які перебувають між собою в сталих відносинах, що забезпечує їх функціонування і розвиток як єдиного цілого.

Розвинута ринкова економіка – це складна система відносин, яка базується на конкуренції та забезпечує існування лише добреорганізованах

4. Ліцензування туристичної діяльності. Отримання дозволу на право надання туристичного супроводу

Діяльність, пов'язана з наданням туристичних послуг, підлягає ліцензуванню.
В законі України "Про туризм" записано, що ліцензуванню на здійснення туристичної діяльності підлягають туристичні агентства, бюро подорожей, екскурсійні бюро, бюро по прийому туристів, туристичні оператори, готелі, мотелі, кемпінги, туристичні комплекси і бази, інші юридичні особи незалежно від форм власності і фізичні особи, які здійснюють туристичну діяльність, передбачену їх статутами чи положеннями.

Ще в 1994 році - з моменту включення туризму в ліцензійні види діяльності - ліцензуванню підлягала будь-яка діяльність, пов'язана з наданням туристичних послуг. Потім з 29.04.98 року - з дати вступу в силу п.1 розділ 1 Закону України "Про внесення змін" в Закон України "Про підприємництво" від 23.12.97 року № 762/97 - ліцензія стала необхідною тільки для тих суб'єктів підприємництва, які здійснювали діяльність, пов'язану з організацією іноземного і зарубіжного туризму.
В кінці 1999 року законодавці повернулись до початкового варіанту ліцензування туризму і внесли зміни до статті 4 Закону України "Про підприємництво" зі змінами і доповненнями, які вступили в силу 27 жовтня 1999 року. На сьогоднішній день питання ліцензування туристичної діяльності регулюються Законом України "Про ліцензування окремих видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. № 1775-Ш, який набрав чинності з 21 жовтня 2000 року. Необхідно зауважити, що окремі види туризму, які підлягають ліцензуванню і що містяться в Законі про ліцензування, не змінили загальну ідею щодо ліцензування всіх напрямків туристичної діяльності.

Таким чином, згідно з оновленим законодавством, ліцензуванню підлягають наступні види туристичної діяльності:

- організація іноземного туризму;

- організація внутрішнього туризму;

- організація зарубіжного туризму;

- екскурсійна діяльність.

У відповідності до статті 13 Закону про туризм, ліцензії на здійснення туристичної діяльності видаються Державним комітетом України по туризму. Згідно з Указом Президента України "Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України" від 31.05.2000 р. № 740/2000, новостворений Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму стає правонаступником Державного комітету України по туризму, отже й органом ліцензування туристичної діяльності. А з 2002 року органом ліцензування туристичної діяльності стає новостворена Державна туристична адміністрація України. Окрім цього, в статті 13 Закону про туризм вказано, що право видачі ліцензії може бути делеговано місцевим органам виконавчої влади в галузі туризму. Для отримання ліцензії у відповідні органи подаються документи згідно із Законом про ліцензування. А саме:

- заява встановленого зразка про видачу ліцензії, в якій мають бути наступні дані, про суб'єкт господарювання, вид господарської діяльності, на здійснення якої заявник має намір отримати ліцензію;
- копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України, завірена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Органу ліцензування заборонено вимагати інші документи, не передбачені законодавством України. Орган ліцензування повинен прийняти рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі в термін не пізніше 10 робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензій та документів, доданих до заяви. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі направляється заявнику в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочих дні з дня надходження документу, який підтверджує оплату за видачу ліцензії. Оплата за ліцензію повинна бути внесена після прийняття рішення про видачу ліцензії. В разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії суб'єкт господарювання зобов'язаний впродовж десяти робочих днів подати в орган ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом із ліцензією, яку необхідно переоформити, і відповідні документи або їх нотаріально завірені копії, що підтверджують вказані зміни.

Підставою для переоформлення ліцензії є:

- зміна назви юридичної особи або прізвища, ім'я та по батькові фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;

- зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності; - зміни, пов'язані з розширенням певних видів ліцензійної діяльності.

Під час переоформлення ліцензії суб'єкт господарювання може продовжувати займатись тими видами діяльності, які підлягають ліцензуванню. В даному випадку право на здійснення такої діяльності надає довідка про прийняття заяви на переоформлення ліцензії, яка видається органом ліцензування.

В разі втрати чи пошкодження ліцензії суб'єкту господарювання може бути виданий дублікат. Порядок видачі дублікату такий же як і порядок переоформлення.

Розмір оплати за ліцензію встановлений постановою Кабінету Міністрів України № 1755 від 29.11.2000 р. і складає:

- 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (340 грн.), коли органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади; -15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (255 грн.), коли органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади. Згідно зі ст. 14 Закону про ліцензування:
- за видачу копії ліцензії для кожного філіалу проводиться оплата в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (17 грн.);

- за переоформлення ліцензії оплата береться п'ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85 грн.);

- за видачу дублікату оплата складає в розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85 грн.).

Контроль за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в рамках своїх повноважень, шляхом проведення планових та позапланових перевірок. Планові перевірки дотримання суб'єктами господарювання ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу в рік. Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування тільки на основі надходження до них в письмовій формі повідомлення про порушення ліцензійних умов, або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.

Ліцензіат під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов надає всі необхідні для перевірки документи і забезпечує умови для її проведення. За результатами перевірки складається акт у двох екземплярах, один з яких залишається керівнику підприємства, що перевіряється, другий передається в орган, що здійснював перевірку.

Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складення акту перевірки порушень ліцензійних умов видає наказ про усунення недоліків або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії.
Згідно із Законом про ліцензування, ліцензія може бути анульована на основі:
- заяви ліцензіата про ануляцію ліцензії;

- акту про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;

- рішення про відміну державної реєстрації суб'єкта господарювання;

- нотаріально завіреної копії свідоцтва про смерть фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;

- акту про виявлення неправдивих даних у документах, наданих суб'єктом господарювання для отримання ліцензії;

- акту про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для здійснення господарської діяльності;

- акту про встановлення факту ненадання інформації про зміну даних, вказаних у документах, які додавались до заяви на видачу ліцензії;

- акту про невиконання наказу про усунення порушень ліцензійних умов;

- нездатності ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для туристичної діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії приймається органом ліцензування протягом десяти робочих днів і направляється ліцензіату. Якщо анулювання ліцензії пов'язане з порушенням ліцензійних вимог Закону про ліцензування, то нову ліцензію суб'єкт господарювання зможе отримати не раніше ніж через рік.

Законом про ліцензування встановлено, що прийняття рішення про анулювання відбувається з обов'язковим запрошенням ліцензіата або його представників. Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дати його прийняття. Ліцензіат має право оскаржити рішення про анулювання ліцензії шляхом подання скарги в експертно-апеляційну раду. Умови і правила здійснення туристичної діяльності затверджені інструкцією про умови і правила здійснення підприємницької діяльності, пов'язаної з організацією іноземного і зарубіжного туризму і контролю за їх дотриманням, затверджені наказом Ліцензійної палати України і Державним комітетом України по туризму від 12.01.99 р. № 5/1. Що стосується правил організації внутрішнього туризму, то старі вратили силу, а нові тільки розробляються у зв'язку з поновленням ліцензування всіх видів туристичних послуг. До затвердження таких нормативних документів необхідно керуватись положеннями Інструкції №5/1.

5. Обладнання та оформлення офісу туристичної фірми. Організація роботи front-office, back-office, та call-office фірми туроператорів

Робочий простір будь-якого сучасного офісу звичайно ділиться на дві зони. Одна зона — це обличчя компанії, по якому клієнти можуть судити про її солідність і надійність. Інша ж — це типова кухня компанії, куди доступ сторонніх небажаний. На ринку офісної нерухомості вже давно першу зону називають front-офісом, а другу — back-офісом.

Головне — зручність клієнта. Зрозуміло, наявність і співвідношення цих двох типів приміщень залежить від профілю фірми. Крім того, мережева компанія, орієнтована на великий клієнтський трафік, може мати безліч невеликих "польових" офісів, один іміджевий головний офіс високого рівня і окреме приміщення класом нижче, де працюють управлінський персонал, співробітники call-центрів, бухгалтерія і де знаходиться інформаційна начинка компанії. Для sale-компаній набагато важливіше мати велику площу front-офісу, щоб розмістити і показати як можна більша кількість зразків товару. Це актуально і для всіляких магазинів і салонів, де торговий зал з консультантами, що знаходяться в ньому, виступає в ролі front-офісу. Для банків і страхових компаній співвідношення площ front-офісу і back-офісу інше: площа першого, як правило, значно менше площі другого. У таких компаніях все робиться на благо і для комфорту клієнтів, а зручність робочого простору для персоналу не є пріоритетом. На думку Сергія Храмова, директори по розвитку компанії 4Rent Estate, "в більшості випадків, front- і back-офіси знаходяться в різних будівлях, але back-офіс повинен бути недалеко від центрального. У back-офіс звичайно переносять бухгалтерію або IР-департамент, а іноді всю структуру. У front-офісі залишаються тільки велика переговорна і кабінети керівництва". Часто це відбувається з тієї простої причини, що компанія розвивається, набирає новий персонал, а місця для розширення в наявному офісі або офісній будівлі вже немає.

Кому — престиж, кому — демократизм. В ідеалі front-офіс серйозної компанії повинен знаходитися в будівлі класу А. У некоторих компаній — це особняк з обгородженою територією, що дозволяє зберігати конфіденційність переговорів і клієнтів. Він обов'язково повинен бути розташований в центрі. Але компанії, як відомо, різні, а отже, у когось front-офіс може бути і в будівлі класу В, якщо back-офіс знаходиться де-небудь в С-класі, в житлових будинках або взагалі за межею Москви. Все залежить від специфіки бізнесу і клієнтів. Зрозуміло що, наприклад, у якої-небудь туристичної компанії front-офіс в шикарній будівлі А-класса може тільки відлякати клієнтів, які чудово розуміють, що частка вартості цієї пишності обов'язково позначиться і на ціні пропонованих їм послуг. Back-офіси в різних компаніях достатньо однотипні. Це приміщення, як правило, кабінетного типа, об'єднані по родах діяльності різних підрозділів. При вільному ж плануванні (так званий open space) можливий і варіант відділяння одного підрозділу від іншого тимчасовими перегородками. Це умовне зонування позволяєт ефективніше використовувати наявну площу і робить кабінети мобільними, що допомагає економити час у разі зміни структури компанії або штатного розкладу. Що стосується обробки front-офісів, то тут стандарти офісів А-класса спричиняють за собою застосування відповідних матеріалів. Якщо йдеться про мережеві або багатофіліальні компанії, то в інтер'єрах front-офісів часто зустрічаються впізнанні брендові знаки: пола і стіни фірмових кольорів, операційні стійки, виконані поодинці і тому ж зразку, однакові перегородки і світильники.

Роз'їзд як засіб оптимізації. Основними мотивами при створенні back-офісів є цінові міркування і питання безпеки бізнесу. Ціни на московському ринку офісної нерухомості, як відомо, неухильно ростуть (особливо в центрі), і цей чинник стає істотним навіть для дуже іменитих компаній. Очевидно, що якщо на обличчя компанії грошей звичайно не жаліють, то різні допоміжні служби цілком можна розмістити і на площадях класом, а значить і ціною нижче. Але, по словах С. Храмова, "ціновий чинник не завжди є головним. Буває і так, що це стає необхідністю, оскільки немає можливості знайти нові площі в будівлі такого ж класу. В цьому випадку back-офіс в будівлі нижчого класу розглядається як тимчасовий". Деякі керівники не без підстав вважають, що клас приміщення back-офісу не має такого значення, як близькість до метро, до крупних транспортних магістралей, як можливість без проблем припаркувати машину або розмістити рекламу на стіні або даху будівлі. З погляду безпеки приміщення back-офісу ховаються від очей сторонніх і призначені виключно для внутрішньої роботи компанії. Крім цього, у будь-якої компанії є ряд приміщень, куди доступ повинен бути обмежений і для співробітників самої компанії.

Ланки одного ланцюга. Іноді back-офіс може знаходитися достатньо далеко від front-офісу, і тоді встає питання про організацію зв'язку між ними. Деякі компанії в цем випадку йдуть на те, щоб проводити відео-конференції. Але в більшості випадків, краще віддалено розташовувати самостійні структури компанії, наприклад, той же IР-департамент. Зв'язок між різними офісами однієї і тієї ж компанії встановлюється через оптоволокно. Всі вони повинні мати доступ до центрального комп'ютера, що істотно полегшує їх роботу: наприклад, у разі зміни зразків стандартних договорів співробітники видалених підрозділів одержують нові бланки в режимі on-line. Природно, в цьому випадку компанія повинна звернути особливу увагу на системи контролю секретності передачі даних і рівня доступу співробітників. За оцінкою С. Храмова, "back-офіси, територіально відокремлені від front-офісів, зараз мають приблизно 70% компаній". Але є і інше розуміння понять front-офіс і back-офіс. Іноді front-офісом вважають той простір єдиного офісного приміщення, куди пускають клієнтів. Деякі компанії взагалі обмежують простір front-офісу однієї лише переговорної доомнатой. Це обумовлюється розмірами компанії і видом її діяльності. Наприклад, так нерідко поступають юридичні контори і рекламні агентства, в яких працює по 5-7 чоловік. А в невеликому архітектурному бюро це навіть зручно: робочі місця архітекторів і місце переговорів з клієнтами розташовуються в одному приміщенні, і завжди можна, працюючи разом з клієнтом, щось оперативно виправити в дизайн-проекті КДО.